Ухвала від 23.02.2024 по справі 754/2652/24

Номер провадження 2-о/754/147/24

Справа № 754/2652/24

У Х В А Л А

23 лютого 2024 року м.Київ

Суддя Деснянського районного суду м.Києва Скрипка О.І., розглянувши питання відкриття провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в м.Києві державної адміністрації про встановлення факту самостійного виховання та здійснення догляду за неповнолітньою дитиною батьком, -

ВСТАНОВИВ :

Заявник ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою, в якій просить встановити факт, що він, як батьком, самостійно виховує, утримує та здійснює догляд за неповнолітньою дитиною, сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без будь-якої сторонньої допомоги та участі матері ОСОБА_2 .

Як зазначає заявник, встановлення зазначеного у заяві факту необхідне для вивезення дитини за кордон для забезпечення нормального рівня безпеки, розвитку та навчання, а без підтвердження даного факту він не матиме права перетину державного кордону України у період дії військового стану. Крім того, без підтвердження даного факту він може у будь-який момент бути мобілізований і фактично неповнолітня дитина залишиться одна без належного догляду з боку будь-яких інших родичів.

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, дослідивши наявні матеріали, суд приходить до висновку, що дане питання не може бути вирішене шляхом встановлення факту, що має юридичне значення, з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження, зокрема, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Юридичні факти - це життєві обставини чи факти, з якими норми права пов`язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Однак не всі життєві обставини є юридичними фактами. Життєві факти (обставини) стають юридичними фактами внаслідок визнання їх такими державою і закріплення в законі.

Із системного аналізу положень статті 293 ЦПК України, глави 6 розділу ІV ЦПК України слідує, що у судовому порядку підлягають встановленню юридичні факти, які мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно ч. 1 ст. 315 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

За змістом частини другої вказаної статті, в судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, при цьому має бути з`ясована мета його встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлено спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови.

Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.

При вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу.

Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній.

Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18).

Звертаючись із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, особа відповідно до вимог ст. 318 ЦПК України вказує мету встановлення юридичного факту, яка дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи зумовлює він правові наслідки. У заяві необхідно також вказати причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт, та навести докази його існування.

Закон надає юрисдикції суду встановлювати факти, що мають юридичне значення, але при певних умовах: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Спір про право характеризує такий стан відносин, коли між сторонами існують певні розбіжності з приводу наявності, змісту та обсягу прав та обов`язків, здійснення яких неможливо без судового втручання.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 31.03.1995 року «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» (далі - «Постанова Пленуму»), в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: - згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; - чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; - заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; - встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Як вбачається з п. 3 Постанови Пленуму, у кожному разі суддя зобов`язаний перевірити підвідомчість даної заяви суду. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у прийнятті заяви, а коли справу вже порушено - закриває провадження в ній.

За даною заявою заявник просить встановити факт самостійного виховання батьком своєї дитини.

Верховним Судом у Постанові від 27.09.2023 року у справі №201/5972/22 зазначено наступне:

«У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав осіб; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України не є вичерпним.

Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.

Згідно зі статтею 318 ЦПК України у заяві про встановлення юридичного факту повинно бути зазначено, який факт заявник просить встановити та з якою метою.

Заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт та чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів».

Як вбачається зі змісту заяви, заявник просив встановити факт самостійного виховання дитини батьком без участі матері з метою отримання права на перетин державного кордону України у період дії військового часу, що потрібно для вивезення дитини за кордон для забезпечення їй нормального рівня безпеки, розвитку та навчання.

Визначаючи, чи пов`язується з встановленням факту виникнення у заявника певних цивільних прав та обов`язків, суд застосовує положення статті 1 ЦК України. За змістом частини першої статті 1 ЦК України, цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (цивільні відносини). Тобто цивільними є відносини, які відповідають наведеним критеріям.

Відповідно, у порядку цивільного судочинства, за загальним правилом, не підлягають вирішенню спори (розгляду заяви), що виникають не з цивільних, земельних, трудових, сімейних або житлових правовідносин.

Виходячи із заявленої ОСОБА_1 мети встановлення факту, шо має юридичне значення, слід зазначити наступне.

Факт самостійного виховання дитини одним із батьків, відсутності участі іншого з батьків у вихованні дитини може бути встановлений у мотивувальній частині рішення суду у цивільній справі при вирішенні у порядку позовного провадження спору щодо позбавлення особи батьківських прав, визначення місця проживання дитини, відібрання дитини тощо.

Слід звернути увагу, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Відповідно до статті 141 Сімейного кодексу України, мати та батько мають рівні права та обов`язки по відношенню до дитини. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їх прав по відношенню до дитини.

Права і обов`язки у кожного з батьків не тільки рівні, але і взаємні. Отже, право одного з батьків протистоїть обов`язку іншого не перешкоджати у здійсненні права на виховання дитини і навпаки.

Обоє батьків несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини.

Частиною четвертою статті 157 СК України визначено, що батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

У разі виникнення спору між батьками щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї, такий спір вирішується судом. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи (стаття 159 СК України).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 164 СК України, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона/він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Статтею 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Факт самостійного виховання дитини одним із батьків, відсутності участі іншого з батьків у вихованні дитини може бути встановлений у рішенні суду при вирішенні спору щодо позбавлення особи батьківських прав у порядку позовного провадження.

У разі виникнення спору щодо місця проживання дитини (опіки над дитиною), ухилення від виконання (невиконання) батьківських обов`язків - такий спір підлягає вирішенню в порядку позовного провадження.

Частиною четвертою статті 19 СК України підтверджується, що спір щодо участі у вихованні дитини вирішується судом і у цьому спорі обов`язковою є участь органу опіки та піклування, який має подати суду висновок щодо розв`язання спору.

Крім того, у постанові від 22 вересня 2022 року в справі №462/5368/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що захист цивільних прав та інтересів не досягається встановленням юридичних фактів. Таке встановлення є елементом оцінки обставин справи й обґрунтованості вимог. Тому воно не зумовить попередження порушення або відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного права чи інтересу.

Так, документами (доказами), що підтверджують самостійне виховання батьком дитини можуть бути: довідки, листи, акти, інша інформація установ та організацій, рішення суду про позбавлення матері батьківських прав, рішення суду про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини з батьком, рішення суду про визнання матері дитини безвісно відсутньою, рішення органу опіки та піклування про визначення місця проживання дитини з батьком, нотаріально посвідчений договір між батьками, яким визначене місце проживання дитини з батьком, тощо.

Також, чинним законодавством передбачена можливість звернення до державних органів та інших закладів чи установ від імені та в інтересах дитини одним із батьків, зокрема з тим, з ким вона проживає, при цьому додатково рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини не вимагається.

Жодний нормативно-правовий акт, що регулює сімейні відносини та захист прав дітей, не зобов`язує підтверджувати факт відсутності участі одного з батьків у вихованні дитини наявністю рішення суду про встановлення факту, який просить заявник.

Крім цього, слід зазначити, що норми чинного законодавства України не передбачають право суду перебирати на себе повноваження інших державних органів. У разі відмови заявнику в прийнятті певних документів, якими він підтверджує наявність відповідних обставин чи в прийнятті певного рішення, заявник має право оскаржити такі дії чи рішення до суду. А суд може за наявності достатніх правових підстав визнати неправомірними дії компетентних державних органів щодо розгляду спірного питання. Тобто, вказані факти можуть бути встановлені судом, зокрема, під час розгляду справ про оскарження дій чи рішень щодо відмови компетентних органів у наданні соціальної пільги або незабезпечення соціальними гарантіями тощо, а не в окремому провадженні за правилами цивільного судочинства.

Також, не відповідатиме завданням цивільного судочинства і є недопустимим звернення до суду із заявою про встановлення певного факту з метою створення підстав для звільнення від доказування в можливій іншій справі (для встановлення обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи).

Враховуючи викладене, суд зазначає, що саме по собі встановлення судом факту, який просить заявник, не може породжувати для нього юридичних наслідків, тобто від його встановлення не буде залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав останнього.

Таким чином, за встановлених у цій справі обставин та мети подання заяви про встановлення факту самостійного виховання ним сина, заявлені ОСОБА_1 вимоги не є вимогами, які пов`язані із здійсненням особистих немайнових чи майнових прав, а тому не підлягають розгляду судом в порядку окремого провадження на підставі статей 293, 315 ЦПК України.

Також, ОСОБА_1 заявляв, що без підтвердження вказаного факту він може бути у будь-який час мобілізований.

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року (справа № 362/643/21) зазначено, що військова служба є різновидом публічної, тому спори з приводу проходження військової служби, зокрема з приводу соціального захисту військовослужбовців, належать до юрисдикції адміністративних судів.

Міністерство оборони України, інші центральні органи виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, а також територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації (стаття 1 Закону України «Про оборону України»).

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Перелік осіб, які мають право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, визначений статтею 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку». Для набуття права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації можуть мати значення такі факти, як утримання трьох і більше дітей віком до 18 років чи повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю I чи II групи, самостійного виховання дитини, постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), відсутності інших працездатних осіб, зобов`язаних відповідно до закону утримувати одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи.

Відповідно до частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини першої цієї статті).

Ураховуючи, що між ОСОБА_1 та відповідним ТЦК (якого заявник не вказав зацікавленою особою, хоча це випливає з мети встановлення факту) може виникнути спір, пов`язаний з доведенням наявності підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, і не пов`язаний з виникненням чи реалізацією цивільних прав та обов`язків заявника, їх виникненням, існуванням та припиненням, за предметом та можливими правовими наслідками цей спір може стосуватися лише сфери публічно-правових відносин, а отже не підлягає вирішенню у порядку цивільного судочинства. Це ж стосується і можливого спору з Державною прикордонною службою України в разі відмови заявнику у перетині державного кордону України, оскільки рішення органу Державної прикордонної служби України про відмову у перетині кордону є предметом самостійного оскарження, і такий спір також повинен розглядатися в рамках адміністративного судочинства.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Таким чином, вимоги заявника про встановлення факту самостійного виховання і утримання дитини не є вимогами, які підлягають розгляду в порядку окремого провадження в розумінні положень статей 293, 315 ЦПК України, у зв`язку з чим наявні підстави для відмови у відкритті провадження в даній справі.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 186, 260, 293, 315, 353, 354 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В :

Відмовити у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в м.Києві державної адміністрації про встановлення факту самостійного виховання та здійснення догляду за неповнолітньою дитиною батьком.

Матеріали заяви з додатками до неї повернути ОСОБА_1 .

Ухвала набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга подається до Київського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.

У разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому ухвала суду не була вручені у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Суддя: