Постанова

від 26.02.2024 по справі 910/7274/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" лютого 2024 р. Справа№ 910/7274/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Суліма В.В.

суддів: Майданевича А.Г.

Коротун О.М.

без виклику представників сторін

розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІАДУК КОМЛЕКС"

на рішення Господарського суду міста Києва від 02.11.2023 року (повний текст рішення складено і підписано 02.11.2023 року)

у справі №910/7274/23 (суддя І.О. Андреїшина)

за позовом Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІАДУК КОМЛЕКС"

про стягнення 208 056,00 грн,-

ВСТАНОВИВ:

Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - позивача) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІАДУК КОМЛЕКС" (далі - відповідач) про стягнення штрафу за договору поставки № Л/Н-2225/НЮ від 20.01.2022 року у розмірі 208 056,00 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим , що в порушення п.5.3 вказаного договору, станом на дату подання позову до суду поставка продукції не відбулась, відповідачем порушено права та інтереси позивача, які підлягають захисту в судовому порядку з урахуванням наступних способів захисту передбачених договором і законом.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.11.2023 року позов задоволено повністю. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІАДУК КОМЛЕКС" на користь Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Львівська залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця штраф у розмірі 208 056,00 грн та витрати зі сплати судового збору у розмірі 3120,84 грн.

Не погодившись із прийнятим судовим рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "ВІАДУК КОМЛЕКС" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, відповідно до якої просить рішення Господарського суду міста Києва від 02.11.2023 року у справі №910/7274/23 скасувати та прийняти нове рішення суду, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. У випадку, якщо суд не погодиться з доводами щодо відмови у задоволенні позовних вимог, змінити рішення суду першої інстанції та зменшити заявлений Акціонерним товариством "Українська залізниця" розмір штрафу до 10000,00 грн.

Апеляційна скарга мотивована тим, що Господарський суд міста Києва, визнав обставини встановленими, які є недоведеними і мають значення для справи, неправильно застосував норми процесуального права, зокрема, ст. 236 Господарського процесуального кодексу України.

Так, за твердженням скаржника, судом першої інстанції не була застосована до спірних правовідносин ст. 204 Цивільного кодексу України та не врахований правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі №2-1383/2010.

Крім того, скаржник зауважив, що останній реалізував своє право на односторонню відмову від основного договору, яке передбачене в п. 8.3 договору, шляхом направлення на адресу позивача листа від 29.08.2022 року №ЛЗ-РД-02/2.

У свою чергу, оскільки відповідач правомірно відмовився від договору, то в позивача відсутнє суб`єктивне цивільне право, яке б підлягало захисту в судовому порядку, у такому випаду є всі ознаки передчасності позову.

Також, за твердженням представника скаржника, судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не були враховані приписи ст. 233 Господарського кодексу України, ч. 3 ст. 551 Цивільного кодексу України.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.11.2023 року сформовано колегію у складі: головуючий суддя Сулім В.В., судді Майданевич А.Г., Коротун О.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 24.11.2023 року витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/7274/23 та відкладено вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, до надходження матеріалів справи.

04.12.2023 року на виконання вимог вищезазначеної ухвали до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №910/7274/23.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 11.12.2023 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІАДУК КОМЛЕКС" на рішення Господарського суду міста Києва від 02.11.2023 року у справі №910/7274/23. Розгляд апеляційної скарги вирішено здійснювати у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (без проведення судового засідання).

Позивач своїм правом згідно ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не скористався, відзив на апеляційну скаргу не надав, що згідно з ч.3 ст.263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 20.01.2022 року між Акціонерним товариством «Українська залізниця» (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Віадук Комплекс" (постачальник) було укладено договір поставки № Л/НХ-2225/НЮ (далі - договір), відповідно до умовами якого, постачальник зобов`язався у 2022 році поставити покупцеві товар, а саме: тенів в кількості 480 шт на CVMV 1040280,00 грн.

Відповідно до п. 5.4 доставка товару проводиться партіями протягом не більше 15 (п`ятнадцяти) днів з моменту подання заявки покупця, згідно п. 5.4.4. даного договору, яка вважається дозволом на доставку товару та є підтвердженням готовності покупця до приймання товару.

Пунктом 5.4.4 заявка покупця з накладеними двома кваліфікованими електронними підписами уповноважених осіб, визначених в п. 5.4.2. цього договору, направляється з електронної адреси покупця nh-mtz@railway.lviv.ua на електронну адресу постачальника viaductov@gmail.com. Датою подання заявки відповідно до п. 5.4.4 вважається дата відправлення її на електронну адресу постачальника.

Згідно п. 6.3.1 договору постачальник зобов`язаний забезпечити поставку товару у строки, встановлені цим договором.

Відповідно до п.7.1 договору за невиконання постачальником своїх зобов`язань за цим договором, передбачених розділом 1 цього договору, постачальник сплачує покупцю штраф у розмірі 20% від суми договору.

Цей договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до 30.12.2022 року, а в частині розрахунків - до повного виконання зобов`язань (п. 10.1 договору).

У відповідності до наведених умов договору позивач надіслав Товариству з обмеженою відповідальністю «Віадук Комплекс» заявку від 24.10.2022 року № НЗІ/НГ-40/1169, щодо поставки тенів в кількості 480 шт на загальну суму 1 040 280,00 грн, що не заперечується скаржником.

Вищевказана заявка підписана заступником директора виконавчого регіональної філії з інфраструктури регіональної філії «Львівська залізниця» А.С. Кочаном та головним інженером регіональної філії «Львівська залізниця» З.З. Заньківим, в тому числі шляхом накладення у встановленому порядку кваліфікованих електронних підписів цих осіб.

Вказану заявку було надіслано з електронної адреси покупцяmtz@railway.lviv.ua на електронну адресу відповідача viaductov@gmail.com з електронними підписами, що підтверджується скріншотами та носієм інформації (компакт-диском).

Так, за твердженням позивача, відповідач в порушення договору не здійснив поставку товару вартістю 1 040 280,00 грн, в зв`язку з чим, позивачем на підставі п. 7.1. договору було, нараховано та заявлено до стягнення штраф у розмірі 208 056, 00 грн, що становить 20% від непоставленого за договором товару.

Укладений між сторонами договір за своєю природою є договором поставки.

Відповідно до положень ст.11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (ст. 509 ЦК України).

Статтями 525, 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України).

Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Визначення договору поставки наведено у ст. 712 Цивільного кодексу України відповідно до якого, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі ст. 266 Господарського кодексу України предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками. Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом.

Частинами першою та другою ст. 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Особливості господарсько-правової відповідальності визначені Господарським кодексом України. Так, за частиною першою ст. 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (ч.ч. 1, 2 ст. 217 Господарського кодексу України).

За частиною 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Згідно ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до п.7.1 договору за невиконання постачальником своїх зобов`язань за цим договором, передбачених розділом 1 цього договору, постачальник сплачує покупцю штраф у розмірі 20% від суми договору.

Враховуючи те, що поставка продукції не відбулась, що не заперечується скаржником, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про порушення відповідачем умов договору в частині поставки товару.

Позивач нарахував та просить стягнути з відповідача на свою користь 208056,00 грн штрафу (1 040 280,00 х 20%) на підставі п.7.1 договору.

Заперечуючи проти наявності підстав для застосування штрафних санкцій за порушення строків поставки товару, відповідач посилався, що позивачем обрано неправильну умову договору як підставу для розрахунку розміру штрафу, релевантним до ситуації не поставки товару є саме умови п. 7.2 договору, які підлягали застосуванню.

За приписами п. 7.2. договору за порушення строків поставки за даним договором, з урахуванням фактичної дати доставки товару, передбаченої п. 5.1 цього договору, постачальник сплачує покупцю пеню у розмірі 0,1 % вартості товару, з якого допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення поставки товару понад 30 (тридцять) календарних днів додатково стягується штраф у розмірі 7% вказаної вартості.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції правомірно визнав помилковим вищевказане твердження відповідача, оскільки, останній не здійснив поставку товару взагалі, тому посилання на п. 7.2. договору в даній ситуації є недоречним та застосуванню не підлягає.

Щодо тверджень скаржника про розірвання договору поставки № Л/НХ-2225/НЮ від 20.01.2022 року, колегія суддів відзначає наступне.

За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 598 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Припинення зобов`язання на вимогу однієї зі сторін можливе, якщо такі дії вчинені відповідно до вимог закону або передбачені умовами договору.

Розірванням договору є припинення договірного зобов`язання, тобто зникнення правового зв`язку між сторонами договірного зобов`язання на підставах, встановлених у законі або договорі, та припинення їхніх прав та обов`язків.

Відповідно до частин 1, 4 ст. 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Статтею 651 Цивільного кодексу України унормовано, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

З аналізу наведених норм права вбачається, що розірвання господарського договору може бути вчинено як за згодою сторін, так і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак окремі договірні відносини допускають можливість одностороннього розірвання договору. Повноваження сторони на одностороннє розірвання договору можуть бути передбачені законом або безпосередньо в договорі та можуть як ставитись в залежність від вчинення/невчинення сторонами договору певних дій, так і без будь-яких додаткових умов (безумовне право сторони на відмову від договору).

Одностороння відмова від договору не потребує узгодження та як самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання. У випадках, коли право на односторонню відмову у сторони відсутнє, намір розірвати договір може бути реалізований лише за погодженням з іншою стороною, оскільки одностороннє розірвання договору не допускається, а в разі недосягнення сторонами домовленості щодо розірвання договору за судовим рішенням на вимогу однієї із сторін.

Так, посилаючись на пункт 8.3. договору від 20.01.2022 року, листом від 29.08.2022 року відповідач повідомив позивача про неможливість виконання зобов`язань за договором від 20.01.2022 року у зв`язку з наявністю форс-мажорних обставин, а саме: військової агресії російської федерації проти України та збільшенням собівартості виробництва у виробника, ніж сума зазначена у договорі.

У відповідь на лист відповідача позивач листом №НЮ-1/2441 від 08.09.2022 року повідомив відповідача про відсутність підстав для розірвання договору.

Відповідно до ст. 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо.

Верховний Суд у постанові від 25.01.2022 року по справі № 904/3886/21 зазначив, що форс-мажорні обставини не мають преюдиціальний (заздалегідь встановлений) характер, а зацікавленій стороні необхідно довести (1) факт їх виникнення; (2) те, що обставини є форс-мажорними (3) для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд і у постанові від 16.07.2019 року по справі № 917/1053/18, зазначивши, що лише посилання сторони у справі на наявність обставин непереборної сили та надання підтверджуючих доказів не може вважатися безумовним доведенням відповідних обставин, яке не потребує оцінки суду. Саме суд повинен на підставі наявних у матеріалах доказів встановити, чи дійсно такі обставини, на які посилається сторона, є надзвичайними і невідворотними, що об`єктивно унеможливили належне виконання стороною свого обов`язку.

Як слушно зауважив суд першої інстанції, з наведеного вбачається, що форс-мажор не є автоматичною підставою для звільнення від виконання зобов`язань, стороною договору має бути підтверджено не факт настання таких обставин, а саме їхня здатність впливати на реальну можливість виконання зобов`язання.

Натомість відповідачем не було надано належних та допустимих, у розумінні ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, доказів існування форс-мажорних обставин у взаємовідносинах із позивачем по договору, як і не надано обґрунтованих причинно-наслідкових зв`язків між введенням 24.02.2022 року в Україні воєнного стану та неможливістю виконання відповідачем своїх зобов`язань за вказаним договором.

При цьому, колегія суддів відзначає, що будь-який суб`єкт підприємницької діяльності діє на власний ризик. Укладаючи договір поставки товару на певний строк у майбутньому, він гарантує собі можливість продати свій товар, але при цьому несе ризики зміни його ціни. Підприємець має передбачати такі ризики і одразу закладати їх у ціну договору. (постанова Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 18.06.2021 року у справі №927/491/19).

За таких умов, в силу наведених вище положень матеріального права, та враховуючи, що між сторонами не було досягнуто домовленостей щодо розірвання спірного договору, колегія суддів відзначає, що спірний договір № Л/НХ-2225/НЮ від 20.01.2022 року є чинним, зобов`язання за спірним договором не припинені та є обов`язковими для його сторін.

Разом з цим колегія суддів відзначає, що товар відповідачем (скаржником) не поставлений і досі. При цьому, постачальник не намагається виконати свої зобов`язання за договором.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів критично оцінює твердження скаржника, що у позивача відсутнє суб`єктивне цивільне право, яке б підлягало захисту в судовому порядку, у такому випаду є всі ознаки передчасності позову.

Посилання скаржника на незастосування судом першої інстанції до умов спірного договору правила сontra proferentem, є необґрунтованим, безпідставним та на переконання колегії суддів, не спростовує вищевикладених висновків суду.

З огляду на викладене, колегія судів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимога позивача.

Щодо доцільності посилання скаржника, зокрема, на постанови Верховного Суду, слід зазначити таке.

Кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах:

- чи є правовідносини подібними;

- чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів?

Як наголосила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц, правові висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формулюються виходячи з конкретних обставин справи. Тобто, на відміну від повноважень законодавчої гілки влади, до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права.

При цьому під "судовими рішеннями в подібних правовідносинах" розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, мас місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Подібність правовідносин означає, зокрема подібність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, обставини, які формують зміст таких правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, самі по собі не формують подібності правовідносин, важливими факторами є також доводи і аргументи сторін, які складають межі судового розгляду справи.

Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 22.03.2023 у справі №154/3029/14-ц, Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. 3 огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі. Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Термін "подібні правовідносини" може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Відмінність фактичних обставин справи, яка розглядається, порівняно з фактичними обставинами справи, у якій Великою Палатою Верховного Суду висловлена правова позиція, за відсутності різних підходів судів до вирішення подібної правової проблеми з такими ж фактичними обставинами не є підставою для уточнення висновків Великої Палати Верховного Суду. При цьому у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Колегія суддів, проаналізувавши судові рішення, висновки у яких, на думку скаржниці, підлягають застосуванню у цій справі, вказує на те, що такі висновки не є релевантними до обставин справи.

Так, постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі № 2-1383/2010 прийнята за позовом про солідарне стягнення з відповідачів заборгованість за кредитним договором та договором поруки.

Постанова Верховного Суду від 26.01.2022 року у справі №911/2871/20 прийнята за позовом про визнання недійсним договору.

У свою чергу, постанова Верховного Суду від 20.12.2022 року у справі №927/1067/21 прийнята за позовом про припинення порушення прав інтелектуальної власності шляхом заборони відповідачу виготовлення продукту.

Отже, висновки щодо односторонньої відмови від договору та тлумачення ст. 204 Цивільного кодексу України, викладені у постановах в наведених справах, сформовані за інших правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі №910/7274/23.

При цьому, колегія суддів відзначає, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення були враховані правові висновки Верховного Суду викладені у постановах від 25.02.2021 року у справі №904/7804/16, від 23.01.2019 року у справі №355/385/17, від 31.08.2022 року у справі №902/262/21.

Щодо заявленого відповідачем клопотання про зменшення розміру штрафу до 10 000,00 грн, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 Господарського кодексу України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Частиною 3 ст. 551 Цивільного кодексу України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

За змістом ч. 1 ст. 233 Господарського кодексу України та ч. 3 ст. 551 Цивільного кодексу України під розміром збитків потрібно розуміти саме суму, на яку нараховано неустойку, а не будь-яку іншу суму збитків.

Подібний за змістом правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 14.07.2021 року у справі № 916/878/20.

Вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, яка порушила зобов`язання, суд повинен з`ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об`єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення у виконанні зобов`язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків. Майновий стан сторін та соціальна значущість підприємства мають значення для вирішення питання про зменшення неустойки.

При цьому, ні у зазначеній нормі, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності.

Схожа за змістом правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 16.03.2021 року у справі № 922/266/20.

В обґрунтування поданого клопотання відповідач зазначає про те, що матеріли справи не містять доказів понесення позивачем збитків внаслідок затримки вантажу.

Проте, як правильно встановлено судом першої інстанції, сам лише факт відсутності в матеріалах справи доказів понесення позивачем збитків через неналежне виконання відповідачем свого обов`язку не може бути підставою для зменшення розміру штрафних санкцій.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів.

В силу приписів ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Так, матеріали справи не містять, а скаржником не було надано ані суду першої інстанції ані суду апеляційної інстанції жодних належних та допустимих в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86 Господарського процесуального кодексу України доказів наявності обставин, з якими законодавець пов`язує можливість зменшення розміру штрафу.

За наведеного та враховуючи обставини справи, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, надані сторонами керуючись засадами цивільного законодавства, завданням та засадами господарського судочинства, беручи до уваги відносини які існують між сторонами, з огляду на те, що штраф, як господарська санкція має мету дисциплінувати контрагента та стимулювати його до виконання зобов`язань та відсутність об`єктивних підстав для зменшення розміру штрафу, заявлених позивачем до стягнення з відповідача - суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про відсутність підстав зменшення розміру штрафу.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів критично оцінює твердження твердження скаржника, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не були враховані приписи ст. 233 Господарського кодексу України, ч. 3 ст. 551 Цивільного кодексу України.

Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає інші посилання скаржника, викладені ним в апеляційній скарзі такими, що не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, наведені доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції та зводяться до переоцінки доказів та встановлених судом обставин.

Саме лише прагнення скаржника ще раз розглянути та оцінити ті самі обставини справи і докази в ній не є достатньою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що враховуючи приписи ст. 3 Конституції України, зважаючи на наявність активних військових дій та загрози небезпеки на території України, розгляд даної скарги здійснений судом апеляційної інстанції у межах розумного строку в розумінні положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України. А тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення господарського суду першої інстанції - без змін.

Суд апеляційної інстанції роз`яснює, що, за загальним правилом, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІАДУК КОМЛЕКС" на рішення Господарського суду міста Києва від 02.11.2023 року у справі №910/7274/23 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 02.11.2023 року у справі №910/7274/23 залишити без змін.

3. Судовий збір, понесений у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покласти на апелянта.

4. Матеріали справи №910/7274/23 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та, за загальним правилом, не підлягає оскарженню до Верховного Суду крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя В.В. Сулім

Судді А.Г. Майданевич

О.М. Коротун