Рішення

від 27.02.2024 по справі 910/15191/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

27.02.2024Справа № 910/15191/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Лиськова М.О., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (без проведення судового засідання) господарську справу

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Мегаполісбуд", м. Київ

вул. Якова Гніздовського, 1, м. Київ, 02094

до Акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк", м. Київ

вул. Грушевського Михайла, 1Д, м. Київ, 01001

про зменшення розміру штрафних санкцій, -

ВСТАНОВИВ:

27.09.2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Мегаполісбуд" (позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва із позовною заявою про зменшення розміру штрафних санкцій (неустойки) по договору фінансового лізингу №KIL0FLOWW3LPR-1 до 4000,00 грн.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями позовні матеріали в справі №910/15191/23 передані для розгляду судді Морозову С.М.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.10.2023 задоволено самовідвід судді Морозова С.М., матеріали справи №910/15191/23 передано для вирішення питання про повторний автоматичний розподіл справи у порядку, встановленому статтею 32 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.10.2023 справу №910/15191/23 передано для розгляду судді Лиськову М.О.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.11.2023 позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.

09.11.2023 від позивача надійшли до суду документи на виконання вимог ухвали суду від 02.11.2023.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.11.2023 відкрито провадження у справі та ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, відповідачу визначено строк для подання відзиву на позов та заперечень на відповідь на відзив, позивачу надано строк для подання відповіді на відзив.

28.11.2023 відповідачем подано відзив на позовну заяву, в котрому проти задоволення позовних вимог заперечує з підстав відсутності порушеного права позивача та неефективності способу захисту.

05.12.2023 позивачем подано відповідь на відзив із запереченнями проти аргументів відповідача, що наводяться у відзиві.

25.12.2023 Акціонерним товариством комерційним банком "Приватбанк" подано заперечення на відповідь на відзив.

Оскільки клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін до суду не надходило, а наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення, у відповідності до ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за наявними у справі матеріалами.

З моменту відкриття провадження у справі сплив достатній строк, для подання всіма учасниками справи своїх доводів, заперечень, відзивів, доказів тощо, у зв`язку з чим суд вважає за можливе здійснити розгляд даної справи по суті заявлених вимог.

Будь яких інших заяв, клопотань або заперечень від сторін до суду не надходило.

Оскільки наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення, у відповідності до ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за наявними у справі матеріалами.

При цьому судом враховано, що розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться (ч. 2 ст. 252 ГПК України).

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

24 вересня 2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Мегаполісбуд» ("Лізингоодержувач") та Акціонерним товариством комерційний банк «Приватбанк» було укладено договір фінансового лізингу № KILOFLOWW3LPR-1.

10 березня 2021 року сторони уклали Додаткову угоду № 1 до договору фінансового лізингу № KIL0FLOWW3LPR-1.

Відповідно до п.п. 1.1 та 1.2 Договору, предметом даного Договору є придбання та надання банком в платне користування, а після сплати всієї суми лізингових платежіву власність, у визначені цим Договором строки, на умовах фінансового лізингу (надалі - "Лізинг") Майно відповідно до Специфікації.

Вартість Майна становить: 1 240 391 гривень 67 копійок, ПДВ 248 078 гривень 33 копійок, усього до сплати 1 488 470 гривень 00 копійок.

Відповідно до п. 5.1 Договору, Лізингоодержувач після укладанням цього Договору зобов`язується, згідно переліку акредитованих Банком Страхових компаній укласти з Акредитованою страховою компанією (надалі «Страхова компанія") договір страхування строком на один рік, перебіг якого повинен починатись не пізніше дня фактичного отримання Лізингоодержувачем Майна на відповідальне зберігання згідно п.9.1 цього Договору, або безпосередньо у Лізинг. Загальний строк дії договору страхування повинен бути не меншим, ніж строк дії цього Договору.

Не пізніше ніж за один місяць до закінчення строку дії зазначеного Договору страхування Лізингоодержувач зобов`язаний продовжити строк його дії на рік у встановленому законом порядку та надати Банку докази цього та сплати страхової премії на другий рік, в іншому випадку - з однією з Акредитованих страхових компаній укласти новий договір страхування з датою початку дії не пізніше дати, наступної за датою закінчення попереднього договору та надати Банку договір страхування та докази сплати страхового платежу. Аналогічним має бути порядок дій Лізингоодержувача зі спливом другого і кожного наступного року дії Договору страхування.

Діючи відповідно умов договору ТОВ «Мегаполісбуд» уклав договір страхування № DNH0MA-198R5EH від 27 вересня 2019 року з Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «УНІКА» строком на один рік. Однак, пунктом 10 договору було встановлено, що дія договору продовжується на наступний період страхування за умови внесення наступного страхового платежу в повному обсязі за наступний період.

30 квітня 2021 року укладено договір із страховою компанією СК "ARX" (комерційним найменуванням АТ «СК «АРКС»). Строк дії - до 30 квітня 2022 року.

Водночас, обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказує, що умови договору страхування із СК «ARX» не містять пункту про його продовження на наступний період, в чому було переконане з попереднього досвіду ТОВ «Мегаполісбуд», що стало однією з передумов порушення умов договору фінансового лізингу.

15 лютого 2023 року після чергового списання коштів з рахунку ТОВ «Мегаполісбуд» у розмірі 30 000 грн. з призначенням «Погашення заборгованості за договором лізингу», кошти були зараховані банком не як оплата поточних лізингових платежів, а як часткова оплата штрафу за порушення умов договору, а саме, як було встановлено у спілкуванні з банком - за відсутність договору страхування об`єкта лізингу, що унеможливило подальшу оплату лізингових платежів у зв`язку з відсутністю потрібних коштів.

Відповідно до п. 8.8 випадку порушення Лізингоодержувачем зобов`язань, передбачених п.п. 5.1., 5.2.1., 5.3.1., 5.4. цього Договору (в тому числі із укладання договору страхування), Лізингоодержувач сплачує Банку штраф у розмірі 10 (десять) % від вартості Майна, зазначеної в п.1.2. цього Договору.

Таким чином, Банк застосував до ТОВ «Мегаполісбуд» штраф у розмірі 148 847 грн, здійснивши дебіт рахунку для зарахування лізингових платежів на вказану суму і зарахувавши черговий лізинговий платіж у розмірі 30 000 грн. як часткове погашення штрафу. В результаті 15.02.2023 р. на рахунку зарахування лізингових платежів виникла технічна заборгованість у розмірі 118 847 грн.

Не погоджуючись з рішенням Банка, 20 лютого 2023 року ТОВ «Мегаполісбуд» надіслав лист на адресу Банку з пропозицією повністю скасувати штраф із викладенням обґрунтувань.

Проте, як вказує позивач, нарахований банком штраф так і залишився непогашеним. За переконанням позивача, штраф є надмірним і таким, що не виконує свою функцію забезпечення виконання зобов`язань.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Банком нараховано занадто велику суму штрафів за порушення умов Договору фінансового лізингу № KILOFLOWW3LPR-1 від 24.09.2019 року, яке полягає у не страхуванні об`єкта лізингу (п. 5.1, 8.8 цього Договору).

Як на правову підставу своїх вимог Позивач посилається на ст. ст. 230, 233, ч. 3 ст. 551 ЦК України.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частиною 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 по справі №924/316/21 вказано, що наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічний правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Одночасно, слід зазначити, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. "Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України".

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Таким чином, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством - ефективність), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Отже, Товариством з обмеженою відповідальністю "Мегаполісбуд" при зверненні до суду з позовом про зменшення розміру штрафних санкцій по договору фінансового лізингу № KILOFLOWW3LPR-1 до 4 000,00 грн. повинно бути доведено суду обставини порушення його прав та законних інтересів унаслідок укладення оспорюваного договору, невідповідність його вимогам чинного законодавства, а також ефективність обраного способу захисту, а саме обставини того, що у разі задоволення позовних вимог порушені права та законні інтереси позивача буде відновлено. Аналогічну правову позицію щодо предмету доказування у спорах про скасування рішень державного реєстратора наведено Верховним Судом у постановах 10.11.2021 по справі №910/8060/19.

Верховний Суд у постанові від 13.01.2022 по справі №921/591/20 зауважив, що додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

Проте, за висновками суду, позивачем всіх обов`язкових складових предмету доказування у розглядуваному спорі належними та допустимими у розумінні ст.76, 77 Господарського процесуального кодексу України доказами не доведено.

Наразі, суд зазначає, що предметом спору у справі є зменшення розміру штрафних санкцій по договору фінансового лізингу № KILOFLOWW3LPR-1 до 4 000,00 грн.

Проте, суд повторно акцентує увагу позивача, що застосуванню певного способу захисту передує встановлення порушення матеріального права позивача, а саме порушення його прав та законних інтересів унаслідок застосування до позивача відповідачем неустойки за порушення договору фінансового лізингу № KILOFLOWW3LPR-1.

Отже, у даному випадку право та його порушення повинні перебувати у логічній та часовій послідовності, а саме первинним є виникнення у позивача відповідного матеріального права, законного інтересу та наступне його порушення, невизнання, оспорення.

Крім того, суд вважає за доцільне звернутись до питання ефективності обраного позивачем способу захисту прав.

Верховний Суд у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19 вказав, що під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Під ефективністю судового захисту розуміється спроможність судового рішення (за наслідками його виконання) призвести до усунення невизначеності у праві позивача та відновити права та законні інтереси особи, на захист яких було подано відповідний позов.

Поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними (рішення Європейського суду з прав людини від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" (Doran v. Ireland)).

Ефективність означає як попередження стверджуваного порушення чи його продовження, так і надання відповідного відшкодування за будь-яке порушення, яке вже відбулося (рішення ЄСПЛ від 26.10.2000 у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland)).

У рішенні Європейського суду з прав людини від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти України" зазначено, що засіб захисту, що вимагається, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).

Як вище вказувалось судом, Банком застосовано до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мегаполісбуд" штраф у розмірі 148 847 на підставі Договору фінансового лізингу № KILOFLOWW3LPR-1, а отже, застосування обраного позивачем способу захисту у вигляді зменшення суми штрафу до 4000,00 грн. ніяким чином призведе до усунення невизначеності у праві заявника, а отже, не буде ефективним судовим захистом.

З урахуванням наведеного вище суд зазначає, що відсутність права, на захист якого подано позов, є беззаперечною та виключною підставою для відмови судом в задоволенні позовних вимог. До того ж, суд зауважує, що судовий захист не може бути здійснено на майбутнє, що спростовує доводи заявника стосовно можливості виникнення порушення його прав та законних інтересів внаслідок дій відповідача у майбутньому в якості обґрунтування підстав позову.

Верховним Судом неодноразово, зокрема, у постановах від 13.05.2021 по справі №910/6393/20, від 08.06.2021 по справі №910/11203/20, від 08.09.2021 по справі №913/690/20, від 21.12.2021 по справі №917/713/19, від 23.12.2021 по справі № 924/1351/20 (924/620/20) вказано, що відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Такої ж позиції дотримується Об`єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду у постанові від 16.10.2020 у справі №910/12787/17.

Суд приходить до висновку, що позивач не надав жодних доказів порушення його прав або законних інтересів внаслідок застосування Банком штрафних санкцій за порушення умов укладеного між сторонами Договору фінансового лізингу..

Таким чином, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено порушення Банком прав позивача, у зв`язку з чим відсутні підстави для задоволення позову.

Суд зазначає, що обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.

При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.

Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.

Суд зазначає, що необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (частина 1 статті 207 Господарського кодексу України), є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків. Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов`язання, а також наявність наміру у кожної із сторін. Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність договору, що укладається, і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження. За відсутності останніх наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Позивач не довів належними та допустимими доказами свою правову позицію.

Приймаючи до уваги наведене вище у сукупності, суд зазначає, що Товариством з обмеженою відповідальністю "Мегаполісбуд" не доведено наявності у позивача порушеного права чи інтересу в результаті застосування до нього передбачених умовами Договору штрафних санкцій, що є передумовою для звернення з позовом до суду, а позовні вимоги належним чином не обґрунтовані, не відповідають фактичним обставинам справи, не доведені належними доказами у справі.

З огляду на викладене, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Мегаполісбуд" є такими, що задоволенню не підлягають. Решта доводів учасників процесу, їх письмових пояснень, поданих до матеріалів справи документів були ретельно досліджені судом, і наведених вище висновків суду не спростовують.

Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст. 129 ГПК України покладається на позивача.

Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.

Суддя М.О. Лиськов