Рішення

від 15.02.2024 по справі 910/15060/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

15.02.2024Справа № 910/15060/23

За позовомДержавного агентства України з питань кінодоДержавного підприємства "Національний центр Олександра Довженка"простягнення 323 826,55 грн Суддя Підченко Ю.О. Секретар судового засідання Лемішко Д.А.Представники сторін:

від позивача: Сам-Далірі А.С.;

від відповідача: Тукмачов О.О.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа № 910/15060/23 за позовом Державного агентства України з питань кіно (далі також - позивач, Агентство, Держкіно) до Державного підприємства «Національний центр Олександра Довженка» (далі також - відповідач, ДП «Національний центр Олександра Довженка») про стягнення неустойки в розмірі 323 826,55 грн за порушення умов Ліцензійної угоди від 04.03.2014 № 04/03/2014.

02.11.2023 відповідачем подано відзив на позов та заяву про застосування строків позовної давності.

Позивач, у свою чергу, 09.11.2023 надав відповідь на відзив.

Через Електронний суд 30.11.2023 від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив.

З огляду на те, що в підготовчому провадженні здійснено дії передбачені ст. 182 Господарського процесуального кодексу України, суд вирішив закрити підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті на 15.02.2024.

23.01.2024 до суду звернувся позивач із заявою з процесуальних питань, відповідно до якої просить заяву відповідача про застосування строків позовної давності залишити без розгляду.

Представники сторін безпосередньо в судовому засіданні 15.02.2024 надали усні пояснення по справі та стосовно заявлених клопотань.

Представник відповідача, надав письмові пояснення стосовно неможливості зареєструвати кабінет в електронному суді.

Заслухавши доводи сторін судом зроблено наступні висновки.

В ухвалах суд неодноразово зобов`язував відповідача надати докази реєстрації електронного кабінету в підсистемі Електронний суд ЄСІТС з урахуванням положень статтей 6, 42, 135, 170, 246 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч. 4 ст. 170 Господарського процесуального кодексу України, суд повертає письмову заяву (клопотання, заперечення) заявнику без розгляду також у разі, якщо її подано особою, яка відповідно до частини шостої статті 6 цього Кодексу зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його.

Доводи представника відповідача про увільнення директора від виконання обов`язків з 31.10.2022 не звільняють Підприємство від обов`язку, встановленого ст. 6 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Враховуючи наведені вище обставини суд задовольняє клопотання позивача та залишає без розгляду заяву відповідача про застосування строків позовної давності.

Суд заслухав вступне слово, закінчив з`ясування обставин справи та перевірку їх доказами, провів судові дебати.

Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.

У судовому засіданні 15.02.2024 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

04.03.2014 між Державним агентством України з питань кіно (як ліцензіаром) та Державним підприємством «Національний центр Олександра Довженка» (як ліцензіатом) було укладено ліцензійну угоду № 04/03/2014 (далі також - Угода), за умовами якої ліцензіар передає, а ліцензіат одержує від ліцензіара невиключні майнові права інтелектуальної власності на використання аудіовізуальних творів - сучасні українські фільми (Додаток № 1, який є невід`ємною частиною до цього договору), надалі Фільми, засобами, описаними у п. 1.1. цього договору, у межах території, оговореної в п. 1.3. цього договору, і протягом терміну, оговореного в п. 1.2. цього договору.

Згідно з підпунктом 2.2.3 пункту 2 розділу 2 Угоди, Держкіно як ліцензіар має право отримувати винагороду за передачу невиключних майнових авторських прав на умовах та в розмірі, зазначених в статті 3 цієї Угоди.

Положеннями підпункту 2.4.1. пункту 2.2. розділу 2 Угоди визначено обов`язок ліцензіара своєчасно здійснювати розрахунки з Держкіно.

Відповідно до положень пункту 3.2. розділу 3 Угоди (в редакції Додаткової угод № 5 від 30.01.2017) ліцензіар складає звіт з реалізації прав та перераховує частку прибутку Держкіно на розрахунковий рахунок протягом 15 календарних днів після закінчення кожного календарного року.

Спір у справі виник у зв`язку з тим, як стверджує позивач, що ліцензіаром надавалися звіти за 2019, 2020 та 2021 роки, але в порушення умов Угоди ліцензіатом не здійснювалися жодні розрахунки.

Заперечуючи проти заявленого позову відповідач посилався, зокрема, на наступне:

- позивач невірно визначає терміни розрахунків, передбачені Угодою;

- починаючи з 2020 року відповідач не мав змоги здійснювати діяльність в звичному обсязі внаслідок дії форс-мажорних обставин, що призвело до збитковості Підприємства;

- до позову додано лише звіт за 2019 рік, а звіти за 2020 та 2021 роки не надавалися.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Проаналізувавши зміст укладеної між сторонами Угоди № 04/03/2014 від 04.03.2014, суд дійшов висновку, що вона за своєю правовою природою є ліцензійним договором.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Статтею 11 ЦК України визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з положеннями ст. 1108 ЦК України, особа, яка має виключне право дозволяти використання об`єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) дозвіл на використання цього об`єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об`єкта права інтелектуальної власності).

Ліцензіат не має права використовувати об`єкт права інтелектуальної власності в іншій сфері, ніж визначено ліцензією на використання об`єкта права інтелектуальної власності. Невиключна ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об`єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об`єкта у зазначеній сфері.

Статтею 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Із змісту ст. 525 ЦК України випливає, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Аналогічна правова норма передбачена ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України.

Як вбачається з наданих позивачем доказів, він направляв на адресу відповідача звіти:

- за 2019 рік на суму 26 550,00 грн;

- за 2020 рік на суму 35 698,68 грн;

- за 2021 рік на суму 50892,60 грн;

Всього на суму 113 141,28 грн.

24.02.2023 Держкіно направляло Підприємству претензію від 24.02.2023 № 305/5/11-23 стосовно порушення останнім термінів сплати винагороди за використання майнових прав на фільми згідно з Угодою.

20.06.2023 Держкіно надіслало Підприємству повторну претензію від 20.06.2023 № 1021/5/11-23.

Як уже було встановлено вище, відповідно до положень пункту 3.2. розділу 3 Угоди (в редакції Додаткової угод № 5 від 30.01.2017) ліцензіар складає звіт з реалізації прав та перераховує частку прибутку Держкіно на розрахунковий рахунок протягом 15 календарних днів після закінчення кожного календарного року.

Тому, доводи відповідача про невірне визначення позивачем термінів оплати не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.

Стосовно посилання відповідача на неможливість виконання умов Угоди через дію форс-мажорних обставин, то необхідно звернути увагу на таке.

Дійсно, за загальним правилом, неможливість виконати зобов`язання внаслідок дії обставин непереборної сили відповідно до вимог законодавства є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання (ч. 1 ст. 617 Цивільного кодексу України). Тобто, можна звільнити від відповідальності за невиконання, а не від виконання в цілому. В будь-якому разі сторона зобов`язання, яка його не виконує, повинна довести, що в кожному окремому випадку саме ці конкретні обставини мали непереборний характер саме для цієї конкретної особи. І кожен такий випадок буде оцінюватись судом незалежно від наявності засвідчених компетентним органом обставин непереборної сили.

ВС в постанові від 25 січня 2022 р. № 904/3886/21 зазначив, що форс-мажорні обставини не мають преюдиціальний (заздалегідь встановлений) характер, а зацікавленій стороні необхідно довести (1) факт їх виникнення; (2) те, що обставини є форс-мажорними (3) для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність. При цьому, той факт, що форс-мажорні обставини необхідно довести, не виключає того, що їх наявність може бути засвідчена відповідним компетентним органом.

Аналогічного висновку дійшов і ВС й у постанові від 16 липня 2019 р. у справі № 917/1053/18, зазначивши, що лише посилання сторони у справі на наявність обставин непереборної сили та надання підтверджуючих доказів не може вважатися безумовним доведенням відповідних обставин, яке не потребує оцінки суду. Саме суд повинен на підставі наявних у матеріалах доказів встановити, чи дійсно такі обставини, на які посилається сторона, є надзвичайними і невідворотними, що об`єктивно унеможливили належне виконання стороною свого обов`язку.

Отже, форс-мажор не є автоматичною підставою для звільнення від виконання зобов`язань, стороною договору має бути підтверджено не факт настання таких обставин, а саме їхня здатність впливати на реальну можливість виконання зобов`язання.

Довідка ТПП - єдиний регламентований законодавством і загальноприйнятий документ, який підтверджує факт настання форс-мажорних обставин. Але для суду одного документу може бути недостатньо. Судова практика одностайна в тому, що обставини непереборної сили повинні бути підтверджені документально (Постанова ВС від 15 лютого 2022 р. у справі № 910/4532/21). Такими доказами можуть бути, зокрема, сертифікат ТПП України. При цьому, щоб засвідчити форс-мажорні обставини, особі необхідно звернутися до ТПП, а для того, щоб отримати сертифікат про форс-мажорні обставини, потрібно довести причинно-наслідковий зв`язок між зобов`язаннями, які сторона не може виконати, та обставинами (їхнім результатом), на які сторона посилається як на підставу неможливості виконати зобов`язання;

При цьому, сертифікат ТПП України є не єдиним документом на підтвердження надзвичайних обставин - обставини форс-мажору можуть доводитися будь-якими доказами. Така позиція ВС викладена в постанові від 21 липня 2021 р. по справі № 912/3323/20.

Відповідно до регламенту Торгово-промислової палати України, остання засвідчує форс-мажорні обставини з усіх питань договірних відносин. Регіональні ТПП можуть засвідчувати форс-мажорні обставини з усіх питань, що належать до компетенції ТПП України, за винятком зобов`язань за зовнішньоторговельними угодами і міжнародними договорами України, зовнішньоекономічними угодами, а також угодами між резидентами України, в яких безпосередньо передбачено віднесення такої функції до компетенції ТПП України.

В сертифікаті про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) вказуються дані заявника, сторони за договором (контрактом, угодою, тощо), дата його укладення, зобов`язання, що за них настало чи настане найближчим часом для виконання, його обсяг, термін виконання, місце, час, період настання форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), які унеможливили його виконання, докази настання таких обставин (п. 6.12 регламенту).

За умовами п. 6.2. регламенту, форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) засвідчуються за заявою зацікавленої особи щодо кожного окремого договору, контракту, угоди тощо, а також податкових та інших зобов`язань/обов`язків, виконання яких настало згідно з законодавчим чи іншим нормативним актом або може настати найближчим часом і виконання яких стало неможливим через наявність зазначених обставин. До кожної окремої заяви подається окремий комплект документів, зокрема копія договору (контракту, угоди) з відповідними додатками, специфікаціями та інші документи, що підтверджують обсяг і термін настання виконання зобов`язання.

Суд дійшов висновку, що відповідачем не доведено належними та допустимими доказами наявність форс-мажорних обставин та підстав для звільнення від відповідальності за несвоєчасне та неповне виконання зобов`язань за Угодою.

Таким чином, враховуючи наявні в матеріалах справи докази,, суд зазначає, що відповідач зобов`язаний був сплатити на користь позивача грошові кошти на загальну суму 113 141,28 за 2019-2021 роки.

Крім суми основного боргу позивачем заявлено до стягнення неустойку в розмірі 210 685,27 грн.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).

Відповідно до норм частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (ч.ч. 2, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Стаття 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" передбачає, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Згідно з частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Відповідно до п. 4.3. Угоди, у випадку порушення ліцензіатом умов статті 3 цієї Угоди терміну виплати будь-якої частини винагороди, яка належить ліцензіару за цією Угодою, ліцензіат сплачує ліцензіарам неустойку в розмірі 0,3% від неоплаченої вчасно суми за кожен день прострочення.

Фактично, передбачена сторонами в Угоді неустойка є пенею.

З огляду на те, що розмір пені за порушення грошового зобов`язання не може перевищувати подвійну облікову ставку Національного банку України, а припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано., то суд перевірив розрахунок пені, наданий позивачем.

За результатами перевірки розрахунку суд встановив, що вимоги про стягнення з відповідача пені підлягають частковому задоволенню на суму 11 795,75 грн за наступні періоди:

- за 219 рік - з 16.01.2020 по 16.07.2020;

- за 2020 рік - з 16.01.2021 по 16.07.2021;

- за 2021 рік - з 16.01.2022 по 16.07.2022.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи викладене, оскільки відповідач не надав суду доказів належного виконання свого зобов`язання щодо повернення позивачу оплати за товар у повному обсязі, суд дійшов висновку, що відповідачем було порушено умови контракту № CHN-MIU/180/020315 від 02.03.2015 та положення ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, ст. 193 Господарського кодексу України, а тому підлягають задоволенню вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 174 297,55 дол. СІІІА.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах "Трофимчук проти України", "Серявін та інші проти України" обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог з покладенням судового збору на сторони пропорційно до розміру задоволених вимог в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 73, 74, 76, 77, 86, 129, 170, 232, 233, 237, 238, ст. ст. 240, 241, ч. 1 ст. 256, 288 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов Державного агентства України з питань кіно задовольнити частково.

2. Стягнути з Державного підприємства "Національний центр Олександра Довженка" 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; код ЄДРПОУ 22928085) на користь Державного агентства України з питань кіно (02156, м. Київ, вул. Кіото, 27; код ЄДРПОУ 37508051) заборгованість в розмірі 113 141,28 грн, неустойку в розмірі 11 795,75 грн та витрати зі сплати судового збору в розмірі 1 874,05 грн. Видати наказ.

3. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили згідно зі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Відповідно до ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 26.02.2024 року.

Суддя Ю.О.Підченко