Постанова

від 27.02.2024 по справі 544/1844/22

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 544/1844/22 Номер провадження 22-ц/814/444/24Головуючий у 1-й інстанції Ощинська Ю.О. Доповідач ап. інст. Одринська Т. В.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 лютого 2024 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

Головуючого судді: Одринської Т.В.,

суддів: Панченка О.О., Пікуля В.П..

за участю секретаря: Сальної Н.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві у режимі відеоконференції цивільну справу за позовом за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватний нотаріус Лубенського районного нотаріального округу Полтавської області Запорожець Ірина Петрівна про визнання недійсним окремої частини правочину

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Пирятинського районного суду Полтавської області від 23 травня 2023 року,

В С Т А Н О В И В :

В грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним окремої частини правочину.

Позов мотивовано тим, що 24 жовтня 2016 року вона уклала з ОСОБА_3 попередній договір, за умовами якого вона зобов`язалась у строк не пізніше 30 жовтня 2018 року укласти основний договір купівлі-продажу частини житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташовані у АДРЕСА_1 , на умовах, визначених попереднім договором. При укладенні попереднього договору внесла майбутньому продавцю аванс у розмірі 1000 доларів США. 08 червня 2017 року позивач уклала шлюб з ОСОБА_2 . З метою укладення основного договору купівлі-продажу частини житлового будинку, 11 листопада 2018 року ОСОБА_1 взяла в борг у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 грошові кошти, які використала для проведення остаточного розрахунку при укладенні основного договору купівлі-продажу частини житлового будинку, який було укладено 03 грудня 2018 року. З огляду на те, що на час укладення основного договору позивач перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, до пункту 5 основного договору було включено абзац 3 наступного змісту: «Продавець стверджує, що набуває майно за спільні кошти подружжя, перебуваючи в зареєстрованому шлюбі, про що є заява згода чоловіка ОСОБА_2 на купівлю.».

16 вересня 2022 року рішенням Пирятинського районного суду Полтавської області шлюб між сторонами було розірвано.

Позивач вказує, що придбана частина житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, є її власністю, оскільки ні особистих, ні спільних коштів на придбання вказаної нерухомості відповідач не надавав.

Враховуючи викладене абзац 3 пункту 5 договору купівлі-продажу від 03 грудня 2018 року, не відповідав дійсним обставинам, у зв`язку з чим просила визнати недійсним абзац 3 пункту 5 договору купівлі-продажу від 03 грудня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Пирятинського районного нотаріального округу Запорожець І.П. по реєстру №1247.

Рішенням Пирятинського районногосуду Полтавськоїобласті від23травня 2023рокув задоволенні позову було відмовлено.

Рішення мотивовано тим, що позивачем не було спростовано презумпцію права спільної сумісної власності подружжя на спірне нерухоме майно.

З вказаним судовим рішенням не погодилася ОСОБА_1 та подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що надана нотаріусу згода ОСОБА_2 на придбання нерухомості, є лише згодою на придбання іншим з подружжя майна та не є доказом придбання його за спільні кошти.

Вказувала, що відповідачем не доведено жодних обставин, які б давали можливість дійти висновку, що спірний будинок є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін.

Вказував, що позивачем не доведені обставини та не надані належні докази щодо можливих підстав для скасування правочину в частині позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та її представника, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного висновку.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367ЦПК Українисуд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Судом встановлено, що 24 жовтня 2016 року ОСОБА_6 уклала з ОСОБА_3 попередній договір, за умовами якого вона зобов`язалась у строк не пізніше 30 жовтня 2018 року укласти основний договір купівлі-продажу частини житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташовані у АДРЕСА_1 , на умовах, визначених попереднім договором. При укладенні попереднього договору внесла майбутньому продавцю аванс у розмірі 1000 доларів США (а.с. 9-10). Іншу суму у розмірі 4600 доларів США покупець мала сплатити у день підписання договору, визначеному у п. 1 Попереднього договору (не пізніше 30.10.2018 року).

08 червня 2017 року ОСОБА_7 уклала шлюб з ОСОБА_2

03 грудня 2018 року ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_3 основний договір купівлі-продажу частини житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташовані у у АДРЕСА_1 (а.с. 13-14).

З огляду на те, що на час укладення основного договору ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , до пункту 5 основного договору було включено абзац 3 наступного змісту: «Продавець стверджує, що набуває майно за спільні кошти подружжя, перебуваючи в зареєстрованому шлюбі, про що є заява-згода чоловіка ОСОБА_2 на купівлю, підпис на якій засвідчений приватним нотаріусом Пирятинського районного нотаріального округу Запорожець І.П. 03.12.2018 по реєстру №1246, і про що відомо Продавцю.»

Заява ОСОБА_2 про згоду другого з подружжя на укладення договору вказує на те, що гроші, які витрачалися на придбання частки житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами розташованими у АДРЕСА_1 є їхньою з ОСОБА_1 спільною сумісною власністю. Придбане майно буде об`єктом прав спільної сумісної власності як таке, що набувається ними за час шлюбу (а.с. 101).

Відповідно копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності № 147738736 від 03.12.2018 частка житлового будинку у АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності належить ОСОБА_1 (а.с. 15-16).

Земельна ділянка для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0277 га, кадастровий номер 5323810100:50:008:0285, по АДРЕСА_1 на праві приватної власності належить ОСОБА_1 (а.с. 17-19), на підставі рішення 47 сесії 7 скликання Пирятинської міської ради Полтавської області від 31.01.2019, яким було затверджено гр. ОСОБА_1 технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та передано у безоплатну приватну власність.

16 вересня 2022 року рішенням Пирятинського районного суду Полтавської області шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (а.с. 21).

Встановлено, що спору щодо поділу майна подружжя не виникало.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що 1/2 частина житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташовані у АДРЕСА_1 , придбана позивачем під час перебування у шлюбі з ОСОБА_2 .

Суд прийшов до висновку, що позивачем та її представником не спростовано презумпцію права спільної сумісної власності подружжя на спірну квартиру.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

У відповідності до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч. 2 ст. 60 СК України, вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Закон (ч. 3 ст. 368 ЦК України) зазначає, що майно, набуте подружжям за час їхнього шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення.

Стаття 57 СК України передбачає, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1)майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею у набутті майна.

В той час, ст.204 ЦК України встановлює презумпцію правочину, а ст. 60 СК України та ст. 368 ЦК України встановлює презумпцію спільності права власності на майно подружжя. Спростування даної презумпції покладено на того з подружжя, хто заперечує проти цього

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».

Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».

За статтею 16 ЦК України, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Оспорюваний правочин ЦК України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з ч. 5 ст. 203 ЦК України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Згідно зі ст. ст. 215 і 216 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України, договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Матеріали справи не містять доказів того, що частина житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, розташованого у АДРЕСА_1 , придбано за особисті кошти позивача.

Ураховуючи вищенаведене, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що правові підстави, які б давали можливість визнати недійсним абзац 3 пункту 5 договору купівлі-продажу від 03 грудня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Пирятинського районного нотаріального округу Запорожець І.П. по реєстру №1247, відсутні у зв`язку з недоведеністю.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, а підстави для задоволення даної апеляційної скарги відсутні.

Враховуючи вищевказане, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи нема.

Керуючись ст.ст.367, 374, 375, 383,апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Пирятинського районного суду Полтавської області від 23 травня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Якщо в судовому засіданні оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 28 лютого 2024 року.

Головуючий Т.В. Одринська

Судді О.О. Панченко

В.П. Пікуль