Рішення

від 28.02.2024 по справі 120/19312/23

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 лютого 2024 р. Справа № 120/19312/23

Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Сала Павла Ігоровича, розглянувши в м. Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області та Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області, про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправним та скасування пункту наказу, зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

26.12.2023 поштою до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області (далі відповідач 1, УДМС у Вінницькій області) та Державної міграційної служби України (далі відповідач 2, ДМС України) про:

- визнання протиправним та скасування рішення відповідача 1 від 08.06.2023 № 05032300019264 про відмову позивачці в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання;

- визнання протиправним та скасування п. 12 Наказу ДМС України від 28.06.2023 № 146 "Про визнання недійсним деяких посвідок на постійне проживання", яким визнано недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 02.07.2002 та серії НОМЕР_2 від 09.08.2004 громадянки Республіки Литва ОСОБА_1

- зобов`язати відповідача 1 здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 09.08.2004 громадянки Республіки Литва ОСОБА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що позивачка, проживаючи в Україні на законних підставах та перебуваючи у шлюбі з громадянином України, подала документи та отримала тимчасову посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 09.08.2004 (строком дії безстроково). Посвідка на постійне проживання видана ВГІРФО УМВС у Миколаївській області. Разом з тим рішенням УДМС у Вінницькій області від 08.06.2023 № 05032300019264 в обміні зазначеної посвідки по досягненню 45-річного віку було відмовлено. Крім того, 17.07.2023 позивачка отримала лист відповідача 1 щодо прийняття ДМС України наказу від 28.06.2023 № 146 "Про визнання недійсним деяких посвідок на постійне проживання", у якому прийнято рішення про визнання недійсною та вилучення раніше виданої позивачці тимчасової посвідки на постійне проживання. Підставою для прийняття такого наказу слугував висновок УДМС в Миколаївській області від 08.06.2023. Позивачка вважає оскаржувані рішення відповідачів протиправними, а тому за захистом своїх прав та інтересів звертається до суду.

Ухвалою суду від 29.12.2023 відкрито провадження у цій адміністративній справі та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні). До участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача залучено Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області (далі третя особа, УДМС в Миколаївській області). Також частково задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів та витребувано з ДМС України матеріали міграційної справи ОСОБА_1 (паспорт № НОМЕР_3 , виданий Посольством у Києві від 29.06.2020, дійсний до 29.06.2023), у тому числі висновок УДМС в Миколаївській області від 08.06.2023, який став підставою для прийняття оскаржуваних рішень.

10.01.2024 та 11.01.2024 через підсистему "Електронний суд" від відповідача 2 надійшли витребувані судом документи.

12.01.2024 поштою до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник ДМС України позов заперечує та просить відмовити у його задоволенні.

Відповідач 2 зазначає, що 01.06.2023 позивачка звернулась до УДМС у Вінницькій області з заявою про обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 09.08.2004, оформленої ВГІРФО УМВС у Миколаївській області. На виконання вимог Порядку № 321 здійснено перевірку чинності дозволу на імміграцію шляхом надсилання запиту до УДМС в Миколаївській області. Висновком цього Управління від 08.06.2023 встановлено, що на момент подачі документів у 2002 році на отримання дозволу на імміграцію були відсутні підстави для його надання позивачці. Крім того, встановлено, що дозвіл на імміграцію ОСОБА_1 не оформлювався і не надавався. При цьому заявниця не підпадає під категорію осіб, які вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію відповідно до вимог Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".

Відповідач 2 вказує на те, що рішення про оформлення посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 02.07.2002 та оформлення на її підставі у порядку обміну посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 09.08.2004 були прийняті з порушенням вимог законодавства. Відтак наказом ДМС України № 146 від 28.06.2023 зазначені посвідки, видані ВГІРФО УМВС у Миколаївській області, визнані недійсними.

12.01.2024 через підсистему "Електронний суд" від третьої особи надійшли письмові пояснення по суті спору, в яких зазначається, що громадянка Литовської Республіки ОСОБА_1 07.09.2001 уклала шлюб з громадянином України ОСОБА_2 , а з 18.03.2002 прибула в Україну з метою працевлаштування.

03.04.2002, перебуваючи на території України на законних підставах, позивачка звернулася до ВГП та ІС УМВС у Миколаївській області з клопотанням про залишення в Україні на постійне проживання та 02.07.2002 рішенням УМВС України в Миколаївській області позивачку було документовано тимчасовою посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 02.07.2002 терміном дії до 02.07.2004.

09.08.2004 позивачку було документовано безстроковою тимчасовою посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 .

Водночас у ході перевірки було встановлено, що громадянка Литовської Республіки ОСОБА_1 була документована посвідкою на постійне проживання з порушенням вимог чинного законодавства України, оскільки рішення в її справі було прийнято 02.07.2002 керівництвом УМВС України в Миколаївській області відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", згідно з яким дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України.

Однак, як зауважує третя особа, на день подачі заяви ОСОБА_1 перебувала у шлюбі з громадянином України менше двох років, а тому рішення про документування посвідкою на постійне проживання, видане позивачці у 2002 році прийняте з порушенням законодавства та підлягає скасуванню.

При цьому третя особа вважає, що на сьогодні відсутня можливість оцінити правомірність чи протиправність дій щодо оформлення раніше виданої позивачці посвідки, оскільки такі дії не вчинялися УДМС у Миколаївській області.

До своїх письмових пояснень третя особа додала пов`язані зі справою документи.

15.01.2024 поштою від УДМС у Вінницькій області надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач 1 позов заперечує та просить відмовити у його задоволенні.

Відповідач 1 зазначає, що на підставі висновку УДМС в Миколаївській області прийнято Наказ ДМС України № 146 від 28.06.2023 про визнання недійсними посвідок на постійне проживання, виданих ВГІРФО УМВС у Миколаївській області на ім`я ОСОБА_1 .

Відповідач 1 звертає увагу на те, що позивачка отримала дозвіл на імміграцію неправомірно, оскільки на момент подання документів та отримання дозволу 02.07.2002 перебувала в шлюбі з громадянином України менше ніж два роки, що на той час було необхідною умовою для отримання відповідного дозволу. Ця обставина була з`ясована в ході перевірки, проведеної УДМС в Миколаївській області, та підтверджена його висновком від 08.06.2023. Відтак за цих обставин у відповідача були відсутні законні підстави для оформлення (видачі) позивачці посвідки на постійне проживання, оскільки дані, отримані з бази даних Реєстру, картотек, не підтверджують повідомлену іноземцем або особою без громадянства інформацію.

При цьому відповідач 1 заперечує доводи позивачки щодо порушення процедури прийняття оскаржуваного рішення, а також наголошує на тому, що ДМС України та її територіальні органи були створені у 2010 році та не є правонаступниками ВГІРФО ГУМВС, відтак не можуть нести відповідальність за незаконні рішення та дії посадових осіб цих ліквідованих органів.

16.01.2024 через підсистему "Електронний суд" до суду надійшла відповідь на відзив, в якій представник позивачки заперечує доводи та аргументи відповідача 2 та третьої особи, наведені у відповідному відзиві та письмових поясненнях.

Представник позивачки зазначає, що на момент прийняття документів для обміну посвідки правильність заповнення документів, їхня дійсність та повнота наданих документів були підтвердженні співробітниками міграційної служби. Водночас відповідач не розмежовує процедури обміну посвідки на постійне проживання та первинного її оформлення, що свідчить про вихід органу державної влади за межі наданих йому законом повноважень.

Крім того, представник позивача зауважує, що в процесі первинного документування ОСОБА_1 посвідкою на постійне проживання у 2002 році не було допущено порушень вимог законодавства, а протилежні твердження відповідачів і третьої особи є надуманими і безпідставними.

Також, на думку представника позивача, оскаржувані рішення та дії органів ДМС є грубим втручанням в особисте та сімейне життя позивачки, яке здійснене без дотримання пропорційного балансу між функціями держави з контролю за дотриманням законодавства про імміграцію та пропуску негромадян на територію України і охоронюваними правами позивачки.

22.01.2024 через підсистему "Електронний суд" надійшла відповідь представника позивачки на відзив відповідача 1, в якій зазначається, що УДМС у Вінницькій області було порушено встановлену законом процедуру розгляду документів для обміну посвідки на постійне проживання, адже норми Порядку № 321 не надають органам ДМС права при розгляді заяви про обмін посвідки перевіряти законність підстав її оформлення. На думку представника позивачки, відповідач 1 повинен був перевірити лише факт видачі ОСОБА_1 посвідки, а натомість вийшов за межі наданих йому повноважень, ініціювавши проведення незаконної перевірки.

Окрім того, представник позивачки наголошує, що дозвіл на імміграцію позивачці взагалі не оформлявся, а тому він не міг підлягати ні перевірці, ні скасуванню, також не могла оцінюватись правомірність його видачі, тому що його не існувало. Оскільки станом на дату первинного оформлення позивачці посвідки на постійне проживання в Україні у 2002 році не існувало порядку видачі дозволів на імміграцію, ОСОБА_1 було документовано посвідкою на постійне проживання без видачі дозволу на імміграцію правомірно і відповідно до вимог Закону України "Про правовий статус іноземців без громадянства".

Додатково представник позивачки звертає увагу на те, що відповідачем 1 не доведено наявності повноважень у чинної ДМС України на перевірку законності видачі посвідки на постійне проживання позивачки, виданої у 2002 році зовсім іншим органом державної влади ВГІРФО УМВС.

Інших заяв по суті спору не надходило.

Відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, через п`ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.

Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).

Вивчивши матеріали справи у їх сукупності, оцінивши доводи сторін і третьої особи на підтримку своїх вимог та заперечень, суд встановив таке.

Позивачка ОСОБА_1 є громадянкою Республіки Литва, що підтверджується паспортом № НОМЕР_3 .

07.09.2001 позивачка уклала шлюб з громадянином України ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_4 , виданим Підгородецькою сільською радою Сколівського району Львівської області.

Як вбачається з висновку ВГПІС УМВС України в Миколаївській області про залишення на постійне проживання в Україні гр. Литви ОСОБА_3 від 02.07.2002, позивачка народилась і деякий час проживала в Латвії, потім разом з батьками переїхала в Литву, де мешкала до 2001 року і набула громадянство Литовської Республіки. В жовтні 2001 року позивачка приїхала на постійне проживання в Україну, де мешкає дотепер. Відтак на підставі положень ст. 4 Закону України "Про імміграцію" позивачці дозволено залишитися на постійне проживання в Україні та вирішено документувати її тимчасовою посвідкою на постійне проживання іноземців.

02.07.2002 позивачці видано тимчасову посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 терміном до 02.07.2004, а 09.08.2004 документовано безстроковою тимчасовою посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 .

01.06.2023 позивачка звернулась до відповідача 1 із заявою щодо обміну посвідки на постійне проживання по досягненню 45-річного віку.

02.06.2023 УДМС у Вінницькій області звернулося з листом до УДМС у Миколаївській області, в якому просило надати копію дозволу та довідку перевірки законності надання дозволу на імміграцію в Україну.

Листом від 08.06.2023 УДМС в Миколаївській області повідомило про те, що Управлінням направлено до ДМС України на узгодження проєкт висновку про скасування дозволу на імміграцію ОСОБА_3 , оскільки в ході перевірки було встановлено порушення вимог законодавства щодо отримання нею дозволу на імміграцію.

При цьому згідно з висновком про розгляд матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці Литовської Республіки ОСОБА_3 , затвердженим УДМС у Миколаївській області 08.06.2023, вирішено надіслати висновок разом з відповідними матеріалами до ДМС України для підготовки проєкту наказу Голови ДМС про скасування рішення щодо видачі посвідки на постійне проживання та визнання її недійсною.

З урахуванням отриманих даних, рішенням УДМС у Вінницькій області від 08.06.2023 позивачці відмовлено в оформленні посвідки на постійне проживання.

Крім того, відповідно до п. 12 Наказу ДМС України від 28.06.2023 № 146 визнано недійсними і таким, що підлягають вилученню та знищенню посвідки серії НОМЕР_1 від 02.07.2002 та серії НОМЕР_2 від 09.08.2004, видані на ім`я ОСОБА_1 .

Позивачка вважає вищезазначені рішення відповідача 1 та пункт наказу відповідача 2 протиправними та просить суд про їх скасування. Похідна вимога позивачки стосується зобов`язання відповідача 1 здійснити обмін раніше виданої позивачці посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 09.08.2004.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд виходить з таких міркувань.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 5 Закону України "Про імміграцію" від 07.06.2001 року № 2491-III (в редакції станом на дату прийняття оскаржуваного рішення) (далі Закон № 2491-III ) Кабмін України затверджує зразок посвідки на постійне проживання, правила та порядок її оформлення і видачі.

За пунктом 1 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321 (далі Порядок № 321), посвідка на постійне проживання є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Згідно з п. 72 Порядку № 321 посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується у разі, зокрема, оформлення посвідки з порушенням вимог законодавства.

Відповідно до п. 73 Порядку № 321 у разі коли рішення про оформлення посвідки прийнято з порушенням вимог законодавства, керівник відповідного територіального органу/територіального підрозділу ДМС, керівник структурного підрозділу апарату ДМС проводить службову перевірку.

За результатами перевірки складається висновок у двох примірниках, який підписується працівником, що провів перевірку, та його безпосереднім керівником і погоджується керівником територіального органу ДМС, керівником структурного підрозділу апарату ДМС. На підставі висновку посвідки, видані з порушенням вимог законодавства, визнаються недійсними за наказом ДМС.

Повідомлення про визнання наказом ДМС посвідки недійсною видається територіальним органом ДМС, визначеним у наказі ДМС, іноземцеві або особі без громадянства під розписку чи надсилається їм рекомендованим листом не пізніше ніж через п`ять робочих днів з дня його отримання від ДМС.

Іноземець або особа без громадянства, щодо яких прийнято рішення про визнання посвідки недійсною, повинні зняти з реєстрації місце проживання, здати посвідку та в разі відсутності підстав для подальшого тимчасового перебування на території України на законних підставах зобов`язані виїхати за межі України в семиденний строк з дня отримання повідомлення про це.

Судом встановлено, що згідно з висновку УДМС у Миколаївській області від 08.06.2023 підставою для визнання недійсними виданих позивачці посвідок від 02.07.2002 та від 09.08.2004 стало те, що їх оформлення здійснене з порушенням норм Закону України "Про імміграцію", а саме що їх видача мала відбутися на підставі дозволу на імміграцію, який позивачці не оформлювався та не видавався.

Разом з тим суд враховує, що на момент звернення позивачки до міграційного органу у 2002 році діяв Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 04.02.1994 року № 3929-XII, стаття 3 якого визначала, що іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання якщо він, зокрема, перебуває у близьких родинних відносинах (батько, мати, діти, брат, сестра, подружжя, дід, баба, онуки) з громадянами України.

Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов`язаних з імміграцією іноземців, визначається Законом України про імміграцію.

У статті 1 Закону № 2491-III зазначено, що у цьому Законі нижченаведені терміни вживаються в такому значенні:

- імміграція це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;

- іммігрант іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Відповідно до ст. 4 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається, зокрема, одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи:

1) приймають заяви разом з визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах;

2) перевіряють правильність оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність підстав для відмови у його наданні;

3) приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються;

4) видають та вилучають у випадках, передбачених цим Законом, посвідки на постійне проживання;

5) ведуть облік осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.

Судом з`ясовано, що позивачка у визначеному законом порядку звернулася до уповноваженого органу державної влади з питань імміграції із заявою про залишення в Україні на постійне проживання, виконавши при цьому всі необхідні умови та подавши відповідний пакет документів, який підлягав оцінці.

Очевидно, що розгляд заяви позивачки мав відбутися безпосередньо на підставі норм Законів України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 04.02.1994 року № 3929-XII та "Про імміграцію" від 7.06.2001 № 2491-III, оскільки відповідний Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 1983 лише 26.12.2002.

Висновком ВГІРФО УМВС в Миколаївській області від 02.07.2002 відповідно до ст. 4 Закону України "Про імміграцію" позивачці дозволено залишитись на постійне проживання в Україні, а відтак позивачку документовано тимчасовою посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 02.07.2002.

Суд звертає увагу на те, що в силу приписів ч. 4 ст. 11 Закону № 2491-III (чинній на момент виникнення спірних правовідносин) особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

Отже, виходячи із встановлених законом умов, видача позивачці посвідки могла бути здійснена лише після видачі дозволу на імміграцію, оформлення якого є виключною компетенцією уповноваженого державного органу.

З матеріалів справи вбачається, що документи позивачки, подані у 2002 році для отримання дозволу на імміграцію в Україну, були прийняті таким уповноваженими органом без зауважень та визнані достатніми. За наслідками перевірки підстав та законності перебування позивачки в Україні, справжності поданих документів та відповідності їх оформлення вимогам законодавства, жодних зауважень щодо поданих документів, не встановлено. Відтак, маючи в розпорядженні надані позивачкою документи, ВГІРФО УМВС в Миколаївській області дійшов висновку, що позивачка може бути документована тимчасовою посвідкою на постійне проживання на підставі висновку про залишення в Україні на постійне проживання.

Належних та допустимих доказів того, що позивачкою для отримання дозволу на імміграцію були повідомлені свідомо неправдиві відомості, подані підроблені документи чи документи, що втратили чинність, відповідачами та третьою особою всупереч приписам частини другої статті 77 КАС України не надано.

Разом з тим суд вважає за необхідно зазначити, що навіть якщо виходити з того, що у 2002 році посвідку на постійне проживання в Україні позивачці видано через помилку або внаслідок недбалості чи зловживання посадових осіб суб`єкта владних повноважень, перекладати тягар вкрай негативних наслідків таких діянь на особу, тобто на позивачку у справі, є неприпустимим.

Крім того, суд звертає увагу на те, що у 2004 році позивачку документовано тимчасовою посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 09.08.2004 (строком дії безстроково). Така посвідка на постійне проживання була видана ВГІРФО УМВС у Миколаївській області, що додатково спростовує твердження відповідачів про те, що посвідка була видана позивачці безпідставно.

Враховуючи факт повторного видання відповідної посвідки з певним часовим інтервалом, можна дійти висновку, що за результатами перевірки законності її оформлення будь-яких порушень законодавства виявлено не було.

Пунктами 42, 43, 46 Порядку № 321 визначено, що працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, на якого згідно з його службовими обов`язками покладаються функції з оформлення посвідки, вчиняє дії, передбачені пунктами 36 і 37 цього Порядку, і приймає до розгляду заяву-анкету та додані до неї документи.

Рішення про оформлення, обмін посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих ними документів та у разі відсутності підстав для відмови в її оформленні.

Після проведення перевірок, підтвердження факту оформлення та видачі посвідки, ідентифікації іноземця або особи без громадянства керівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС або уповноважена ним посадова особа приймає рішення про оформлення посвідки або про відмову в її оформленні.

Підстави для відмови в оформленні та видачі посвідки передбачені пунктом 62 Порядку № 321, згідно з підпунктом 3 якого територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки, у разі, коли дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію.

Відповідно до пункту 63 Порядку № 321 копія рішення про відмову в оформленні чи видачі посвідки із зазначенням причин відмови не пізніше ніж через п`ять робочих днів з дня його прийняття видається іноземцеві або особі без громадянства під розписку чи надсилається рекомендованим листом такій особі і приймаючій стороні.

Суд погоджується з доводами позивачки про те, що зі змісту оскаржуваного рішення відповідача 1 неможливо встановити фактичну причину для наданні позивачці відмови в оформленні посвідки на постійне проживання, тоді як загальне посилання на пп. 3 п. 64 Порядку № 321 не пояснює, які саме дані та яку саме інформацію, повідомлену заявником-іноземцем або особою без громадянства, не підтверджено.

Водночас, як видно з відповіді ДМС України від 28.07.2023 на адвокатський запит від 19.07.2023, перешкодою для видачі позивачці в порядку обміну посвідки на постійне проживання в Україні стало те, що, як вважає орган міграційної служби, на момент оформлення посвідки були відсутні правові підстави для надання позивачці дозволу на імміграцію, оскільки позивачка не перебувала понад два роки в шлюбі з громадянином України.

Втім, застосування підстав для відмови, передбачених пп. 3 п. 64 Порядку № 321, суд визнає необґрунтованим, оскільки під час розгляду справи відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не доведено, що саме позивачкою було надано (зазначено, повідомлено) таку інформацію, яка не підтверджується даними, отриманими з баз даних Реєстру, картотек, зокрема щодо підстав видачі посвідки, що дає достатні і законні підстави для видачі їй посвідки в порядку її обміну по досягнення 45-річного віку.

Крім того, на переконання суду, вищенаведена підстава для відмови в оформленні (видачі) посвідки підлягала застосуванню з урахуванням заяви та документів, поданих позивачкою у червні 2023 року з метою переоформлення посвідки.

Натомість відповідач неправомірно вдався до ретроспективного застосування цієї підстави до тих правовідносин, які мали місце у 2002 році під час первинного оформлення та видачі позивачці посвідки на постійне проживання.

При цьому, надавши позивачці відмову з тих фактичних підстав, що позивачка на момент оформлення посвідки не перебувала більше двох років у шлюбі з громадянином України, відповідач залишив поза увагою той важливий факт, що відповідні події мали місце більше 20 років тому і що увесь цей час позивачка проживала в Україні і, як видно з матеріалів справи, донині перебуває у шлюбі з громадянином України ОСОБА_2 , ба більше, у такому шлюбі народилося троє дітей-громадян України.

З огляду на викладене суд приходить до переконання, що відповідачі діяли без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, тобто необґрунтовано, а також без дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, тобто непропорційно.

Також, на переконання суду, визнання недійсними виданих позивачці посвідок за відсутності будь-яких встановлених винних дій самої позивачки, через виявлення помилки (недбалості), допущеної багато років тому уповноваженими посадовими особами органу, що реалізує державну політику у сфері імміграції, є порушенням принципу належного урядування, а перекладення на позивачку усього тягаря відповідальності за такі помилку (недбалість) свідчить про нерозсудливість міграційного органу при виконанні ним державних функцій у спірних правовідносинах.

Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював особливу важливість принципу "належного урядування" (серед інших справа "Рисовський проти України", заява № 29979/04, рішення від 20 жовтня 2011 року, пункти 70, 71).

Цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58).

Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74).

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див. зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

Окремі аспекти принципу належного врядування також були зазначені ЄСПЛ у справах "Армазова проти Республіки Молдова" (Arzamazova v. The Republic of Moldova, заява №38639, п.52), "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia, заява №32457/05, п. 40), "Графов проти України" (заява № 4809/10), "Чакаревич проти Хорватії" (Сakareviс v. Croatia, заява № 48921/13), з аналізу яких можна дійти висновку, що у рішеннях ЄСПЛ сформувалась стала практика щодо розуміння принципу належного урядування, до змісту якого можна включити п`ять головних складових елементів: 1) покладення на суб`єктів владних повноважень зобов`язання запроваджувати внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок; 2) якщо діяльність суб`єкта владних повноважень впливає на основоположні права людини, такі суб`єкти повинні діяти вчасно, в належний і якомога послідовніший спосіб; 3) ризик будь-якої помилки суб`єкта владних повноважень повинен покладатися на такого суб`єкта, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються; 4) застосування принципу належного урядування, як правило, не повинно перешкоджати суб`єкту владних повноважень виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість; 5) потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій суб`єкта владних повноважень.

У постанові Верховного Суду від 28.02.2020 у справі № П/811/1015/16 зазначено, що принцип належного урядування має надзвичайно важливе значення для забезпечення правовладдя в Україні. Неухильне дотримання основних складових принципу належного урядування забезпечує прийняття суб`єктами владних повноважень легітимних, справедливих та досконалих рішень. Крім того, принцип належного урядування підкреслює те, що між людиною та державою повинні бути вибудовані саме публічно-сервісні відносини, у яких інституції та процеси служать всім членам суспільства.

В аспекті наведеного суд зауважує, що необґрунтованим чином факт відсутності видачі позивачці дозволу на імміграцію уповноваженими органами державної влади виявлено лише у 2023 році, хоча матеріали особової справи позивачки неодноразово підлягали перевірці (зокрема у 2002 та 2004 роках).

При цьому суд критично оцінює позицію відповідачів, яка практично полягає у намаганні відмежуватися від рішень та дій органу, який раніше відповідав за здійснення державної політики у сфері імміграції, а саме ВГІРФО УМВС в Миколаївській області. Адже у спірних правовідносинах саме органи ДМС України продовжують виконувати відповідні публічно-владні управлінські функції щодо позивачки, а відтак той факт, що зазначений державний орган був ліквідований, не дає жодних причин для перекладання тягаря помилок і недбальства у його роботі на приватну особу.

Таким чином, приймаючи оскаржувані рішення, відповідачі мали би виходити з правових та фактичних наслідків від їх прийняття, а тому були зобов`язані обґрунтувати суттєву суспільну необхідність саме таких рішень та врахувати при цьому право позивачки на сім`ю та міцність її соціальних, культурних і родинних зв`язків, що сформувалися за роки правомірного проживання на території України.

Суд враховує, що у разі набрання законної сили, такі рішення відповідачів неминуче призведуть до істотних негативних наслідків для позивачки, включно до можливості її видворення за межі України в порядку, встановленому чинним законодавством.

У свою чергу це спонукає до роздумів щодо дотримання такого важливого критерію втручання в охоронювані права людини, як "необхідність у демократичному суспільстві".

Згідно з практикою ЄСПЛ, навіть якщо втручання в права за Конвенцією та Протоколами до неї може бути законним і мати легітимну мету, воно, однак, може не бути "необхідним в демократичному суспільстві". Іншими словами, втручання в права може бути непропорційним легітимній меті, яка переслідувалася при здійсненні такого втручання.

У своїх рішеннях ЄСПЛ часто підкреслює, що тест "необхідності в демократичному суспільстві" вимагає, щоб застосований засіб переслідував легітимну мету та щоб втручання в право не було більше тієї міри, яка необхідна для її досягнення. Цей тест, що, як правило, називається тестом пропорційності вимагає, щоб обмежувальний засіб був належним (відповідним) для виконання передбачених захисних функцій (див. рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2006 року у справі "Бартік проти Росії", заява № 55565/00, пункт 46).

Класичне формулювання "необхідності в демократичному суспільстві" ЄСПЛ надав у справі "Silver проти Сполученого Королівства" (1983):

"97. У низці справ Суд зазначив своє розуміння фрази "необхідне у демократичному суспільстві". При цьому варто підсумовувати певні принципи:

(а) Прикметник "необхідне" не є синонімом "незамінне", як і не має гнучкості таких виразів, як "допустиме", "звичайне", "розумне" або "бажане";

(b) Договірні держави користуються певною, але не необмеженою, свободою розсуду в питанні застосування обмежень, але саме Суд виносить остаточне рішення, чи є вони сумісними з Конвенцією;

(c) фраза "необхідне у демократичному суспільстві" означає, що для того, щоб бути сумісним з Конвенцією, втручання повинно, зокрема, відповідати "нагальній суспільній потребі" і бути "пропорційним законній меті";

(d) положення статей Конвенції, які передбачають виключення з гарантованого права, повинні тлумачитися вузько".

Питання "необхідності в демократичному суспільстві" і "пропорційності" втручання є фактично синонімічними. Пропорційність втручання означає забезпечення державою (її судовими органами) справедливого балансу між, з одного боку, правами особи за Конвенцією, та, з іншого боку, з інтересами суспільства у цілому. Таким чином, будь-яке непропорційне втручання в права особи (незабезпечення справедливого балансу) не буде вважатись "необхідним у демократичному суспільстві".

Прикладами визнання ЄСПЛ порушення гарантованих Конвенцію прав особи з мотивів недотримання принципу пропорційності є справи "Савіни проти України" (№ 39948, рішення від 18 грудня 2008 року), "Швидка проти України" (№ 17888/12, рішення від 30 жовтня 2014 року), "Солтисяк проти Росії" (№ 4663/05, рішення від 10 лютого 2011 року), "Йорданова та інші проти Болгарії" (№ 25446/06, рішення від 24 квітня 2012 року), тощо.

Повертаючись до цієї справи, суд вважає, що відповідачі, крім іншого, не дотрималися одного з елементів критерію "необхідності у демократичному суспільстві", а саме принципу пропорційності, який вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовані оскаржувані рішення суб`єктів владних повноважень.

Так, відповідачі не лише визнали недійсними видані позивачці у 2002, 2004 роках посвідки на постійне проживання, на підставі яких позивачка понад 20 років законно проживала в Україні, народивши трьох дітей-громадян України і, цілком закономірно, пов`язавши своє життя з Україною, міцно укорінившись тут, але й також відмовили в оформленні (видачі) їй нової посвідки після досягнення 45-річного віку, тим самим поставивши під сумнів можливість її подальшого перебування в Україні з відповідними негативними наслідками для її особистих та майнових прав.

На думку суду, такі рішення і дії відповідачів не відповідають критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки є непропорційними та зумовлюють повну зміну способу життя позивачки, зобов`язують її залишити територію України та, відповідно, втратити стійкий правовий і соціальний зв`язок з державою, набутий впродовж багатьох років проживання в Україні.

В цьому сенсі суд також вважає доречними до застосування висновки ЄСПЛ у справі "Усманов проти Росії" (заява № 43936/18), згідно з якими формальні порушення вимог при отриманні громадянства країни не можуть бути самі по собі підставою для позбавлення особи юридичного зв`язку із державою. Органи влади мають ураховуватися усі фактори, зокрема, поведінку людини після набуття громадянства.

З огляду на наведене суд приходить до переконання про наявність підстав для визнання протиправним та скасування рішення УДМС у Вінницькій області № 05032300019264 від 08.06.2023 про відмову позивачці в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання та визнання протиправним та скасування п. 12 Наказу ДМС України від 28.06.2023 № 146 "Про визнання недійсним деяких посвідок на постійне проживання", яким визнано недійсними і такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 02.07.2002 та серії НОМЕР_2 від 09.08.2004 громадянки Литовської Республіки ОСОБА_1 .

Щодо позовних вимог про зобов`язання відповідача 1 здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 09.08.2004, то в цій частині суд зазначає таке.

Відповідно до пунктів 78, 79 Порядку № 321 рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування може бути оскаржено іноземцем або особою без громадянства в адміністративному порядку або до суду в установленому порядку.

ДМС, територіальний орган ДМС мають право переглянути рішення, прийняте відповідно територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, за наявності підстав зобов`язати їх відмінити попереднє рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування і прийняти нове рішення на підставі раніше поданих документів.

Згідно з ч. 3 ст. 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Водночас за змістом положень частини четвертої статті 245 КАС України суд може зобов`язати відповідача-суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, дискреційні повноваження це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

У разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983, так і Порядком оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321, відповідні процедури щодо надання, скасування дозволу на імміграцію та видачі і обміну посвідки на постійне проживання складаються з послідовних етапів, на кожному з яких відбувається перевірка та оцінка поданих документів, з`ясування певних обставин та відповідно до їх результатів відповідачу надається вибір варіантів дій та рішень.

Отже, повноваження органами ДМС щодо видачі та обміну посвідки на постійне проживання слід вважати дискреційними.

Під час розгляду справи судом встановлено, що вищезазначені процедури відповідачем 1 в повній мірі не дотримані, а оскаржуване рішення про відмову в оформленні (видачі) позивачці посвідки на постійне проживання прийняте необґрунтовано та за відсутності правових підстав.

Відтак, беручи до уваги законодавчо визначені повноваження УДМС у Вінницькій області щодо перевірки відповідності оформлення поданих документів вимогам законодавства України та наслідків такої перевірки, за результатами вирішення справи суд не вбачає підстав для зобов`язання відповідача прийняти конкретне рішення про оформлення/видачу позивачці посвідки, але натомість вважає, що вказане Управління слід зобов`язати повторно розглянути заяву позивачки про обмін посвідки на постійне проживання з урахуванням правової оцінки, наданої у цьому рішенні, зокрема тієї обставини, що суд констатує неправомірність рішення ДМС України про визнання недійсними виданих позивачці посвідок.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

В силу приписів ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до положень ст. 9, 90 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

У відповідності до п. 29 рішення ЄСПЛ у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Також суд враховує Висновок № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому зазначений Висновок акцентує увагу на тому, що згідно з практикою ЄСПЛ очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а, крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Крім того, суд бере до уваги позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Перевіривши обґрунтованість ключових доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що заявлений позов належить задовольнити частково.

Відповідно до ч.1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, оскільки по суті спору позов задоволено, судові витрати позивачки на сплату судового збору в розмірі 3220,81 грн належить стягнути на її користь за рахунок бюджетних асигнувань кожного з відповідачів (порівну).

Водночас суд зауважує, що на користь позивачки підлягає відшкодуванню вся сума судового збору. Адже, не зважаючи на часткове задоволення позовних вимог, суд визнав порушення законних прав позивачки внаслідок неправомірних рішень та дій суб`єкта владних повноважень, а спір по суті вирішено в користь позивачки, тоді як прийняття рішення про часткове задоволення позову пов`язується виключно зі способом захисту порушених прав позивачки.

Крім того, у даному випадку розмір компенсації судових витрат необхідно визначати виходячи з кількості (а не розміру) задоволених/незадоволених позовних вимог.

Аналогічна правова позиція викладена у рішенні Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 620/1116/20.

Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про відмову ОСОБА_1 від 08.06.2023 № 05032300019264 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання.

Визнати протиправним та скасувати п. 12 Наказу Державної міграційної служби України від 28.06.2023 № 146 "Про визнання недійсним деяких посвідок на постійне проживання", яким визнано недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 02.07.2002 та серії НОМЕР_2 від 09.08.2004 громадянки Литовської Республіки ОСОБА_1 .

Зобов`язати Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області з урахуванням правової оцінки, наданої у цьому судовому рішенні, повторно розглянути звернення ОСОБА_1 щодо обміну посвідки на постійне проживання в Україні по досягненню 45-річного віку.

В решті позову відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1610,40 грн (одна тисяча шістсот десять гривень 40 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області.

Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1610,40 грн (одна тисяча шістсот десять гривень 40 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо справу розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Інформація про учасників справи:

1) позивачка: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 , місце проживання: АДРЕСА_1 );

2) представник позивачки: адвокат Затулко Катерина Андріївна (РНОКПП НОМЕР_6 , адреса для листування: вул. Воздвиженська, буд. 48, офіс 7, м. Київ, 04071);

3) відповідач 1: Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області (код ЄДРПОУ 37836770, місцезнаходження: вул. Театральна, буд. 10, м. Вінниця, 21050);

4) відповідач 2: Державна міграційна служба України (код ЄДРПОУ 37508470, місцезнаходження: вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001);

5) третя особабез самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області (код ЄДРПОУ 37844163, місцезнаходження: вул. Декабристів, 5-а, м. Миколаїв, 54001).

Повне рішення суду складено 28.02.2024.

Суддя Сало Павло Ігорович