Постанова

від 27.02.2024 по справі 144/1291/23

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 144/1291/23

Провадження № 22-ц/801/419/2024

Категорія: 8

Головуючий у суді 1-ї інстанції Довгалюк Л. В.

Доповідач:Войтко Ю. Б.

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

27 лютого 2024 року місто Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача): Войтка Ю. Б.,

суддів Матківської М. В., Сопруна В. В.,

з участю секретаря судового засідання: Кахно О.А.

розглянув увідкритому судовомузасіданні взалі суду№ 2апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Теплик-Агро» на заочне рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 29 листопада 2023 року, ухвалене під головуванням судді Довгалюк Л.В., в залі суду в місті Вінниці, повний текст судового рішення складений 11 грудня 2023 року,

в цивільній справі № 144/1291/23 за позовом керівника Гайсинської окружної прокуратури Вінницької області Гирби Володимира Михайловича в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю «Теплик-Агро» про припинення права власності на земельні ділянки шляхом їх конфіскації,

встановив:

Керівник Гайсинської окружної прокуратури Гирба В. М. звернувся до суду з указаним позовом, в обґрунтування якого зазначив, що громадянка російської федерації ОСОБА_1 прийняла у спадщину після смерті ОСОБА_2 дві земельні ділянки з кадастровими номерами: 0523787000:02:000:0721, площею 3,6493 га та 0523787000:02:000:0720, площею 3,4693 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані на території Степанівської сільської ради Теплицького району Вінницької області, нині Гайсинського району Вінницької області, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом № 1279 від 10.07.2003, виданого державним нотаріусом Теплицької державної нотаріальної контори Кусюк О. А.

Із метою набуття права власності на вказані земельні ділянки 05.10.2020 ОСОБА_1 через свого представника за довіреністю ОСОБА_3 звернулася до державного реєстратора Теплицької районної державної адміністрації Вінницької області з заявою про державну реєстрацію права власності, яким того ж дня зареєстровано право власності відповідача на дані земельні ділянки.

Відповідно до договорів оренди б/н від 12.10.2020, земельні ділянки перебувають в оренді у ТОВ «Теплик - Агро», право оренди зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 03.11.2020.

Оскільки всупереч положенням статей 13, 14, 41 Конституції Українита статей 81, 145 Земельного кодексу України (далі ЗК України) відповідач, будучи іноземцем, не відчужила земельні ділянки протягом року після набуття права власності та продовжує ними володіти, тому з метою захисту порушених інтересів держави прокурор просить припинити право власності ОСОБА_1 на вказані земельні ділянки шляхом їх конфіскації на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.

Заочним рішенням Теплицького районного суду Вінницької області від 29 листопада 2023 року позовну заяву задоволено.

Припинено право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 0523787000:02:000:0721, площею 3,6493 га та земельну ділянку з кадастровим номером 0523787000:02:000:0720, площею 3,4693 га, що розташовані на території Степанівської сільської ради Теплицького району Вінницької області, на даний час Теплицької селищної ради Гайсинського району Вінницької області, шляхом їх конфіскації на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Вінницької обласної прокуратури (отримувач коштів: Вінницька обласна прокуратура, код ЄДРПОУ: 02909909, банк отримувача: ДКСУ м. Київ, МФО 820172, рахунок: UA568201720343110002000003988) витрати зі сплати судового збору у розмірі 5 368 (п`ять тисяч триста шістдесят вісім) гривень 00 коп.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю «Теплик-Агро» (далі ТОВ «Теплик-Агро») подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив оскаржуване рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Апеляційну скаргу мотивує тим, що належним способом захисту прав держави в даному випадку є вимога, яка відповідає приписам ст. 348 ЦК України, а не приписам ЗК України, на яку посилається прокурор.

ТОВ «Теплик-Арго» переконане, що перед зверненням до суду із вимогою про конфіскацію земельної ділянки на користь держави повинна передувати процедура по примусовому відчуженні майна, яку позивачем проведено не було, і лише після того, як земельна ділянка не буде примусово відчужена, вже тоді у позивача виникне право для звернення до суду із вимогою про її конфіскацію з відшкодуванням її колишньому власнику сум, визначених рішенням суду.

22 січня 2024 року на адресу суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому Гайсинська окружна прокуратура просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

В заперечення проти апеляційної скарги зазначає, що доводи відповідача про необхідність застосування положень ст. 348 ЦК України є помилковими, оскільки заборона на володіння іноземцями земельними ділянками сільськогосподарського призначення, що закріплена зокрема у ст. 81, 130 ЗК України, діяла на момент державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на земельні ділянки з кадастровими номерами 0523787000:02:000:0721 та 0523787000:02:000:0720.

21 лютого 2024 року на адресу суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

В судовому засіданні представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю «Теплик-Агро» ОСОБА_4 апеляційну скаргу підтримав просив суд її задовольнити, на підставах доводів викладених в апеляційній скарзі.

Прокурор Паук В. В. в судовому засіданні заперечував щодо задоволення апеляційної скарги, просив суд апеляційної інстанції відмовити у її задоволенні, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про час та місце розгляду справи були повідомлені завчасно та належним чином.

27 лютого 2024 року на адресу Вінницького апеляційного суду від Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області надійшла заява про розгляд справи у відсутність їх представника.

Колегія суддів вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК України).

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованими. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам судове рішення суду першої інстанції відповідає.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 прийняла у спадщину після смерті ОСОБА_2 дві земельні ділянки: з кадастровим номером 0523787000:02:000:0721, площею 3,6493 га та з кадастровим номером 0523787000:02:000:0720, площею 3,4693 га, які розташовані на території Степанівської сільської ради Теплицького району Вінницької області, нині Гайсинського району Вінницької області, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом № 1279 від 10.07.2003, виданим державним нотаріусом Теплицької державної нотаріальної контори (а.с. 13).

05.10.2020 державним реєстратором Теплицької районної державної адміністрації Вінницької області зареєстровано право власності ОСОБА_1 на дані земельні ділянки, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 18.07.2023, із яких також вбачається, що на момент державної реєстрації права власності відповідач була громадянкою російської федерації (а.с. 14-17).

Зазначені земельні ділянки перебувають в оренді у ТОВ «Теплик - Агро» строком на 10 років, що підтверджується договорами оренди б/н від 12.10.2020. Право оренди зареєстровано у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 03.11.2020, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 18.07.2023 (а.с. 14-17).

Згідно з інформацією Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області, ОСОБА_1 паспортом громадянина України, паспортом громадянина України для виїзду за кордон не документувалася. За обліком Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області ОСОБА_1 не значиться (а.с. 26).

За вказаних обставин прокурором виявлено порушення статей 13, 14, 41 Конституції України та статей 81, 145 ЗК України, у зв`язку з перебуванням у приватній власності ОСОБА_1 земельних ділянок сільськогосподарського призначення та невиконанням нею вимог закону щодо їх відчуження.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки ОСОБА_1 , будучи громадянкою іншої держави (російської федерації), до якоїв порядкуспадкування перейшлоправо власностіна земельніділянки сільськогосподарськогопризначення,не відчужилаїх протягомроку , починаючи з 05.10.2020, згідно з вимогами статті 81 ЗК України, тому позовні вимоги прокурора щодо примусового припинення права власності відповідача на дані земельні ділянки шляхом їх конфіскації в порядку статті 145 ЗК України підлягають до задоволення.

Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Суд, відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України, розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

В силу статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 07 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвесад проти Болгарії від 22 січня2009 року, Трегубенко проти України від 02 листопада 2004 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний, публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду.

Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються.

Перевіряючи правомірність звернення прокуратури до суду із даним позовом, апеляційний суд дійшов наступних висновків.

Так, пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що на прокуратуру покладаються функції, зокрема представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом та главою 12 розділу III Цивільного процесуального кодексу України.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічні позиції викладені у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 зі справи №806/1000/17 та від 08.02.2019 №915/20/18).

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести, крім наведеного, підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді має наслідком залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті.

Якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для залишення позову без розгляду.

Аналогічні правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19). У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду уточнила свої висновки, зроблені в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі № 913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18, у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 440/6738/18, вказавши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

У даній справі, прокурор зазначав, що підставою для представництва інтересів держави в особі ГУ Держгеокадастру є те, що ОСОБА_1 будучи іноземним громадянином та набувши у власність в порядку спадкування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, порушила визначену статтями 13, 14, 41 Конституції України і статтями 80, 81, 145 ЗК України процедуру використання спірної земельної ділянки, не відчуживши її упродовж року після набуття права власності.

Враховуючи викладене, наявні підстави, що визначені частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» для пред`явлення цього позову Гайсинською окружною прокуратурою.

Відповідно до статті 3 ЗК України суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею - земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Конституція України (стаття 13) визначає, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

За приписами статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Правовий статус та порядок використання, зокрема, земель сільськогосподарського призначення визначено ЗК України.

Частиною п`ятою статті 22 ЗК України визначено, що землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Набувати право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть: а) громадяни України; б) юридичні особи України, створені і зареєстровані за законодавством України, учасниками (акціонерами, членами) яких є лише громадяни України та/або держава, та/або територіальні громади; в) територіальні громади; г) держава (ч. 1 ст. 130 ЗК України).

Суб`єктами права приватної власності на землю відповідно до статті 80 ЗК України визначено громадян України та юридичних осіб. Проте, з урахуванням змісту частини другої статті 81 та інших норм ЗК України суб`єктами права приватної власності на землю визнаються також іноземні громадяни та особи без громадянства.

Згідно з частиною третьою статті 81 ЗК України іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; в) прийняття спадщини.

За змістом частини четвертої статті 81 ЗК України землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземцями, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації таких прав.

Відповідно до вимог підпунктів «д, е» частини першої статті 140 ЗК України підставами припинення права власності на земельну ділянку є: конфіскація за рішенням суду: не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Примусове припинення прав на земельну ділянку у відповідності до підпункту «в» частини першої статті 143 ЗК України здійснюється у судовому порядку у разі конфіскації земельної ділянки.

Якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за цим Кодексом не може перебувати в її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права. У випадках, коли земельна ділянка цією особою протягом встановленого строку не відчужена, така ділянка підлягає конфіскації за рішенням суду (ч. 1, 2 ст. 145 ЗК України).

В силу частини четвертої статті 145 ЗК України (в редакції Закону № 552-IX від 31.03.2020, чинній на час звернення з позовом до суду) конфіскована земельна ділянка за рішенням суду підлягає продажу на земельних торгах. Ціна проданої на земельних торгах земельної ділянки, за вирахуванням витрат, пов`язаних з її продажем, виплачується її колишньому власнику.

Доводи апеляційної скарги про те, що рішення суду першої інстанції не носить зобов`язального характеру для ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області в частині реалізації земельної ділянки зі сплатою виторгу на користь відповідача, не заслуговують на увагу, оскільки за змістом вищевказаної норми права, передбачено порядок відшкодування колишньому власнику земельної ділянки її вартості, внаслідок конфіскації та відчуження її уповноваженим органом.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з правильними висновками суду першої інстанції, що ОСОБА_1 , як іноземець, громадянин російської федерації, набувши у власність в порядку спадкування та зареєструвавши своє право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, з кадастровим номером 0523787000:02:000:0721, площею 3,6493 га та з кадастровим номером 0523787000:02:000:0720, площею 3,4693 га, не відчужила їх протягом строку, встановленого статтею 81 ЗК України, а тому спірні земельні ділянки підлягають конфіскації за рішенням суду на підставі статті 145 ЗК України.

Відтак, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги прокурора підлягають до задоволення.

Не заслуговують також на увагу доводи апеляційної скарги про те, що належним способом захисту прав держави в даному випадку є вимога, яка відповідає приписам статті 348 ЦК України, оскільки заборона на володіння іноземцями земельними ділянками сільськогосподарського призначення, що закріплена зокрема у стаття 81, 130 ЗК України, встановлена спеціальним порядком, який визначений нормами статей 140, 145 ЗК України.

Згідно з нормами статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням вищенаведеного, суд вважає, що розглядаючи спір, місцевий суд повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та надав їм належну правову оцінку та дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Доводи апеляційної скарги правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 29 листопада 2023 року без змін.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційна скарга не підлягає задоволенню, то понесені судові витрати покладаються на учасника справи, який звернувся з апеляційною скаргою.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Теплик-Агро» залишити без задоволення, а заочне рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 29 листопада 2023 року, - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Повний текст постанови складено 01 березня 2024 року.

Головуючий Ю. Б. Войтко

Судді: М. В. Матківська

В. В. Сопрун