Рішення
від 29.02.2024 по справі 545/3275/21
ПОЛТАВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 545/3275/21

Провадження № 2/545/61/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29.02.2024 року Полтавський районний суд Полтавської області у складі:

головуючого судді: - Потетій А.Г.

за участю секретаря: - Мамишевій А.Е.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за позовом Полтавської окружної прокуратури в інтересах Держави до Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області, ОСОБА_1 , третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», про визнання недійсним та скасування розпорядження, визнання недійсним держакту на право приватної власності на земельну ділянку, припинення права власності та повернення земельної ділянки, -

В С Т А Н О В И В :

Представник позивача звернувся до суду із позовом до відповідачів про визнання незаконним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області №3075-СГ від 22.03.2017 «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва на території Щербанівської сільської ради за межами населеного пункту площею 0,1 га у власність ОСОБА_1 », припинення права приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 площею 0,1 га для ведення індивідуального садівництва, що розташована на території Щербанівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту, відомості про державну реєстрацію якої внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 12.04.2017 за №19931632, скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 площею 0,1 га для ведення індивідуального садівництва, що розташована на території Щербанівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту та закрити розділ про реєстрацію об`єкту нерухомого майна №1222527153240 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, зобов`язання ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) повернути земельну ділянку з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 площею 0,1 га для ведення індивідуального садівництва, що розташована на території Щербанівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту, у власність Держави в особі Полтавської обласної державної адміністрації. Також просили стягнути судові витрати.

В обґрунтування позову позивач вказує на те, що за результатами проведення досудового розслідування кримінального провадження №42017171010000088 внесеного 18.05.2017 до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.364 КК України (оригінал витягу знаходиться в матеріалах кримінального провадження №42017171010000088), установлено, що 22.03.2017 наказом Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області №3075-СГ затверджено документацію із землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1 га для ведення індивідуального садівництва, яка розташована на території Щербанівської сільської ради за межами населеного пункту (оригінал наказу знаходиться в Головному управлінні Держгеокадастру в Полтавській області).

Згідно інформації (№275851162 від 21.09.2021) до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 12.04.2017 внесено запис №19931632 про реєстрацію об`єкта нерухомого майна №1222527153240, а саме земельної ділянки з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 площею 0,1 га для індивідуального садівництва, що розташована на території Щербанівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту (оригінал інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно долучено до позовної заяви).

Відповідно до документації із землеустрою відведення вказаної земельної ділянки (викопіювання) передбачалось за рахунок земель запасу на території Щербанівської сільської ради Полтавського району Полтавської області.

Разом з тим встановлено, що земельна ділянка, яка надана у власність ОСОБА_1 перебуває у постійному користуванні ДП «Полтавське лісове господарство» та відноситься до земель лісового фонду.

Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11.12.1986, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України.

Так, 14.08.2018 Полтавською місцевою прокуратурою за №110-15059вих-18 направлено запит до ДП «Полтавське лісове господарство», згідно відповіді (№390 від 14.08.2018) на який встановлено, що земельні ділянка з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025, відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, повністю розташована в межах земель, наданих в постійне користування ДП «Полтавське лісове господарство» та знаходиться в кварталі 86 виділі 3 Розсошенського лісництва (оригінал запиту та відповіді знаходяться в матеріалах кримінального провадження №42017171010000088).

Крім того, погоджень щодо припинення права користування ДП «Полтавське лісове господарство» не надавалось, вилучень та зміни меж у вказаному кварталі не відбувалось.

Відповідно до інформації, наданої ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання, земельна ділянка з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 повністю розташована в межах земель, наданих в постійне користування ДП «Полтавське лісове господарство» та розташована в кварталі 86 виділі 3 Розсошенського лісництва (оригінал запиту та відповіді знаходяться в матеріалах кримінального провадження №42017171010000088).

Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Відповідно до положень статей 141, 149 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у користуванні осіб, передаються у власність чи користування іншим особам лише після їх вилучення у встановленому законом порядку у попереднього користувача.

Відповідно до ч.9 ст.149 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та суб`єктів господарювання залізничного транспорту загального користування у зв`язку з їх реорганізацією шляхом злиття під час утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Також, слід зазначити, що відповідно до ч.2 ст.20 Земельного кодексу України, зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Згідно ч.7 ст.20 ЗК України зміна цільового призначення земельних ділянок природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного, лісогосподарського призначення, що перебувають у державній чи комунальній власності, здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Частиною третьою статті 186-1 ЗК України передбачено, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки лісогосподарського призначення підлягає також погодженню з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, а на території Автономної Республіки Крим - з органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань лісового господарства.

Однак, встановлено, що Полтавським обласним управлінням лісового та мисливського господарства погодження про зміну цільового призначення земель лісогосподарського призначення в кварталі 86 виділі 3 Розсошенського лісництва відповідачам не надавались, крім того, проект землеустрою щодо зміни цільового призначення вказаної земельної ділянки взагалі не виготовлявся, а проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 який затверджений наказом Держгеокадастру, не містить висновку органу лісового господарства.

Таким чином, з державної власності без згоди постійного землекористувача ДП «Полтавське лісове господарство», в порушення порядку вилучення та зміни цільового призначення земель лісового фонду, незаконно вибула вказана земельна ділянка шляхом прийняття оскаржуваного наказу Держгеокадастром та реєстрації права власності, чим порушено інтереси держави.

Відповідно до ст.21 ЗК України, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: а) визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.

З огляду на викладене, наказ Держгеокадастру №3075-СГ від 22.03.2017 «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва на території Щербанівської сільської ради за межами населеного пункту площею 0,1 га у власність ОСОБА_1 », має бути визнаним недійсним і скасованим.

Крім того, відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, та вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

До прийняття наказу та реєстрації права власності за ОСОБА_1 , спірна земельна ділянка перебувала у державній власності.

Право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_1 з порушенням вимог чинного земельного та лісового законодавства тому, що земельна ділянка незаконно вибула із власності держави.

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 Лісового кодексу, далі - ЛК України, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

У статті 7 ЛК України закріплено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).

Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Відповідно до статті 55 ЗК України до земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України).

Цивільний оборот земельних ділянок лісогосподарського призначення є і був обмежений законодавчо з огляду зокрема на приписи Земельного кодексу України та Лісового кодексу України.

Повернення земельної ділянки Позивачу відповідає критерію законності: воно здійснюється у зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог ЛК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Наведені способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на які поширюється чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду сформульовано у постановах від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц щодо земель водного фонду).

Отже, зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень ЗК України та ЛК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, а також пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суд від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц). Власник земельної ділянки лісогосподарського призначення може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку.

Тому повернення земельної ділянки лісового призначення державі слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки (подібні висновки вкладено у пункті 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Системний аналіз зазначених положень законодавства дає підстави для висновку, що земельні ділянки лісогосподарського призначення наділені надважливими функціями і завданнями, мають особливий статус та перебувають під особливою державною охороною, тобто згідно зі статтею 178 ЦК України належать до обмежено оборотоздатних об`єктів.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (п. 71), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (п. 81) та від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц (п. 96) висловила правові висновки про те, що набуття прав громадянами та юридичними особами на землі з обмеженим оборотом всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 487/10127/14-ц та від 11.06.2020 у справі № 359/281/18-ц

Відтак, спірними відносинами порушено право власності держави на землі лісового фонду, які мають обмежений режим використання, а також інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання лісогосподарських земель, їх відтворення.

Позивач прохав визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області №3075-СГ від 22.03.2017 «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва на території Щербанівської сільської ради за межами населеного пункту площею 0,1 га у власність ОСОБА_1 ».

Припинити право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 площею 0,1 га для ведення індивідуального садівництва, що розташована на території Щербанівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту, відомості про державну реєстрацію якої внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 12.04.2017 за №19931632.

Скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 площею 0,1 га для ведення індивідуального садівництва, що розташована на території Щербанівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту та закрити розділ про реєстрацію об`єкту нерухомого майна №1222527153240 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Зобов`язати ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) повернути земельну ділянку з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 площею 0,1 га для ведення індивідуального садівництва, що розташована на території Щербанівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту, у власність Держави в особі Полтавської обласної державної адміністрації.

У відзиві ОСОБА_1 просить відмовити у задоволенні позову у повному обсязі посилаючись на наступне.

09.02.2016 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у

Полтавській області з заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою

щодо відведення земельної ділянки сільскогосподарського призначення державної

власності орієнтованою площею 0,12 га для ведення індивідуального садівництва у

власність за межами населеного пункту на території Щербанівської сільської ради

Полтавського району Полтавської області.

Відповідно до пункту 14 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни,

гарантії їх соціального захисту» учасники бойових дій мають пільги на

першочергове відведення земельних ділянок для індивідуального житлового

будівництва, садівництва і городництва

Порядок безоплатного отримання у власність земельних ділянок як учасниками

антитерористичної операції, як і іншими категоріями громадян,

регулюється частиною 6 статті 118, статтями 121, 122 Земельного кодексу України.

Учасники АТО мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із

земель державної або комунальної власності в розмірах, передбачених статтею 121

Земельного кодексу України: для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 га; для ведення садівництва - не більше 0,12 га; для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 га, в селищах - не більше 0,15 га, в містах - не більше 0,10 га; для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 га; для будівництва індивідуальних гаражів не більше 0,01 га.

Сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: ведення водного господарства; будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; індивідуального дачного будівництва. Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність або у користування для всіх потреб.

Для отримання права власності на земельну ділянку, учасники АТО подають до органу виконавчої влади або місцевого самоврядування за місцезнаходженням ділянки наступні документи: клопотання довільної форми (в такому клопотанні обов`язково зазначаються бажані розміри земельної ділянки та її цільове призначення); додаток: графічні матеріали, в яких зазначається бажане місце розташування ділянки; паспорт громадянина України; документ, що підтверджує участь особи в АТО.

Уповноважений орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 Земельного кодексу України, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

22.03.2021 Головним управлінням Держгеокадастру у Полтавській області видано наказ № 3075-СГ від 22.03.2021 про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом.

Проект землеустрою підлягає обов`язковому погодженню з територіальним органом Держгеокадастру України, а у разі розташування земельної ділянки у межах населеного пункту або земельної ділянки за межами населеного пункту, на якій планується розташування об`єкта будівництва, із структурними підрозділами районних державних адміністрацій у сфері містобудування та архітектури.

Після погодження проекту землеустрою учаснику АТО необхідно звернутий до державного кадастрового реєстратора за місцем розташування земельної ділянка із заявою про проведення державної реєстрації земельної ділянки та надання витягу про земельну ділянку з Державного земельного кадастру.

З вищезазначеного слідує, що набуття права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 є законним.

На основі лише планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування «Проекту організації та розвитку лісового господарства ДП «Полтавський держлісгосп» Полтавської області Розсошенське Лісництво», складених Київською лісовпорядною експедицією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання у 2008 році в м. Ірпінь та застосовуючи п. 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України, керівником Полтавської окружної прокуратури Полтавської області у позивній заяві викладається, як факт, наявність постійного користування ДП «Полтавське лісове господарство» на земельну ділянку, де на сьогодні розташована земельна ділянка кадастровий номер 5324087700:00:042:0025.

Така позиція є неправильною з наступних підстав: Положення п. 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України чітко і однозначно встановлює, що право постійного користування державних лісогосподарських підприємств підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування лише земельним ділянками лісогосподарського призначення, які до набрання чинності Земельним кодексом України (01 січня 2002 року) передані їм на такому праві. Жодного документа, яким ці землі передавалися в постійне користування державному лісогосподарському підприємству - не має.

Відповідно Керівником Полтавської окружної прокуратури Полтавської області у позивній заяві та додатках до неї не зазначено дати, коли це право виникло у ДП «Полтавське лісове господарство», не надасться жодних господарських документів, які б підтверджували провадження цим підприємством господарської діяльності саме на території, де на сьогодні розташована земельна ділянка кадастровий номер 5324087700:00:042:0025, не наведено відомостей про те чи раніше (до 2008 року) на цю територію були матеріали лісовпорядкування та на основі яких вихідних документів та в якому їх статусі Київською експедицією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання у 2008 році в м. Ірпінь цю територію було охоплено при проектуванні організації та розвитку лісового господарства.

У частині п`ятій статті 7 Земельного кодексу України 1992 року, який діяв до 01 січня 2002 року, було чітко зазначено, що у постійне користування земля надасться Радам народних депутатів відповідних сільських, селищних, міських рад. Постановою Верховної ради Української PCP «про земельну реформу» від 18 грудня 1990 року № 563-ХІІ всі землі Української PCP з 15 березня 1991 року оголошено об`єктом земельної реформи та забезпечено проведення перерозподілу земель між землекористувачами та землеволодільцями відповідних сільських Рад народних депутатів.

Зокрема, на територію Щербанівської сільської ради Полтавського району Полтавської області в адміністративних межах, які існували до перетворення в кінці 2020 року в Щербанівську сільську територіальну громаду Полтавського району Полтавської області, в 1991 році Полтавським філіалом УкрНДІземпроект УААН було розроблено технічну документацію по перерозподілу земель між землеволодільцями та землекористувачами на території Щербанівської сільської ради народних депутатів Полтавського району Полтавської області, відповідно до графічних і текстових документів якої територія де на сьогодні розташована земельна ділянка кадастровий номер 5324087700:00:042:0025 представлена пасовищами на землях запасу і за Полтавським держлісгоспом - не закріплена.

Відповідно, в даному випадку, підтвердити те, що земельна ділянка була передана лісогосподарському підприємству у постійне користування, а отже застосувати в якості документа, що посвідчував таке право, планово-картографічні матеріали лісовпорядкування можна лише при наявності рішення Щербанівської сільської ради про передачу цих земель у постійне користування, якби воно було прийнято впродовж 1991-2001 років.

Інша частина обґрунтувань керівника Полтавської окружної прокуратури Полтавської області базується на припущенні (без жодного документального підтвердження) що землі, за рахунок яких проведення відведення та формування меж земельної ділянки кадастровий номер 5324087700:00:042:0025 відносяться до земель лісогосподарського призначення. Виходячи з цього, помилкового, припущення у позивній заяві наводиться безліч положень нормативно-правових актів України, які регулюють відносини щодо зміни цільового призначення, \ повноваження щодо надання, і таке інше, земель лісогосподарського призначення, р Статтею 55 Земельного кодексу України встановлено що до земель ~ лісогосподарського призначення належать землі, які вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі,які надані та використовуються для потреб лісового господарства. Ряд інших статей Земельного кодексу України та прийнятих відповідно до нього нормативно-правових актів чітко визначають що, такі істотні характеристики земельної ділянки як категорія, цільове призначення земель та склад її земельних угідь визначається виключно документацією із землеустрою.

Виникає питання:

- Чому не отримана з Державного фонду Документації із землеустрою (на сьогодні це доступно через електронні сервіси Держгеокадстру за умови лише ідентифікації запитувача) копія документації із землеустрою, якою б було встановлено, що ці землі відносяться до категорії земель лісогосподарського призначення, не додана до позивної заяви та ніде в ній не згадується?

-Чому додані викопіювання з планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування і водночас не додано викопіювання з планово - картографічних матеріалів перерозподілу земель сільської ради між землекористувачами та землеволодільцями (єдина з відомих мені крім проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кадастровий номер 5324087700:00:042:0025 , землевпорядна документація що стосується даної території).

До позовної заяви, в якості експертного висновку, додано довідку щодо огляду земельних ділянок Державної екологічно інспекції центрального округу, якою зроблено висновок, що земельна ділянка - кадастровий номер 5324087700:00:042:0025 розташована в межах земель, наданих і постійне користування ДП «Полтавське лісове господарство» та розташована в кварталі 86 виділі 3 Розсошанського лісництва. Незрозумілим, з точки зору

положень Земельного кодексу України та Закону України «Про судову експертизу»

є статус, повноваження, кваліфікація в сфері земельних відносин та технічних

питань - цього органу та його посадових осіб.

Тим більше незрозумілими є, що наведені у позовній заяві відомості про спеціальний правовий титул земельної ділянки, яка є предметом позову, про належність до земель лісогосподарського призначення та одночасно до земель природно - заповідного фонду «оскільки знаходиться на території природно - заповідного фонду України - НПП «Голосіївський», тому не може мати приватного власника, про що детально зазначено вище в обґрунтуванні цього позову».

Відповідно до статті 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Представник позивача надав відповідь на відзив, згідно якого зазначив наступне.

Установлено, що земельна ділянка, яка надана у власність ОСОБА_1 перебуває у постійному користуванні ДП «Полтавське лісове господарство» та відноситься до земель лісового фонду.

Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11.12.1986, планшети лісовпорядкування належать до планово- картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України.

Вказана правова позиція закріплена Vпостановах Верховного Суду від 13.11.2019 у справі №361 /6826/16-й. від 21.02.2018 у справі №488/5476/14- ц, від 02.09.2020 у справі №587/849/17-й. від 16.11.2020 у справі №317/2521/14- ц, у справі №488/2517/16-11.

14.08.2018 Полтавською місцевою прокуратурою за№110-15059внх- 18 направлено запит до ДП «Полтавське лісове господарство», згідно відповіді (№390 від 14.08.2018) на який встановлено, що земельна дідичка з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025, відповідно до планово- картографічних матеріалів лісовпорядкування (копії яких додано до позовної заяви), повністю розташована в межах земель, наданих в постійне користування ДП «Полтавське лісове господарство» та знаходиться в кварталі 86 виділі 3 Розсошенського лісництва. До позовної заяви надано копії з планшетів лісовпорядкування.

Крім того, погоджень щодо припинення права користування ДГІ «Полтавське лісове господарство» не надавалось, вилучень та зміни меж у вказаному кварталі не відбувалось.

Відповідно до інформації, наданої ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання, земельна ділянка з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 повністю розташована в межах земель, наданих в постійне користування ДП «Полтавське лісове господарство» та розташована в кварталі 86 виділі 3 Розсошенського лісництва.

Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Відповідно до положень статей 141, 149 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у користуванні осіб, передаються у власність чи користування іншим особам лише після їх вилучення у встановленому законом порядку у попереднього користувача.

Відповідно до ч.9 ст. 149 ЗК України(у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки к природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та суб`єктів господарювання залізничного транспорту загального користування у зв`язку з їх реорганізацією шляхом злиття під час утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Також, слід зазначити, що відповідно до ч.2 ст.20 Земельного кодексу України, зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122цього Кодексу.

Згідно ч.7 ст.20 ЗК України зміна цільового призначення земельних ділянок природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного, лісогосподарського призначення, що перебувають у державній чи комунальній власності, здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України. У проекті землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки відсутнє погодження КМУ щодо вилучення земельної ділянки для нелісогосподарських потреб.

Частиною третьою статті 186-1 ЗК України (на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки лісогосподарського призначення підлягає також погодженню з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, а на території Автономної Республіки Крим - з органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань лісового господарства.

Однак, встановлено, що Полтавським обласним управлінням лісового та мисливського господарства погодження про зміну цільового призначення земель лісогосподарського призначення в кварталі 86 виділі 3 Розсошенського лісництва відповідачам не надавались, крім того, проект землеустрою щодо зміни цільового призначення вказаної земельної ділянки взагалі не виготовлявся, а проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 який затверджений наказом Держгеокадастру, не містить висновку органу лісового господарства.

Таким чином, з державної власності без згоди постійного землекористувача ДП «Полтавське лісове господарство», в порушення порядку вилучення та зміни цільового призначення земель лісового фонду, незаконно вибула вказана земельна ділянка шляхом прийняття оскаржуваного наказу Держгеокадастром та реєстрації права власності, чим порушено інтереси держави.

Відповідно до ст.21 ЗК України, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: а) визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Рзди міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.

З огляду на викладене, наказ Держгеокадастру №3075-СГ від 22.03.2017 «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва на території Щербанівської сільської ради за межами населеного пункту площею 0,1 га у власність ОСОБА_1 », має бути визнаним недійсним і скасованим.

Крім того, відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, та вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

До прийняття наказу та реєстрації права власності за ОСОБА_1 , спірна земельна ділянка перебувала у державній власності.

Право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_1 з порушенням вимог чинного земельного та лісового законодавства тому, що земельна ділянка незаконно вибула із власності держави.

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно- гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 Лісового кодексу, далі - ЛК України, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

У статті 7 ЛК України закріплено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті З ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).

Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Відповідно до статті 55 ЗК України до земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України). Цивільний оборот земельних ділянок лісогосподарського призначення є і був обмежений законодавчо з огляду зокрема на приписи Земельного кодексу України та Лісового кодексу України.

Повернення земельної ділянки Позивачу відповідає критерію законності:

воно здійснюється у зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування

вимог ЛК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності,

чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових

актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство

виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння

(стаття 387 ЦК України) та усунення перешкод у здійсненні права користування

та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК

України). Наведені способи захисту можна реалізувати шляхом подання

віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є

фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка

незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого

незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у

користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним

позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача

утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких

перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав

власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких

порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з

позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК

України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним

права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на які

поширюється чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою

будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та

господарських споруд всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права

володіння цими землями) є неможливим (аналогічні висновки Великої Палати

Верховного Суду сформульовано у постановах від 28.11.2018 у справі

№ 504/2864/13-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).

Прокурор позов підтримала, просила задовольнити надавши пояснення аналогічні тим, що викладені в позові.

Представник відповідача Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області проти задоволення позовних вимог заперечила.

Відповідач ОСОБА_1 до суду не з`явився з невідомих причин, викликався належним чином. В ході розгляду справи відповідачем було надано відзив на позов у зв`язку з чим суд розглянув справу на підставі наданих сторонами доказів в загальному порядку.

Представник третьої особи надав заяву про розгляд справи у його відсутності, позов підтримує та не заперечує з приводу його задоволення.

Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи приходить до висновку про можливість продовження розгляду справи за відсутності нез`явившогося відповідача, за наявності поданого відзиву.

Як встановлено судом, за результатами проведення досудового розслідування кримінального провадження №42017171010000088 внесеного 18.05.2017 до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.364 КК України (оригінал витягу знаходиться в матеріалах кримінального провадження №42017171010000088), установлено, що 22.03.2017 наказом Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області №3075-СГ затверджено документацію із землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1 га для ведення індивідуального садівництва, яка розташована на території Щербанівської сільської ради за межами населеного пункту.

Згідно інформації (№275851162 від 21.09.2021) до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 12.04.2017 внесено запис №19931632 про реєстрацію об`єкта нерухомого майна №1222527153240, а саме земельної ділянки з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 площею 0,1 га для індивідуального садівництва, що розташована на території Щербанівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту.

Відповідно до документації із землеустрою відведення вказаної земельної ділянки (викопіювання) передбачалось за рахунок земель запасу на території Щербанівської сільської ради Полтавського району Полтавської області.

Земельна ділянка, яка надана у власність ОСОБА_1 перебуває у постійному користуванні ДП «Полтавське лісове господарство» та відноситься до земель лісового фонду.

Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11.12.1986, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України.

Так, 14.08.2018 Полтавською місцевою прокуратурою за №110-15059вих-18 направлено запит до ДП «Полтавське лісове господарство», згідно відповіді (№390 від 14.08.2018) на який встановлено, що земельні ділянка з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025, відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, повністю розташована в межах земель, наданих в постійне користування ДП «Полтавське лісове господарство» та знаходиться в кварталі 86 виділі 3 Розсошенського лісництва.

Погоджень щодо припинення права користування ДП «Полтавське лісове господарство» не надавалось, вилучень та зміни меж у вказаному кварталі не відбувалось.

Відповідно до інформації, наданої ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання, земельна ділянка з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 повністю розташована в межах земель, наданих в постійне користування ДП «Полтавське лісове господарство» та розташована в кварталі 86 виділі 3 Розсошенського лісництва.

Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Відповідно до положень статей 141, 149 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у користуванні осіб, передаються у власність чи користування іншим особам лише після їх вилучення у встановленому законом порядку у попереднього користувача.

Згідно ч.9 ст.149 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та суб`єктів господарювання залізничного транспорту загального користування у зв`язку з їх реорганізацією шляхом злиття під час утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Відповідно до ч.2 ст.20 Земельного кодексу України, зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Згідно ч.7 ст.20 ЗК України зміна цільового призначення земельних ділянок природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного, лісогосподарського призначення, що перебувають у державній чи комунальній власності, здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Частиною третьою статті 186-1 ЗК України передбачено, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки лісогосподарського призначення підлягає також погодженню з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, а на території Автономної Республіки Крим - з органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань лісового господарства.

Встановлено, що Полтавським обласним управлінням лісового та мисливського господарства погодження про зміну цільового призначення земель лісогосподарського призначення в кварталі 86 виділі 3 Розсошенського лісництва відповідачам не надавались, крім того, проект землеустрою щодо зміни цільового призначення вказаної земельної ділянки взагалі не виготовлявся, а проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 який затверджений наказом Держгеокадастру, не містить висновку органу лісового господарства.

Таким чином, з державної власності без згоди постійного землекористувача ДП «Полтавське лісове господарство», в порушення порядку вилучення та зміни цільового призначення земель лісового фонду, незаконно вибула вказана земельна ділянка шляхом прийняття оскаржуваного наказу Держгеокадастром та реєстрації права власності, чим порушено інтереси держави.

Відповідно до ст.21 ЗК України, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: а) визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.

З огляду на викладене, наказ Держгеокадастру №3075-СГ від 22.03.2017 «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва на території Щербанівської сільської ради за межами населеного пункту площею 0,1 га у власність ОСОБА_1 », має бути визнаним недійсним і скасованим.

Крім того, відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, та вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

До прийняття наказу та реєстрації права власності за ОСОБА_1 , спірна земельна ділянка перебувала у державній власності.

Право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_1 з порушенням вимог чинного земельного та лісового законодавства тому, що земельна ділянка незаконно вибула із власності держави.

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 Лісового кодексу, далі - ЛК України, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

У статті 7 ЛК України закріплено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).

Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Відповідно до статті 55 ЗК України до земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України).

Цивільний оборот земельних ділянок лісогосподарського призначення є і був обмежений законодавчо з огляду зокрема на приписи Земельного кодексу України та Лісового кодексу України.

Повернення земельної ділянки Позивачу відповідає критерію законності: воно здійснюється у зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог ЛК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Наведені способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на які поширюється чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду сформульовано у постановах від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц щодо земель водного фонду).

Зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень ЗК України та ЛК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, а також пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суд від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц). Власник земельної ділянки лісогосподарського призначення може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку.

Повернення земельної ділянки лісового призначення державі слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки (подібні висновки вкладено у пункті 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Системний аналіз зазначених положень законодавства дає підстави для висновку, що земельні ділянки лісогосподарського призначення наділені надважливими функціями і завданнями, мають особливий статус та перебувають під особливою державною охороною, тобто згідно зі статтею 178 ЦК України належать до обмежено оборотоздатних об`єктів.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (п. 71), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (п. 81) та від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц (п. 96) висловила правові висновки про те, що набуття прав громадянами та юридичними особами на землі з обмеженим оборотом всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 487/10127/14-ц та від 11.06.2020 у справі № 359/281/18-ц

Відтак, спірними відносинами порушено право власності держави на землі лісового фонду, які мають обмежений режим використання, а також інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання лісогосподарських земель, їх відтворення.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно ст.ст. 319, 386 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Відповідно до ст.391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно ч.2, 3 ст. 152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, зокрема, відновленням стану земельної ділянки, який існував до порушення права.

При цьому, право власника земельної ділянки вимагати усунення порушення його прав на землю не обумовлюється обов`язковою наявністю попередньо складених актів перевірок чи протоколів про адміністративні правопорушення у сфері використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства про охорону земель для звернення з відповідним позовом.

Статтею 324 ЦК України передбачено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

На час надання у власність спірної земельної ділянки ОСОБА_1 було передбачено, що лісові земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні для нелісогосподарських потреб вилучає виключно Кабінет Міністрів України (ч.9 ст.149 ЗК України).

Відповідно до Закону України №1423-ІХ «Про внесення змін до Земельного кодексу України та інших законодавчих актів щодо удосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин», який набув чинності 27.05.2021, внесено зміни до ст.149 Земельного кодексу України, згідно якої земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що здійснюють розпорядження земельними ділянками відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу.

Відповідно до ч.5 ст.122 Земельного кодексу України обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.

Зважаючи на викладене, Полтавська обласна державна адміністрація є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

16.09.2021 Полтавською окружною прокуратурою, у відповідності до вимог ст.23 Закону України «Про прокуратуру», повідомлено Полтавську ОДА (лист №55-120-8784вих21) про виявлені порушення з проханням вжити відповідних заходів щодо оскарження у судовому порядку рішень та наказів, якими затверджено документації із землеустрою щодо відведення вказаних земельних ділянок, припинення права власності осіб на землі лісового фонду та повернення їх Державі в особі Полтавської обласної державної адміністрації.

30.09.2021 отримано відповідь з Полтавської ОДА у якій повідомлено прокуратуру про те, що адміністрацією не вбачаються підстави для звернення до суду.

Вказане свідчить, що Полтавській ОДА відомо про виявлені порушення і останньою не вжито заходів як власником земельної ділянки щодо оскарження правовстановлюючих документів у судовому порядку з підстав порушень вимог земельного та лісового законодавства.

На підставі викладеного вбачається, що Полтавській ОДА відомо про вказані порушення і останньою не вжито заходів як власником земельної ділянки щодо оскарження правовстановлюючих документів у судовому порядку з підстав порушень вимог земельного та лісового законодавства.

Це свідчить про бездіяльність органу і є підставою для звернення прокурора з цим позовом до суду в інтересах держави.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР і з огляду на положення частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", рішення від 21.02.1986 у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства") положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов`язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.

В даному випадку, з огляду на характер спірних правовідносин, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідача-2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

У Конституції України (статті 13, 14) передбачено, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За змістом статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі лісогосподарського призначення (стаття 19 ЗК України).

До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 55 ЗК України).

До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених ЗК України (пункт "г" частини третьої статті 83 цього Кодексу).

Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель лісогосподарського призначення випадком передання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених земельних ділянок лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Таке обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у пункті "г" частини третьої статті 83 і в частині другої статті 56 ЗК України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на положення ЦК України - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку лісогосподарського призначення, що не є замкненою, загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Також, у рішенні ЄСПЛ від 27 листопада 2007 року у справі «Hamer проти Бельгії» (заява № 21861/03) суд установив відсутність порушення статті 1 Першого протоколу у зв`язку із зобов`язанням заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, щодо якої застосовувалась заборона на будівництво. Суд установив, що втручання в право заявниці на мирне володіння своїм майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом та переслідувало мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів, шляхом приведення відповідного майна у відповідність з планом землекористування. Що стосується пропорційності втручання, то суд зазначив, що навколишнє середовище мало значення, і що економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава прийняла законодавство з цього питання. Відтак обмеження права власності були допустимими за умови, звичайно, що між індивідуальними та колективними інтересами був встановлений розумний баланс. Оскаржувана міра переслідувала законну мету захисту лісової зони, у якій не можна було нічого будувати. Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та здійснена робота свідчили, що органи влади знали або повинні були знати про існування будинку протягом тривалого часу, а після того, як порушення було встановлено, вони дали сплинути ще п`ятьом рокам, перш ніж пред`явити звинувачення, тим самим допомагаючи закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на сторожі якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного положення про узаконення будівлі, побудованої в такий лісовій зоні. Окрім як поновлення місця забудівлі в його початковому стані, жодна інша міра не вбачалася належною з огляду на незаперечне втручання в цілісність лісової зони, на якій не дозволялась жодна забудівля. З урахуванням цих підстав втручання не було непропорційним.

Таким чином, встановлення порушення статті 1 Першого протоколу, виправданість втручання у право власності та надання відповідної компенсації напряму корелюються із законністю набуття майна, поведінкою набувача під час його придбання та наявністю суспільного інтересу, з метою задоволення якого таке втручання здійснюється.

Вказана правова позиція закріплена в Постановах Верховного Суду по справам №372/2180/15-ц від 15.05.2018, №469/1393/16-ц від 30.05.2018, 372/1387/13-ц від 06.06.2018, №357/9328/15-ц від 30.01.2019.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 07 листопада 2018 року в справах 488/5027/14-ц та 488/6211/14-ц за позовом прокурора Корабельного району м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації і ДП «Миколаївське лісове господарство» у аналогічних спорах щодо земель лісогосподарського призначення, звертає увагу на те, що в спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина 3 статті 13 Конституції України).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України).

Згідно зі ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, у тому числі шляхом звернення до суду.

Статтею 17 ЦК України передбачено, що орган державної влади здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності 30 вересня 2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (частина друга статті 4 ЦПК України).

У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. (частина третя статті 56 ЦПК України).

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», який набрав чинності 15 липня 2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).

Водночас у постанові від 16 квітня 2019 року у справі № 910/3486/18 колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється і в разі, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган. При цьому прокурор не зобов`язаний установлювати причини, з яких позивач не здійснює захисту своїх інтересів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 зроблено висновок, що незалежно від того, чи відповідають дійсності доводи Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області про неможливість самостійно звернутись до суду з позовом про повернення земельної ділянки через відсутність коштів для сплати судового збору, сам факт незвернення до суду сільської ради з позовом свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади с. Городище та звернення до суду з таким позовом.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень -це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Указана правова позиція закріплена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 та у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.01.2021 у справі №904/2820/18 та від 25.08.2020 у справі 918/484/18.

Звернення прокурора до суду з даним позовом спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про законність розпорядження належними державі земельними ділянками лісового призначення, яке здійснено з порушенням закону.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права.

Земельна ділянка, яка є предметом спору у цій справі, має спеціальний правовий титул, оскільки за своїми характеристиками належить до земель лісогосподарського призначення та одночасно до земель природно-заповідного фонду, оскільки знаходиться на території об`єкта природно-заповідного фонду України - НПП «Голосіївський», тому не може мати приватного власника, про що детально зазначено вище в обґрунтуванні цього позову.

Негаторний позов, який спрямований на захист прав законного володільця спірних земельних ділянок щодо користування і розпорядження ними, може бути заявлений упродовж всього часу тривання відповідного порушення.

При цьому власник земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права на земельну ділянку, у тому числі оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку.

Отже, зайняття земельної ділянки лісового фонду з порушенням Земельного кодексу України та Лісового кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки лісового фонду (п. 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.18 у справі № 504/2864/13-ц, п. 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.18 у справі № 653/1096/16-ц та п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.19 у справі № 487/10128/14-ц).

Враховуючи правову природу спірних правовідносин, які за своїм характером є негаторними, та наведені вище правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо правильного застосування матеріального права у справах відповідної категорії, оскільки земельна ділянка лісогосподарського призначення продовжує значитися зареєстрованою на праві власності за відповідачем-2 і порушення прав її законного володільця - держави - на реалізацію усіх правомочностей власника триває, строк позовної давності не застосовується.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV«Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, інтерес позивача, який є власником земельної ділянки, може бути порушено внесенням до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про право власності на земельну ділянку.

Відповідно до ст.26 Закону (із змінами, внесеними за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав.

Відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.

Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Стаття 14 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються в разі скасування державної реєстрації земельної ділянки.

Розділ Державного реєстру прав закривається державним реєстратором одночасно із проведенням державної реєстрації припинення речових прав, обтяжень речових прав, про що державний реєстратор обов`язково невідкладно повідомляє відповідного користувача, обтяжувача.

У разі ухвалення судом рішення про закриття розділу Державного реєстру прав у випадках, передбачених цією статтею, закриття відповідного розділу допускається виключно в разі, якщо таким судовим рішенням вирішується питання щодо набуття та/або припинення речових прав, обтяжень речових прав на об`єкт нерухомого майна, щодо якого закривається розділ у Державному реєстрі прав.

Відповідно до пунктів 6, 7 ст.16 Закону України «Про Державний земельний кадастр» кадастровий номер скасовується лише у разі скасування державної реєстрації земельної ділянки. Зміна власника чи користувача земельної ділянки, зміна відомостей про неї не є підставою для скасування кадастрового номера.

Скасований кадастровий номер земельної ділянки не може бути присвоєний іншій земельній ділянці.

У зв`язку із цим прокурор, з метою поновлення порушених інтересів держави, ефективним способом захисту визначив звернення із позовними вимогами про припинення права приватної власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку та скасування державної реєстрації земельної ділянки і закриття розділу про реєстрацію об`єкту нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Спірна земельна ділянка перебуває під особливою охороною держави, а передача її у власність регламентується нормами законодавства, які в такому випадку порушені та враховуючи, що чинним законодавством визначено орган, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель, однак саме Держгеокадастр допустив порушення законодавства України та є відповідачем у справі, тому прокурор правомірно пред`явив указаний позов до суду в інтересах держави як позивач.

Визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області №3075-СГ від 22.03.2017 «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва на території Щербанівської сільської ради за межами населеного пункту площею 0,1 га у власність ОСОБА_1 ».

На підставі викладеного підлягають задоволенню позовні вимоги про припинення права приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 площею 0,1 га для ведення індивідуального садівництва, що розташована на території Щербанівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту, відомості про державну реєстрацію якої внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 12.04.2017 за №19931632.

Підлягають задоволенню вимоги про скасування державної реєстраціє земельної ділянки з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 площею 0,1 га для ведення індивідуального садівництва, що розташована на території Щербанівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту та закриття розділу про реєстрацію об`єкту нерухомого майна №1222527153240 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Також слід зобов`язати ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) повернути земельну ділянку з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 площею 0,1 га для ведення індивідуального садівництва, що розташована на території Щербанівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту, у власність Держави в особі Полтавської обласної державної адміністрації.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, враховуючи обґрунтованість позову, сплачений прокуратурою судовий збір за подання позову в розмірі 9080,00 грн. підлягає стягненню з ГУ Держгеокадастру у Полтавській області, як органу який допустив безпосереднє порушення норм земельного та водного законодавства та з ОСОБА_1 в рівних частинах.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 150, 152, 153, 158, 173, 174, 181, 184, 186, 202 Земельного кодексу України, ст. ст.15, 16, 21, 319, 391 ЦК України, ст. ст. 12, 13, 78-80, 141, 258 - 268, 352, 354 ЦПК України, Законом України «Про державний земельний кадастр», Законом України «Про землеустрій», суд, -

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги Полтавської окружної прокуратури в інтересах Держави - задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області №3075-СГ від 22.03.2017 «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва на території Щербанівської сільської ради за межами населеного пункту площею 0,1 га у власність ОСОБА_1 ».

Припинити право приватної власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 площею 0,1 га для ведення індивідуального садівництва, що розташована на території Щербанівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту, відомості про державну реєстрацію якої внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 12.04.2017 за №19931632.

Скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 площею 0,1 га для ведення індивідуального садівництва, що розташована на території Щербанівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту та закрити розділ про реєстрацію об`єкту нерухомого майна №1222527153240 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Зобов`язати ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) повернути земельну ділянку з кадастровим номером 5324087700:00:042:0025 площею 0,1 га для ведення індивідуального садівництва, що розташована на території Щербанівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту, у власність Держави в особі Полтавської обласної державної адміністрації.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) та Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області (код ЄДРПОУ 38803395, адреса місцезнаходження: м. Полтава, вул. Уютна, 23) на користь Полтавської обласної прокуратури (м. Полтава, вул. 1100 - річчя Полтави, 7, р/р UA118201720343130001000006160, банк ДКСУ м. Київ, код ЄРДПОУ 02910060) понесені витрати на сплату судового збору в розмірі 9080,00 грн., тобто по 4540,00 грн. з кожного.

Рішення може бути оскаржене до Полтавського апеляційного суду через Полтавський районний суд Полтавської області протягом тридцяти днів з моменту проголошення, а учасниками, що не були присутні при його проголошенні у той же строк з моменту отримання копії рішення.

Суддя: А. Г. Потетій

Дата ухвалення рішення29.02.2024
Оприлюднено06.03.2024
Номер документу117397386
СудочинствоЦивільне
Сутьвизнання недійсним та скасування розпорядження, визнання недійсним держакту на право приватної власності на земельну ділянку, припинення права власності та повернення земельної ділянки

Судовий реєстр по справі —545/3275/21

Ухвала від 03.05.2024

Цивільне

Полтавський апеляційний суд

Дорош А. І.

Ухвала від 26.03.2024

Цивільне

Полтавський апеляційний суд

Дорош А. І.

Рішення від 29.02.2024

Цивільне

Полтавський районний суд Полтавської області

Потетій А. Г.

Ухвала від 31.01.2024

Цивільне

Полтавський районний суд Полтавської області

Потетій А. Г.

Ухвала від 15.12.2023

Цивільне

Полтавський районний суд Полтавської області

Потетій А. Г.

Ухвала від 07.06.2023

Цивільне

Полтавський районний суд Полтавської області

Гальченко О. О.

Ухвала від 22.05.2022

Цивільне

Полтавський районний суд Полтавської області

Гальченко О. О.

Ухвала від 13.10.2021

Цивільне

Полтавський районний суд Полтавської області

Гальченко О. О.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовахліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2023Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні