Рішення

від 26.02.2024 по справі 910/19584/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.02.2024Справа № 910/19584/23Господарський суд міста Києва у складі судді Трофименко Т.Ю., при секретарі судового засідання Запарі А.В., розглянув у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «БАХМУТСЬКИЙ РОЗСАДНИК»

до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації

про стягнення 103 331 783,00 грн,

Представники сторін:

від позивача: Гамей В.В.,

від відповідача: не з`явились

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «БАХМУТСЬКИЙ РОЗСАДНИК» звернулось до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації про стягнення 103 331 783,00 грн збитків, спричинених збройною агресією російської федерації на території України, внаслідок знищення та пошкодження майна позивача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.12.2023 прийнято вказаний позов до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/19584/23, підготовче засідання призначено на 29.01.2024. Зобов`язано позивача здійснити переклад на російську мову з нотаріальним посвідченням вірності позовної заяви та ухвали суду від 27.12.2023 про відкриття провадження у справі та направити скан-копії вказаних документів на офіційну електронну адресу відповідача, докази чого надати до суду до 15.01.2024. Встановлено відповідачу строк для подання до суду відзиву на позовну заяву.

Крім того, у зв`язку з припиненням доставки поштових відправлень до/з російської федерації внаслідок її збройної агресії проти України та неможливістю передачі будь-яких документів компетентним органам російської федерації, у тому числі дипломатичними каналами, судом вирішено здійснювати повідомлення відповідача про розгляд даної справи відповідно до ч. 4 ст. 122 Господарського процесуального кодексу України, а саме, шляхом розміщення відповідних оголошень на офіційному веб-сайті судової влади України.

19.01.2024 до суду від позивача надійшла заява на виконання вимог ухвали суду від 27.12.2023 із завіреними перекладами позовної заяви та ухвали суду на російську мову та доказами їх надсилання на офіційну електронну адресу відповідача.

В підготовче засідання 29.01.2024 з`явився представник позивача, представник відповідача не з`явився. Відповідач про дату, час та місце підготовчого засідання повідомлявся належним чином, будь-яких заяв/клопотань та відзиву на позовну заяву не подавав.

Суд, заслухавши представника позивача, з`ясувавши подання всіх доказів, необхідних для правильного розгляду спору по суті, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив закрити підготовче провадження у справі № 910/19584/23 та призначити справу до розгляду по суті на 26.02.2024.

В судове засідання 26.02.2024 з`явився представник позивача, представник відповідача не з`явився, про розгляд справи повідомлявся належним чином.

Згідно з ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Приймаючи до уваги, що відповідач у встановлений судом строк не подав до суду відзив на позовну заяву, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, а неявка відповідача у судове засідання не перешкоджає всебічному, повному та об`єктивному розгляду всіх обставин справи, суд уважає за можливе розглянути справу по суті в цьому судовому засіданні за його відсутності та за поданими позивачем в матеріали справи доказами.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив позов задовольнити.

Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

В судовому засіданні 26.02.2024 оголошено вступну та резолютивну частини рішення на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «БАХМУТСЬКИЙ РОЗСАДНИК» (надалі також ТОВ «БАХМУТСЬКИЙ РОЗСАДНИК», позивач) починаючи з 10.08.2000 (дата реєстрації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань) здійснює господарську діяльність на території України, основним видом господарської діяльності якого станом на час виникнення спірних правовідносин (завдання позивачу збитків) є відтворення рослин.

Як вказує позивач, свою підприємницьку діяльність із вирощування посадкового матеріалу (саджанців плодових дерев), він здійснював на орендованих земельних ділянках на території Донецької області, зокрема, в с. Ягідне Бахмутського району.

Судом із матеріалів справи встановлено, що позивачу на праві приватної власності належить таке майно:

- нежитлова будівля, загальною площею 359,9 кв.м., яка знаходиться за адресою: Донецька область, Бахмутський район, с. Ягідне, вул. Садова, буд. 65а (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна: 866650914209);

- холодильник для зберігання садженців, загальною площею 578,2 кв.м., який знаходиться за адресою: Донецька область, Бахмутський район, с. Ягідне, вул. Садова, буд. 52 (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна: 1902843214209);

- нежитлова будівля складу № 7, загальною площе. 268,7 кв.м., яка знаходиться за адресою: Донецька область, Бахмутський район, с. Ягідне, вул. Садова, буд. 65;

- нежитлова будівля прививочної майстерні, загальною площею 1 329,2 кв.м., яка знаходиться за адресою: Донецька область, Бахмутський район, с. Ягідне, вул. Садова, буд. 51;

- нежитлова будівля ГГ навіс із залізобетонних конструкцій з площадками з твердим покриттям, загальною площею 360,9 кв.м., яка знаходиться за адресою: Донецька область, Бахмутський район, с. Ягідне, вул. Садова, буд. 55;

- нежитлова будівля И-1, склад № 4 для зберігання обладнання для зрошення, загальною площею 256,5 кв.м., яке знаходиться за адресою: Донецька область, Бахмутський район, с. Ягідне, вул. Садова, буд. 51г;

- нежитлова будівля шлакоблочне, цегляне приміщення, склад № 6, загальною площею 129,1 кв.м., яке знаходиться за адресою: Донецька область, Бахмутський район, с. Ягідне, вул. Садова, 41;

- склад посадкового матеріалу, загальною площею 70,90 кв.м., що знаходиться за адресою: Донецька область, Бахмутський район, с. Ягідне, вул. Садова, 47а.

Як зазначає позивач, перелічене майно, а також інше рухоме майно (транспортні засоби, сільськогосподарська техніка, основні засоби, паливно-мастильні матеріали, готова продукція, товарно-матеріальні цінності), використовувались ним у своїй господарській діяльності.

Право власності позивача на вказане нерухоме майно, а також рухоме майно підтверджується наявними у матеріалах справи договорами купівлі-продажу, актами приймання-передачі нерухомого майна, актами приймання-передачі основних засобів, витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, договорами поставки, видатковими та податковими накладними, бухгалтерськими довідками.

Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України №2102-IX від 24.02.2022 «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який станом на момент прийняття даного рішення суду не є скасованим.

Відповідно до наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій від 22.12.2022 № 309 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією» затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, до якого входить с. Ягідне Бахмутської міської територіальної громади (дата початку бойових дій - 24.02.2022; дата завершення бойових дій - 27.02.2023). З 28.02.2023 і по теперішній час вказаний населений пункт перебуває у тимчасовій окупації.

Позивач вказує, що 22.05.2022 військами російської федерації було здійснено авіа удар, внаслідок якого пошкоджено майно ТОВ «БАХМУТСЬКИЙ РОЗСАДНИК». Після цього було здійснено ще кілька авіа ударів, зокрема, 11.06.2022 та 21.07.2022.

За фактами порушення російською федерацією законів та звичаїв війни, у зв`язку з руйнуванням майна позивача внаслідок ворожих обстрілів, зокрема, 22.05.2022 та 21.07.2022, відкрито кримінальні провадження № 22022050000000859, № 22022050000002454 за ч. 1 ст. 438 Кримінального кодексу України.

Звітом № 2415/23 від 16.10.2023, складеним ТОВ «Консалтингова компанія «ПАРЕТО» (сертифікат суб`єкта оціночної діяльності № 143/2022 від 23.04.2022, виданий Фондом державного майна України) визначено, що станом на 31.07.2023 розмір реального збитку, завданого ТОВ «БАХМУТСЬКИЙ РОЗСАДНИК» внаслідок збройної агресії російської федерації становить 2 825 696,99 доларів США або 103 331 783,00 грн за курсом НБУ станом на дату оцінки.

Спір у справі виник у зв`язку з твердженнями ТОВ «БАХМУТСЬКИЙ РОЗСАДНИК» про наявність у російської федерації обов`язку відшкодувати збитки позивачу внаслідок пошкодження належного йому майна у розмірі 103 331 783,00 грн.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд зазначає таке.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до частин 1, 4 ст. 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач визначив відповідачем державу - російську федерацію в особі її міністерства юстиції.

Згідно з ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Частиною 4 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Разом із тим, згідно з правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 в справі № 428/11673/19, загальновідомим (тобто таким, що не потребує доказування) є те, що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду російської федерації.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (ст. 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (ст. 12), передбачають, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.

У рішенні від 14.03.2013 у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).

У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Слід зазначити, що Верховний Суд неодноразово переглядав справи про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких заявники зверталися до судів та просили встановити факт про вимушене переселення після 2014 року з окупованої частини територій Луганської та Донецької областей, яке відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської і Донецької областей України.

Так, у постанові від 21.11.2018 у справі № 2-о/381/134/16 (провадження № 61-3789св18), Верховний Суд встановив факт, що вимушене переселення особи у листопаді 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської області України. При цьому, Верховний Суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частини Луганської області, покладено на РФ як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено у ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», ч. 4 ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у листопаді 2014 року особи з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.

За таких обставин, починаючи з 2014 року, загальновідомим є той факт, що РФ чинить збройну агресію проти України.

Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Аналогічна правова позиція щодо судового імунітету держави визначена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18.05.2022 року в справі № 428/11673/19, від 22.06.2022 року в справі № 311/498/20, від 12.10.2022 року в справі № 463/14365/21; постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 року в справі № 990/80/22.

Отже, враховуючи, що даний спір стосується відшкодування шкоди, завданої на території України внаслідок повномасштабної військової агресії, іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.

Виходячи з наведеного, російська федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні позивачу збитки.

У таких висновках суд керується тим, що дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.

Вирішуючи питання щодо застосування норм матеріального права у даному спорі, суд виходить з наступного.

За приписами ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України).

Частиною 3 ст. 386 Цивільного кодексу України передбачено, що власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Згідно зі ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Згідно із частинами 1-3 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

За положенням ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

До складу збитків включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом (ст. 225 Господарського кодексу України).

Для застосування такого заходу відповідальності, як стягнення збитків потрібна наявність усіх елементів складу господарського правопорушення: порушення зобов`язання; збитки; причинний зв`язок між порушенням зобов`язання та збитками; вина.

Відсутність хоча б одного із вказаних елементів, що утворюють склад правопорушення, не дає підстави кваліфікувати поведінку боржника як правопорушення та, відповідно, не може бути підставою застосування відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності.

При цьому на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. Натомість вина боржника у порушенні зобов`язання презюмується та не підлягає доведенню кредитором, тобто саме відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.

Разом із тим, відповідно до ст. 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Отже, на відміну від загальної норми ст. 1166 Цивільного кодексу України, яка вимагає встановлення усіх чотирьох елементів цивільного правопорушення (протиправна поведінка, наявність шкоди, причинний зв`язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вина заподіювача шкоди), спеціальні норми ст. 1173 Цивільного кодексу України допускають можливість відшкодування шкоди незалежно від вини державного органу та його посадової або службової особи.

З огляду на вказане обов`язковою умовою притягнення відповідача до відповідальності за завдану шкоду є встановлення протиправності його дій відповідно до положень застосованого матеріального закону.

Так, відповідно до Конституції України, Україна є суверенна і незалежна. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Указом Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022 був введений воєнний стан в Україні з 24.02.2022 року, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України.

У пункті 4 ч. 1 ст. 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14.12.1974 року як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.

Меморандумом про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до пункту 2 якого російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, у тому числі відповідач, підтвердили зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії РФ проти України в порушення пункту 2 4) статуту ООН та звернено до росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування РФ з України.

Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 № 182 зобов`язано російську федерацію негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24.02.2022 року на території України.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України №2188-IX від 14.04.2022 «Про Заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

27.04.2022 Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433 і визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Преамбулою Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» встановлено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії Російської Федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації; відзначаючи, що дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об`єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.

Російська федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства РФ у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія РФ проти України є серйозним порушенням РФ своїх зобов`язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.

За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними.

Відповідно до ч. 1 ст. 167 Цивільного кодексу України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Згідно зі ст. 170 Цивільного кодексу України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

При цьому держава є специфічним суб`єктом правовідносин. Під державою розуміється організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами. До визначальних ознак держави відноситься наявність для виконання своїх завдань та функцій специфічного апарату, який володіє владними повноваженнями і має матеріальні засоби для реалізації цих повноважень. Реалізація функцій держави здійснюється через специфічний апарат, порядок формування, правовий статус та повноваження якого визначаються самою державою.

Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

За таких умов, пред`явлення позовних вимог до російської федерації в особі Міністерства юстиції російської федерації не лише відповідає положенням матеріального закону, але являє собою ефективний спосіб захисту права позивача.

Як встановлено судом вище на підставі наданих позивачем доказів, станом на 24.02.2022 позивач здійснював свою господарську діяльність у с. Ягідне Бахмутського району Донецької області.

В той же час, відповідно до наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій від 22.12.2022 № 309 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією» на території с. Ягідне Бахмутської міської територіальної громади з 24.02.2022 по 27.02.2023 велись бойові дії, а починаючи з 28.02.2023 територія вказаного населеного пункту віднесена до тимчасово окупованих російською федерацією територій.

Судом також враховані посилання позивача на відомості з мережі Інтернет щодо ворожих обстрілів с. Ягідне Бахмутського району Донецької області, де розташовувалось нерухоме та рухоме майно позивача, а також відомості про відкриті кримінальні провадження за ч. 1 ст. 438 Кримінального кодексу України.

Враховуючи вищенаведені докази та оцінюючи встановлені обставини у даній справі, суд приходить до висновку, що позивачем доведено належними та допустимими доказами факт втрати майна внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.

Відповідно до ст. 25 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (Додаток до Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі) забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.

Відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Матеріали справи не містять будь-яких доказів використання втраченого майна позивачем у воєнних цілях, відтак, дії відповідача, внаслідок яких завдано шкоду майну позивачу, були вчинені всупереч законам і звичаям війни, а отже, відповідач несе повну відповідальність за здійснення збройної агресії, у тому числі і за шкоду, заподіяну майну позивача.

Також при визначенні протиправності дій відповідача підлягають врахуванню загальновизнаний і засадничий загальний принцип права, який полягає в тому, що будь-яке порушення зобов`язання тягне за собою обов`язок надати відшкодування (відображений Постійною палатою міжнародного правосуддя у справі Про фабрику в Хожуві (Case concerning the factory at Chorzow), рішення № 13 від 13.09.1928, а також одна із засад сучасного правового порядку «ex injuria non oritur jus» (із беззаконня не виникає право), який відображений у Консультативному висновку Міжнародного суду справедливості «Правові наслідки для держав подальшої присутності Південної Африки в Намібії незважаючи на Резолюцію Ради Безпеки 276 (1970)».

У цій справі протиправність дій відповідача підтверджується наявними у справі доказами, на неї прямо вказують відповідні положення матеріального закону.

Таким чином, позивачем доведено суду належними, допустимими та достовірними доказами в розумінні Господарського процесуального кодексу України факт заподіяння шкоди позивачу діями відповідача та причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача та завданою майновою шкодою позивачу.

Виходячи з викладеного, судом встановлена наявність повного складу цивільного правопорушення у вигляді заподіяння шкоди майну позивача (втрата такого майна), що має своїм наслідком відшкодування такої шкоди позивачу у розмірі і в порядку, передбаченими законодавством.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 року № 326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації (надалі - Порядок), який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації, починаючи з 19 лютого 2014 року.

Згідно з пп. 19 п. 2 Порядку визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за таким напрямом: 19) втрати установ та організацій (крім установ та організацій оборонно-промислового комплексу) - напрям, що включає втрати установ та організацій усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна (крім втрат громадських будівель та споруд комунальної власності, які зазначені у підпункті 7 цього пункту).

Основні показники, які оцінюються: вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна державних установ та організацій; вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна установ та організацій недержавної форми власності; упущена вигода державних установ та організацій; упущена вигода установ та організацій недержавної форми власності.

Визначення шкоди та збитків здійснюється відповідно до Методики визначення шкоди та обліку збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв`язку із збройною агресією російської федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадження господарської діяльності, затвердженої Наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 18 жовтня 2022 року № 390/1223 (далі - Методика), яка є обов`язковою для використання під час оцінки збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, проведення судової експертизи (експертного дослідження), пов`язаної з оцінкою збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, та її положення переважають над іншими положеннями нормативно-правових актів, методик, рекомендацій тощо, які регулюють питання визначення розміру збитків, завданих підприємствам, установам, організаціям, іншим суб`єктам господарювання всіх форм власності.

Оцінка збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, здійснюється шляхом проведення незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи (експертного дослідження). Незалежна оцінка збитків забезпечується суб`єктами оціночної діяльності - суб`єктами господарювання, визнаними такими Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» (далі - суб`єкти оціночної діяльності), з дотриманням національних та міжнародних стандартів оцінки, з урахуванням особливостей, що визначені цією Методикою (п. 7 Методики).

Відповідно до пунктів 8, 9 Методики, об`єкт та мета оцінки повинні бути зазначені у звіті про оцінку збитків або висновку експерта. Для цілей цієї Методики за умовну грошову одиницю приймають долар США. Отриманий результат в еквіваленті умовної грошової одиниці переводять у гривневий еквівалент за курсом Національного банку України на дату оцінки.

Так, за складеним Товариством з обмеженою відповідальністю «Консалтингова компанія «ПАРЕТО» (сертифікат суб`єкта оціночної діяльності № 143/2022 від 23.04.2022, виданий ФДМУ) на підставі укладеного із позивачем договору на проведення незалежної оцінки № 2415/23 від 27.06.2023 Звітом № 2415/23 про оцінку розміру реальних збитків, завданих ТОВ «БАХМУТСЬКИЙ РОЗСАДНИК» внаслідок збройної агресії (надалі - Звіт), розмір таких збитків станом на 31.07.2023 склав 2 825 696,99 доларів США, що еквівалентно за офіційним курсом Національного банку України станом на дату оцінки 103 331 783,00 грн.

Об`єктом оцінки за вказаним Звітом була вартість втраченого ТОВ «БАХМУТСЬКИЙ РОЗСАДНИК» майна, згідно з пп. 19 п. 2 Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.03.2022 № 326 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2022 № 951), а саме: нерухоме майно, рухоме майно (машини та обладнання) та товарно-матеріальні цінності, готова продукція, опис яких наведено у звіті. Оцінка вартості втраченого майна проводилась за витратним та порівняльним підходами.

Також у Звіті було встановлено, що втрачене майно позивача знаходиться на земельній ділянці, загальною площею 2,4685 га, кадастровий номер: 1420986500:01:003:0004, яка була надана ТОВ «БАХМУТСЬКИЙ РОЗСАДНИК» в оренду на підставі укладеного з Головним управлінням Держгеокадастру у Донецькій області Договору оренди землі № 806-сг від 19.04.2017 та Додаткової угоди до Договору оренди землі № 806-сг від 19.04.2017 від 19.04.2017, зареєстрованого 21.04.2017 за № 20143146.

Як вбачається із наданого Звіту та матеріалів справи, для оцінки були надані відповідні документи, що підтверджують належність позивачу втраченого майна, а саме:

- витяг з єдиного реєстру досудових розслідувань, кримінальне провадження № 22022050000000859, дата реєстрації провадження (виділення матеріалів досудового розслідування) 22.05.2022, правова кваліфікація кримінального правопорушення за ч. 1 ст. 438 Кримінального кодексу України;

- витяг з єдиного реєстру досудових розслідувань, кримінальне провадження № 22022050000002454, дата реєстрації провадження (виділення матеріалів досудового розслідування) 21.07.2022, правова кваліфікація кримінального правопорушення за ч. 1 ст. 438 Кримінального кодексу України;

- договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 04.10.2017, зареєстрований в реєстрі за № 543, посвідчений державним нотаріусом Бахмутського районного нотаріального округу Сабіною Л.В.;

- витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 05.10.2017, індексний номер витягу: 99377691;

- технічний паспорт на склад посадкового матеріалу № 5 від 22.07.2020;

- витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 29.08.2019, індексний номер витягу: 179031912;

- технічний паспорт на холодильник для зберігання саджанців від 15.11.2017;

- договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 22.02.2011, зареєстрований в реєстрі під № 399, посвідчений державним нотаріусом Другої Артемівської державної нотаріальної контори Літвіновою В.А.;

- витяг з Державного реєстру правочинів від 22.02.2011, номер витягу: 9610620;

- акт приймання-передачі основних засобів від 23.02.2011;

- витяг про державну реєстрацію прав від 28.02.2011, номер витягу: 29149623;

- технічний паспорт на комплекс товарної обробки посадкового матеріалу (прививочна майстерня) від 26.07.2013;

- договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 17.04.2012, зареєстрований в реєстрі за № 1020, посвідчений державним нотаріусом Другої Артемівської державної нотаріальної контори Літвіновою В.А;

- витяг про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів від 17.04.2012, номер витягу: 11224578;

- витяг про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів від 17.04.2012, номер витягу: 11224592;

- акт приймання-передачі від 18.04.2012;

- технічний паспорт на навіс із залізобетонних конструкцій з ангаром від 25.03.2020;

- договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 27.10.2011, зареєстрований в реєстрі за № 3501, посвідчений державним нотаріусом Другої Артемівської державної нотаріальної контори Літвіновою В.А;

- акт приймання-передачі від 31.10.2011;

- витяг з Державного реєстру правочинів від 27.10.2011, номер витягу: 10564473;

- витяг про державну реєстрацію прав від 03.11.2011, номер витягу: 31906676;

- технічний паспорт на склад матеріальний (склад №4 для зберігання обладнання для зрошення) від 26.07.2013;

- договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 27.10.2011, зареєстрований в реєстрі за № 3503, посвідчений державним нотаріусом Другої Артемівської державної нотаріальної контори Літвіновою В.А;

- витяг про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів від 27.10.2011, номер витягу: 10564504;

- акт приймання-передачі від 31.10.2011;

- витяг про державну реєстрацію прав від 03.11.2011, номер витягу: 31905888;

- технічний паспорт на склад господарський (склад №6) від 04.11.2011;

- договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 22.02.2011, зареєстрований в реєстрі за № 401, посвідчений державним нотаріусом Другої Артемівської державної нотаріальної контори Літвіновою В.А;

- витяг про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів від 22.02.2011, номер витягу: 9610658;

- акт приймання-передачі від 22.02.2011;

- витяг про державну реєстрацію прав від 28.02.2011, номер витягу: 29150388;

- технічний паспорт на склад-холодильний (склад №7) від 26.12.2013;

- інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 05.02.2020, номер інформаційної довідки: 198980592;

- технічний паспорт на склад реалізації посадкового матеріалу від 15.02.2018;

- договір оренди землі № 806-сг від 19.04.2017;

- додаткова угода до договору оренди землі № 806-сг від 19.04.2017;

- витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, сформований 25.01.2021;

- витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 29.06.2021, індексний номер витягу: 263574850;

- відомості про наявність земельних ділянок, дата подання: 17.02.2023;

- виписка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 23.06.2023;

- бухгалтерські дані;

- висновки про вартість майна.

Оцінивши вказаний Звіт та наявні в матеріалах справи докази, суд вважає їх належними, допустимими та достовірними доказами на підтвердження дійсного розміру збитків на заявлену суму 103 331 783,00 грн.

Будь-яких заперечень компетентних органів відповідача щодо заявлених позовних вимог та визначеного розміру завданих позивачу збитків матеріали справи не містять.

Згідно з ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За змістом ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно зі ст. 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до частин 1-4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку про законність та обґрунтованість позовних вимог, у зв`язку із чим позов підлягає задоволенню.

Витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача та підлягають стягненню в дохід Державного бюджету України, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору у порядку п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

Також суд зазначає, що внаслідок перевірки відомостей щодо юридичної особи із ідентифікаційним кодом 31049397 з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань було встановлено, що ТОВ «БАХМУТСЬКИЙ РОЗСАДНИК» змінило адресу свого місцезнаходження, у зв`язку з чим дані щодо позивача у резолютивній частині цього рішення вказуватимуться із урахуванням зміненої адреси.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Стягнути з російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації (119991, російська федерація, місто москва, вулиця житня, будинок 14; ідентифікаційний код 103773968834) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «БАХМУТСЬКИЙ РОЗСАДНИК» (вул. Коноплянська, 18, м. Київ, 04082, Україна; ідентифікаційний код 31049397) суму спричинених збитків, що виникли внаслідок збройної агресії російської федерації на території України у розмірі 103 331 783 (сто три мільйони триста тридцять одна тисяча сімсот вісімдесят три) гривні 00 коп.

3. Стягнути з російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації (119991, російська федерація, місто москва, вулиця житня, будинок 14; ідентифікаційний код 103773968834) в дохід Державного бюджету України судовий збір у розмірі 939 400 (дев`ятсот тридцять дев`ять тисяч чотириста) гривень 00 коп.

4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дата складання та підписання повного тексту рішення: 11.03.2024.

Суддя Т. Ю. Трофименко