Рішення

від 14.03.2024 по справі 320/2298/21

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 березня 2024 року справа №320/2298/21

Суддя Київського окружного адміністративного суду Марич Є.В., розглянувши порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Ірпінської міської ради Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 (далі-позивач) звернувся до суду з позовом до Ірпінської міської ради (далі-відповідач), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 24.12.2020р. №224-4-VІІІ;

- зобов`язати відповідача надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,13 га на території с. Михайлівка-Рубежівка, згідно клопотання від 25.11.2020р.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідачем протиправно та за відсутності визначених чинним законодавством підстав винесено рішення від № 224-4-VIII від 24.12.2020 та відмовлено йому у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,13 га.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями головуючим суддею для розгляду даної адміністративної справи №320/2298/21 визначено суддю Харченко С.В.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04.03.2021р. відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження.

З огляду на звільнення судді ОСОБА_2 з посади судді Київського окружного адміністративного суду у зв`язку з поданням заяви про відставку, проведено повторний автоматизований розподіл даної справи, за результатами якого головуючим суддею визначено суддю Марича Є.В.

Ухвалою суду справу прийнято до провадження суддею Маричем Є.В., вирішено здійснювати розгляд справи у спрощеному позовному провадженні без призначення судового засідання.

Станом на час розгляду справи відзив на позовну заяву від відповідача до суду не надходив.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

25.11.2020 адвокат Дубовий О.В. в інтересах позивача звернувся до Ірпінської міської ради із клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,13 гектара на території села Михайлівка-Рубежівка Києво-Святошинського району Київської області.

До клопотання позивачем були додані: графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки; копія документу, що посвідчує особу заявника; копія посвідчення учасника бойових дій позивача; документ, що підтверджує повноваження представника.

Рішенням Ірпінської міської ради від 24.12.2020 № 224-4-VІІІ відповідачем відмовлено позивачеві у наданні запитуваного дозволу, у зв`язку з тим, що зазначена у графічних матеріалах земельна ділянка перебуває у користуванні інших осіб.

Ознайомившись з рішенням, представник позивача звернувся до відповідача із адвокатським запитом, у якому просив надати копії документів, які підтверджують, що зазначена земельна ділянка знаходиться в користуванні інших осіб.

Листом № 01-18/512 від 12.02.2021 відповідачем була надана відповідь на адвокатський запит, в якій зазначено, що на підставі рішення Ірпінської міської ради № 6/34 від 23.12.2016 відповідачем надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою на запитувану позивачем земельну ділянку гр. ОСОБА_3 .

Оскільки, на думку позивача, спірне рішення Ірпінської міської ради прийнято не у порядок та спосіб, передбачені Земельним кодексом України, позивач звернувся з позовом до суду.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження, рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди зобов`язані перевірити чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження та з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з врахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом; пропорційно; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно.

Стаття 81 Земельного кодексу України визначає, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Приписами ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Частинами 2, 3 ст. 116 Земельного кодексу України передбачено, що набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. Згідно з абзацом 1 частини сьомої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Пунктом 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування" від 21.05.1997 № 280/97-ВР (далі - Закон № 280/97-ВР) визначено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Відповідно до вимог ч. 1, 2 ст. 59 Закону № 280/97-ВР рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Частиною 1 статті 71 Закону № 280/97-ВР передбачено, що територіальні громади, органи та посадові особи місцевого самоврядування самостійно реалізують надані їм повноваження.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 27.02.2018 у справі №545/808/17 та від 05.03.2019 у справі №360/2334/17, від 20.01.2021 у справі №360/1590/16-а, від 08.09.2020 у справі №812/1450/17, які є обов`язковими для врахування судом першої інстанції.

Адже відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Як вбачається з оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування, підставою для відмови у наданні позивачу дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,12 га для ведення садівництва зазначено те, що заявлена ініціатива суперечить містобудівній документації.

Відповідно до частини першої статті 16 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.

Містобудівна документація на місцевому рівні розробляється з урахуванням даних державного земельного кадастру на актуалізованій картографічній основі в цифровій формі як просторово орієнтована інформація в державній системі координат на паперових і електронних носіях.

Частинами третьою та четвертою статті 16 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що склад, зміст, порядок розроблення та оновлення містобудівної документації на місцевому рівні визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

Затвердження оновленої містобудівної документації на місцевому рівні здійснюється згідно із статтями 17, 18 та 19 цього Закону.

При цьому під містобудівною документацією, згідно зі статтею 1 цього Закону, розуміються затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій.

Такою документацією, згідно з положеннями Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», є: генеральна схема планування території України; схема планування території області; схеми планування територій районів; схеми планування території громад; генеральні плани населених пунктів; плани зонувань територій; детальні плани території.

Водночас доказів невідповідності містобудівній документації місця розташування запитуваної позивачем земельної ділянки суду не надано, що свідчить про невмотивованість оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування.

Відповідно до частин першої-другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вказане, суд вважає за необхідне задовольнити вимогу позивача щодо визнання протиправним та скасування рішення Ірпінської міської ради від 24.12.2020 № 224-4-VІІІ, яким позивачу відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

При цьому захист порушених прав позивача також потребує зобов`язання відповідача вирішити по суті клопотання, яке було предметом поданої позивачем заяви, та у задоволенні якої, як було вказано вище, безпідставно відмовлено. Задоволення цієї позовної вимоги не є втручанням у дискреційні повноваження органу місцевого самоврядування з огляду на таке.

Відповідно до частин 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною 3 ст. 245 КАС України передбачено, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Відповідно до ч. 4 цієї ж статті, у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Отже, повноваження суду щодо покладення на відповідача обов`язку прийняти конкретне рішення у першу чергу залежить від встановлення наявності у відповідача у межах спірних правовідносин повноважень діяти на власний розсуд (дискреційних повноважень).

На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Верховний Суд у постанові від 03.03.2021 у справі № 320/4182/20 зазначає, що поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами:

1) за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати …", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…" тощо;

2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав;

3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів;

4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.

Суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".

У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

Натомість, у цій справі, повноваження відповідача не є дискреційними, оскільки у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов`язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений відповідними повноваженнями, зокрема, ч. 4 ст. 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Верховний Суд у постанові від 17.06.2021 у справі № 815/2318/18 зробив правовий висновок про те, що повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Аналогічна правова позиція неодноразово застосовувалася Верховним Судом (постанова від 03.03.2021 у справі № 320/4182/20, від 04.08.2021 у справі № 320/816/19 та від 16.09.2021 у справі № 480/4011/18).

Також Верховним Судом у постанові від 17.06.2021 у справі № 815/2318/18 висловлено позицію, що у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Оскільки матеріали справи свідчать про протиправність прийняття відповідачем спірного рішення та враховуючи, що будь-які інші перешкоди для надання позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою з відведення земельної ділянки відсутні, суд вважає, що ефективний захист порушеного права позивача потребує зобов`язання відповідача прийняти рішення про надання позивачу відповідного дозволу, що є гарантією того, що спір між сторонами буде вирішений остаточно.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не доведено правомірність та законність своїх дій та рішення при розгляді клопотання позивача.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню.

Суд звертає увагу, що відповідно до ч. 6 ст. 246 КАС України у разі необхідності у резолютивній частині рішення суду також зазначаються порядок і строк виконання судового рішення, надання відстрочення чи розстрочення виконання рішення.

У зв`язку з військовою агресією Російською Федерації проти України, Указом Президента України від 24.02.2022 №64/202, затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб. Указом Президента України від 14.03.2022 №133/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 15.03.2022 № 2119-IX, строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 26.03.2022 строком на 30 діб. Указом Президента України від 18.04.2022 № 259/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 15.03.2022 № 2119-IX, строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 25.04.2022 строком на 30 діб. Указом Президента України від 17.05.2022 №341/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 22.05.2022 № 2263-IX, строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 25.05.2022 строком на 90 діб.

Надалі, Указом Президента України від 12.08.2022 №573/2022, який затверджений Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 17.08.2022 №2500-ІХ, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 23.08.2022 строком на 90 діб.

Указом Президента України від № 757/2022 від 07.11.2022, який затверджений Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 16.11.2022 № 2738-IX, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 21.11.2022 строком на 90 діб.

Указом Президента України від № № 58/2023 від 06.02.2023, який затверджений Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" № 2915-IX від 07.02.2023, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 21.11.2022 строком на 90 діб.

Таким чином, на дату ухвалення рішення у цій справі в Україні діє воєнний стан, правовий режим якого визначається Законом України від 12.05.2015 №389-VIII.

Законом України від 24.03.2022 №2145-XI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення умов для забезпечення продовольчої безпеки в умовах воєнного стану», який набрав чинності 07.04.2022, внесені зміни до деяких законодавчих актів України, зокрема до Земельного кодексу України.

Відповідно до пп. 5, 23 п. 27 «Перехідних положень» ЗК України у період дії воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях особливості регулювання земельних відносин, передбачені цим пунктом, діють відповідно в межах України або окремої її місцевості, у якій введено воєнний стан. У зв`язку з цим у період дії воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях безоплатна передача земель державної, комунальної власності у приватну власність, надання дозволів на розроблення документації із землеустрою з метою такої безоплатної передачі, розроблення такої документації забороняється.

Отже, до припинення (скасування) воєнного стану в Україні діє встановлена законом заборона на безоплатну передачу у приватну власність земель державної та комунальної власності, на надання уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування дозволів на розроблення документації із землеустрою з метою такої безоплатної передачі, а також на розроблення відповідної документації.

Відтак суд доходить висновку про існування обставин, що унеможливлюють виконання відповідачем рішення суду у зобов`язальній частині, а тому відповідно до ч. 3 ст. 378 КАС України дають підстави для відстрочення виконання судового рішення в цій частині до усунення таких обставин.

Стосовно вимог позивача про зобов`язання відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, суд зазначає наступне.

Відповідно до положень частини першої статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Враховуючи, що зобов`язання суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, є не обов`язком суду, а правом, яке може бути використано судом, зважаючи на те, що позивачем не надано суду жодних доказів, які б свідчили про те, що відповідач ухилятиметься від виконання даного судового рішення, суд дійшов висновку про відсутність підстав для встановлення судового контролю щодо виконання рішення у даній справі.

Крім того, суд звертає увагу позивача на те, що він не позбавлений права на звернення до органів державної виконавчої служби з метою примусового виконання судового рішення в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII.

Стосовно клопотання позивача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд враховує наступне.

Відповідно до частини першої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Компенсація витрат на професійну правничу допомогу здійснюється у порядку, передбаченому статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, в силу положень частини другої цієї статті, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Відповідно до частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, зокрема, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною четвертою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина п`ята статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Аналізуючи наведені вище норми, суд дійшов висновку, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі стороною, яка хоче компенсувати судові витрати. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання таких послуг та їх вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, в постановах від 23.04.2019 в адміністративній справі № 826/9047/16 та 12.08.2018 в адміністративній справі № 810/4749/15.

При цьому за змістом положень частини сьомої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Судом встановлено, що між Адвокатським бюро Олександра Дубового та ОСОБА_1 (позивачем) укладено договір про надання правової (правничої) допомоги від 15.01.2021, за умовами якого виконавець приймає на себе зобов`язання надавати правову допомогу замовнику в обсязі та на умовах, передбачених даним договором.

Відповідно до пункту 3.1 договору перелік, об`єм та вартість правової допомоги, а також порядок розрахунків, умови та строк оплати вартості правової допомоги за цим договором, визначається за згодою сторін в актах наданої правової допомоги, які підписуються сторонами та є невід`ємними частинами договору.

З матеріалів адміністративної справи вбачається, що на підтвердження права надання позивачу правової допомоги до матеріалів позовної заяви приєднано копії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю ЧК № 001258, ордеру на надання правничої (правової) допомоги серії СА № 1007881, договору про надання правової допомоги від 15.01.2021, укладеного між позивачем та Адвокатським бюро Олександра Дубового, відповідно до умов якого останнє надає позивачу правову допомогу шляхом представництва інтересів позивача в усіх судових інстанціях.

У свою чергу наявні в матеріалах адміністративної справи акт наданої правової допомоги від 01.03.2021 до договору про надання правової допомоги від 15.01.2021, з якого вбачається, що позивачу були надані наступні послуги: надання правової інформації, усних консультацій і роз`яснень з правових питань, щодо оскарження рішення Ірпінської міської ради № 224-4-VIII від 24.12.2020 та зобов`язання вчинити дії 2000,00 грн; збір та підготовка позовних матеріалів, складання позовної заяви за позовом Клієнта до Ірпінської міської ради про визнання протиправним рішення № 224-4-VIII від 24.12.2020 та зобов`язання вчинити дії 4000,00 грн, свідчать про отримання позивачем наведених вище послуг та їх оплату в повному обсязі.

Суд також враховує, що матеріали справи не містять будь-яких клопотань представника відповідача про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката з огляду на їх необґрунтованість та недоведеність надання позивачу.

Враховуючи викладене, беручи до уваги категорію даної справи та предмет доказування, а також надані позивачем документи на підтвердження отримання ним правової допомоги та оплату її вартості, суд дійшов висновку, що витрати у сумі 6000,00 грн, понесені позивачем на професійну правничу допомогу, підлягають відшкодуванню позивачу з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань Ірпінської міської ради.

У свою чергу вирішуючи питання стосовно розподілу судових витрат, суд враховує наступне.

При цьому оскільки позивач в силу приписів статті 5 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 № 3674-VI звільнений від сплати судового збору, витрати, пов`язані зі сплатою судового збору, розподілу та стягненню з відповідача не підлягають.

Керуючись статтями 9, 14, 72-77, 90, 139, 143, 194, 205, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; рнокпп НОМЕР_1 ) до Ірпінської міської ради (місцезнаходження: 08200, Київська обл., м. Ірпінь, вул. Шевченка, 2-А) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, - задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Ірпінської міської ради (місцезнаходження: 08200, Київська обл., м. Ірпінь, вул. Шевченка, 2-А) за №224-4-VIII від 24.12.2020р. в частині відмови у наданні ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; рнокпп НОМЕР_1 ) дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,13 гектара на території села Михайлівка-Рубежівка.

3. Зобов`язати Ірпінську міську раду (місцезнаходження: 08200, Київська обл., м. Ірпінь, вул. Шевченка, 2-А) надати ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; рнокпп НОМЕР_1 ) дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,13 гектара на території села Михайлівка-Рубежівка, згідно клопотання від 25.11.2020.

4. Відстрочити виконання рішення суду в частині зобов`язання до припинення (скасування) воєнного стану в Україні.

5. Стягнути з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань Ірпінської міської ради (місцезнаходження: 08200, Київська обл., м. Ірпінь, вул. Шевченка, 2-А) на користь ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; рнокпп НОМЕР_1 ) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6000 (шість тисяч гривень) грн. 00 коп.

6. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Марич Є.В.