Рішення

від 20.03.2024 по справі 520/31124/23

ХАРКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2024 р. № 520/31124/23

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тітова О.М., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом Приватного підприємства "Біранд" до Центрально-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці про скасування постанови, -

ВСТАНОВИВ :

Приватне підприємство "Біранд" (просп. Косіора, буд. 120, кв. 40, м. Харків, 61115, код 30138040) звернулося до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Центрально-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці (вул. Шевченка, буд. 18А, м. Житомир, Житомирська обл., Житомирський р-н, 10008, код ЄДРПОУ 44791105), в якому, з урахуванням уточнених позовних, просить суд: скасувати Постанову про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення № ЦЗ-94/ХМ/а-2 від 30 серпня 2023.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що постанову про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення № ЦЗ-94/ХМ/а-2 від 30 серпня 2023 є протиправною та підлягає скасуванню.

Ухвалою суду відкрито спрощене провадження по справі та запропоновано відповідачу надати відзив на позов.

Копія ухвали про відкриття спрощеного провадження надіслана відповідачу, що підтверджується Довідкою про доставку електронного листа до електронного кабінету відповідача.

Представник відповідача надав відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позовних вимог заперечував.

Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, затвердженого Законом України №2102-IX, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану", введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року. Враховуючи викладене, суд розглядає справу за наявності безпечних умов для життя та здоров`я учасників процесу, суддів та працівників суду.

Суддя у період з 17.01.2024 по 05.02.2024 перебував у відпустці.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні докази, судом встановлено наступне.

Головним управлінням ДПС у Хмельницькій області 17.07.2023 проведено перевірку суб`єкта господарської діяльності ПП "БІРАНД" (ЄДРПОУ 30138040).

Відповідно до акта фактичної перевірки Головного управління ДПС у Хмельницькій області від 17.07.2023 №>8342/22-01 -24-06/3013840, початок перевірки: число 06, місяць 07, рік 2023, год. 08, хв. ЗО проведено фактичну перевірку Приватного підприємства «БІРАНД» (код ЄДРПОУ 3013840), яке здійснювало перевезення пасажирів у м. Хмельницький автомобілями УОГКБЗУАЄГХ днз НОМЕР_1 та УОГКБЗУАЄГХ днз НОМЕР_2 .

Перевірка проведено з питань дотримання вимог Податкового кодексу України від 02.12.10 № 2755-УІ, , Кодексу законів про працю України від 10.12.71 № 322-УІІІ та інших нормативно-правових актів, що підлягають перевірці.

Відповідно до пункту 2.2.5. акта фактичної перевірки Головного управління ДПС у Хмельницькій області від 17.07.2023 №8342/22-01-24-06/3013840 встановлено факт використання найманої праці без належного оформлення трудових відносин двох осіб, а саме водіїв: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які були допущені ПП «БІРАНД» до роботи без належного оформлення трудових відносин, а саме без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу та не повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи викладене, Центрально-Західним міжрегіональним управління Державної служби з питань праці винесено постанову про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення від 30 серпня 2023 року №ЦЗ-94/ХМ/а-2, якою на позивача накладений штраф у розмірі 134000,00 грн.

Не погодившись із вказаною постановою, позивач звернулася до суду із даною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Суспільні відносини у сфері ліцензування видів господарської діяльності, визначає виключний перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, встановлює уніфікований порядок їх ліцензування, нагляд і контроль у сфері ліцензування, відповідальність за порушення законодавства у сфері ліцензування видів господарської діяльності врегульовані Законом України Про ліцензування видів господарської діяльності від 02.03.2015 № 222-VIII (далі - Закон № 222-VIII).

Суб`єкт господарювання може здійснювати види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, з дня внесення відомостей до ліцензійного реєстру щодо рішення органу ліцензування про видачу йому ліцензії (частини третя статті 2 Закону № 222-VIII).

Згідно із пунктом 4 частини першої статті 3 Закону № 222-VIII принципі пріоритетності захисту прав, законних інтересів, життя і здоров`я людини, навколишнього природного середовища, захисту обмежених ресурсів держави та забезпечення безпеки держави, що передбачає: ліцензування застосовується лише до такого виду господарської діяльності, провадження якого становить загрозу порушення прав, законних інтересів громадян, життю чи здоров`ю людини, навколишньому природному середовищу та/або безпеці держави, і лише у разі недостатності інших засобів державного регулювання.

Пунктом 24 частини першої статті 7 Закону № 222-VIII встановлено, що ліцензуванню підлягає такий вид господарської діяльності як перевезення пасажирів, небезпечних вантажів та небезпечних відходів річковим, морським, автомобільним, залізничним та повітряним транспортом, міжнародні перевезення пасажирів та вантажів автомобільним транспортом.

Відповідно до Закону України Про автомобільний транспорт від 05.04.2001 № 2344-III (далі - Закон № 2344-III):

- автобус - транспортний засіб, який за своєю конструкцією та обладнанням призначений для перевезення пасажирів з кількістю місць для сидіння більше ніж дев`ять з місцем водія включно;

- автомобільний перевізник - фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами;

- автомобільний самозайнятий перевізник - це фізична особа - суб`єкт господарювання, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів на таксі без застосування праці найманих водіїв;

- водій - особа, яка керує транспортним засобом і має відповідне посвідчення встановленого зразка;

- замовник транспортних послуг - юридична або фізична особа, яка замовляє транспортні послуги з перевезення пасажирів чи/та вантажів;

- нерегулярні пасажирські перевезення - перевезення пасажирів автобусом, замовленим юридичною або фізичною особою з укладанням письмового договору на кожну послугу, в якому визначають маршрут руху, дату та час перевезень, інші умови перевезень та форму оплати послуги, або перевезення за власний кошт.

Закон № 2344-III регулює відносини між автомобільними перевізниками, замовниками транспортних послуг, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, пасажирами, власниками транспортних засобів, а також їх відносини з юридичними та фізичними особами - суб`єктами підприємницької діяльності, які забезпечують діяльність автомобільного транспорту та безпеку перевезень.

Основним завданням державного регулювання та контролю у сфері автомобільного транспорту є створення умов безпечного, якісного й ефективного перевезення пасажирів та вантажів, надання додаткових транспортних послуг (стаття 5 Закону № 2344-III).

Відповідно до частини другої статті 9 Закону № 2344-III ліцензування на автомобільному транспорті спрямоване на визначення початкових і поточних умов надання послуг з перевезень пасажирів і небезпечних вантажів, а також найважливіших параметрів обслуговування споживачів.

Згідно частини четвертої статті 9 Закону № 2344-III ліцензія видається на господарську діяльність з надання послуг з перевезення пасажирів і небезпечних вантажів на такі види робіт: надання послуг з внутрішніх перевезень пасажирів автобусами.

Статус та вимоги до персоналу автомобільного транспорту визначений статтями 16, 17 Закону № 2344-III.

До персоналу автомобільного транспорту належать працівники, які безпосередньо надають послуги з перевезення пасажирів чи вантажів, виконують роботи з ремонту та технічного обслуговування транспортних засобів, надають допоміжні послуги, пов`язані з перевезеннями.

Трудові відносини персоналу автомобільного транспорту регулюються трудовим законодавством, у тому числі положенням про дисципліну та правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Персонал автомобільного транспорту повинен відповідати визначеним законодавством вимогам, зокрема: мати необхідний рівень професійної кваліфікації; забезпечувати якісне та безпечне надання послуг автомобільного транспорту з перевезення пасажирів чи вантажів; ввічливо та уважно реагувати на звернення і скарги споживачів послуг автомобільного транспорту.

Підготовку, перепідготовку, атестацію та підвищення кваліфікації водіїв транспортних засобів здійснюють у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту, та Міністерства внутрішніх справ України.

Відповідно до статті 18 Закону № 2344-III з метою організації безпечної праці та ефективного контролю за роботою водіїв транспортних засобів автомобільні перевізники зобов`язані:

- організовувати роботу водіїв транспортних засобів, режими їх праці та відпочинку відповідно до вимог законодавства України;

- здійснювати заходи, спрямовані на забезпечення безпеки дорожнього руху;

- забезпечувати виконання вимог законодавства з питань охорони праці;

- здійснювати організацію та контроль за своєчасним проходженням водіями медичного огляду, забезпечувати їх санітарно-побутовими приміщеннями й обладнанням.

Контроль за роботою водіїв транспортних засобів має забезпечувати належне виконання покладених на них обов`язків і включає організацію перевірок режимів їх праці та відпочинку, а також виконання водіями транспортних засобів вимог цього Закону та законодавства про працю.

Положення щодо режимів праці та відпочинку водіїв транспортних засобів визначається законодавством.

Автомобільним перевізником та автомобільним самозайнятим перевізником, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах, є суб`єкти господарювання, які відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надають послуги за договором перевезення пасажирів транспортним засобом, що використовується ними на законних підставах (стаття 29 Закону № 2344-III).

Відповідно до статті 30 Закону № 2344-III автомобільний перевізник, який здійснює перевезення пасажирів на договірних умовах, зобов`язаний:

- забезпечувати дотримання персоналом вимог законодавства про автомобільний транспорт;

- забезпечувати контроль технічного та санітарного стану автобусів чи таксі перед початком роботи;

- забезпечувати проведення щозмінного передрейсового та післярейсового медичного огляду водіїв транспортних засобів;

- забезпечувати водіїв необхідною документацією;

- утримувати транспортні засоби в належному технічному та санітарному стані, забезпечувати їх своєчасне подання для посадки пасажирів та відправлення;

- забезпечувати проїзд пасажирів до зупинки чи місця призначення за маршрутом без додаткових витрат у разі припинення поїздки через технічну несправність транспортного засобу.

Автомобільний самозайнятий перевізник, який здійснює перевезення пасажирів на договірних умовах, зобов`язаний:

- утримувати транспортні засоби в належному технічному та санітарному стані, забезпечувати їх своєчасне подання для посадки пасажирів та відправлення;

- забезпечувати проїзд пасажирів до зупинки чи місця призначення за маршрутом без додаткових витрат у разі припинення поїздки через технічну несправність транспортного засобу;

- проходити обов`язковий технічний контроль транспортного засобу в установленому порядку з обов`язковою відміткою в сервісній книжці;

- щорічно проходити медичний огляд з отриманням довідки встановленого зразка.

Вимоги до автомобільного перевізника встановлені статтею 34 Закону № 2344-III, зокрема, автомобільний перевізник повинен:

- виконувати вимоги цього Закону та інших законодавчих і нормативно-правових актів України у сфері перевезення пасажирів та/чи вантажів;

- утримувати транспортні засоби в належному технічному і санітарному стані та забезпечувати їх зберігання відповідно до вимог статті 21 цього Закону;

- забезпечувати контроль технічного і санітарного стану транспортних засобів перед виїздом на маршрут;

- забезпечувати проведення медичного контролю стану здоров`я водіїв;

- організувати проведення періодичного навчання водіїв методам надання домедичної допомоги потерпілим від дорожньо-транспортних пригод;

- забезпечувати умови праці та відпочинку водіїв згідно з вимогами законодавства;

- забезпечувати безпеку дорожнього руху;

- забезпечувати водіїв відповідною документацією на перевезення пасажирів.

Згідно із частиною третьою статті 42 Закону № 2344-III договір про нерегулярні пасажирські перевезення автобусом укладається між замовником транспортних послуг та автомобільним перевізником і вважається укладеним з моменту його підписання сторонами.

Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначено Кодексом законів про працю України.

Частиною першою статті 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Визначення трудового договору наведено у статті 21 КЗпП України та означає угоду між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Частиною третьою статті 24 КЗпП України встановлено, що працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Загальне визначення цивільно-правового договору наведено у статті 626 ЦК України.

Так, вказаною нормою встановлено, що договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

За приписами статті 902 ЦК України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

За змістом статті 265 КЗпП України посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

Юридичні та фізичні особи-підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та податків - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.

Частиною четвертою статті 265 КЗпП України передбачено, що штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Механізм накладення на суб`єктів господарювання та роботодавців штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, передбачених частиною другою статті 265 КЗпП України та частинами другою - сьомою статті 53 Закону України Про зайнятість населення визначено Порядком накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення , затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 № 509 (далі - Порядок № 509).

Згідно пункту 2 Порядку № 509 штрафи накладаються Головою Держпраці, його заступниками, керівниками територіальних органів Держпраці та їх заступниками (з підстав, визначених абзацами третім - сьомим цього пункту), керівниками виконавчих органів міських рад міст обласного значення, сільських, селищних, міських рад об`єднаних територіальних громад та їх заступниками (з підстав, визначених абзацами четвертим - шостим цього пункту) (далі - уповноважені посадові особи).

Штрафи накладаються на підставі, зокрема, акта, складеного за результатами заходу державного контролю за додержанням законодавства про працю, у ході якого виявлено факти використання праці неоформлених працівників.

Справа про накладення штрафу (далі - справа) розглядається у 45-денний строк з дня, що настає за днем одержання уповноваженою посадовою особою документів, зазначених в абзацах третьому - сьомому пункту 2 цього Порядку (пункт 3 Порядку № 509).

Про дату одержання документів, зазначених в абзацах третьому - сьомому пункту 2 цього Порядку, уповноважена посадова особа письмово повідомляє суб`єкту господарювання та роботодавцю не пізніше ніж через п`ять днів після їх отримання рекомендованим листом чи телеграмою, телефаксом, телефонограмою або шляхом вручення повідомлення їх представникам, про що на копії повідомлення, яка залишається в уповноваженої посадової особи, що надіслала таке повідомлення, робиться відповідна позначка, засвідчена підписом такого представника.

Під час розгляду справи досліджуються матеріали і вирішується питання щодо наявності підстав для накладення штрафу (пункт 4 Порядку № 509).

За результатами розгляду справи уповноважена посадова особа на підставі документів, зазначених в абзацах третьому - сьомому пункту 2 цього Порядку, складає постанову про накладення штрафу.

Постанова про накладення штрафу може бути оскаржена у судовому порядку (пункт 10 Порядку № 509).

Основною ознакою, що відрізняє цивільні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату.

Виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ними ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, працівник не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.

Суд зазначає, що перевезення пасажирів є ліцензованим видом діяльності, який здійснюється виключно суб`єктами господарювання - юридичними особами та фізичними особами підприємцями.

Укладення позивачем договору цивільно-правового характеру с фізичною особою на здійснення пасажирських перевезень автомобільним транспортом - автобусом, не свідчить про те, що фізична особа може здійснювати такий вид діяльності як суб`єкт господарювання відповідно до частини третьої статті 2 Закону № 222-VIII.

Таким чином, укладенням договору фізична особа не набула статус автомобільного перевізника.

Як вбачається із наявного у матеріалах справи цивільно-правового договору, його предметом є фактично послуги водія, фізична особа самостійно не організовувала роботу, не мала у володінні транспортного засобу, не здійснювала його технічний огляд, виконувала роботу не на власний ризик та розсуд, а у підпорядковуванні керівника підприємства.

З приводу посилання позивача на положення статті 204 ЦК України, якою передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним, суд зазначає, що сам по собі факт відсутності судового рішення про визнання вказаного цивільно-правового правочину недійсними не може бути безумовним доказом існування між зазначеними особами саме договірних цивільно-правових відносин.

Викладена правова позиція відповідає правовому висновку Верховного Суду, наведеному у постанові від 13.06.2019 у справі № 1840/2507/18.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини зазначив, що національне право повинно відповідати поняттю «законність», визначеному Конвенцією, яка вимагає, щоб усе право - писане чи неписане - було достатньо чітким, щоб дозволити особі, у разі потреби - з належною консультацією, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити така дія (див. рішення у справах «S.W. проти Сполученого Королівства», серія A, N 335-В, с. 41-42, п. 35-36, та, «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства (N 1)», серія A, N 30, с. 31, п. 49, і «Галфорд проти Сполученого Королівства»).

Крім того, Європейський суд з прав людини зазначив, що втручання держави вважатиметься «необхідним в демократичному суспільстві» із законною метою, якщо воно відповідає «нагальній соціальній потребі», зокрема якщо воно є співмірним щодо законної мети, яка переслідується, а також якщо причини, на які посилаються національні органи влади для виправдання такого втручання, є «доречними та достатніми» (див., наприклад, справу «Костер проти Сполученого Королівства» (Coster v. the United Kingdom), № 24876/94, п. 104, рішення; справа «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» (S. and Marper v. еhe United Kingdom) [Велика Палата], №№ 30562/04 та 30566/04, п. 101).

Згідно із положеннями Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

У рішенні "Петриченко проти України" (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.

Судом встановлено, що відповідно до пункту 2.2.5. акта фактичної перевірки Головного управління ДПС у Хмельницькій області від 17.07.2023 №8342/22-01-24-06/3013840 встановлено факт використання найманої праці без належного оформлення трудових відносин двох осіб, а саме водіїв: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які були допущені ПП «БІРАНД» до роботи без належного оформлення трудових відносин, а саме без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу та не повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до вимог ст.ст. 2, 3, 21, 24 Кодексу законів про працю України від 10.12.71 № 322-VIII та постанови Кабінету Міністрів України від 17 червня 2015 року №413 «Про порядок повідомлення Державній податковій службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу/укладення гіг-контракту» не були оформлені та не укладено з ними трудовий договір, про допуск найманого працівника до роботи, органи ДПС у встановленому порядку не повідомлено.

Фактично встановлено, що повідомлення про прийняття на роботу працівників до контролюючих органів не подавалось, трудовий договір не укладався, податки з отриманої заробітної плати не нараховувались та не перераховувались, звіти про використання праці не подавались.

Зазначені вище обставини вказують на порушення з боку ПП «БІРАНД» приписів статтей 2, 3, 21 24 Кодексу законів про працю України, а саме використання праці найманого працівника без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням роботодавця, та не повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 3.1. Висновок перевірки акта фактичної перевірки Головного управління ДПС у Хмельницькій області від 17.07.2023 №8342/22-01-24-06/3013840, під час перевірки встановлено порушення вимог ст.ст. 2, 3, 21, 24 Кодексу законів про працю України від 10.12.1971 р. із змінами і доповненнями та постанови КМУ від 17.06.2015 №413 «Про порядок повідомлення Державній податковій службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу/укладення гіг-контракту».

Під час прийняття постанови про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, перший заступник начальника Центрально-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці керувався Порядком накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 року №509 в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 року №823 «Деякі питання здійснення державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю».

Відповідно до пункту 2 Порядку № 509, штрафи накладаються на підставі, зокрема акта перевірки ДПС, її територіального органу, у ході якої виявлені порушення законодавства про працю. Тобто, Порядок №509 у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачає, що акт перевірки ДПС, її територіального органу може бути підставою для накладення штрафу.

Відповідно до вимог ст.ст. 2, 3, 21, 24 Кодексу законів про працю України від 10.12.71 № 322-VIII та постанови Кабінету Міністрів України від 17 червня 2015 року №413 «Про порядок повідомлення Державній податковій службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу/укладення гіг-контракту» не був оформлений та не укладено з ним трудовий договір, про допуск найманого працівника до роботи, органи ДПС у встановленому порядку не повідомлено.

Фактично встановлено, що повідомлення про прийняття на роботу працівника до контролюючих органів не подавалось, трудовий договір не укладався, податки з отриманої заробітної плати не нараховувались та не перераховувались, звіти про використання праці не подавались.

Відповідно до ч. 1 статті 24 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим: при укладенні трудового договору з фізичною особою.

Згідно ч. 4 ст. 24 КзпП України працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообовязкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідальність за порушення законодавства про працю встановлена ст. 265 КЗпП України.

Зокрема, абз. 2 ч. 2 ст. 265 КЗпП України встановлена відповідальність у вигляді штрафу в разі: фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та податків - у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, стосовно якого скоєно порушення.

З аналізу наведених норм, Верховний Суд, у низці своїх постанов зазначає, що основними ознаками трудового договору, є: праця юридично несамостійна, протікає в рамках певного підприємства, установи, організації (юридичної особи) або в окремого громадянина (фізичної особи); шляхом виконання в роботі вказівок і розпоряджень власника або уповноваженого ним органу; праця має гарантовану оплату; виконання роботи певного виду (трудової функції); трудовий договір, як правило, укладається на невизначений час; здійснення трудової діяльності відбувається, як правило, в складі трудового колективу; виконання протягом встановленого робочого часу певних норм праці; встановлення спеціальних умов матеріальної відповідальності; застосування заходів дисциплінарної відповідальності; забезпечення роботодавцем соціальних гарантій.

Зокрема, відповідальність працівника за трудовим договором регулюється лише імперативними нормами (КЗпП України та інших актів трудового законодавства), що не можуть змінюватися сторонами у договорі, а відповідальність виконавця послуг у цивільно-правових відносинах визначається в договорі, а те, що ним не врегулювано - чинним законодавством України.

За позицією Верховного Суду з вказаного питання, яка викладена у постанові від 04.07.2018 року у справі № 820/1432/17, у разі, якщо робота, виконувана особою на користь суб`єкта господарювання, збігається з видом його економічної діяльності або є роботою з обслуговування його діяльності, то робота такої особи повинна виконуватись на умовах трудового договору.

Верховний Суд у постанові від 04.09.2020 по справі №160/8039/18 зазначає, що особа має право реалізовувати свої здібності до праці шляхом укладення трудового договору або цивільно-правового, водночас зазначене залежить від характеру праці. І якщо ці відносини мають ознаки трудових, то відповідно до імперативних положень частини третьої статті 24 КЗпП України роботодавцю забороняється залучати працівника до роботи без укладення трудового договору в усній або письмовій формі.

Суд звертає увагу на те, що відповідальність за неналежне оформлення працівника, відповідно до статті 265 КЗпП України, покладається саме на юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, які використовують найману працю.

Також, Верховний Суд в постанові від 16.06.2020 року у справі №815/5427/17 зазначає, що юридичні та фізичні особи-підприємці, залучаючи працівників до найманої оплачуваної праці без укладення трудового договору позбавляють останніх основних прав та гарантій, встановлених Конституцією (стаття 43-46) та законами України, а саме: на оплату праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, права на відпочинок відповідно з законів про обмеження робочого дня та робочого тижня, на щорічні і додаткові оплачувані відпустки, права на здорові і безпечні умови праці, на об`єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади тощо.

Так, позивачем надано до суду копії цивільно-правових договорів.

Проте, жодним пунктом укладеного договору не встановлено обсяг послуг у вигляді конкретних фізичних величин, які підлягають вимірюванню, не вказано маршрут. Це вказує на те, що предметом цього договору є процес праці, а не її кінцевий результат.

Згідно з умовами підпункту 3.2 договору до обов`язків замовника належить «Сформулювати ВИКОНАВЦЮ чітке завдання». Табто у договорі не вказані: дата перевезення, маршрут перевезення, відправна точка місце прибуття та вартість послуги. Отже наведені вище дані в кожному випадку оговорюється Сторонами окремо. Тобто, позивач прийняв на себе обов`язок організовувати працю, а також одержав право давати вказівки щодо послідовності надання послуг.

Таким чином, громадяни, з якими позивачем було укладено договори фактично виконували трудову функцію водія та повинні були бути штатними водіями, які працюють по трудовому договору.

Зафіксованими під час проведення перевірки обставинами підтверджується виконання працівниками трудових функцій у діяльності підприємця і допуску їх до роботи, без укладення трудового договору, тобто без оформлення цих відносин.

Враховуючи викладене, суд зазначає, що позивач допустив до роботи працівників без укладення трудового договору, що підтверджується отриманими під час перевірки доказами та актом фактичної перевірки Головного управління ДПС у Хмельницькій області.

Суд звертає увагу, що акт перевірки є службовим документом, що підтверджує факт проведення перевірки і є носієм доказової інформації про виявлені порушення. Таким чином, помилковими та безпідставними є доводи позивача про наявність підстав для визнання протиправною та скасування оскаржуваної постанови.

Так, положення частини четвертої статті 24 КЗпП України повинні застосовуватися роботодавцями, які бажають використовувати найману оплачувану працю незалежно від того, чи наполягає на такому оформленні працівник чи ні. Як вже судом зазначалось, відповідальність за порушення законодавства про працю встановлена ст. 265 КЗпП України.

З огляду на викладені обставини, відповідачем правомірно, на підставі вимог абз.2 ч.2 ст.265 КЗпП України, притягнуто позивача до відповідальності.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вищевикладене, відповідно до основних засад адміністративного судочинства, вимог законодавства України, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до ст. 139 КАС України.

Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295-296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову Приватного підприємства "Біранд" (просп. Косіора, буд. 120, кв. 40, м. Харків, 61115, код 30138040) до Центрально-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці (вул. Шевченка, буд. 18А, м. Житомир, Житомирська обл., Житомирський р-н, 10008, код ЄДРПОУ 44791105) про скасування постанови - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.М. Тітов