Ухвала

від 22.03.2024 по справі 320/2539/24

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

про продовження строку для усунення недоліків позовної заяви

22 березня 2024 року м. Київ № 320/2539/24

Суддя Київського окружного адміністративного суду Леонтович А.М., розглянувши позовну заяву Державного підприємства Виробничого об`єднання "Київприлад" до Кабінету Міністрів України, Міністерства економіки України про зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернулось Державне підприємство Виробниче об`єднання "Київприлад" з позовом до Кабінету Міністрів України, Міністерства економіки України , у якому просить суд:

-визнати протиправними дії Міністерства економіки України щодо підготовки та подання до Кабінету Міністрів України проєкту розпорядження «Деякі питання управління об?єктами державної власності» в частині внесення до додатку 1 «Перелік єдиних майнових комплексів державних підприємств, установ, організацій, що передаються до сфери управління Фонду державного майна» Державного підприємства Виробничого об?єднання «Київприлад»;

-визнати протиравним та скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.01.2023 №37-р «Деякі питання управління об?єктами державної власності» в частині включення Державного підприємства «Виробниче об?єднання «Київприлад» до додатку 1 «Перелік єдиних майнових комплексів державних підприємств, установ, організацій, що передаються до сфери управління Фонду державного майна».

Ухвалою суду від 22.01.2024 позовну заяву залишено без руху шляхом надання до суду документу, що підтверджує сплату судового збору.

До суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, судом встановлено, що позивач оскаржує розпорядження Кабінету Міністрів України «Деякі питання управління об?єктами державної власності» в частині включення Державного підприємства «Виробниче об?єднання «Київприлад» до додатку 1 «Перелік єдиних майнових комплексів державних підприємств, установ, організацій, що передаються до сфери управління Фонду державного майна».

Для правильного вирішення питання дотримання позивачем строку на звернення до суду необхідним є дослідження правової природи оскаржуваного розпорядження та встановлення належності останнього до виду актів індивідуальної дії або нормативних.

Враховуючи, що чинне законодавство не містить чітких критеріїв розмежування правових актів за ознаками їх нормативності, видається доцільним для такого розмежування використовувати рішення Конституційного Суду та існуючу правову доктрину з окресленого питання.

Суд відмічає, що у пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду від 16.04.2009 №7-рп/2009 зазначено, що суд дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб`єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, викладеній в рішенні Конституційного Суду від 27.12.2001 №20-рп/2001 у справі про укази Президії Верховної Ради щодо Компартії України. У цьому рішенні зазначено, що «ознаками нормативності правових актів є невизначеність дії в часі та неодноразовість їх застосування» (абз.1 п.6 мотивувальної частини).

Також в рішенні Конституційного Суду України від 22.04.2008 № 9-рп/2008 в справі № 1-10/2008 вказано, що під час визначення природи «правового акту індивідуальної дії» правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що «правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)» стосуються окремих осіб, «розраховані на персональне (індивідуальне) застосування» і після реалізації вичерпують свою дію (пункт 5 рішення).

Пунктом 2 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 №731 нормативно-правовими актами визначено акти, які містять одну або більше норм, що зачіпають права, свободи, законні інтереси і стосуються обов`язків громадян та юридичних осіб, встановлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх реалізації, або мають міжвідомчий характер, тобто є обов`язковими для інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також юридичних осіб, що не належать до сфери управління суб`єкта нормотворення.

Щодо доктринальних критеріїв розмежування нормативних та індивідуальних актів слід відмітити, що нормативні акти:

- створюються внаслідок нормотворчої, законодавчої діяльності органів держави або референдуму;

- містять норми права;

- є основним джерелом права;

- юридично обов`язкові для нефіксованого кола осіб;

- видаються у формі законів, указів, постанов, актів нормативного характеру;

- містять загальнообов`язкові правила поведінки (норми), у той час як акт застосування норм права має індивідуально-конкретні приписи, а інтерпретаційний акт роз`яснення змісту й меж дії норм права;

- стосуються всіх суб`єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування положень права адресується конкретним особам чи організаціям і є обов`язковим до виконання тільки ними (інтерпретаційний акт адресується суб`єктам, які застосовують норми права, що роз`яснюються);

- регулюють певний вид суспільних відносин (акт застосування норм права конкретну життєву ситуацію; інтерпретаційний акт не змінює змісту правового регулювання, а тільки доповнює його роз`ясненнями норм права);

- діють тривалий час і не вичерпують себе фактами застосування (дія акта застосування норм права закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин; інтерпретаційний акт діє тільки разом з нормативним актом, приписи якого роз`яснюються, і має допоміжне значення).

Ненормативним (індивідуальним) правовим актам притаманні наступні ознаки:

- спрямовуються на врегулювання конкретних (одиничних) актів соціальної поведінки;

- поширюються лише на персонально визначених суб`єктів;

- містять індивідуальні приписи (веління, дозволи), розраховані на врегулювання лише окремої, конкретної життєвої ситуації, тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією;

- не передбачають повторного застосування одних і тих самих юридичних засобів;

- не мають зворотної дії в часі.

Таким чином, акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших публічно-правових відносин і має обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.

При цьому, залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативно-правові і такі, що не мають нормативно-правового характеру, тобто індивідуальні.

Нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений ним строк.

З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що оскаржуване розпорядження не містить ознак нормативно-правого акту, отже особливості провадження, передбачені ст. 264 КАС України у цій справі застосуванню не підлягають, а отже питання строків на звернення до суду має вирішуватись за загальними правилами у відповідності до вимог ст. 122, 123 КАС України.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

У частині другій цієї статті зазначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено іншого, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч. 6 ст. 161 КАС України у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов`язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.

Як вбачається з позовної заяви, позивач оскаржує розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.01.2023 №37-р «Деякі питання управління об?єктами державної власності» в частині включення Державного підприємства «Виробниче об?єднання «Київприлад» до додатку 1 «Перелік єдиних майнових комплексів державних підприємств, установ, організацій, що передаються до сфери управління Фонду державного майна».

На думку суду, строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.

Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС певних процесуальних дій.

Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків.

Практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа «Стаббігс на інші проти Великобританії», справа «Девеер проти Бельгії»).

Так, ЄСПЛ у своїх рішеннях наполягає на тому, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (див. рішення у справі «Перез де Рада Каванілес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року, заява №28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

У рішенні «Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії» ЄСПЛ зазначив, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними (рішення від 25 січня 2000 року, пункт 33).

Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів.

Це, насамперед, обумовлено специфікою соціальних спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Рішенням Конституційного Суду України від 13.12.2011 №17-рп/2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. При цьому позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.

Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних Касаційного адміністративного суду у постанові від 31.03.2021 у справі №240/12017/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 95946021) зазначив, що при вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття дізнався та повинен був дізнатись.

Таким чином, при визначенні початку перебігу строку звернення до суду суд з`ясовує момент, коли особа фактично дізналася або мала реальну можливість дізнатися про наявність відповідного порушення (рішення, дії, бездіяльності), а не коли вона з`ясувала для себе, що певні рішення, дії чи бездіяльність стосовно неї є порушенням.

Так, предметом адміністративного позову є розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.01.2023 №37-р, яке прийняте стосовно позивача.

Водночас, з позовною заявою позивач звернувся до суду лише в січні 2024 року, тобто з порушенням строку, визначеного ст. 122 КАС України. Отже, з пропуском строку звернення до суду.

Частинами першою та другою статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.

Беручи до уваги, що наведені обставини зумовили неможливість вирішення питання про відкриття провадження у справі, суд вважає за необхідне продовжити строк для усунення недоліків позовної заяви позивачу шляхом подання до суду:

-заяви про поновлення пропущеного строку на звернення до суду з даним позовом та доказів поважності причин пропуску такого строку.

Керуючись ст.ст. 121, 169, 243, 248, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в:

Продовжити строк для усунення недоліків в адміністративній справі №320/2539/24 строком на десять днів з дня отримання копії цієї ухвали.

Надіслати (видати) копію ухвали позивачу.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та не підлягає оскарженню. Заперечення на ухвалу можуть бути включені до апеляційної скарги на рішення суду.

Суддя Леонтович А.М.