Постанова

від 21.03.2024 по справі 380/12855/22

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/12855/22 пров. № А/857/5374/23

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого суддіЗаверухи О.Б.,

суддівГінди О.М., Гудима Л.Я.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 лютого 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні,

суддя (судді) в суді першої інстанції Сакалош В.М.,

час ухвалення рішення не зазначено,

місце ухвалення рішення м. Львів,

дата складання повного тексту рішення не зазначено,

В С Т А Н О В И В:

14 вересня 2022 року ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 , в якому просив стягнути на його користь середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення) у розмірі 70696,50 грн.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 112 від 02 червня 2021 року, його було виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, починаючи з 22 червня 2021 року. Вказує, що на момент звільнення з ним не був проведений повний розрахунок при звільненні, зокрема, не було нараховано та виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року до 28 лютого 2018 років. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2022 року у справі № 380/21017/21, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2022 року, визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати йому індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року до 28 лютого 2018 року, а також зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року до 28 лютого 2018 року з урахуванням лютого 2008 року як місяця, з якого обчислюється індекс споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення. Зауважує, що військова частина НОМЕР_1 виконала рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2022 року у справі №380/21017/21, виплативши 31 серпня 2022 року на його банківський рахунок кошти у сумі 79113,02 грн. Вважає, що відповідач порушив вимоги Кодексу законів про працю України, тому наявні підстави для стягнення з відповідача середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за шість місяців у розмірі 70696,50 грн.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 21 лютого 2023 року адміністративний позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача військової частини НОМЕР_1 на користь позивача ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення) у розмірі 59493,23 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки відповідач не провів з позивачем при звільненні з військової служби остаточний розрахунок, позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, що, для проведення розрахунку, становить 154 календарних дні. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції прийшов до висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 59493,23 грн.

Не погодившись з прийнятим рішенням, військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що Кодекс законів про працю України, зокрема, статті 116 і 117, не поширюється на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях. Вказує, що зобов`язання у судовому порядку нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення не тягне за собою обов`язку нарахувати і виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, передбаченого ст. 117 КЗпП України. Звертає увагу на те, що суд першої інстанції не врахував правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 30 листопада 2020 року по справі № 480/3105/19.

Суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження) (п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України).

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу з наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 до 22 червня 2021 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 (на момент звільнення займав посаду помічника командира частини - начальника служби охорони державної таємниці).

Наказом командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (по особовому складу) № НОМЕР_2 від 17 травня 2021 року, ОСОБА_1 було звільнено у запас за пунктом 2 підпункту «к» (які проходять військову службу за контрактом, дію якого продовжено понад встановлені строки на період до закінчення особливого періоду або до оголошення демобілізації, та які вислужили не менше 18 місяців з дати продовження дії контракті, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду).

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 112 від 02 червня 2021 року ОСОБА_1 було виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення починаючи з 22 червня 2021 року (а.с.5).

На день виключення зі списків особового складу військова частина НОМЕР_1 не виплатила позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року до 28 лютого 2018 року, у зв`язку з чим він звернувся із позовом до суду.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2022 року у справі № 380/21017/21, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2022 року, визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати йому індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року до 28 лютого 2018 року, а також зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року до 28 лютого 2018 року з урахуванням лютого 2008 року як місяця, з якого обчислюється індекс споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення.

Надалі, військова частина НОМЕР_1 виконала рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2022 року у справі № 380/21017/21 і виплатила на банківський рахунок ОСОБА_1 31 серпня 2022 року кошти у сумі 79113,02 грн, що підтверджується банківською випискою (а.с.11).

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції прийшов до висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення) у розмірі 59493,23 грн.

Колегія суддів частково погоджується з обґрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав.

Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі Закон № 2011-ХІІ) визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Згідно із ч. 4 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Частиною 2 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Відповідно до ч. 3 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Згідно із абзацом другим статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індексація грошових доходів населення встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення).

Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індексація доходів працюючого населення проводиться за основним місцем роботи. Доходи від роботи за сумісництвом, на умовах погодинної оплати поза основним місцем роботи індексуються в розмірі, що з урахуванням оплати праці за основним місцем роботи не перевищує прожиткового мінімуму для працездатної особи.

Отже, індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій щодо оплати праці, проведення індексації у зв`язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов`язковим для всіх юридичних осіб-роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи. Сума індексації грошового забезпечення є складовою частиною грошового забезпечення і відповідно до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», підлягає обов`язковому нарахуванню та виплаті.

Відповідно до п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України № 1153/2008 від 10 грудня 2008 року, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Згідно із ч. 2 ст. 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі Закон № 2232-ХІІ) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Із матеріалів справи слідує, що позивач виключений зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення 22 червня 2021 року, а недоплачену суму грошового забезпечення в розмірі 79113,02 грн виплачено йому відповідачем 31 серпня 2022 року.

Отже, станом на день виключення зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення, відповідач не провів з позивачем розрахунок у повному обсязі.

Разом із тим, приписами наведених правових актів не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.

Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України (далі КЗпП), у якому визначені основні трудові права працівників.

Відтак, колегія суддів звертає увагу на те, що за загальним правилом пріоритетними для застосування є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню субсидіарно у тих випадках, коли нормами спеціального законодавства спірні правовідносини не врегульовані.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані спеціальним законодавством, то до таких правовідносин слід застосовувати приписи КЗпП України.

Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені ст. 116 цього Кодексу.

Згідно із ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною 2 ст. 116 КЗпП України визначено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно із ст. 117 КЗпП України (в редакції від 19 липня 2022 року, чинній на момент звернення позивача до суду із позовом) у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що норми ст. 116 та ст. 117 КЗпП України хоча і є загальними, однак поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення особи з військової служби.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 806/1899/17 та від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16.

З матеріалів справи слідує, що відповідачем повний розрахунок при звільненні проведено з позивачем лише 31 грудня 2022 року, тобто поза межами строку, встановленого ст. 116 КЗпП України.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що до спірних правовідносин слід застосувати положення ч. 2 ст. 117 КЗпП України, оскільки на момент звільнення з військової служби позивачу не було виплачено всіх належних йому сум і розмір таких сум (розмір компенсації) був спірним.

Одночасно, колегія суддів зазначає, що відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то у тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судових рішень про стягнення з роботодавця виплат, які мали бути виплачені при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Отже, право суду зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 вказаного Кодексу.

Оскільки непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, позивач має право на отримання такого відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.

Велика Палата Верховного Суду у рішенні від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15).

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Тому вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.

Відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року (далі Порядок № 100), середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з п. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

В свою чергу, відповідно до пункту 7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України № 260 від 07 червня 2018 року, за службу понад установлений службовий час, у дні відпочинку, святкові, вихідні та неробочі дні грошове забезпечення військовослужбовцям додатково не виплачується. Розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Визначаючи період, за який відповідач повинен виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, суд апеляційної інстанції враховує, що станом на дату виплати позивачу індексації грошового забезпечення діяла редакція частини першої статті 117 КЗпП України, яка передбачала, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Стосовно доводів скаржника про те, що суд першої інстанції не врахував правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 30 листопада 2020 року по справі № 480/3105/19, колегія суддів зазначає наступне.

У постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року в справі №480/3105/19 з-поміж іншого, зазначено, що синтаксичний розбір текстуального змісту статті 117 Кодексу законів про працю України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми. Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, проте за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що наведений у цій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку. На той час стаття 117 КЗпП України діяла в іншій редакції, яка не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

Проте, на дату звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом (14 вересня 2022 року) стаття 117 КЗпП України діяла в редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ, і підлягала застосуванню.

Вищевказане узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що правова позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 30 листопада 2020 року по справі № 480/3105/19, не є релевантною до спірних правовідносин.

Таким чином, оскільки період затримки розрахунку при звільненні перевищує шість місяців, то у відповідності до частини першої статті 117 КЗпП України відповідач повинен виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні лише за шість місяців, тобто з 23 червня 2021 року (наступний день після звільнення з військової служби) по 23 грудня 2021 року, що, для проведення розрахунку, становить 184 календарних дні.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з військової частини НОМЕР_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні не більш як за шість місяців, однак, звертає увагу на те, що згідно з п. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Згідно з довідкою відповідача про нараховане грошове забезпечення заробітна плата позивача за два повні місяці перед звільненням (квітень 2021 року 11782,75 грн, травень 2021 року 11782,75 грн) становила 23565,50 грн. Таким чином, середньоденний заробіток позивача становить 386,32 грн (23565,50 грн /61 календарний день).

Відтак середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні становить 71082,88 грн (386,32 грн *184 календарних дні).

Визначений розмір середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (але не більше як за шість місяців) в сумі 71082,88 грн не перевищує розміру несвоєчасно виплаченої індексації грошового забезпечення за рішенням суду у справі № 380/21017/21 в сумі 79113,02 грн, а відтак є співмірним і підлягає стягненню у повному обсязі.

Таким чином, рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом стягнення з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 23 червня 2021 року по 23 грудня 2021 року в сумі 71082,88 грн.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно по суті вирішив даний публічно-правовий спір, однак помилково визначив кількість календарних днів у періоді з з 23 червня 2021 року по 23 грудня 2021 року, тому резолютивну частину оскаржуваного рішення суду слід змінити, частково задовольнивши апеляційну скаргу.

Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 317 КАС України).

За наведених обставин, колегія суддів приходить до висновку про необхідність зміни резолютивної частини рішення суду, з урахуванням висновків та обставин встановлених вище.

Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 317, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 лютого 2023 року у справі № 380/12855/22 змінити, виклавши абзац другий резолютивної частини цього рішення у такій редакції:

«Стягнути з військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 23 червня 2021 року по 23 грудня 2021 року в сумі 71082,88 грн (сімдесят одна тисяча вісімдесят дві гривні 88 коп.)»

В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя О. Б. Заверуха судді О. М. Гінда Л. Я. Гудим Повне судове рішення складено 21 березня 2024 року.