Постанова

від 26.03.2024 по справі 213/4357/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3368/24 Справа № 213/4357/23 Суддя у 1-й інстанції - Мазуренко В.В. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 березня 2024 року м.Кривий Ріг

Справа № 213/4357/23

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Зубакової В.П.

суддів - Бондар Я.М., Тимченко О.О.

сторони:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач - Приватне акціонерне товариство «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат»,

розглянувши у спрощеному позовному провадженні, у порядку ч.13ст.7,ч.1 ст.369ЦПК України,без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, апеляційну скаргу відповідача Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» на рішення Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 листопада 2023 року, яке ухвалено суддею Мазуренком В.В. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 23 листопада 2023 року, -

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» (надалі ПрАТ «Інгулецький ГЗК», ПрАТ «ІнГЗК») про відшкодування моральної шкоди, завданої працівнику внаслідок ушкодження здоров`я.

Позовна заява мотивована тим, що протягом тривалого часу, з 12 вересня 1966 року по 01 січня 1975 року, позивач працював на ПрАТ «Інгулецький ГЗК» на різних посадах.

31 липня 2002 року звільнився за власним бажанням, у зв`язку із виходом на пенсію.

Працюючи на підприємстві відповідача, позивач підпадав під шкідливу дію умов праці, внаслідок чого отримав професійне захворювання - вібраційна хвороба І-ІІ ступеня.

Неодноразові курси лікування не покращили стану здоров`я позивача.

Висновком МСЕК від 23 червня 1997 року йому первинно встановлено 40% втрати професійної працездатності та 3 група інвалідності з повторним переоглядом.

Останнім висновком МСЕК від 14 червня 2001 року йому встановлено 40% втрати професійної працездатності та 3 група інвалідності безтерміново.

У зв`язку з професійними захворюваннями позивачу завдано моральної шкоди, оскільки тривале лікування позбавляє можливості вести повноцінний спосіб життя, постійно відчуває фізичний біль, психологічний дискомфорт, дратівливість, має поганий сон.

Вказує, що діями відповідача, який не забезпечив безпечні умови праці, позивачу заподіяно моральну шкоду, на відшкодування якої просить стягнути з відповідача 245 000,00 грн, без утримання податків з доходів фізичних осіб та інших обов`язкових платежів.

Рішенням Інгулецького районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 листопада 2023 року позовні вимоги задоволено частково.

Стягнуто зПрАТ «Інгулецький ГЗК»на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 160 000 гривень 00 копійок, без утримання податку з доходу фізичних осіб.

В задоволенні іншої частини вимог - відмовлено.

Стягнуто зПрАТ «Інгулецький ГЗК» в дохід держави судовий збір у сумі 1 600 гривень 00 копійок.

В апеляційній скарзі відповідач ПрАТ «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» ставить питання про скасування рішення суду і ухвалення нового рішення про відмову позивачу в задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що жодна норма законодавства не передбачає сплату доходу фізичній особі (в т.ч. відшкодування моральної шкоди) саме так, як про це зазначив суд першої інстанції у своєму рішенні, тобто без урахування утримання податку з доходів фізичних осіб. Вказує, що положеннями Закону України від 16 січня 2020 року № 466-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві» (далі Закон № 466), який набрав чинності 23 травня 2020 року, внесено зміни до 164.2.14 та статті 164 Податкового кодексу України щодо оподаткування податком на доходи фізичних осіб сум відшкодування моральної шкоди. Тому, податки із суми, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню та виплаті при виконанні відповідного судового рішення та за рахунок фізичної особи, якій виплачується дохід. Вважає, що у випадку, якщо особа відшкодовує на користь фізичної особи моральну шкоду, вона виступає щодо такої фізичної особи податковим агентом та зобов`язана утримати і перерахувати податок із суми такого доходу та за рахунок фізичної особи, якій виплачується такий дохід.Також вказує, що якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи моральну шкоду, завдану порушенням трудових прав, цяособа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов`язана (у випадках, передбаченихПКУкраїни) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу. Такі висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах були викладеніу постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 523/14396/19. Також. посилається на судову практику районних та апеляційних судів у аналогічних справах.

У відзиві на апеляційну скаргу, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, позивач ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Мотуз О.В., зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Заслухавши суддю-доповідача,перевіривши законністьі обґрунтованістьрішення судув межахзаявлених позовнихвимог та доводівапеляційної скарги,за наявнимиматеріалами справи,колегія суддіввважає,що апеляційнаскарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 , у період з12 вересня 1966 року по 01 січня 1975 року,працював на ПрАТ "ІНГЗК" та 31 липня 2002 року його звільнено за ст. 38 КЗпП України, за власним бажанням, у зв`язку з виходом на пенсію (а.с.8-11).

Згідно з Актом розслідування професійного захворювання (отруєння) від 12 травня 1997 року проведено розслідування випадку хронічного професійного захворювання позивача -вібраційна хвороба І-ІІ ступеня.Діагноз встановлений Криворізьким НДІ 10 травня 1997 року. Стаж роботи ОСОБА_1 в умовах впливу шкідливих факторів - 31 рік 05 місяців.

Згідно п.п. 14, 15 Акту, професійне захворювання позивача виникло через довготривалу роботу в умовах вібрації,показники якої перевищували нормативні в 3-4 рази, через недосконалість технологічного устаткування.

При первинному огляді МСЕК від 23 червня 1997 року, ОСОБА_1 встановлено 40% втрати професійної працездатності та третю групу інвалідності з повторним переоглядом 01 червня 1998 року (а.с.13).

При повторному огляді МСЕК від 04 червня 1998 року, ОСОБА_1 встановлено 40% втрати професійної працездатності та третю групу інвалідності з повторним переоглядом 01 липня 1999 року (а.с.14).

При повторному огляді МСЕК від 01 липня 1999 року, ОСОБА_1 встановлено 40% втрати професійної працездатності та третю групу інвалідності з повторним переоглядом 01 червня 2001 року (а.с.15).

При повторному огляді МСЕК від 14 червня 2001 року, ОСОБА_1 встановлено 40% втрати професійної працездатності та третю групу інвалідності безтерміново (а.с.16).

Спір виник з приводу відшкодування позивачеві моральної шкоди, завданої внаслідок втрати професійної працездатності у зв`язку з отриманням професійного захворювання у 1997 році.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з обов`язку відповідача відшкодувати на користь позивача моральну шкоду, завдану у зв`язку з отриманим ним на виробництві професійним захворюванням.

Визначаючи розмір моральної шкоди у сумі 160 000,00 грн., суд виходив зобставин отримання шкоди позивачем, наявності фізичних та душевних страждань, їх тривалість, істотність вимушених змін у способі життя позивача, зменшення обсягу трудової діяльності, необхідність проходження курсу лікування, обмеження життєвої активності позивача і необхідності додаткових зусиль для організації свого життя, неможливість відновлення попереднього стану та відсоток втрати ним професійної працездатності.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Так, відповідно до ст. 264 ЦПК України, суд під час ухвалення рішення, серед інших питань, вирішує які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до вимог ст. 173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до роз`яснень, які містяться в пунктах 1 - 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. N 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди", відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням його здоров`я від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, провадиться згідно із законодавством про страхування від нещасного випадку. Це законодавство складається з Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, Закону України від 23 вересня 1999 р. N 1105-XIV "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", Закону України від 14 жовтня 1992 р. N 2694-XII "Про охорону праці", КЗпП України, а також законодавчих та інших нормативно-правових актів. Спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на відшкодування шкоди. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.

Оскільки позивачеві первинно висновком МСЕК встановлено стійку втрату професійної працездатності у зв`язку з професійним захворюванням з вересня 1997 року, тобто встановлено наявність пошкодження здоров`я на виробництві, що надало йому право на відшкодування моральної шкоди роботодавцем, колегія суддів приходить до висновку, що до правовідносин сторін мають застосовуватися Правила відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров`я пов`язаним з виконанням ним трудових обов`язків, затверджені Постановою КМУ №472 від 23.06.1993 року, в редакції від 01 серпня 1996 року.

У відповідності до положень п.11 цих Правил моральна шкода відшкодовується за заявою потерпілого про характер моральної втрати чи висновком медичних органів у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі, розмір якої визначається в кожному конкретному випадку на підставі: домовленості сторін (власника, профспілкового органу і потерпілого або уповноваженої ним особи); рішення суду. Розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати незалежно від інших будь-яких виплат.

Згідно зі ст. 440-1 ЦК Української РСР (у редакції 1963 року, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п`яти мінімальних розмірів заробітної плати.

Таким чином, згідно зі ст. 440-1 ЦК Української РСР (у редакції 1963 року, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди не менше п`яти мінімальних розмірів заробітної плати та максимального розміру відшкодування моральної шкоди, що не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (п. 11 Правил).

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про оплату праці" мінімальна заробітна плата це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт).

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов`язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.

Вищезазначені вимоги закону у поєднанні зі статтями 3 і 8 Конституції України дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи, та враховувати засади розумності, виваженості й справедливості.

Такий підхід цілком узгоджується з положенням ст. 83 ЦК Української РСР (у редакції 1963 року, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) про те, що позовна давність не поширюється, зокрема, на вимоги, які випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом.

Аналогічний правовий висновок міститься й у постановах Верховного Суду України № 6-156цс14,№ 6-188цс14та №6-207цс14від 24 грудня 2014 року.

Згідно статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» мінімальна заробітна плата у місячному розмірі станом на час розгляду справи становить 6700,00 грн., тобто мінімальний розмір відшкодування моральної шкоди, який відповідає 100% стійкої втрати працездатності, дорівнює 33500,00 грн., а максимальний - 1340 000,00 грн.

Відповідно до роз`яснень Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди)» з наступними змінами, факт заподіяння моральної шкоди пов`язують не лише зі станом напруженості під впливом сильнодіючого впливу, яким є стрес, а із наявністю втрат фізичного і психічного характеру, які тягнуть за собою порушення нормальних життєвих зв`язків потерпілого, зменшення його суспільної активності, потребують від нього додаткових зусиль для організації життя.

Як зазначено в п. 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2004 року по справі № 1-9/2004 ушкодження здоров`я, заподіяні потерпілому під час виконання трудових обов`язків, незалежно від ступеня втрати професійної працездатності, спричинюють йому моральні та фізичні страждання. У випадку каліцтва потерпілий втрачає працездатність і зазнає значно більшої моральної шкоди, ніж заподіяна працівникові, який не втратив професійної працездатності.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що у зв`язку з професійним захворюванням позивачеві заподіяно моральну шкоду, яка полягає в тому, що він втратив професійну працездатність у загальному розмірі 40% та визнаний людиною з інвалідністю третьої групи, що встановлено безстроково.

Як вбачається з Акту розслідування професійного захворювання (отруєння) від 12 травня 1997 року, професійне захворювання позивача виникло через довготривалу роботу в умовах вібрації,показники якої перевищували нормативні в 3-4 рази, через недосконалість технологічного устаткування.

Отже, роботодавець ПрАТ «ІнГЗК», під час роботи позивача допустив перевищення гранично допустимого рівня концентрації небезпечних та шкідливих факторів виробничого середовища, що є порушенням ст. 153 КЗпП України та ст. 13 Закону України «Про охорону праці».

Виходячи із наведених вище обставин, колегія суддів вважає, що позивачеві ОСОБА_1 заподіяно моральну шкоду, і він має право на її відшкодування за рахунок роботодавця, тобто ПрАТ «ІнГЗК».

Колегія суддів погоджується із визначеним судом першої інстанції розміром відшкодування моральної шкоди, стягнутої з відповідача на користь позивача, який визначено ним, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, відповідно до п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди №4 від 31.03.1995 року, з подальшими змінами, яким передбачено, що розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховано характер отриманого позивачем професійного захворювання, відсоток втрати ним професійної працездатності у розмірі 40% та визнання людиною з інвалідністю третьої групи, що встановлено безстроково, стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану та взагалі можливість такого відновлення, зважаючи на встановлення ступеню втрати професійної працездатності безстроково.

Суд, на підставі медичних документів про лікування позивача у зв`язку з отриманим професійним захворюванням, правильно визнав, що позивачу була заподіяна моральна шкода, так як порушено та порушуються його нормальні життєві зв`язки, він позбавлений можливості реалізовувати свої звички та бажання.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третястатті 23 ЦК України).

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Отже, з урахуванням того, що позивачу ОСОБА_1 встановлено стійку втрату професійної працездатності у розмірі 40%, із визнанням людиною з інвалідністю третьої групи, що безумовно тягне за собою незворотність змін у буденному житті позивача на теперішній час та беззаперечно свідчить про неможливість повного відновлення попереднього фізичного стану в майбутньому, а також зважаючи на стаж роботи позивача в шкідливих умовах праці на ПрАТ «ІнГЗК», колегія суддів дійшла висновку, що визначений судом першої інстанції розмір відшкодування моральної шкоди (160 000,00 грн.) відповідає судовій практиці Великої Палати Верховного Суду при розгляді справ з аналогічними правовідносинами, а також критеріям розумності, виваженості і справедливості у його ситуації, що фактично не оспорюється в апеляційній скарзі.

При цьому, визначений судом розмірі відшкодування моральної шкоди в сумі 160000,00 грн. не перевищує граничного розміру, встановленого п. 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров`я пов`язаним з виконанням ним трудових обов`язків,

Що стосується доводів апеляційної скарги відповідача ПрАТ «ІнГЗК» про можливість стягнення моральної шкоди виключно з утриманням податку з доходів фізичних осіб та інших обов`язкових платежів, то вони колегією суддів не приймаються, з наступних підстав.

Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Порядок оподаткування доходів, отриманих фізичними особами, врегульовано розділом IV ПК України, яким визначено види отриманих фізичними особами доходів, які включаються до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу (стаття 164 ПК України), та доходів, що не включаються до розрахунку загального (річного) оподатковуваного доходу (стаття 165 ПК України).

Підпункт 14.1.180 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначає податковим агентом щодо податку на доходи фізичних осіб, зокрема, юридичну особу (її філію, відділення, інший відокремлений підрозділ), яка незалежно від організаційно правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання) доходу (у грошовій або негрошовій формі) зобов`язана нараховувати, утримувати та сплачувати податок, передбачений розділом IV цього Кодексу, до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність контролюючим органам та нести відповідальність за порушення його норм в порядку, передбаченому статтею 18 та розділом IV цього Кодексу.

Відповідно до статті 18 ПК України податковим агентом визнається особа, на яку цим Кодексом покладається обов`язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків. Податкові агенти прирівнюються до платників податку і мають права та виконують обов`язки, встановлені цим Кодексом для платників податків.

Згідно з підпунктом 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу.

У пункті 163.1 статті 163 ПК України передбачено, що об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід; доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання); іноземні доходи - доходи (прибуток), отримані з джерел за межами України.

Базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід, з урахуванням особливостей, визначених цим розділом. Загальний оподатковуваний дохід - будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду. Загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом (пункт 164.1 статті 164 ПК України та підпункт 164.1.1 цього пункту).

Відповідно до пункту «а» підпункту 164.2.14 пункту 164.2 статті 164 ПК України зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 16 січня 2020 року № 466 ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві», який набрав чинності 23 травня 2020 року, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід у вигляді неустойки (штрафів, пені), відшкодування матеріальної або немайнової (моральної) шкоди, крім сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику податку внаслідок заподіяння йому матеріальної шкоди, а також шкоди життю та здоров`ю, а також відшкодувань моральної шкоди в розмірі, визначеному рішенням суду, але не вище чотирикратного розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, або в розмірі, визначеному законом.

Отже, чинним податковим законодавством передбачено, що стягнуті за рішенням суду суми на відшкодування шкоди життю та здоров`ю не включаються до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку.

Аналогічний правовий висновок викладено й у постанові Верховного Суду від 21 червня 2022 року у справі № 599/645/21 та зазначено про те, що чинним податковим законодавством передбачено, що суми відшкодування немайнової (моральної) шкоди, стягнуті на підставі судового рішення, включаються до оподатковуваного доходу платника податку, відповідно підлягають оподаткуванню, крім сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування шкоди життю та здоров`ю.

Як вбачається з матеріалів справи, в даному випадку мова йде про суми відшкодування збитків, завданих платнику податків внаслідок заподіяння йому шкоди життю та здоров`ю, отже, вищевказані зміни не поширюються на оподаткування сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику внаслідок заподіяння йому шкоди життю та здоров`ю.

За таких обставин, правові підстави для зміни формування висновку суду першої інстанції щодо питання застосування положень підпункту 164.2.14 пункту 164.2 статті 164 ПК України в частині оподаткування сум моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров`ю, відсутні.

Посилання відповідача в апеляційній скарзі на судову практику районних та апеляційних судів в аналогічних справах, колегія суддів не бере до уваги, оскільки частиною 4 статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

На підставі наведеного вище, колегія суддів дійшла висновку, що фактично всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу відповідача Приватного акціонерного товариства «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат» - залишити без задоволення.

Рішення Інгулецького районногосуду містаКривого РогуДніпропетровської областівід 23листопада 2023року -залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Повне судове рішення складено 26 березня 2024 року.

Головуючий:

Судді: