Ухвала

від 26.03.2024 по справі 916/2084/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

26 березня 2024 року

м. Київ

cправа № 916/2084/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Ємця А.А. (головуючий), Бенедисюка І.М., Малашенкової Т. М.

за участю секретаря судового засідання Рєзнік А.В.,

за представників учасників справи:

позивача - адвоката Литвина П. В.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України"

на рішення Господарського суду Одеської області від 12.09.2023 (суддя Цісельський О.В.)

та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.01.2024 (головуючого судді Поліщук Л.В., суддів: Богатиря К.В., Таран С.В.,)

у справі № 916/2084/23

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України"

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Управляюча компанія "Бриз"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Одісей-55"

про стягнення 4 262 463,34 грн,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" (далі - ТОВ "ГК "Нафтогаз України", позивач) звернулося до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Управляюча компанія "Бриз" (далі - ТОВ "УК "Бриз", відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Одісей-55" (далі - ОСББ "Одісей-55", третя особа) про стягнення 4 262 463,34 грн, з яких:

- 2 908 031,51 грн основного боргу;

- 865 801,34 грн інфляційних втрат;

- 105 812,10грн 3% річних;

- 382 818,39 грн пені.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач порушив взяті на себе зобов`язання в частині повної та своєчасної оплати вартості поставленого природного газу за типовим договором постачання природного газу, затвердженого постановою НКРЕКП від 30.09.2015 № 2501, у зв`язку з чим у відповідача виникла заборгованість у спірній сумі. Тому, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань, на підставі пункту 4.5 Типового договору постачання природного газу постачальником "останньої надії" та частини другої статті 625 ЦК України позивач здійснив нарахування пені, 3% річних та інфляційних втрат.

Рішенням господарського суду Одеської області від 12.09.2023 у справі № 916/2084/23, позовні вимоги задоволено частково; присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 3 917 926,79 грн, у тому числі: основний борг - 2 908 031,51 грн, 3% річних - 105 812,10 грн, інфляційні втрати - 865 801,34 грн, пеня - 38 281,84 грн відшкодування витрат на оплату судового збору. У задоволенні позовних вимог про стягнення 344 536,55 грн пені - відмовлено.

Обґрунтовуючи судове рішення в частині часткового задоволення позовних вимог щодо стягнення пені місцевий господарський суд, зокрема, зазначив наступне:

Суд враховує, що метою штрафних санкцій в першу чергу є стимулювання боржника до виконання своїх обов`язків за договором, при цьому розмір таких санкцій не є джерелом збагачення кредитора. Наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку змінює її дійсне правове призначення. В умовах воєнного стану неустойка не може становити непомірний тягар для осіб, місце розташування яких та місце ведення їх бізнесу є окуповані території або території, які знаходяться в зоні бойових дій. Суд, у цілому випадку, вважає несправедливим отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.

Враховуючи положення діючого законодавства, з огляду на всі фактичні обставини справи, враховуючи важливість збереження господарської діяльності відповідача, приймаючи до уваги відсутність доказів, які б свідчили про погіршення фінансового стану, ускладнення в господарській діяльності чи завдання позивачу збитків саме в результаті порушення відповідачем умов договору, відсутність в діях відповідача прямого умислу, спрямованого на порушення зобов`язання, причини неналежного виконання зобов`язання відповідачем, притримуючись принципу «справедливого балансу інтересів сторін», беручи до уваги невідповідність розміру стягуваної неустойки з наслідками порушення зобов`язання, запровадження на всій території країни воєнного стану, періодичних ракетних обстрілів, що, вочевидь, призводить до численних руйнувань промислових та цивільних об`єктів, що значним чином вплинуло на ведення господарської діяльності підприємств, суд з власної ініціативи на підставі статті 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) вважає за можливе зменшити розмір штрафних санкцій заявлених до стягнення позивачем до 10%.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.01.2024 рішення господарського суду Одеської області від 12.09.2023 у справі № 916/2084/23 залишено без змін. Апеляційний господарський суд повністю погодився з висновками суду першої інстанції щодо часткового задоволення позову.

Позивач у касаційній скарзі просить Верховний Суд скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 12.09.2023 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.01.2024 по справі № 916/2084/23 в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення пені в розмірі 344 536,55 грн та прийняти нове рішення в цій частині, яким позовні вимоги ТОВ «Газопостачальна компанія «Нафтогаз України» щодо стягнення пені в розмірі 344 536,55 грн, - задовольнити.

Доводи касаційної скарги узагальнено зводяться до неправильного застосовування судами як першою та і апеляційною інстанцією приписів частини третьої статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України з підстав того, що висновки судів попередніх судових інстанцій, в частині зменшення розміру штрафних санкцій до 10 %, не відповідають приписам наведених норм.

В обґрунтування своєї правової позиції у поданій касаційній скарзі ТОВ "ГК "Нафтогаз України" з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) вказує, що попередні судові інстанції застосували норму права [статтю 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статтю 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України)] без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду:

- від 04.05.2018 у справі №908/1453/14 (суди безпідставно надали перевагу правам відповідача перед правами позивача у справі);

- від 04.02.2020 у справі №918/116/19 (зменшивши розмір пені на 90%, суди нівелювали саме значення пені як відповідальності за порушення грошового зобов`язання, що має на меті захист прав та інтересів кредитора у зв`язку з порушенням його права на своєчасне (відповідно до строків, передбачених договором) отримання грошових коштів за надані ним послуги).

Також скаржник зазначає про відсутність в матеріалах справи доказів, які б свідчили про неплатоспроможність відповідача та погіршення його фінансового стану. Неналежне планування відповідачем своєї діяльності не повинно порушувати прав інших господарюючих суб`єктів, які належним чином виконали свої обов`язки. Ризики від власної діяльності відповідача не можуть покладатися на інших учасників господарських відносин, оскільки це порушує принцип розумності та справедливості. На переконання скаржника, у даному випадку відсутні підстави для зменшення пені і суди не надали належної оцінки ступеню виконання зобов`язання боржником, не виконавши при цьому вимоги закону щодо оцінки майнового стану сторін, які беруть участь у зобов`язанні, та інших інтересів сторін, які заслуговують на увагу, що призвело до неспівмірного зменшення пені.

Ухвалою Верховного Суду від 04.03.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 916/2084/23 за касаційною скаргою ТОВ "ГК "Нафтогаз України" на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

ТОВ "УК "Бриз" та ОСББ "Одісей-55" відзиви на касаційну скаргу позивача до Суду не подавали, що відповідно до частини третьої статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду судових рішень та у судове засідання уповноважені представники не з`явились.

На думку скаржника, судами попередніх судових інстанцій при зменшенні пені та штрафу до 10 % неправильно застосовано норми статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду у від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Так, у постанові від 04.05.2018 у справі № 908/1453/14, на яку посилається скаржник, Верховний Суд відзначив таке:

"У вирішенні питання про можливість зменшення неустойки суд бере до уваги майновий стан сторін і оцінює співвідношення розміру заявлених штрафних санкцій, зокрема з розміром збитків кредитора, враховує інтереси обох сторін. Майновий стан сторін та соціальна значущість підприємства мають значення для вирішення питання про зменшення пені.

Таким чином, при вирішенні питання про можливість зменшення неустойки суд повинен брати до уваги не лише майновий стан боржника, але й майновий стан стягувача, тобто, врахувати інтереси обох сторін, що і було здійснено судами в даній справі.

З урахуванням викладеного, суд касаційної інстанції доходить висновку, що суд першої інстанції, врахувавши фінансовий стан позивача та відповідача, дійшов обґрунтованого висновку, з яким погодився суд апеляційної інстанції, що в даному випадку суд не може надати перевагу відповідачу, враховує, зокрема, наявність заборгованості позивача по заробітній платі та податковий борг.

Отже, з`ясувавши всі обставини справи та взявши до уваги майновий стан обох сторін, суди попередніх судових інстанцій дійшли правомірного висновку, що в даному випадку відсутні підстави для зменшення розміру пені".

Таким чином, зі змісту постанови Верховного Суду від 04.05.2018 у справі № 908/1453/14 вбачається, що господарські суди у вказаній справі дійшли висновку про те, що, з огляду на наявність заборгованості позивача по заробітній платі та його податковий борг, вони не можуть зменшити неустойку в інтересах відповідача.

У постанові від 04.02.2020 у справі № 918/116/19, про неврахування висновків якої судами попередніх інстанцій зазначає скаржник, Верховний Суд відзначив таке:

«Вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, суд повинен з`ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об`єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення у виконанні зобов`язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків. Майновий стан сторін та соціальна значущість підприємства мають значення для вирішення питання про зменшення пені».

Верховний Суд виходить з того, що у частині першій статті 230 ГК України унормовано, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у виді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з частиною першою статті 233 ГК України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

За частиною другою статті 233 ГК України якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Аналогічні положення також містить частина третя статті 551 ЦК України, положення якої України надають суду право зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Також при вирішенні питання про можливість зменшення неустойки суд повинен брати до уваги не лише майновий стан боржника, але й майновий стан стягувача, тобто, врахувати інтереси обох сторін.

При цьому, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, і за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду, від 04.12.2018 у справі №916/65/18, від 03.07.2019 у справі №917/791/18, від 22.10.2019 у справі №904/5830/18, від 13.01.2020 у справі №902/855/18, від 27.01.2020 у справі №916/469/19.

Разом з тим, приймаючи рішення про зменшення неустойки, суд також повинен виходити із того, що одним з завдань неустойки є стимулювання належного виконання договірних зобов`язань, при цьому вона має обов`язковий для учасників правовідносин характер.

При цьому, реалізуючи свої дискреційні повноваження, передбачені статтями 551 ЦК України та 233 ГК України щодо права зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій, суди повинні забезпечити баланс інтересів сторін справи з урахуванням встановлених обстави справи та не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав.

Враховуючи викладене, Суд доходить висновку про те, що зазначені критерії дотримані судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні питання про зменшення пені та обґрунтовано зменшено розмір заявленої до стягнення пені на 50 %, враховуючи, що зменшення розміру штрафних санкцій на 99 % нівелюватиме саме значення пені як відповідальності за порушення грошового зобов`язання, що має на меті захист прав та інтересів кредитора у зв`язку з порушенням його права на своєчасне (відповідно до строків, передбачених договором) отримання грошових коштів за надані ним послуги.

Аналіз наведених вище правових висновків свідчить про те, що у справі № 918/116/19 наведено узагальнений правовий висновок щодо права суду на зменшення розміру штрафних санкцій (неустойки), зокрема, по-перше, щодо наявності у суду права на зменшення розміру штрафних санкцій (неустойки); по-друге, щодо необхідності надання судами оцінки розміру неустойки перед розміром збитків; винятковості випадку; ступеню виконання зобов`язань; причин неналежного невиконання зобов`язання; характеру прострочення; поведінки винної особи (вжиття/невжиття заходів до виконання зобов`язання, добровільне усунення порушення), тощо.

При цьому Суд наголошує, що неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Таку правову позицію викладено в Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013.

Крім цього, таку функцію, як сприяння належному виконанню зобов`язання, стимулювання боржника до належної поведінки, неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Неустойка не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер (постанова Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 910/14591/21).

Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити

Застосування неустойки має здійснюватися із дотриманням принципу розумності, добросовісності та справедливості. Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20.

Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі вичерпного переліку обставин як підстав для зменшення судом розміру неустойки (частина третя статті 551 ЦК України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 26.08.2021 у справі № 911/378/17 (911/2223/20).

З огляду на судову практику, у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки суди, зокрема, беруть до уваги ступінь виконання основного зобов`язання, поважність причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов`язання, поведінку відповідача, яка свідчить про вжиття ним всіх можливих заходів до виконання зобов`язання (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 22.05.2019 у справі № 910/11733/18).

При цьому вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 04.06.2019 у справі № 904/3551/18).

Поряд з викладеним Суд зазначає, що у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки підлягають врахуванню та оцінці на предмет підтвердженості та обґрунтованості як ті підстави для зменшення неустойки, що прямо передбачені законом (частина третя статті 551 ЦК України, стаття 233 ГК України), так і ті, які хоча прямо і не передбачені законом, однак були заявлені як підстави для зменшення розміру неустойки та мають індивідуальний для конкретних спірних правовідносин характер.

Крім цього категорії «значно» та «надмірно», які використовуються в статті 551 ЦК України та в статті 233 ГК України, є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку, з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником (висновок сформульований в постанові Верховного Суду від 14.07.2021 у справі № 916/878/20).

Суд зауважує, що зменшення судом неустойки до певного розміру відбувається із визначенням її у конкретній грошовій сумі, що підлягає стягненню, тоді як переведення зменшуваного розміру неустойки у частки, а відповідно і апелювання у спорах про зменшення розміру неустойки такими категоріями, як частка або процент, на який зменшується неустойка, не відображає об`єктивний стан сукупності обставин, які є предметом судового дослідження при вирішенні питання про зменшення неустойки.

При цьому слід звернути увагу, що законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов`язання з вини кредитора - стаття 616 ЦК України, тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.

Колегія суддів, забезпечуючи єдність судової практики згідно з частиною четвертою статті 300 ГПК України, розглядає зазначену касаційну скаргу з урахуванням висновків об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, сформованих у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22.

Об`єднана палата Верховного Суду у справі № 911/2269/22 зазначила про те, що висновки Верховного Суду у справах щодо спорів, в яких вирішувалось питання щодо зменшення неустойки, демонструють очевидну різноманітність обставин (підстав та чинників), які беруться судом до уваги та впливають на рішення щодо зменшення розміру неустойки, що підлягає стягненню.

Отже, і чинники, якими обґрунтовані конкретні умови про неустойку: обставини (їх сукупність), що є підставою для застосування неустойки за порушення зобов`язань, її розмір, і обставини (їх сукупність), що є підставою зменшення судом неустойки, у кожних конкретних правовідносинах (справах) мають індивідуальний характер. А тому і розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду.

Таким чином, в питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 ГК України і частині третій статті 551 ЦК України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України.

Такий підхід є усталеним в судовій практиці, зокрема Верховного Суду (постанови від 11.07.2023 у справі № 914/3231/16, від 10.08.2023 у справі № 910/8725/22, від 26.09.2023 у справі № 910/22026/21, від 02.11.2023 у справі № 910/13000/22, від 07.11.2023 у справі № 924/215/23, від 09.11.2023 у справі № 902/919/22).

У зв`язку з викладеним Суд зазначає, що індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.

Водночас суд касаційної інстанції в силу приписів статті 300 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду, чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу , про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи сторін щодо застосування статей 233 ГК України та статті 551 ЦК України, а також подані на їх обґрунтування докази, суди попередніх інстанцій дійшли висновків про наявність підстав для застосування своїх дискреційних повноважень щодо зменшення пені і штрафу до 10% та належним чином навели у тексті оскаржуваних судових рішень мотиви їх прийняття.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що у розгляді справи № 916/2084/23 суди реалізували надане право та зменшили розмір пені і штрафу до 10% за наслідками аналізу, оцінки доказів та дослідженню конкретних обставин безпосередньо цієї справи з огляду на фактично-доказову базу, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, умов конкретних правовідносин з урахуванням наданих сторонами доказів, у той час як повноваження суду касаційної інстанції визначаються з урахуванням меж, встановлених приписами статті 300 ГПК України.

Аналіз висновків, зроблених в оскаржуваних судових рішеннях у справі № 916/2084/23 щодо зменшення розміру пені не свідчить про їх невідповідність висновкам Верховного Суду викладеним у постановах від 04.05.2018 у справі № 908/1453/14, від 04.02.2020 у справі № 918/116/19, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, з огляду на те, що рішення щодо зменшення розміру штрафних санкцій у кожній із наведених справ, приймалися Судом за наслідками встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин та з урахуванням поданих доказів. У кожній зі справ при застосуванні дискреційних повноважень щодо зменшення неустойки суди виходили зі встановлених ними конкретних обставин, що у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин у даній справі та у справах, наведених в касаційній скарзі, оскільки рішення у них прийняті за результатами дослідження різної фактично-доказової бази.

Проаналізувавши зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, Верховний Суд дійшов висновку, що у зазначених скаржником постановах Верховного Суду в співвідношенні з оскаржуваними судовими рішеннями не міститься протилежного правового висновку щодо застосування положень статті 233 ГК України та статті 551 ЦК України. Застосування судом положень статей 233 ГК України та статті 551 ЦК України у цій справі залежало виключно від встановлених і доведених обставин конкретної справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу, а тому означені справи є неподібними за змістовним критерієм.

Відтак Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Доводи касаційної скарги фактично спонукають суд касаційної інстанції на переоцінку вже встановлених судами попередніх судових інстанцій обставин, а суд касаційної інстанції в силу положення частини другої статті 300 ГПК України не наділений такими повноваженнями.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду Одеської області від 12.09.2023 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.01.2024 в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення пені в розмірі 344 536,55 грн у справі № 916/2084/23, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Керуючись статтями 234, 235, 296 ГПК України, Верховний Суд,

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду Одеської області від 12.09.2023 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.01.2024 в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення пені в розмірі 344 536,55 грн у справі № 916/2084/23 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя А. Ємець

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Т. Малашенкова