Рішення

від 01.04.2024 по справі 320/8092/20

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 квітня 2024 року № 320/8092/20

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Панченко Н.Д., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу у місті Києві за позовом ОСОБА_1 до Зазимської сільської ради Броварського району Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту також позивач, ОСОБА_1 , ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) з позовом до Пухівськоїсілсьької ради Бровасркього району Київської області (далі по тексту також відповідач, ідентифікаційний код: 04363946, адреса: 07413, с. Пухівка, вул. Центральна, 118-А), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 27.02.2020 №1326-XLV-VII про відмову позивачу в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва, площею 0,10 га згідно з графічним матеріалом, в межах с. Пухівка Броварського району Київської області;

- зобов`язати відповідача надати позивачу дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва, площею 0,10 га згідно з графічним матеріалом, в порядку і у спосіб, передбачений статтею 118 Земельного кодексу України.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що звернувся до відповідача із клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки на території Пухівської сільської ради згідно з поданих графічних матеріалів, для ведення садівництва, за результатом розгляду якої спірним рішенням відмовлено у наданні означеного дозволу з підстав невідповідності місця розташування об`єкта вимогам ч. 3 ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та Генеральному плану с. Пухівка, а також Протоколу погодження генерального напрямку проходження Великої кільцевої автомобільної дороги навколо м. Києва.

Позивач вважає, що відповідачем незаконно відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, а тому звернувся до суду за захистом своїх прав.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14.09.2020 відкрито провадження у справі №320/8092/20 за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Відповідач надіслав до Київського окружного адміністративного суду відзив на позовну заяву, в якому заперечив проти заявлених позовних вимог, зазначивши про те, що спірним рішенням позивачеві правомірно відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1 га для садівництва з підстав наявності збігів зазначеної позивачем земельної ділянки з територією житлової (садибної) забудови з підстав, зазначених у спірному рішенні.

Відповідач стверджує, що за наслідками перевірки відповідності місця розташування спірної земельної ділянки вимогам Генерального плану с. Пухівка, а також Протоколу погодження генерального напрямку проходження Великої кільцевої автомобільної дороги навколо м. Києва, затвердженого головою Київської обласної державної адміністрації 18.07.2007, місце її розташування збігається з територією житлової (садибної) забудови. Ведення садівництва на даній території Генеральним планом с. Пухівка не передбачено.

Крім того, у відзиві на позовну заяву відповідач просить здійснити розгляд справи у загальному провадженні з викликом сторін.

Розглянувши вказану заяву, суд зазначає таке.

Відповідно до статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного).

Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах:

1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом;

2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;

4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»;

6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.

Умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.

Для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо:

1) прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище;

2) оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію;

3) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг;

4) припинення за зверненням суб`єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців;

5) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо в`їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію;

6) оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

7) стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб`єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження;

8) типові справи;

9) оскарження нормативно-правових актів, які відтворюють зміст або прийняті на виконання нормативно-правового акта, визнаного судом протиправним і нечинним повністю або в окремій його частині;

10) інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження;

11) перебування іноземців або осіб без громадянства на території України.

Отже, частиною четвертою вищевказаної статті імперативно визначено категорії справ, які підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження.

Із положеннями наведеної правової норми процесуального закону перекликаються й приписи частини четвертої статті 257 КАС України, яка відносить справи в аналогічних спорах до переліку справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

Частина ж друга статті 257 КАС України визначає, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Частиною третьою цієї ж статті передбачено, що при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Предметом позову у даній справі є оскарження рішення відповідача про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для садівництва.

Оскільки дана справа не віднесена до імперативно визначеного переліку справ, які підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження, процесуальні перешкоди для розгляду цієї справи за правилами спрощеного позовного провадження відсутні.

Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 27.07.2021 у справі №340/1901/20, від 28.07.2021 у справі №160/6740/20, від 22.07.2021 у справі №460/6542/20, від 29.07.2021 у справі №340/1727/20, від 05.08.2021 у справі №200/5490/20-а, від 23.06.2021 у справі №520/13014/2020 та багатьох інших.

Також суд зазначає, що оцінити значення справи для сторін і значний суспільний інтерес має суд в рамках конкретних правовідносин, з яких виник спір. Це означає, що вказані підстави (для розгляду справи за правилами загального позовного провадження) повинні мати своєрідне конкретизоване пояснення у вимірі певної справи; посилання на ці підстави безвідносно до конкретних фактичних підстав не достатньо для того, щоб вимагати розгляду справи за правилами загального позовного провадження.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом в численних постановах, зокрема, від 26.05.2022 у справі №640/594/20, від 22.10.2021 у справі № 200/6491/20-а, від 07.10.2021 у справі № 640/23517/20, від 05.10.2021 у справі № 640/23385/20, від 05.08.2021 у справі № 200/5490/20-а, від 22.07.2021 у справі № 460/6542/20, від 23.06.2021 у справі № 520/13014/2020 тощо.

При цьому суд зауважує, що лише посилання на наявність у учасника процесу бажання щодо здійснення розгляду справи за правилами загального, а не спрощеного, позовного провадження не є достатньою підставою для задоволення відповідного клопотання, оскільки характер спірних правовідносин та предмет доказування не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи, як і не вимагають обов`язкового розгляду справи саме за правилами загального позовного провадження лише з урахуванням викладеного волевиявлення учасника процесу про це. У протилежному випадку суди б мусили розглядати в обов`язковому порядку у судових засіданнях за правилами загального позовного провадження усі справи, в яких учасником процесу повідомлено про особливу важливість для нього такої справи, що зводило б нанівець власну оцінку судом обставин справи через призму необхідності чи доцільності проведення судового засідання, та нівелювало б практичну ефективність інституту спрощеного провадження в принципі. В умовах надмірного навантаження судів справами такий алгоритм дій явно б не сприяв процесуальній економії. Обставини даної справи, на переконання суду, не потребують для встановлення об`єктивної істини ані обов`язкового проведення судового засідання, ані здійснення трансформації форми адміністративного судочинства зі спрощеного у загальне позовне провадження, оскільки повний та всебічний розгляд справи є загальною процесуальною вимогою для кожного судового провадження, незалежно від його форми або того, проводиться судове засідання у справі чи ні. Крім того, суд зауважує, що розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання не позбавляє учасника процесу можливості надати будь-які докази чи письмові документи чи надати пояснення, виклавши їх у письмовій формі.

Також суд зазначає, що практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 8 грудня 1983 року у справі Ахеп v. Germany, заява №8273/78, рішення від 25.04.2002 року Varela Assalinocontrele Portugal, заява №64336/01). Так, y випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник (не в одній із зазначених справ) не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

При цьому, положення Кодексу адміністративного судочинства України гарантують права учасників справи безпосередньо знайомитись з матеріалами справи, зокрема і з аргументами іншої сторони та інших учасників та реагувати на ці аргументи відповідно до процесуального законодавства.

З урахуванням викладеного, суд не вбачає підстав для задоволення клопотання відповідача.

У відповіді на відзив позивачем зазначено про обов`язок відповідача у випадку винесення рішення про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою зазначення конкретної підстави для такої відмови, що визначені у частині сьомій статті 118 Земельного кодексу України.

Позивач наголошує на відсутності у відповідача затвердженого Генерального плану с. Пухівка у зв`язку з його викраденням, про що зазначено відповідачем у відзиві на позовну заяву на дату подання нею заяви про надання дозволу на розробку проекту землеустрою.

Також позивач вважає посилання відповідача на положення частини третьої статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» необґрунтованим з огляду на відсутність законодавчо встановленої заборони використовувати земельні ділянки, призначені для садівництва, для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення необхідних будинків, господарських споруд тощо.

Позивач зазначив про протиправне здійснення перевірки відповідності місця розташування земельної ділянки особою, яка не має сертифікату на проведення робіт, за відсутності Генерального плану с. Пухівка, використовуючи неліцензійну програму Digital/Delta, наслідком чого є недопустимість поданого відповідачем в якості доказу акта перевірки відповідності місця розташування земельної ділянки.

Також позивач вказує на неможливість встановлення обставин, на які посилається відповідач з означеного акта перевірки через його низьку якість, та можливість складання такого акта не передбачена чинним законодавством.

На думку позивача посилання відповідача на судові рішення не мають відношення до цієї справи з огляду на знаходження земельних ділянок, які є предметом розгляду в таких справах, у відмінному від зазначеного позивачем місці.

Стосовно зазначення підстави для винесення спірного рішення Протоколу погодження генерального напрямку проходження Великої Кільцевої автомобільної дороги навколо м. Києва, затвердженого головою КОДА 17.07.2007, позивач зазначає про запровадження тимчасового обмеження вздовж осі кільцевої дороги у розрахунку 250 м від осі траси в обидві сторони на період проектування. В подальшому відповідно до наданої Державним агентством автомобільних доріг України відповіді від 27.11.2015 щодо 500 метрового коридору ВКАД у межах адміністративного впливу Пухівської сільської ради зменшилась від 250 метрів до 65-110 метрів розташованої до межі проходження коридору під Велику кільцеву автодорогу (схему було додано). Позивач вказує, що з наданої схеми вбачається, що вказана нею земельна ділянка на графічному матеріалі не потрапляє в зону коридору ВКАД.

Також позивач зауважує, що отримання позитивного дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.01.2021 зупинено провадження у справі до встановлення правонаступника Пухівської сільської ради Броварського району Київської області.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.08.2021 поновлено провадження в адміністративній справі №320/8092/20.

Замінено в адміністративній справі №320/8092/20 відповідача - Пухівську сільську раду Броварського району Київської області (код ЄДРПОУ: 04363946, адреса: 07413, Київська обл., Броварський р-н, с. Пухівка, вул. Центральна, 118-А) на правонаступника - Зазимську сільську раду Броварського району Київської області (код ЄДРПОУ: 04363876, адреса: 07415, Київська обл., Броварський р-н, с. Зазим`є, вул. Широка, 6).

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 11.10.2021 року від відповідача витребувано письмові пояснення та належним чином засвідчені копії всіх документів, що слугували підставами для прийняття оскаржуваного рішення про відмову позивачеві у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва, площею 0,10 га згідно з графічним матеріалом, в межах с. Пухівка, Броварського району, Київської області, в тому числі, але не виключно, докази, що підтверджують невідповідність місця розташування об`єкта (бажане місце розташування земельної ділянки згідно графічних матеріалів) вимогам:

- частини третьої статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»;

- Генерального плану с. Пухівка розробленого та затвердженого в установленому законом порядку (зокрема надати суду належним чином завірену копію Генерального плану села Пухівка);

- протоколу погодження генерального напрямку проходження Великої кільцевої автомобільної дороги навколо м. Києва, затвердженого головою Київської обласної державної адміністрації 17.07.2007.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає таке.

ОСОБА_1 є громадянином України, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією паспорт серії НОМЕР_2 , виданий Шевченківським РУ ГУ МВС України в м. Києві 11.11.2008.

Рішенням Пухівської сільської ради від 27.02.2020 №1326-XLV-VII позивачці відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність з цільовим призначенням «для ведення садівництва», орієнтовною площею 0,10 га, у зв`язку з невідповідністю місця розташування об`єкта (бажане місце розташування земельної ділянки згідно графічних матеріалів) вимогам частини третьої статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», Генерального плану с. Пухівка, розробленого та затвердженого в установленому законом порядку, Протоколу погодження генерального напрямку проходження Великої кільцевої автомобільної дороги навколо м. Києва, затверджений головою Київської обласної державної адміністрації 17.07.2007.

Не погоджуючись з правомірністю прийнятого відповідачем спірного рішення, позивач звернувся з даним позовом до суду про визнання його протиправними та скасування, з приводу чого суд зазначає таке.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Відповідно до частини першої статті 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з положеннями статті 5 Земельного кодексу України земельне законодавство базується на таких принципах: а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; в) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; г) забезпечення раціонального використання та охорони земель; ґ) забезпечення гарантій прав на землю; д) пріоритету вимог екологічної безпеки.

Статтею 12 Земельного кодексу України встановлено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: а) розпорядження землями територіальних громад; б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст; д) організація землеустрою; е) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; є) здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства; ж) обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства; з) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу; и) встановлення та зміна меж районів у містах з районним поділом; і) інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок; ї) внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст; й) вирішення земельних спорів; к) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

До повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належать: 1) надання відомостей з Державного земельного кадастру відповідно до закону; 2) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Приписами статті 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Відповідно до пункту 34 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключною компетенцією міських рад є вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Відповідно до статті 116 Земельного Кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Згідно положень пункту «в» частини першої статті 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара.

Отже, громадянин України вправі на підставі закону отримати безоплатно земельну ділянку для садівництва площею не більше 0,12 га із земель комунальної власності.

Положеннями частини шостої статті 118 Земельного Кодексу України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні (частина сьома статті 118 Земельного кодексу України).

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

Згідно із частиною дев`ятою статті 118 Земельного Кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

З аналізу зазначених норм діючого законодавства яке регулює земельні відносини слідує, що надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок не означає, що земельна ділянка виділяється конкретній особі, та не є тотожним поняттю передачі земельної ділянки у власність, а є лише початковою стадією процедури безоплатного одержання у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності.

Відповідно до положень частини сьомої статті 118 Земельного Кодексу України підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Системний аналіз наведених правових положень дає підстави для висновку, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 545/808/17, від 11.08.2023 у справі № 750/14351/17.

З матеріалів справи встановлено, що за результатами розгляду клопотання позивача відповідачем було прийнято рішення від 27.02.2020 № 1326-XLV-VІІ, VII позивачці відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність з цільовим призначенням «для ведення садівництва», орієнтовною площею 0,10 га, у зв`язку з невідповідністю місця розташування об`єкта (бажане місце розташування земельної ділянки згідно графічних матеріалів) вимогам частини третьої статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», Генерального плану с. Пухівка, розробленого та затвердженого в установленому законом порядку, Протоколу погодження генерального напрямку проходження Великої кільцевої автомобільної дороги навколо м. Києва, затверджений головою Київської обласної державної адміністрації 17.07.2007.

Щодо зазначеної у спірному рішенні підстави для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, частини третьої статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється), суд зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Таким чином, для правильного вирішення даної справи, необхідно встановити чи наявні законодавчі підстави та докази щодо неможливості надання дозволу на розробку проекту землеустрою у зв`язку із відсутністю розробленого плану зонування та детального плану території.

Відповідно до вимог частини першої статті 16 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 №3038-VI планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.

Містобудівна документація на місцевому рівні розробляється з урахуванням даних державного земельного кадастру на актуалізованій картографічній основі в цифровій формі як просторово орієнтована інформація в державній системі координат на паперових і електронних носіях.

Частинами третьою та четвертою статті 16 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що склад, зміст, порядок розроблення та оновлення містобудівної документації на місцевому рівні визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Затвердження оновленої містобудівної документації на місцевому рівні здійснюється згідно із статтями 17, 18 та 19 цього Закону.

Згідно з вимогами частини першої статті 17 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту.

На підставі затвердженого генерального плану населеного пункту розробляється план земельно-господарського устрою, який після його затвердження стає невід`ємною частиною генерального плану.

Приписами частини десятої статті 17 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що генеральні плани населених пунктів та зміни до них розглядаються і затверджуються відповідними сільськими, селищними, міськими радами на чергових сесіях протягом трьох місяців з дня їх подання.

Частиною першою статті 19 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що детальний план у межах населеного пункту уточнює положення генерального плану населеного пункту та визначає планувальну організацію і розвиток частини території.

Детальний план розробляється з метою визначення планувальної організації і функціонального призначення, просторової композиції і параметрів забудови та ландшафтної організації кварталу, мікрорайону, іншої частини території населеного пункту, призначених для комплексної забудови чи реконструкції, та підлягає стратегічній екологічній оцінці.

Відповідно до частини третьої статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється, крім випадків: 1) розташування на земельній ділянці будівлі (споруди), що перебуває у власності фізичної або юридичної особи; 2) приватизації громадянином земельної ділянки, наданої йому в користування відповідно до закону; 3) надання земельної ділянки, розташованої на території зони відчуження чи зони безумовного (обов`язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; 4) надання земельної ділянки для розміщення лінійних об`єктів транспортної та енергетичної інфраструктури (доріг, мостів, естакад, ліній електропередачі, зв`язку); 5) буріння, влаштування та підключення нафтових і газових свердловин за межами населених пунктів; 6) будівництва, експлуатації військових та інших оборонних об`єктів.

Передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у випадках, визначених цією частиною, за відсутності плану зонування або детального плану території не допускається, якщо земельна ділянка: розташована в межах зелених зон населених пунктів, внутрішньоквартальних територій (територій міжрайонного озеленення, елементів благоустрою, спортивних майданчиків, майданчиків відпочинку та соціального обслуговування населення); віднесена до категорії земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного призначення, рекреаційного призначення (крім земель для дачного будівництва), лісогосподарського призначення.

Суд наголошує на тому, що вказані положення частини третьої статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» забороняють до затвердження відповідної містобудівної документації саме передачу (надання) у власність чи користування земельних ділянок, однак вказана норма не містить заборони в наданні відповідних дозволів на розроблення проектів землеустрою, які є лише початком тривалої та послідовної процедури. До того ж, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 13.12.2016 у справі № 815/5987/14 та Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 545/808/17, від 22.05.2018 у справі № 468/1263/17-а, від 31.01.2019 у справі №607/4538/16-а та від 17.06.2021 № 815/2318/18, від 26.09.2023 у справі № 420/5833/19 тощо.

Крім того, як вже зазначалося судом, згідно із усталеною практикою Верховного Суду, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність не створює для уповноваженого органу обов`язку надати таку земельну ділянку у власність чи у користування відповідної особи у подальшому (постанови Верховного Суду від 11.06.2019 у справі №826/841/17 та від 29.08.2019 у справі №540/2441/18).

Таким чином, норма статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», на яку відповідач посилався як на одну з підстав прийняття оскаржуваного рішення, не можуть бути підставою для відмови у надані дозволу на розробку проекту землеустрою.

Зважаючи на викладене, суд вважає, що відповідачем помилково застосовано положення частини третьої статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та у зв`язку з цим зроблено помилковий висновок про наявність підстав для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва.

Щодо зазначення підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність з цільовим призначенням «для ведення садівництва», орієнтовною площею 0,10 га, у зв`язку з невідповідністю місця розташування об`єкта (бажане місце розташування земельної ділянки згідно графічних матеріалів) невідповідність вимогам пункту 2 Протоколу погодження генерального напрямку проходження Великої кільцевої автомобільної дороги навколо м. Києва, затверджений головою Київської обласної державної адміністрації 17.07.2007 (головам районних державних адміністрацій спільно з районними радами забезпечити накладання обмежень (сервітутів) на земельні ділянки уздовж напрямку проходження траси згідно генерального напрямку Великої окружної автомобільної дороги навколо м. Києва з розрахунку 250 метрів від осі траси в обидві сторони тимчасове обмеження на період проектування), суд зазначає, що відповідачем, на якого покладено обов`язок доказування в адміністративному процесі, не надано жодних доказів, які б підтверджували означену невідповідність.

Крім того, у спірному рішенні відповідачем не конкретизовано, у чому саме полягає невідповідність обраної позивачем земельної ділянки, що, в свою чергу, виключає можливість встановлення судом питання (не)відповідності її розташування вимогам Протоколу погодження генерального напрямку проходження Великої кільцевої автомобільної дороги навколо м. Києва, затвердженого головою Київської обласної державної адміністрації 17.07.2007. Зокрема, матеріали справи не містять доказів знаходження спірної земельної ділянки у 250-метрові зоні від осі траси в обидві сторони згідно генерального напрямку Великої окружної автомобільної дороги навколо м. Києва.

З урахуванням означеного судом відхиляються доводи відповідача щодо невідповідності бажаного місця розташування спірної земельної ділянки згідно графічних матеріалів вимогам законодавства.

Крім того, підставою для відмови у рішенні лише зазначено про невідповідність місця розташування об`єкта вимогам Генерального плану с. Пухівка, розробленого та затвердженого в установленому законом порядку.

Водночас суд зауважує, що приймаючи оскаржуване рішення, відповідач обмежився загальним формулюванням про невідповідність обраного позивачем місця розташування земельної ділянки вимогам Генерального плану с. Пухівка без зазначення, у чому саме полягає така невідповідність.

За переконанням суду, перевірка відповідності місця розташування об`єкта вимогам законів та нормативно-правовим актам належить до повноважень відповідача. У зв`язку з цим, Пухівська сільська рада наділена повноваженнями прийняти рішення про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, якщо на підставі такої перевірки буде достовірно встановлена невідповідність місця розташування бажаної земельної ділянки вимогам законів та/або іншим нормативно-правовим актам, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Проте, в матеріалах справи відсутні документи, які б підтверджували, що відповідачем проведена перевірка, відповідно до результатів якої встановлено невідповідність місця розташування генеральному плану села Пухівка.

Застосовуючи принцип правової визначеності, як одну із визначальних вимог до рішень суб`єкта владних повноважень, суд переконаний, що рішення про відмову у наданні дозволу позивачеві має бути вмотивованим та містити обґрунтування відмови із наведенням конкретних, а не загальних підстав для цього.

При цьому, судом не приймається в якості доказу здійснення перевірки відповідності місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому порядку, складеного на виконання рішення Київського окружного адміністративного суду у справі №320/8092/20 землевпорядником Пухівської сільської ради В.І. Ковальчук, оскільки відповідачем не надано жодних доказів наявності в означеної особи права на здійснення такої оцінки. Крім того, означений акт не містить дати його складення, що, в свою чергу, унеможливлює дослідження його на предмет відповідності зазначеної у ньому інформації, зокрема, вимогам Генерального плану с. Пухівка, у зв`язку з відсутністю такого Генерального плану у відповідача з 11.03.2020 відповідно до поданої Пухівської сільською радою заяви про злочин.

Таким чином суд дійшов висновку, що належних доказів невідповідності місця розташування спірної земельної ділянки Генеральному планом села Пухівка матеріали справи не містять.

Додатково суд зазначає, що загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.

З приводу зазначеного є сталою позиція Верховного Суду, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб`єкта владних повноважень. І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень «суб`єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі № 826/6528/18, від 10.04.2020 у справі № 819/330/18, від 10.01.2020 у справі № 2040/6763/18).

Вимогами частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до вимог статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини в рішенні по справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) визнав низку порушень - пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу «належного урядування». Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб.

В рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, Європейський суд вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

За результатами аналізу змісту статей 118, 122 Земельного кодексу України вбачається, що рішення про надання дозволу на розробку проекту приймається уповноваженим органом державної влади згідно з визначеною законом процедурою безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами та підпорядковане меті - можливості надання громадянину земельної ділянки у власність або користування.

В силу положень частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

В даній справі відповідач не навів конкретних підтверджених передбачених законом підстав для відмови у наданні позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.

Посилання відповідача на виявлену невідповідність місця розташування зазначеного позивачем об`єкта генеральному плану, протоколу від 17.07.2007 та вимогам статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» жодним чином не підтверджується.

Оцінюючи підстави ненадання дозволу, які наведені в оскарженому рішенні суд дійшов висновку, що дана відмова не є мотивованою, оскільки невідповідність місця розташування земельної ділянки має бути пояснена у самому рішенні вказівкою на конкретні невідповідності законам або прийнятим відповідно до них нормативно-правовим актам, генеральним планам населених пунктів та іншої містобудівної документації, схемам землеустрою і техніко-економічним обґрунтуванням використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, тощо.

Більш того, адміністративний суд під час перевірки правомірності рішення суб`єкта владних повноважень, повинен надати правову оцінку тим обставинам, які стали підставою для його прийняття та наведені безпосередньо у цьому рішенні, а не тим, які в подальшому були виявлені суб`єктом владних повноважень для доведення правомірності («виправдання») свого рішення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.12.2018 у справі №509/4156/15-а.

Зважаючи на таке, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення не може вважатися обґрунтованим, добросовісним і законним, оскільки належних та деталізованих мотивів такої відмови у вказаному рішенні органу місцевого самоврядування не наведено.

Відтак позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Пухівської сільської ради від 27.02.2020 №1324-XLV-VII є обґрунтованою та підлягає задоволенню як така, що підтверджена документально та нормативно.

Щодо позовних вимог про зобов`язання відповідача надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва, слід виходити з такого.

Суд зазначає, що поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами:

1) за допомогою оціночних понять, наприклад: «за наявності поважних причин орган вправі надати …», «у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…», «рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…» тощо;

2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав;

3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів;

4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.

Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».

У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

Зобов`язання прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи.

Частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України визначений перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним.

Зобов`язання судом відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може мати місце лише у випадку, якщо судом встановлено відсутність таких підстав для відмови у видачі дозволу, які передбачені законом.

У постанові від 05.09.2018 по справі №826/9727/16 Верховний Суд аналізував застосування пункту четвертого частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України і дійшов висновку, що суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, за сукупності наступних умов: 1) судом встановлено порушення прав, свобод чи інтересів позивача; 2) на час вирішення спору прийняття рішення належить до повноважень відповідача; 3) виконано усі умови, визначені законом для прийняття такого рішення, зокрема подано усі належні документи, сплачено необхідні платежі і між сторонами немає спору щодо форми, змісту, повноти та достовірності наданих документів; 4) прийняття рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Аналогічний правовий висновок висвітлено й у постанові Верховного Суду від 06.03.2019 у справі №2340/2921/18.

У цій справі з метою захисту порушеного права позивача ефективним та належним, за встановлених обставин, є такий спосіб захисту порушених прав, як зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, оскільки рішення, що оскаржується, не містить інформації в якому аспекті бажане місце розташування земельної ділянки не відповідає Генеральному плану с. Пухівка та протоколу погодження генерального напрямку проходження Великої кільцевої автомобільної дороги навколо м. Києва, затвердженого головою Київської обласної державної адміністрації 17.07.2007. Дана обставина позбавляє суд можливості з`ясувати і ретельно перевірити наявність усіх обставин та умов, за яких суб`єкт владних повноважень-відповідач може прийняти те рішення, до якого суд його зобов`язує.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 24.12.2019 по справі №810/5072/18, при оскарженні рішення суб`єкта владних повноважень щодо відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою за наслідками розгляду клопотання є дослідження судами відповідності зазначених в рішенні підстав для відмови дійсним обставинам справи.

Тобто, необхідність перевірки має суттєве значення для правильного вирішення спору, встановлення фактичних обставин справи та належної оцінки доказів.

Не встановивши цих обставин, суд не має підстав для реалізації повноважень, визначених пунктом 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України. Ефективність судового захисту не може досягатися шляхом спонукання суб`єктів владних повноважень до дій, які виходять за межі їх законних повноважень.

Аналогічний правовий висновок висвітлено й у постановах Верховного Суду від 26.12.2019 у справі №520/8576/18, від 06.03.2019 у справі №2340/2921/18, від 29.08.2019 у справі №540/2441/18.

Отже, в аспекті порушених у позовній заяві та з огляду на існуючу правозастосовну практику Верховного Суду у цій категорії спорів суд зазначає про відсутність дискреційних повноважень відповідача у межах зобов`язальної частини позовних вимог про зобов`язання відповідача повторно розглянути подане позивачем клопотання.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно із частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Також суд звертає увагу, що відповідно до ч. 6 ст. 246 КАС України у разі необхідності у резолютивній частині рішення суду також зазначаються порядок і строк виконання судового рішення, надання відстрочення чи розстрочення виконання рішення.

У зв`язку з військовою агресією Російською Федерації проти України, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/202, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який у подальшому неодноразово продовжувався.

Таким чином, на дату ухвалення рішення у цій справі в Україні діє воєнний стан, правовий режим якого визначається Законом України від 12 травня 2015 року № 389-VIII.

Законом України від 24 березня 2022 року № 2145-XI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення умов для забезпечення продовольчої безпеки в умовах воєнного стану", який набрав чинності 07 квітня 2022 року, внесені зміни до деяких законодавчих актів України, зокрема до Земельного кодексу України.

Так, вказаним законом розділ X "Перехідні положення" Земельного кодексу України доповнено підпунктом 5 пунктом 27, згідно з яким під час дії воєнного стану земельні відносини регулюються з урахуванням таких особливостей: безоплатна передача земель державної, комунальної власності у приватну власність, надання дозволів на розроблення документації із землеустрою з метою такої безоплатної передачі, розроблення такої документації забороняється.

Отже, до припинення (скасування) воєнного стану в Україні діє встановлена законом заборона на безоплатну передачу у приватну власність земель державної та комунальної власності, на надання уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування дозволів на розроблення документації із землеустрою з метою такої безоплатної передачі, а також на розроблення відповідної документації.

Відтак суд доходить висновку про існування обставин, що унеможливлюють виконання відповідачем рішення суду в зобов`язальній частині, а тому відповідно до ч. 3 ст. 378 КАС України дають підстави для відстрочення виконання судового рішення в цій частині до усунення таких обставин.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, підстави для вирішення питання щодо судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 27.02.2020 №1326-ХLV-VII «Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність».

Зобов`язати Зазимську сільську раду Броварського району Київської області (ідентифікаційний код: 3333514690; адреса: 04107, м. Київ, вул. Багговутівська, 3/15, кв. 115) повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 (ідентифікаційний код: НОМЕР_3 ; адреса: АДРЕСА_2 ) від 30.11.2019 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для садівництва, площею 0,10 га, розташованої за адресою: с. Пухівка Броварського району Київської області (КОАТУУ: 3221286801, зона 01, квартал: 040) та у місячний строк, з урахуванням висновків суду, наведених у цьому рішенні, прийняти мотивоване рішення за наслідками розгляду.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Відстрочити виконання рішення суду в частині зобов`язання до припинення (скасування) воєнного стану в Україні.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

рішення виготовлене та підписане 01.04.2024

Суддя Панченко Н.Д.