Рішення

від 03.04.2024 по справі 910/16370/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

03.04.2024Справа № 910/16370/23

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого судді Князькова В.В. за участю секретаря судового засідання Жалоби С.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Комунального підприємства «Київтранспарксервіс», м.Київ

до відповідача Фізичної особи - підприємця Калько Дмитра Олексійовича, м.Київ

про стягнення 149 587,60 грн, -

та за зустрічним позовом Фізичної особи - підприємця Калько Дмитра Олексійовича

до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс»

про визнання дій Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» щодо нарахування заборгованості за договором №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021

За участю представників сторін:

від позивача: Познанський В.М.

від відповідача: Калько Д.О., Татаржинскьий М.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Комунальне підприємство «Київтранспарксервіс» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи - підприємця Калько Дмитра Олексійовича про стягнення заборгованості в розмірі 108 560,70 грн, пені в сумі 36394,96 грн, інфляційних втрат в розмірі 2363,39 грн та 3% річних в сумі 2268,55 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на порушення відповідачем своїх обов`язків за договором №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 про надання для експлуатації майданчика для паркування в частині внесення платежів за липень 2022 - липень 2023.

Ухвалою від 23.10.2023 відкрито провадження у справі; визнано справу малозначною; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику представників сторін.

08.11.2023 до Господарського суду міста Києва надійшла зустрічна позовна заява Фізичної особи - підприємця Калько Дмитра Олексійовича до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» про визнання дій Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» щодо нарахування заборгованості за договором №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 протиправними.

В обґрунтування зустрічних позовних вимог позивач посилався на те, що рішенням Київської міської ради №4551/4592 від 30.03.2022 «Про деякі питання комплексної підтримки суб`єктів господарювання міста Києва під час дії воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ» вирішено, що власники та користувачі транспортних засобів звільняють від оплати послуги за користування відведеними майданчиками для платного паркування. До того ж, позивачу за зустрічним позовом стало відомо, що на паркувальному майданчику здійснюється прокладання водопроводу та каналізації, що унеможливлює використання земельної ділянки для паркування транспортних засобів, що стало підставою для звернення Фізичної особи - підприємця Калько Дмитра Олексійовича до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» із листом про призупинення дії договору №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021. Означені обставини у сукупності, на думку позивача за зустрічним позовом, вказують на те, що дії відповідача по нарахуванню заборгованості за договором №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 є протиправними.

Ухвалою від 13.11.2023 прийнято зустрічний позов Фізичної особи - підприємця Калько Дмитра Олексійовича до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» про визнання дій Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» щодо нарахування заборгованості за договором №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 протиправними до спільного розгляду з первісним позовом; призначено підготовче засідання на 13.12.2023.

04.12.2023 Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» було подано відзив на зустрічний позов, в якому вказано, що докази, надані позивачем, не підтверджують обставин, якими позивач обґрунтовує зустрічний позов, оскільки всі звернення щодо господарських правовідносин сторін Фізичною особою - підприємцем Кальком Дмитром Олексійовичем було подано у порядку Закону України «Про звернення громадян», а не у порядку п.10.4 укладеного між сторонами правочину.

У відповіді на відзив на зустрічний позов позивач проти правової позиції відповідача надав заперечення.

13.12.2023 судом було відкладено підготовче засідання на 17.01.2024.

17.01.2024 підготовче засідання було відкладено на 07.02.2024.

07.02.2024 судом було відкладено підготовче засідання на 06.03.2024.

06.03.2024 судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 03.04.2024.

Представником позивача у судовому засіданні 03.04.2024 було підтримано первісний позов, проти задоволення зустрічного позову надано заперечення.

Представником відповідача у судовому засіданні проти задоволення первісного позову було надано заперечення, зустрічний позов підтримано.

В судовому засіданні 03.04.2024 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

19.02.2021 між Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» (сторона 1) та Фізичною особою - підприємцем Кальком Дмитром Олексійовичем (сторона 2) було укладено договір №ДНП-2021-02/19 про надання для експлуатації майданчика для паркування, за умовами п.1.1 якого сторона 1 передає за плату стороні 2 для експлуатації, утримання та обладнання майданчик для паркування транспортних засобів за адресою: м.Київ, Деснянський район, вул.Бальзака, 91/29-а, в кількості 18 машиномісць в межах ІІІ територіальної зони паркування, що включає 16 місць для платного паркування транспортних засобів, а також два місця для безоплатного паркування транспортних засобів, якими керують особи з інвалідністю або які перевозять особу з інвалідністю, для організації та провадження діяльності з паркування транспортних засобів для отримання плати з юридичних осіб за надання послуг за користування майданчиками для паркування.

Згідно п.п.4.1, 4.2 договору №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 майданчик для паркування вважається переданим для експлуатації, утримання та обладнання стороні 2 з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі майданчика для паркування. Акт приймання-передачі майданчика для паркування має бути підписаний сторонами не пізніше 5 календарних днів від моменту підписання договору. У випадку не підписання сторонами акту приймання-передачі майданчика для паркування даний Договір вважається розірваним на 6-й день.

Згідно п.4.1 договору №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 загальна ціна договору про передачу майданчику для пар кування в експлуатацію визначається за формулою:

Цдог = Вмм*К*Т, де

Цдог - ціна договору в гривнях,

Вмм - вартість експлуатації 1 (одного) місця для паркування за 1 (один) день в гривнях, визначена за результатами аукціону;

К - кількість місць для паркування транспортного засобу, експлуатація яких підлягає оплаті;

Т - період, що підлягає оплаті на умовах договору в календарних днях;

Не підлягає оплаті експлуатація спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю.

Пунктом 5.2, 5.3 договору №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 унормовано, що вартість експлуатації 1 місця для паркування за 1 день в гривнях, визначена за результатами аукціону та становить 6,70 гри., у т.ч. ПДВ в сумі 1,12 грн. Загальна ціна договору становить 117 384,00 грн., у т.ч. ПДВ в сумі 19 564,00 грн.

Відповідно п.5.4 договору №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 оплата вартості експлуатації майданчика для паркування транспортних засобів починається з дня підписання акту приймання передачі стороною-1 в експлуатацію стороні-2 майданчика для паркування транспортних засобів та здійснюється Стороною-2 щомісячно шляхом перерахування коштів на рахунок сторони-1 у розмірі 100% місячної вартості експлуатації місць для паркування транспортних засобів з урахування кількості календарних днів в місяці, за який проводиться оплата не пізніше 15 (п`ятнадцятого) числа місяця, за який здійснюється розрахунок. Плата за місяць в якому підписано акт приймашія-передачі здійснюється пропорційно до фактичної кількості днів експлуатації майданчика для паркування транспортних засобів в даному місяці. Якщо акт приймання-передачі майданчика для паркування підписано після 15 числа місяця, платіж вноситься до 1 (першого числа) наступного місяця.

У п.5.8 договору №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 вказано, що оплата сторони 2 стороні 1 згідно умов даного договору проводиться за період з дати підписання акту приймання-передачі майданчика для паркування по даіу фактичного повернення з експлуатації стороні 1 майданчика для паркування транспортних засобів.

Пунктом 6.2 договору передбачено, що у разі порушення стороною 2 строків здійснення оплати щомісячних платежів, встановлених цим договором, сторона 1 набуває право вимоги у сторони 2 сплати пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на момент прострочення, за кожний день прострочення від суми несплати.

Наразі, за твердженнями позивача за первісним позовом, відповідачем не було належним чином виконано умови договору №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 в частині внесення оплати вартості експлуатації майданчика для паркування транспортних засобів за період з липня 2022 по 19.07.2023 та з 01.09.2023 по 09.09.2023, внаслідок чого у Фізичної особи - підприємця Калько Дмитра Олексійовича утворилась заборгованість в сумі 108 560,70 грн. Означені обставини стали підставою для нарахування пені, 3% річних, інфляційних втрат та звернення до суду з розглядуваним позовом.

Одночасно, за твердженнями відповідача рішенням Київської міської ради №4551/4592 від 30.03.2022 «Про деякі питання комплексної підтримки суб`єктів господарювання міста Києва під час дії воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ» вирішено, що власники та користувачі транспортних засобів звільняють від оплати послуги за користування відведеними майданчиками для платного паркування. До того ж, позивачу за зустрічним позовом стало відомо, що на паркувальному майданчику здійснюється прокладання водопроводу та каналізації, що унеможливлює використання земельної ділянки для паркування транспортних засобів, що стало підставою для звернення Фізичної особи - підприємця Калько Дмитра Олексійовича до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» із листом про призупинення дії договору №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021. Означені обставини у сукупності, на думку позивача за зустрічним позовом, вказують на те, що дії відповідача по нарахуванню заборгованості за договором №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 є протиправними, що і стало підставою для звернення до суду із зустрічним позовом.

Оцінюючи подані суду докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що первісний та зустрічний позови є не обґрунтованими та не підлягають задоволенню виходячи з наступних підстав.

Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За приписами ст.ст.525, 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов`язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.

Згідно з ч.1 ст.530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Умовою виконання зобов`язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

Отже, при зверненні з вимогами про стягнення оплати вартості експлуатації майданчика для паркування транспортних засобів позивачем повинно бути доведено обставини настання строку оплати таких платежів.

Судом враховано, що згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).

Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).

У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частинами першою, третьою статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок з доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (відповідні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Як було встановлено вище, відповідно п.5.4 договору №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 оплата вартості експлуатації майданчика для паркування транспортних засобів починається з дня підписання акту приймання передачі стороною 1 в експлуатацію стороні-2 майданчика для паркування транспортних засобів та здійснюється Стороною-2 щомісячно шляхом перерахування коштів на рахунок сторони-1 у розмірі 100% місячної вартості експлуатації місць для паркування транспортних засобів з урахування кількості календарних днів в місяці, за який проводиться оплата не пізніше 15 (п`ятнадцятого) числа місяця, за який здійснюється розрахунок. Плата за місяць в якому підписано акт приймання-передачі здійснюється пропорційно до фактичної кількості днів експлуатації майданчика для паркування транспортних засобів в даному місяці. Якщо акт приймання-передачі майданчика для паркування підписано після 15 числа місяця, платіж вноситься до 1 (першого числа) наступного місяця.

У п.5.8 договору №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 вказано, що оплата сторони 2 стороні 1 згідно умов даного договору проводиться за період з дати підписання акту приймання-передачі майданчика для паркування по дату фактичного повернення з експлуатації стороні 1 майданчика для паркування транспортних засобів.

Тобто, з системного аналізу умов укладеного між сторонами правочину полягає, що оплата вартості експлуатації майданчика для паркування транспортних засобів починається з дня підписання акту приймання передачі стороною 1 в експлуатацію стороні 2 майданчика для паркування транспортних засобів.

Проте, всупереч обов`язку доказування позивачем за первісним позовом відповідного акту приймання-передачі відповідачу майданчика для паркування надано не було, що фактично унеможливлює встановлення судом обставин виникнення у відповідача обов`язку із внесення відповідної плати.

У відзиві на первісний позов відповідачем обставини передання позивачем паркувального майданчика за актом приймання-передачі також було заперечено.

За таких обставин, виходячи з наданих до матеріалів справи доказів, враховуючи умови укладеного між сторонами правочину, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав вважати таким, що настав строк внесення Фізичною особою - підприємцем Кальком Дмитром Олексійовичем плати вартості експлуатації майданчика для паркування транспортних засобів за період з липня 2022 по 19.07.2023 та з 01.09.2023 по 09.09.2023.

Враховуючи наведені обставини у сукупності, позов Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» до Фізичної особи - підприємця Калько Дмитра Олексійовича в частині стягнення заборгованості в розмірі 108 560,70 грн підлягає залишенню без задоволення як такий, що позбавлений належного доказового обґрунтування.

Одночасно, вимоги первісного позову про стягнення пені в сумі 36394,96 грн, інфляційних втрат в розмірі 2363,39 грн та 3% річних в сумі 2268,55 грн підлягають залишенню без задоволення як похідні.

Щодо зустрічного позову Фізичної особи - підприємця Калько Дмитра Олексійовича до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» про визнання дій Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» щодо нарахування заборгованості за договором №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 протиправними суд зазначає таке.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частиною 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 по справі №924/316/21 вказано, що наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічний правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Одночасно, слід зазначити, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України».

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 14)).

Таким чином, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством - ефективність), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Наразі, суд зазначає, що обраний позивачем за зустрічним позовом спосіб захисту як то визнання дій Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» щодо нарахування заборгованості за договором №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 протиправними, є таким, що не передбачений ані нормами Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, ані умовами укладеного між сторонами правочину.

За висновками суду, в контексті спірних правовідних та змісту первісного позову про стягнення заборгованості за договором №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 зустрічний позов є фактично намаганням Фізичної особи - підприємця Калько Дмитра Олексійовича встановити певний юридичний факт - як то відсутність боргу, що фактично вже було здійснено судом.

Тобто, обраний позивачем за первісним позовом спосіб захисту не є ефективним у договірних правовідносинах, що склались між сторонами, внаслідок чого суд дійшов висновку щодо відмови в задоволенні зустрічного позову Фізичної особи - підприємця Калько Дмитра Олексійовича до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» про визнання дій Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» щодо нарахування заборгованості за договором №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 протиправними.

Одночасно, суд вважає за доцільне надати оцінку твердженням відповідача за первісним позовом у відзиві про те, що договір №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 укладено із порушенням норм чинного законодавства.

Зокрема, суд зауважує, що статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.01.2018р. по справі №203/2612/13-ц та постанові від 19.06.2018р. по справі №5023/3905/12.

Проте, доказів визнання договору №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 матеріали справи не містять.

До того ж, згідно ч.3 ст.237 Господарського процесуального кодексу України ухвалюючи рішення у справі, суд за заявою позивача, поданою до закінчення підготовчого провадження, може визнати недійсним повністю чи у певній частині пов`язаний з предметом спору правочин, який суперечить закону, якщо позивач доведе, що він не міг включити відповідну вимогу до позовної заяви із незалежних від нього причин.

Виходячи зі змісту наведеної норми, чинний процесуальний закон дозволяє позивачеві об`єднати вимогу про визнання недійсним повністю чи у певній частині пов`язаний з предметом спору правочин, який суперечить закону, з первісними позовними вимогами. Для цього мають бути дотримані дві умови: 1) така заява має бути поданою до закінчення підготовчого засідання; 2) позивач повинен довести, що він не міг включити відповідну вимогу до позовної заяви із незалежних від нього причин. При цьому законом не встановлено вимог до форми та порядку подання відповідної заяви.

Проте, Фізичною особою - підприємцем Калько Дмитром Олексійовичем, як позивачем за зустрічним позовом, не було подано заяви про визнання договору №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 недійсним.

При цьому, суд звертає увагу на те, що Фізична особа - підприємець Калько Дмитро Олексійович не позбавлений права та можливості звернутись до суду з окремим позовом про визнання договору №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 недійсним.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVIN OTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу (в тому числі, стосовно відсутності у відповідача моживості використовувати паркувальний майданчик, з огляду на проведення на земельній ділянці робіт з прокладання водопроводу, а також щодо чинності рішення Київської міської ради про від оплати послуги за користування відведеними майданчиками для платного паркування), залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо відмови в задоволенні як первісного так і зустрічного позову.

Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати за первісним і зустрічним позовом залишаються за особами, які їх понесли.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Відмовити в задоволенні позову Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» до Фізичної особи - підприємця Калько Дмитра Олексійовича про стягнення заборгованості в розмірі 108 560,70 грн, пені в сумі 36394,96 грн, інфляційних втрат в розмірі 2363,39 грн та 3% річних в сумі 2268,55 грн.

2. Відмовити в задоволенні зустрічного позову Фізичної особи - підприємця Калько Дмитра Олексійовича до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» про визнання дій Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» щодо нарахування заборгованості за договором №ДНП-2021-02/19 від 19.02.2021 протиправними.

У судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено та підписано 03.04.2024.

Суддя В.В. Князьков