Рішення

від 01.04.2024 по справі 922/1013/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01.04.2024м. ХарківСправа № 922/1013/23

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Калініченко Н.В.

при секретарі судового засідання Махлай Б.В.

за участю представників учасників процесу:

позивача: Болотова Е.І., адвокат, довіреність від 02.01.2024 р.

відповідача: не з`явився,

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу,

за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця», місто Харків,

до Мереф`янської міської ради, Харківська область, місто Мерефа,

про стягнення коштів, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця», звернувся до Господарського суду Харківської області із позовною заявою до відповідача, Мереф`янської міської ради, про стягнення збитків у розмірі 303 869,73 грн., понесених від перевезення пасажирів, що користуються пільгами з оплати проїзду в приміських поїздах.

1. РУХ СПРАВИ У ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДІ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

21 березня 2023 року, ухвалою Господарського суду Харківської області, залишено позовну заяву Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця» без руху. 29 березня 2023 року, ухвалою Господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» до розгляду та відкрито позовне провадження у справі № 922/1013/23. Справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження. Почато у справі № 922/1013/23 підготовче провадження і призначено підготовче засідання. 24 квітня 2023 року, ухвалою Господарського суду Харківської області, зупинено провадження у справі № 922/1013/23 до закінчення перегляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи № 916/3938/21 та оприлюднення повного тексту постанови. Зобов`язано позивача повідомити суд про усунення обставин, що зумовили зупинення провадження у справі. 13 лютого 2024 року, ухвалою Господарського суду Харківської області, поновлено провадження у справі № 922/1013/23. 11 березня 2024 року, протокольною ухвалою Господарського суду Харківської області, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Щодо реалізації сторонами свого права на подання заяви по суті справи: відповідачем надано відзив на позовну заяву (вх. № 9020 від 12 квітня 2023 року), що прийнятий до розгляду протокольною ухвалою Господарського суду Харківської області від 24 квітня 2024 року; позивачем надано відповідь на відзив (вх. № 11674 від 10 травня 2023 року), що прийнята до розгляду із залученням до матеріалів справи ухвалою Господарського суду Харківської області від 13 лютого 2024 року; відповідачем - заперечення на відповідь на відзив (вх. № 5156 від 26 лютого 2024 року), що прийняті до розгляду із залученням до матеріалів справи ухвалою Господарського суду Харківської області від 27 лютого 2024 року;

При цьому, суд зазначає, що строки розгляду справи в порядку загального позовного провадження врегульовані розділом ІІІ ГПК України. Так, у відповідності до ч. 3 ст. 177 ГПК України підготовче провадження має бути проведене протягом шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. В свою чергу, відповідно до ч. 1, 2 ст. 195 ГПК України, суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття провадження у справі, суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка ратифікована Україною 17 липня 1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі "Смірнова проти України").

Суд констатує про те, що ним було дотримано строки розгляду справи.

У пунктах 2, 4 частини 3 статті 129 Конституції України закріплені такі основні засади судочинства як: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Зазначені принципи знайшли своє відображення у статтях 7, 13 ГПК України, а тому господарські суди зобов`язані реалізовувати їх під час здійснення господарського судочинства. Закон України "Про судоустрій та статус суддів" (пункт 3 статті 7) також гарантує право кожного на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку. Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (див. рішення у справах "Ейрі проти Ірландії", від 09 жовтня 1979 року, пункт 24, Series A N 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява №38695/97, пункт 43, ECHR 2000-II).

Суд констатує про те, що під час розгляду справи, були створені належні умови для реалізації сторонами своїх прав, що передбачені ГПК України.

2. АРГУМЕНТИ СТОРІН ПО СПРАВІ

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд установив наступне.

У позовній заяві зазначається, що АТ «Українська залізниця» надає послуги з перевезення пасажирів, в тому числі, пасажирів, що користуються пільгами з оплати проїзду в приміських поїздах. Згідно із обліковими формами про недоотримані кошти за перевезення залізничним транспортом окремих категорій громадян, витрати на перевезення яких відшкодовуються з місцевого бюджету за 2022 рік, станом на 01.01.2023 року, в межах повноважень та територіального розташування Мереф`янської міської ради АТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця» перевезено пасажирів пільгових категорій на суму 303 869,73 грн. Отже, на думку позивача, за 2022 рік у відповідача виникла заборгованості на загальну суму 303 869,73 грн. Позивач протягом 2022 року неодноразово звертався з листами до відповідача про кількість перевезених в межах територіальної громади відповідача пасажирів пільгових категорій та з пропозицією укласти з позивачем договір на перевезення пасажирів пільгових категорій громадян. У відповідь на вищевказані листи відповідач повідомляв позивача про відсутність цільових коштів на компенсацію. Позивач зазначає, що механізм розрахунку обсягів компенсаційних виплат залізницям за пільгові перевезення окремих категорій громадян, яким таке право надано законом, що здійснюється за рахунок коштів державного або місцевого бюджетів, а також субвенцій з державного або місцевого бюджетів, визначено постановою КМУ № 1359 від 16.12.2009 «Про затвердження Порядку розрахунку обсягів компенсаційних виплат за пільгові перевезення залізничним транспортом окремих категорій громадян». На виконання Порядку на адресу відповідача позивачем щомісячно направлялися облікові форми та рахунки на оплату з кількістю відправлених пасажирів та сумою недоотриманих коштів, які не були оплачені відповідачем.

12 квітня 2023 року до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх. № 9020). Мереф`янська міська рада вказує, що не згодна з вказаним позовними вимогами. Відповідач зазначає, що кожна рада сама вирішує на що саме вона буде витрачати кошти міського бюджету з урахуванням вимог Бюджетного кодексу України, зокрема його статті 91 та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Водночас, бюджетом Мереф`янської міської територіальної громади на 2022 рік не передбачались видатки міського бюджету на компенсацію збитків від перевезення пасажирів пільгових категорій громадян у приміському залізничному транспорті (КПКВ 3035). Крім того, Програмою соціального захисту населення Мереф`янської міської ради на 2020-2022 роки, яка спрямована на підтримку найбільш вразливих верств населення та вирішення першочергових питань щодо соціального захисту населення на території Мереф`янської міської територіальної громади, кошти на компенсацію збитків за перевезення пасажирів пільгових категорій у приміському залізничному транспорті (мешканців громади) не передбачені. Також, відповідач зазначає, що будь-яке примусове стягнення з нього коштів на підставі саме ст. 91 Бюджетного кодексу України без прийняття такого рішення органами місцевого самоврядування або поза межами передбачених таким рішенням видатків місцевого бюджету, а також без укладення відповідного договору є протиправним. Отже, з огляду на положення ГПК України щодо компетенції суду останній, на думку відповідача, не може підміняти інший орган державної влади чи місцевого самоврядування та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу. Відповідач зазначає, що відповідно до ч. 6 ст. 9 Закону України «Про залізничний транспорт» передбачено, що збитки залізничного транспорту від їх використання відшкодовуються за рахунок державного або місцевих бюджетів залежно від того, яким органом прийнято рішення щодо введення відповідних пільг. Але, Мереф`янською міською радою жодного рішення щодо введення відповідних пільг щодо безкоштовного проїзду залізничним транспортом окремих категорій громадян не приймалось. У відзиві також зазначено, що безпідставними є посилання позивача на те, що Порядком розрахунку обсягів компенсаційних виплат за пільгові перевезення залізничним транспортом окремих категорій громадян, покладено на відповідача обов`язок компенсувати підтверджені обліковими формами недоотримані кошти позивачем за перевезення пільгової категорії населення, з огляду на те, що Порядком передбачено відповідний механізм здійснення компенсацій недоотриманих коштів залізниці саме органами виконавчої влади, до яких Мереф`янська міська рада не відноситься, оскільки є органом місцевого самоврядування. Також, цим Порядком чітко визначено, що саме органами виконавчої влади залізниця повинна подавати рахунок на суму компенсації та облікові форми, а останні після надходження компенсаційних коштів перераховують їх відповідній залізниці у встановлений строк. Тобто, на думку відповідача, вказаний Порядок взагалі не відноситься до органів місцевого самоврядування, оскільки механізм здійснення компенсацій недоотриманих коштів залізниці розрахований саме на органи виконавчої влади в межах відповідної області, на території якої був придбаний пільговий проїзний документ.

10 травня 2023 року до суду від позивача надійшла відповідь на відзив (вх. № 11674). Відносно посилання відповідача на відсутність асигнувань, позивач зазначає наступне. Нормами чинного законодавства України не передбачено залежність відшкодування вартості послуг наданих пільговим категоріям громадян від фактичного фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету. Обслуговуючи дану категорію громадян України, залізниця (позивач) не має права відмовити їм з підстав відсутності належного фінансування для подальшого відшкодування залізницям витрат на перевезення пільговиків. Таким чином, на думку позивача, саме відповідач як орган, уповноважений державою здійснювати від її імені повноваження в спірних правовідносинах, зобов`язаний належно виконати обов`язок з виплати позивачу відшкодування витрат на перевезення пасажирів, які користуються пільгами з оплати проїзду у приміських поїздах за період з 01.01.2022 по 31.12.2022 у розмірі 303 869,73 грн, тому будь-які обставини, в тому числі, відсутність у відповідача відповідних видатків, не є підставами для звільнення останнього від виконання встановленого чинним законодавством зобов`язання.

26 лютого 2024 року до суду від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив (вх. № 5156). Відповідач вчергове зазначає, що Мереф`янською міською радою не приймалось жодне рішення щодо введення відповідних пільг на безкоштовний проїзд окремих категорій громадян та бюджетом Мереф`янської міської територіальної громади на 2022 рік не передбачались видатки міського бюджету на компенсацію позивачу збитків від перевезення пасажирів пільгових категорій громадян у приміському залізничному транспорті. На переконання відповідача у питанні щодо визначення особи, зобов`язаної здійснити розрахунок у спірних правовідносинах слід враховувати положення господарського законодавства, зокрема, Закону України "Про залізничний транспорт", що також узгоджуються з приписами Бюджетного кодексу України. Покладання обов`язків з відшкодування спірних витрат з пільгового перевезення пасажирів на орган місцевого самоврядування, як визначено Позивачем у позовній заяві, є помилковим, оскільки боржником у цих правовідносинах є держава, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи, що у повній мірі узгоджується з висновками об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 916/3938/21. Щодо вимоги Позивача про те, що Мереф`янська міська рада була зобов`язана передбачити збільшення видатків для здійснення компенсаційних виплат позивачу шляхом внесення змін до місцевого бюджету та виділення додаткових компенсаційних виплат залізниці за пільговий проїзд окремих категорій громадян, відповідач зазначає, що органи місцевого самоврядування не зобов`язані передбачати своїм рішенням видатки для усіх осіб, яким право на безкоштовний проїзд залізничним транспортом гарантоване державою. Вони можуть робити це виключно з огляду на фінансову спроможність відповідного місцевого бюджету.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

3. ВИРІШЕННЯ СПОРУ ПО СУТІ

Акціонерне товариство "Українська залізниця" є юридичною особою, що утворене відповідно до Закону України "Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", постанови Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 № 200 "Про утворення публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", предметом діяльності якого є, зокрема надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів, зокрема небезпечних вантажів, багажу, вантажобагажу і пошти залізничним транспортом у внутрішньому та міжнародному сполученні. Основні правові, економічні та організаційні засади діяльності залізничного транспорту загального користування, його роль в економіці і соціальній сфері України, регламентує його відносини з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими видами транспорту, пасажирами, відправниками та одержувачами вантажів, багажу, вантажобагажу і пошти з урахуванням специфіки функціонування цього виду транспорту як єдиного виробничо-технологічного комплексу визначені Законом України "Про залізничний транспорт".

За частиною шостою статті 9 цього Закону для захисту інтересів окремих категорій громадян на пасажирських перевезеннях, у тому числі приміських, можуть передбачатися пільгові тарифи. Збитки залізничного транспорту загального користування від їх використання відшкодовуються за рахунок державного або місцевих бюджетів залежно від того, яким органом прийнято рішення щодо введення відповідних пільг.

Як вбачається із матеріалів справи, позивачем складалися облікові форми про недоотримані кошти за перевезення залізничним транспортом окремих категорій громадян, витрати на перевезення яких відшкодуються з державного та місцевого бюджетів за період з січня 2022 року по грудень 2022 року, загальний розмір по яким складає 303 869,73 грн. Також, позивачем складатися відповідачу рахунки на оплату цієї суми. За твердження позивача, означена сума не була оплачена відповідачем.

Водночас, з цього приводу суд зазначає наступне.

Статтею 11 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (частина перша статті 170 ЦК України). Відповідно до статті 526 ЦК України, статті 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України) суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору.

Як вже зазначалось, позивач є суб`єктом господарювання, який надає послуги з перевезення пасажирів, метою діяльності якого як учасника господарських відносин є досягнення економічних та соціальних результатів та одержання прибутку від провадження підприємницької діяльності згідно із частиною другою статті 3 ГК України. Таким чином, у позивача виникло цивільне право на відшкодування вартості послуг перевезення, наданих особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги, а у держави (її відповідного органу) як замовника послуг - цивільний обов`язок здійснити з позивачем розрахунок за надані цим особам послуги. Саме такий висновок щодо характеру правовідносин, які виникають між державою як замовником послуг на пільгових умовах відповідній категорії споживачів з метою забезпечення державних соціальних гарантій та особою, яка надає такі послуги, викладений у численних постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 10.04.2018 у справі № 927/291/17, від 17.04.2018 у справі № 906/621/17, від 23.10.2019 у справі № 911/1924/18 та ін. (у справах щодо відшкодування витрат на надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям споживачів).

Отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме положення господарського законодавства (в цьому випадку - Закону України "Про залізничний транспорт"), а не БК України, який визначає засади функціонування бюджетної системи України, до якої позивач не належить. Тому застосування положень цього Кодексу у контексті визначення особи-боржника у цивільних (господарських) правовідносинах є помилковим. Між тим, визначення особи, зобов`язаної здійснити розрахунок у спірних правовідносинах, із застосуванням частини шостої статті 9 Закону України "Про залізничний транспорт" відповідає і приписам БК України.

Так, розділ ІV БК України регулює міжбюджетні відносини, тобто, відносини між державою, Автономною Республікою Крим та територіальними громадами щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України та законами України. Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності повноважень на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами за бюджетами, та фінансових ресурсів, які мають забезпечувати виконання цих повноважень (стаття 81 БК України). Статтею 89 БК України передбачені видатки, що здійснюються з бюджетів сільських, селищних, міських територіальних громад, які створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад. До 2017 року до видатків, що здійснюються з бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, районних бюджетів, бюджетів об`єднаних територіальних громад, що створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, належали видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення, які включають в себе державні програми соціального захисту, серед яких було передбачено компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян (абзац 5 підпункту "б" пункту 4 частини першої статті 89 БК України). Одночасно за підпунктом "ґ" пункту 3 частини першої статті 91 БК України (у редакції до 2017 року) до видатків, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів, належали видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення, в тому числі компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян.

Тобто законодавець розмежовував компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян у межах реалізації державних програм соціального захисту від інших подібних видатків.

Також до 2017 року у Державному бюджеті України передбачались видатки у вигляді субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на компенсацію за пільговий проїзд окремих категорій громадян, визначених законодавством. Вказане було відображено у статті 102 БК України, за частиною першою якої видатки місцевих бюджетів, передбачені у підпункті "б" пункту 4 частини першої статті 89 цього Кодексу (тобто, на державні програми соціального захисту), проводяться за рахунок субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Норми, викладені в абзаці 5 підпункту "б" пункту 4 частини першої статті 89 БК України, як і статті 102 БК України, були виключені на підставі Закону України від 20.12.2016 №1789-VIII "Про внесення змін до Бюджетного Кодексу України", який набрав чинності 01.01.2017.

Однак, це не означає автоматичного поширення випадків здійснення видатків за підпунктом "ґ" пункту 3 частини першої статті 91 БК України на видатки, які здійснювалися за вилученою нормою. За підпунктом "є" пункту 9 частини першої статті 87 БК України в чинній редакції до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України (з урахуванням особливостей, визначених пунктом 5 частини другої статті 67-1 цього Кодексу), належать видатки на інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Наразі такий перелік не затверджений, що, однак, не змінює фактичного існування програм в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, та не звільняє державу від здійснення видатків для забезпечення реалізації таких програм.

Згідно з Конституцією України держава забезпечує соціальну спрямованість економіки (частина четверта статті 13), що є основою для реалізації соціальних прав громадян, зокрема, на соціальний захист та достатній життєвий рівень. Відповідно до Основного Закону України "кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло" (стаття 48), "пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом" (частина третя статті 46). Положення цих статей Основного Закону України конкретизують конституційне визначення України як соціальної держави, що передбачає участь суспільства в утриманні тих осіб, які через непрацездатність або з інших незалежних від них причин не мають достатніх засобів для існування (відповідні висновки викладені в пункті 2.1 Рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2012 від 25.01.2012). Конституційний Суд України вирішив, що в аспекті конституційного подання положення статті 1, частин першої, третьої статті 95 Конституції України у системному зв`язку з положеннями статті 3, частини першої статті 17, частини третьої статті 22, статей 46, 48 Основного Закону України треба розуміти так, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України, виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов`язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.

Відповідно до частини шостої статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім`ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров`я; екологічної безпеки визначаються виключно законами України. Засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій визначає Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" відповідно до статті 1 якого державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, встановлені законами пільги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму. Статтею 17 цього Закону унормовано, що основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень. Законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема щодо забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки (стаття 18 Закону).

За статтею 19 Закону "Порядок визначення та застосування державних соціальних гарантій в реалізації державної соціально-економічної політики" виключно законами України визначаються пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв`язку та критерії їх надання. Державні соціальні гарантії є обов`язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності. Органи місцевого самоврядування при розробці та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів. Надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового використання (частина перша статті 20 цього Закону).

Наведене свідчить, що покладання обов`язків з відшкодування спірних витрат на пільгові перевезення пасажирів на органи місцевого самоврядування є помилковим, оскільки боржником у цих правовідносинах є держава, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи. Належним представником держави буде орган, визначений Законом про державний бюджет на поточний рік головним розпорядником бюджетних коштів у спірних відносинах. Якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника бюджетних коштів, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до пункту 6 статті 116 Конституції України саме Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.

Що ж до підпункту "ґ" пункту 1 частини першої статті 91 БК України, за яким до видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів (місцеві бюджети - бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування), належать компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян, з огляду на саме лише виключення статті 102 БК України, суд зазначає наступне. Зі змісту постанов Верховного Суду вбачається, що Суд, зокрема, посилаючись на частину шосту статті 9 Закону України "Про залізничний транспорт", вказував, що збитки залізничного транспорту загального користування відшкодовуються за рахунок державного або місцевих бюджетів - залежно від того, яким органом прийнято рішення щодо запровадження відповідних пільг, тому пільги, введені законами України, мали компенсуватися з державного бюджету, оскільки їх було введено органом державної влади. Оскільки саме держава як замовник послуг є боржником у цих правовідносинах, то і відповідачем має бути відповідний державний орган, а не орган місцевого самоврядування.

Таким чином, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для покладення на відповідача зобов`язань, боржником яких є держава, а відтак і про відмову у задоволенні позовних вимог.

Означені вище висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 09 червня 2023 року у справі № 916/3938/21 у правовідносинах, що є подібними до правовідносин у справі № 922/1013/23.

4. ВІДНОСНО РОЗПОДІЛУ СУДОВИХ ВИТРАТ

Здійснюючи розподіл судових витрат за наслідками розгляду справи, враховуючи вимоги статті 129 ГПК України, а також висновки суду про відмову у задоволенні позову, судові витрати, понесені позивачем, покладаються на останнього.

У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з`ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року). Суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

На підставі викладеного, керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 49, 73-80, 86, 123, 129, 194-196, 201, 208-210, 217-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південна залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України та з урахуванням пункту 17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено "03" квітня 2024 р.

СуддяН.В. Калініченко