Рішення

від 02.04.2024 по справі 760/30945/19

СОЛОМ'ЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа №760/30945/19

2/760/7248/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 квітня 2024 року м. Київ

Суддя Солом`янського районного суду м. Києва Козленко Г.О., розглянувши в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до Солом`янського районного суду м. Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації АТ «Дельта Банк» Матвієнка Андрія Анатолійовича, в якому просила визнати недійсним з моменту укладення договору № 1463/К від 31.05.2019 року про відступлення права вимоги, укладеного між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс», за яким відступлене право вимоги за Договором споживчого кредиту № 11342148000 та Іпотечного договору № 84710.

В обґрунтування позовних вимог вказувала, що 07.05.2008 року між нею та АКІБ «УкрСиббанк» було укладено Договір про надання споживчого кредиту № 11342148000, за яким позивач одержала 108450,00 доларів США.

З метою забезпечення вказаного кредитного договору між його сторонами було укладено Договір іпотеки № 84710 від 07.05.2008 року, предметом якого стала належна позивачу квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

08.12.2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено Договір купівлі-продажу права вимоги за кредитами, згідно якого відбулося відступлення права вимоги за кредитним договором.

18.11.2014 року, у зв`язку з невиконанням позивачем умов кредитного договору, нотаріусом Київського міського нотаріального округу видано виконавчий напис № 1694 про звернення стягнення на нерухоме майно, а саме квартири АДРЕСА_2 , що належить позивачу, для задоволення вимог ПАТ «Дельта Банк» у розмірі 2372096,16 грн.

31.05.2019 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» відповідно до результатів відкритих торгів (аукціону), оформлених протоколом № UA-EA-2019-04-01-000027-b від 07.05.2019 року укладено Договір № 1463/К про відступлення права вимоги, за яким відбулося відступлення прав вимоги за Кредитним договором та Договором іпотеки № 84710 від 07.05.2008 року.

У свою чергу, позивач зазначав, що цей договір в частині відступлення від ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ "ФК «Вектор Плюс" права вимоги за кредитним договором № 113421480000 та іпотечним договором № 84710 є недійсним, з огляду на наступні обставини в їх сукупності:

-позивача не було належним чином проінформовано про відступлення права вимоги щодо її договірних відносин по кредитному договору;

-на момент укладення Договору про відступлення права вимоги ТОВ «ФК Вектор Плюс» не мав ані генеральної ліцензії на ведення валютних операцій, ані індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу;

-при укладенні Договору про відступлення права вимоги не було дотримано суб`єктний склад, що порушує норми ст. 1079 ЦК України.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 11.11.2019 року відкрито провадження у справі, розгляд якої вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

13.11.2019 року до суду надійшло клопотання позивача про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 14.11.2019 року у задоволенні вказаного клопотання позивача було відмовлено.

До суду надійшов відзив відповідача - ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на позовну заяву, в якому представник відповідача просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що неповідомлення боржника про заміну кредитора у зобов`язанні не має наслідком недійсність правочину про заміну кредитора, однак, тягне за собою ризик визначених ч. 2 ст. 516 та ч. 2 ст. 518 ЦК України. При цьому, зазначав, що укладений між відповідачами договір про відступлення права вимоги не містить ознак здійснення операцій з валютними цінностями, а тому для придбання права вимоги за кредитним договором ТОВ «ФК «Вектор Плюс» не потрібно було отримувати ліцензію.

Також до суду надійшов відзив відповідача - ПАТ «Дельта Банк» на позовну заяву, в якому представник відповідача просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що позивачем не доведено існування обставин, з якими законодавець пов`язує недійсність правочину. При цьому, зазначав, що позивачем у своїй позовній заяві не зазначено чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено та в чому полягає його порушення.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази, суд прийшов до висновку, що позов задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав.

Перевіряючи обставини справи, судом встановлено, що 07.05.2008 року між позивачем та АКІБ «УкрСиббанк» було укладено Договір про надання споживчого кредиту № 11342148000, за яким позивач одержала 108450,00 доларів США.

З метою забезпечення вказаного кредитного договору між його сторонами було укладено Договір іпотеки № 84710 від 07.05.2008 року, предметом якого стала належна позивачу квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

08.12.2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено Договір купівлі-продажу права вимоги за кредитами, згідно якого, серед іншого, відбулося відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, укладеним між АТ «УкрСибанк» та ОСОБА_1

31.05.2019 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» відповідно до результатів відкритих торгів (аукціону), оформлених протоколом № UA-EA-2019-04-01-000027-b від 07.05.2019 року укладено Договір № 1463/К про відступлення права вимоги, за яким відбулося відступлення прав вимоги за Кредитним договором та Договором іпотеки № 84710 від 07.05.2008 року.

Звертаючись до суду з позовом, позивач, як на підставу для визнання договору недійсним, посилався на наступні обставини в їх сукупності:

-позивача не було належним чином проінформовано про відступлення права вимоги щодо її договірних відносин по кредитному договору;

-на момент укладення Договору про відступлення права вимоги ТОВ «ФК Вектор Плюс» не мав ані генеральної ліцензії на ведення валютних операцій, ані індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу;

-при укладенні Договору про відступлення права вимоги не було дотримано суб`єктний склад, що порушує норми ст. 1079 ЦК України.

Так, згідно зі ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

При цьому, положеннями ст.ст. 1078, 1079 ЦК України регламентовано, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

В свою чергу, відповідно до ч.3 ст. 656 ЦК України, предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Положеннями ст. 512 та ч.1 ст. 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним прав іншій особі за правочином (відступлення прав вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, слід зазначити, що договір відступлення прав вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов`язок нового кредитора надати первісному кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги, і чинний Цивільний кодекс України такого не забороняє.

Нормами ЦК України не встановлено заборони щодо платності договору цесії, сторони самі визначають оплатний він чи безоплатний. Якщо договір цесії є оплатним, то до нього застосовуються положення про договір купівлі-продажу, а якщо - безоплатний, то застосовуються положення про договір дарування.

Так, як вбачається зі змісту спірного договору, сторони засвідчили свій намір розглядати правочин, передбачений цим договором, як купівлю-продаж майнових вимог.

При цьому, текст укладеного між відповідачами договору не містить жодного посилання на факторинг, а сама його термінологія та суть навпаки підтверджує, що між відповідачами було укладено договір про відступлення права вимоги.

Також, слід зазначити, що право вимоги було реалізовано в межах процедури ліквідації ПАТ "Дельта Банк".

Водночас, Положенням щодо організації продажу активів (майна) банків, що ліквідуються, затверджено рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 24.03.2016 року за № 388 визначено, що за результатами проведення відкритих торгів (аукціону) банк укладає із переможцем договір купівлі-продажу майна (активу).

З огляду на вказане, вбачається, що між Банком (первинним кредитором) та ТОВ "ФК «Вектор Плюс" (новим кредитором) укладено саме договір відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором, який за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами.

При цьому, як зазначив Верховний Суд у своїй постанові від 16.03.2021 року у справі № 906/1174/18, з огляду на підхід, який Велика Палата Верховного Суду застосувала у постанові у справі № 906/1174/18, слід відступити від означеного загального висновку, сформульованого у постанові від 31.10.2018 року у справі № 465/646/11, конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.

За вказаних обставин, виходячи з аналізу вищезазначених правових норм у сукупності з наданими сторонами спору доказами, а також оцінюючи відмінності між договором відступлення права вимоги і договором факторингу, суд прийшов до висновку, що спірний договір укладено у відповідності до ч.3 ст. 656, ст.ст. 512-516 ЦК України, а тому вказаний договір не є договором факторингу, не передбачає надання фінансових послуг новим кредитором первісному кредитору щодо стягнення боргу з боржника саме на користь банку, та у зв`язку з цим не передбачає необхідності наявності у ТОВ «ФК «Вектор Плюс» ліцензії на ведення валютних операцій.

Також, слід зазначити, що згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не передбачена.

У відповідності до п. 14 Договору про відступлення права вимоги цей договір набуває чинності з дати його підписання сторонами і скріплення відтисками печаток сторін (у випадку використання юридичними особами у своїй діяльності).

При цьому, відповідно до п. 1.1 Договору сторони домовилися, що відступлення банком новому кредитору прав вимоги за договорами застави (іпотеки), що були укладені в забезпечення виконання зобов`язань боржників за основними договорами та були посвідчені нотаріально, відбувається за окремим договором, який укладається між сторонами не пізніше 31.05.2019 року та підлягає нотаріальному посвідченню.

За вказаних обставин, суд відхиляє посилання позивача на недотримання сторонами спірного договору суб`єктного складу та форми договору при його укладенні, адже, як встановлено, сторони договору погодили письмову форму договору та дотрималися її, а також визначили, що відступлення прав вимоги за нотаріально посвідченими договорами застави (іпотеки), шо були укладені в забезпечення виконання зобов`язань, відбувається за окремим договором, який підлягає нотаріальному посвідченню.

Також, як вже зазначалося вище, відповідно до ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні (крім випадків, передбачених статтею 515 ЦК України) може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов`язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

При цьому, неповідомлення боржника про заміну кредитора у зобов`язанні не має наслідком недійсність правочину про заміну кредитора, однак тягне за собою ризик настання для нового кредитора несприятливих наслідків, визначених, зокрема, ч. 2 ст. 516 та ч. 2 ст. 518 ЦК України.

Отже, позивач, поки він не був письмово повідомлений про заміну кредитора, хоча і не звільняється від виконання зобов`язання, але має право висунути проти нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред`явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо він виконав свій обов`язок до пред`явлення йому вимоги новим кредитором - на момент його виконання, а виконання позивачем як боржником свого обов`язку первісному кредиторові у такому випадку є належним виконанням.

Разом з тим, положеннями ч. 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

При цьому, відповідно до вимог ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п.п. 17, 26 своєї постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнано недійсним лише з підстав, визначених законом, а особами, які беруть участь у справі про визнання правочинів недійсними є насамперед сторони правочину.

Згідно п. 2 вказаної постанови судом необхідно враховувати, що згідно із ст.ст. 4, 10 та 203 ЦК України правочин не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Водночас, як вбачається, обґрунтовуючи недійсність спірних договорів, позивач не зазначила, а також не надала жодного доказу на підтвердження факту не додержання відповідачами вимог ст. 203 ЦК України при укладенні оскаржуваних договорів.

У свою чергу, оскаржувані договори були укладені відповідачами з дотриманням вимог цивільного законодавства щодо змісту та форми вчиненого правочину, а їх воля була спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені договором.

Також, слід зазначити, що правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Разом з тим, у відповідності до положень ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з вимогами ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

При цьому, як вже зазначалось вище, ч.1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, з урахуванням цих норм, суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Однак, всупереч вищенаведених положень законодавства, позивачем не доведено, що оспорюваним договором було порушено його права, а сама позовна заява містить лише особисте переконання позивача про те, що оспорюваний договір укладений всупереч вимог законодавства.

Таким чином, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на який посилається позивач, як на підставу для задоволення своїх позовних вимог, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, а будь-які належні докази, які б підтверджували факт порушення відповідачами прав позивача, відсутні, суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.

При цьому суд зазначає, що Європейський суд з прав людини зауважує на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 12, 13, 76-81, 89, 95, 141, 229, 258, 259, 263-266, 268, 273, 289, 352, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги - залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду через суд першої інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Г.О. Козленко