Ухвала

від 02.04.2024 по справі 160/3389/24

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

02 квітня 2024 року Справа 160/3389/24

Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Златін С.В., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до Державної установи "Криворізька виправна колонія (№80)" Міністерства юстиції України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

УСТАНОВИВ:

06.02.2024 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Державної установи "Криворізька виправна колонія (№80)" Міністерства юстиції України, в якому просить:

- визнати протиправними дії Державної установи «Криворізька виправна колонія (№80)» Міністерства юстиції України, щодо не нарахування та невиплати - ОСОБА_1 додаткової винагороди з 01 березня 2022 року по 02 травня 2022 року передбаченої постановою КМУ №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану».

- зобов`язати Державну установу «Криворізька виправна колонія (№80)» Міністерства юстиції України здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 додаткової винагороди з 01 березня 2022 року по 02 травня 2022 року передбаченої постановою КМУ №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» із розрахунку 30 000.00 грн. на місяць, з урахуванням раніше виплачених сум.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що перебуваючи на службі в органах Державної кримінально-виконавчої служби України під час дії воєнного стану, він, всупереч чинному законодавству, не отримав додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України № 168 в період з 01.03.2022 року по 02.05.2022 року.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07.02.2024 р. відкрито провадження у справі, розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

29.02.2024р. від представника відповідача надійшло до суду клопотання про залишення позову без розгляду.

В обґрунтування вказаного клопотання відповідачем зазначено, що відповілно до наказу начальника ДУ «Криворізька виправна колонія (№80)» № 62/ОС-22 від 28.04.2022 прапорщика внутрішньої служби ОСОБА_1 було 02.05.2022 звільнено з посади молодшого інспектора відділу охорони державної установи «Криворізька виправна колонія (№80)» та направлено для подальшого проходження служби до державної установи «Казанківська виправна колонія (№ 93)» (витяг з наказу додано до відзиву на адміністративний позов).

Таким чином, відлік тримісячного строку для звернення до суду з позовними вимогами щодо виплати додаткової винагороди згідно постанови КМУ №168, в даному випадку, починається з 01.07.2023, тобто після припинення дії карантину.

З даним позовом позивач звернувся до суду 06.02.2024 (згідно інформації викладеної в ухвалі ДОАС від 07.02.2024 по справі № 160/3389/24), тобто більше ніж через сім місяців після того, як Уряд припинив дію карантину на всій території України.

Вказане свідчить про пропуск позивачем тримісячного процесуального строку на звернення до суду, передбаченого ст. 233 Кодексу законів про працю України.

Вирішуючи питання про залишення позову без розгляду, суд виходить з наступного.

За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Положення статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.

Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 Кодексу законів про працю України , зокрема, частиною другою цієї статті.

Відповідно до частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013.

Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:

«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Отже, до 19 липня 2022 року Кодекс законів про працю України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.

Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).

У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001).

Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).

Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005).

Отже, державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи і тими інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (пункт 156 Рішення у справі "Kopecky проти Словаччини" від 28 вересня 2004 року, заява № 44912/98).

Одним із механізмів запобігання свавільному втручанню держави та її органів у реалізацію прав і свобод людини є закріплений у частині третій статті 22 Конституції України принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних.

Таким чином, надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не порушуватиме принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи.

При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.

Подібна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 28 вересня 2023 року у справі №140/2168/23, від 18 січня 2024 року у справі № 240/5105/23, у рішенні Верховного суду від 06 квітня 2023 року у справі №260/3564/22.

На момент звільнення позивача з посади молодшого інспектора відділу охорони державної установи «Криворізька виправна колонія (№80)» (02.05.2022) частина друга статті 233 Кодексу законів про працю України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

З огляду на вказане, суд не приймає до уваги доводи відповідача, оскільки право позивача на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком.

З наведеного слідує, що вказаний позов подано із додержанням вимог, встановлених статтями 160, 161 Кодексу адміністративного судочинства України, та з дотриманням установленого законом строку звернення до суду, тому в задоволенні клопотання відповідача про залишення позову без розгляду з підстав пропуску строку звернення до суду слід відмовити.

Керуючись статтями 22, 122, 123, 243, 248, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання Державної установи «Криворізька виправна колонія (№80)» про залишення позову без розгляду відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає. Заперечення проти такої ухвали може бути включено до апеляційної чи касаційної скарги на рішення суду, прийняте за результатами розгляду справи.

Ухвала набирає законної сили у відповідності достатті 256 КАС України.

Суддя С.В. Златін