Постанова від 20.03.2024 по справі 371/1186/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2024 року

м. Київ

справа № 371/1186/21

провадження № 61-14997св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - Гуманітарний відділ виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Гуманітарного відділу виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області на рішення Миронівського районного суду Київської області від 16 червня 2023 року у складі судді Поліщука А. С. та постанову Київського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Крижанівської Г. В., Матвієнко Ю. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Гуманітарного відділу виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області, про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середньомісячної заробітної плати.

Позовну заяву обґрунтовала тим, що наказом виконуючого обов`язки директора Шандрівського закладу дошкільної освіти загального розвитку «Сонечко» Миронівської міської ради (далі - Шандрівський ЗДО «Сонечко») від 08 листопада 2021 року № 23к її незаконно відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року як працівника, у якого відсутнє обов`язкове профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, до проходження курсу вакцинації.

Зазначала, що вакцинація від COVID-19 для працівників є добровільною, тому роботодавець не мав права застосовувати до неї будь-які заходи впливу.

У зв`язку з цим, позивачка просила суд визнати незаконним та скасувати наказ виконуючого обов`язки директора Шандрівського ЗДО «Сонечко» про відсторонення її від роботи на посаді помічника вихователя Шандрівського ЗДО «Сонечко» від 08 листопада 2021 року № 23к; стягнути з відповідача на її користь суму невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 року до часу допуску до виконання обов`язків помічника вихователя Шандрівського ЗДО «Сонечко».

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 16 червня 2023 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ виконуючого обов`язки директора Шандрівського ЗДО «Сонечко» про відсторонення ОСОБА_1 від роботи на посаді помічника вихователя Шандрівського ЗДО «Сонечко» від 08 листопада 2021 року № 23к. Зобов`язано Гуманітарний відділ виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області сплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, який розпочинається із 08 листопада 2021 року та закінчується днем фактичного допуску ОСОБА_1 до виконання обов`язків помічника вихователя Шандрівського ЗДО «Сонечко». Стягнуто із Гуманітарного відділу виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 938,00 грн.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем не доведено факту того, що позивачка була повідомлена про необхідність здійснення профілактичного щеплення проти COVID-19 та про наслідки невиконання цього обов`язку.

Також суд першої виходив із того, що відповідачем на надано належних та допустимих доказів, які б вказували на неможливість досягнення поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи, тимчасове переведення на іншу роботу.

З огляду на це суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відсторонення позивачки від роботи не можна вважати законним, таким, що здійснене з дотриманням встановленої процедури.

Водночас суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність стягнення із відповідача на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу останньої, з огляду на встановлення факту незаконності її відсторонення від роботи.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року апеляційну скаргу Гуманітарного відділу виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області залишено без задоволення, а рішення Миронівського районного суду Київської області від 16 червня 2023 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про те, що аргументи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про скасування наказу про відсторонення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (незаконного відсторонення) та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У жовтні 2023 року Гуманітарний відділ виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Миронівського районного суду Київської області від 16 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Як підставу касаційного оскарження заявник зазначає неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2018 року у справі № 130/3548/21 та постановах Верховного Суду від 24 квітня 2023 року у справі № 177/1639/21, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, зазначає, що апеляційним судом належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- помилково вважали неправомірним наказ Шандрівського ЗДО «Сонечко»про відсторонення позивачки від роботи;

- не врахували, що позивачка як помічник вихователя закладу дошкільної освіти за своїми функціональними обов`язками має прямі соціальні контакти з дітьми та персоналом;

- не звернули уваги на те, що посада позивачки не передбачає дистанційний чи надомний характер роботи, а отже, враховуючи кількість прямих соціальних контактів, ухилення позивачки від вакцинації ставило під загрозу життя та здоров`я працівників та здобувачів дошкільної освіти в Шандрівському ЗДО «Сонечко»;

- проігнорували те, що позивачка була попереджена про необхідність вакцинації проти COVID-19 та про наслідки ненадання документів про здійснення вакцинації або наявності протипоказань.

Станом на час розгляду справи Верховним Судом відзив на касаційну скаргу Гуманітарного відділу виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області від позивачки не надходив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 20 жовтня 2023 року касаційну скаргу Гуманітарного відділу виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області на рішення Миронівського районного суду Київської області від 16 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року передано судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 30 жовтня 2023 року касаційну скаргу Гуманітарного відділу виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області залишено без руху та надано заявнику строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2023 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Гуманітарного відділу виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області на підставі пункту 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи № 371/1186/21 з Миронівського районного суду Київської області; надано позивачці строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У січні 2024 року матеріали справи № 371/1186/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2024 року справу № 371/1186/21призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 відповідно до наказу сільського голови Шандрівської сільської ради Миронівського району Київської області від 30 жовтня 2017 року № 23 прийнята на роботу на посаду пралі Дошкільного навчального закладу «Сонечко» Шандрівської сільської ради.

02 січня 2019 року ОСОБА_1 переведена на посаду помічника вихователя Дошкільного навчального закладу «Сонечко» Шандрівської сільської ради.

Згідно з інформацією, наявною в акті від 05 листопада 2021 року № 14, позивачку ОСОБА_1 було ознайомлено в усній формі з повідомленням, в якому зазначено зокрема про те, що вона має надати докази проведення профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, або медичний висновок про наявність протипоказань до вказаного щеплення виконувачу обов`язків директора Шандрівського ЗДО «Сонечко» ОСОБА_2 до початку роботи 08 листопада 2021 року (до 08.00). В іншому випаду її буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на підставі статті 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон України № 1645-ІІІ), пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 та наказу Міністерства охорони здоров`я України (далі - МОЗ України) від 04 жовтня 2021 року.

Позивачка до 08 листопада 2021 року не надала виконувачу обов`язків директора Шандрівського ЗДО «Сонечко» ОСОБА_2 доказів проведенняпрофілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, або медичний висновок про наявність протипоказань до вказаного щеплення.

Наказом виконувача обов`язків директора Шандрівського ЗДО «Сонечко» від 08 листопада 2021 року № 23к, позивачку було відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року, як працівника, у якого відсутнє обов`язкове профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, обов`язковість якого встановлена наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 1253, до проходження курсу вакцинації.

Правове обґрунтування

Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»

Частиною шостою статті 12 Закону України № 1645-ІІІ передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (див.: пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон України № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону України № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах, встановлених законом повноважень, покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону України № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону України № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону України № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону України № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону України № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про МОЗ України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього Переліку увійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України від 24 лютого 1994 року № 4004-XII «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-XII) та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженої наказом МОЗ України від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ України від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників у межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (див.: пункт 11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Щодо законності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

У зв`язку із викладеним, у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (див.: пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Чи переслідувало втручання у право позивача на повагу до його приватного життя легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

Наказом МОЗ України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.

11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19.

Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції. Надалі, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції, постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 квітня 2023 року). Наведені постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.

24 грудня 2020 року МОЗ видало наказ № 3018, яким затвердило «Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках» (далі - Дорожня карта).

Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом МОЗ України від 27 жовтня 2021 року № 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено.

Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме: для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) є легітимною. Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (див.: пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Враховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, щодо законності проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, Верховний Суд під час вирішення цієї справи не вважає за необхідне окремо наводити мотиви цих обставин, які є ідентичними у всіх справах розглядуваної категорії.

Щодо пропорційності втручання у приватне життя

За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, розглядаючи цю категорію справ, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача.

Критерії оцінки пропорційності втручання у приватне життя Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21. Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Застосовуючи наведені критерії оцінки пропорційності втручання у приватне життя позивачки, Верховний Суд враховує, що у справі, яка переглядається, судами встановлено, що Шандрівське ЗДО «Сонечко» є закладом дошкільної освіти.

Позивачка ОСОБА_1 працює на посаді помічника вихователя цього закладу дошкільної освіти, та належить до працівників, які підлягають обов`язковому профілактичному щепленню від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

З огляду на положення розділу ІІ наявної у справі робочої інструкції № 5 (а) помічника вихователя, затвердженої 02 січня 2019 року завідувачем Дошкільного навчального закладу «Сонечко» Шандрівської сільської ради (правонаступником якого є Шандрівське ЗДО «Сонечко»), робота позивачки пов`язана з безпосереднім контактом з дітьми та іншими учасниками освітнього процесу.

Наказом виконуючого обов`язки директора Шандрівського ЗДО «Сонечко» від 08 листопада 2021 року № 23к, позивачку відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року, як працівника, у якого відсутнє обов`язкове профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, обов`язковість якого встановлена наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 1253, до проходження курсу вакцинації.

Наказ про відсторонення позивачки від роботи видано на підставі статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України № 1645-ІІІ, наказу МОЗ України № 2153 (зі змінами, внесеними наказом МОЗ України від 01 листопада 2021 року № 2393), пункту 41-6 Постанови № 1236.

Держава зобов`язана здійснити ефективні заходи, зокрема, правове регулювання та відповідну адміністративну практику, з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19. Через поширення хвороби під загрозою опинилося життя і здоров`я людей, фундаментальні конституційні цінності.

Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я є найбільш тісно пов`язаними. Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя. Згідно з частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.

Аналізуючи зазначені вимоги законодавства та враховуючи, що ОСОБА_1 працює на посаді помічника вихователя закладу дошкільної освіти та виконує обов`язки, пов`язані з безпосереднім контактом з дітьми та іншими учасниками освітнього процесу, як наслідок, підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню у дошкільному закладі, Шандрівське ЗДО «Сонечко» правомірно було змушене ухвалити рішення про відсторонення позивачки від роботи.

Відомості про можливість виконання позивачкою трудових обов`язків протягом усього періоду дії протиепідемічних заходів у випадку організації дистанційної/надомної роботи в матеріалах справи відсутні.

З огляду на те, що за позивачкою на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновлюється одразу після усунення позивачем причин, що зумовили її відсторонення від роботи та після його допуску до роботи (виконання робіт), отже, Верховний Суд не встановив порушення права позивачки на працю, передбачене у статті 43 Конституції України.

У постанові від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20 Верховний Суд наголосив на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню так, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним ніж протилежний. Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Отже, на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Застосовуючи стандарт переваги більш вагомих доказів, Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про те, що принцип пропорційності втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя не було порушено в результаті відсторонення її від роботи у зв`язку з непроходженням обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19 на час до моменту, коли буде усунуто причини такого відсторонення. За обставинами справи, що переглядається, загроза створення небезпеки оточуючим діями позивачки (її бездіяльністю) переважає над метою обмеження втручання у право на повагу до її приватного життя.

У цій справі позивачкою не доведено, а судом не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивачки від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Обов`язковість щеплень є втручанням у право особи на повагу до приватного життя, яке гарантоване статтею 8 Конвенції, але таке втручання є виправданим з огляду на потребу охорони громадського здоров`я інших осіб, для попередження поширення серед населення захворювання, яке належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби, тому право позивачки на працю тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивачка не вакцинувалася проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, що є обов`язковим, та не надала роботодавцю медичну довідку належної форми про абсолютні протипоказання для вакцинації.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що відсторонення позивачки ОСОБА_1 від роботи відбулося правомірно, підставно та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачкою роботи передбачає велику кількість соціальних контактів з дітьми та колегами на робочому місці, а тому відсутність у позивачки вакцинації проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.

Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд дійшов висновку, що таке індивідуальне обмеження, а саме тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

Отже, доводи касаційної скарги Гуманітарного відділу виконавчого комітету Миронівської міської ради про правомірність наказу Шандрівського ЗДО «Сонечко» про відсторонення позивачки від роботи знайшли своє підтвердження.

Суди попередніх інстанцій неправильно визначилися із спірними правовідносинами та неправильно вирішили спір, у результаті чого дійшли необґрунтованого висновку про задоволення вимоги щодо визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення позивачки. Інша позовна вимога про стягнення з відповідача заробітної плати за період відсторонення від роботи у контексті вирішення цієї справи є похідними від вимоги про скасування наказу, оскільки їх вирішення безпосередньо залежить від вирішення питання про законність прийнятого роботодавцем наказу про відсторонення, тому у їх задоволенні також має бути відмовлено.

Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення судів попередніх інстанцій не відповідають вимогам частин першої та другої статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості судового рішення.

За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 зазначеної Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).

Розподіл судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

З огляду на висновок Верховного Суду щодо суті касаційної скарги, відповідно до частин першої та другої статті 141 ЦПК України, з ОСОБА_1 на користь Гуманітарного відділу виконавчого комітету Миронівської міської ради підлягають стягненню судові витрати у вигляді судового збору, понесені у судах апеляційної та касаційної інстанцій за вирішення позовних вимог про визнання наказу про відсторонення незаконним та його скасування, у розмірі 3 178,00 грн (1 362,00 грн + 1 816,00 грн).

Водночас, з огляду на звільнення позивачки від сплати судового збору за розгляд позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час відсторонення від роботи в усіх судових інстанціях на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», судові витрати у вигляді судового збору, понесені Гуманітарним відділом виконавчого комітету Миронівської міської ради у судах апеляційної та касаційної інстанцій за вирішення цих позовних вимог у розмірі 3 178,00 грн (1 362,00 грн + 1 816,00 грн), підлягають компенсації відповідачу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Гуманітарного відділу виконавчого комітету Миронівської міської ради задовольнити.

Рішення Миронівського районного суду Київської області від 16 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року скасувати і ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Гуманітарного відділу виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середньомісячної заробітної плати відмовити.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь Гуманітарного відділу виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області судові витрати у вигляді судового збору, понесені у судах апеляційної та касаційної інстанцій за вирішення позовних вимог про визнання наказу про відсторонення незаконним та його скасування, у розмірі 3 178 (три тисячі сто сімдесят вісім) грн.

Компенсувати Гуманітарному відділу виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судові витрати у вигляді судового збору, понесені у судах апеляційної та касаційної інстанцій за вирішення позовних вимог про стягнення середньомісячної заробітної плати, у розмірі 3 178 (три тисячі сто сімдесят вісім) грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді: І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець