Рішення

від 04.04.2024 по справі 300/312/24

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" квітня 2024 р. справа № 300/312/24

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі судді Кафарського В.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в оформленні посвідки на тимчасове проживання,

В С Т А Н О В И В:

Адвокат Фунжий К.О., в інтересах ОСОБА_1 (надалі ОСОБА_1 , позивач), звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області (надалі Управління ДМС в Івано-Франківській області, відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення відповідача про відмову позивачу в оформленні посвідки на тимчасове проживання як особі без громадянства та зобов`язання відповідача видати позивачу посвідку на тимчасове проживання як особі без громадянства.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 на території України постійно проживає з 2006 року, однак через відсутність спеціальної процедури визнання особою без громадянства він не міг оформити своє проживання на території України, і тільки в 2022 році звернувся за отриманням документу, що посвідчує його особу та підтверджує законність проживання. Рішенням Державної міграційної служби України №0080171500090800 від 26.12.2023 його визнано особою без громадянства. Зазначене рішення містить примітку, що особа, яку визнано особою без громадянства зобов`язана протягом десяти днів з моменту отримання цього рішення звернутися до територіального органу/територіального підрозділу ДМС за оформленням посвідки на тимчасове проживання. Представник вказує, що позивач дотримався вказаного строку й після отримання рішення про визнання його особою без громадянства відповідно до статті 6-1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» звернувся із заявою до відповідача про оформлення посвідки на тимчасове проживання. Проте, 02.01.2024 позивач отримав рішення відповідача №2601130021309 від 02.01.2024, яким йому відмовлено в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання на підставі підпункту 2 пункту 61 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №322 від 25.04.2018 (іноземець або особа без громадянства перебувають на території України з порушенням встановленого строку перебування або щодо них діє невиконане рішення уповноваженого державного органу про примусове повернення, примусове видворення або заборону в`їзду). Представник позивача вважає прийняте рішення неправомірним та таким що підлягає скасуванню, оскільки Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» містить вказівку, що звернутись за визнанням особою без громадянства особа може, незважаючи на законність чи незаконність її перебування на території України. Водночас, вказує, що ОСОБА_1 не зміг виконати рішення відповідача від 23.03.2022 про його примусове повернення з об`єктивних причин, а саме через відсутність паспортного та проїзного документу. При цьому і на даний час його виконання неможливе, оскільки позивач не може оформити проїзний документ (посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон) і саме лише визнання його особою без громадянства, без оформлення посвідки на тимчасове проживання, не змінить ситуацію щодо документування позивача.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 18.01.2024 даний позов залишено без руху у зв`язку з невідповідністю вимогам статті 161 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі КАС України), а позивачу надано строк для усунення недоліків.

У зв`язку із усуненням недоліків позовної заяви, ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31.01.2024 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) в порядку, визначеному статтею 262 Кодексу адміністративного судочинства України.

У встановлений судом строк відповідач 12.02.2024 подав до суду відзив на адміністративний позов, в якому заперечив проти задоволення позовних вимог. В обґрунтування заперечень представник відповідача зазначив, що на час звернення позивача із заявою-анкетою до відповідача для оформлення посвідки на тимчасове проживання, щодо ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , діяло невиконане рішення про примусове повернення від 23.03.2022, яке не оскаржувалося. Одночасно звернуто увагу, що ні Законом, ні Порядком №322, ні іншим нормативно-правовим актом за органами ДМС не закріплено повноваження перевіряти законність та/або обґрунтованість рішення уповноваженого державного органу про примусове повернення, примусове видворення або заборону в`їзду. Враховуючи викладене та беручи до уваги те, що стосовно ОСОБА_1 діє невиконане рішення про примусове повернення від 23.03.2022, що в силу вимог підпункту 2 пункту 61 Порядку №322. є самостійною підставою для відмови в оформленні та видачі посвідки на тимчасове проживання, Управлінням ДМС в Івано-Франківській області прийнято обґрунтоване та законне рішення за №26011300021309 від 02.01.2024 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання. Представник відповідача у задоволенні позову просить відмовити (а.с. 53-56).

19.02.2024 від представника позивача на адресу суду надійшла відповідь на відзив, в якій останній підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити. Зазначив, що заперечення відповідача у відзиві є не аргументовані, а тому підлягають відхиленню (а.с. 60-62).

22.02.2024 від відповідача надійшли заперечення, згідно яких представник зазначив, що відповідачем прийнято обґрунтоване та законне рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання, яке відповідає чинному законодавству. Водночас, інших дій які б відповідач зміг вчинити у даному випадку відсутні. З урахуванням викладеного, просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

Суд, розглянувши справу за правилами спрощеного позовного провадження, дослідивши та оцінивши в сукупності письмові докази, встановив наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який є уродженцем Республіки Молдови, 27.12.2022 звернувся до Чернівецького відділу УДМС в Чернівецькій області із заявою про визнання його особою без громадянства, на підставі чого заявнику видано довідку №1700001028 з терміном дії довідки до 27.06.2023, який продовжено до 27.12.2023 (а.с. 45).

Суд звертає увагу, що позивач на території України постійно проживає з 2006 року, однак через відсутність спеціальної процедури визнання особою без громадянства він не міг оформити своє проживання на території України, і тільки в 2022 році звернувся за отриманням документу, що посвідчує його особу та підтверджує законність проживання.

Так, 16.06.2020 прийнято зміни до Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», а 24.03.2021 постановою КМУ №317 затверджено Порядок розгляду заяв про визнання особою без громадянства.

26.12.2023 рішенням Державної Міграційної служби України №0080171500090800 позивача визнано особою без громадянства відповідно до статті 6-1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», копію якого ОСОБА_1 отримав 27.12.2023 (а.с. 46). Зазначене рішення містить примітку, що особа, яку визнано особою без громадянства зобов`язана протягом десяти днів з моменту отримання цього рішення повинна звернутися до територіального органу/територіального підрозділу ДМС за оформленням посвідки на тимчасове проживання.

В подальшому ОСОБА_1 , дотримавшись вказаного строку й після отримання рішення про визнання його особою без громадянства відповідно до ст.6-1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», звернувся до Управління ДМС в Івано-Франківській області із заявою-анкетою №100188256 від 27.12.2023 щодо оформлення посвідки па тимчасове проживання (а.с. 44).

Управлінням ДМС в Івано-Франківській області виявлено, що 23.03.2022 було прийнято рішення щодо ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства та зобов`язано його покинути територію України у термін до 01.04.2022 (а.с. 29-31).

02.01.2024 відповідачем прийнято спірне рішення №26011300021309 про відмову в оформленні (видачі) посвідки па тимчасове проживання особі без громадянства ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі підпункту 2 пункту 6-1 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №322 (а.с. 49).

Вважаючи таке рішення відповідача протиправним, представник позивача звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Правовідносини, що виникли між сторонами, врегульовано нормами Конституції України, Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №322 від 25.04.2018.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Так, відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 №360, Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, основним завданням якої є реалізація державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, та яка здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи ДМС.

Управління ДМС в Івано-Франківській області забезпечує реалізацію державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів в межах Івано-Франківської області.

Статтею 26 Конституції України визначено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Відповідно до частини першої статті 33 Конституції України, кожному хто на законних підставах перебуває на території України, гарантуються свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Згідно з частиною другою статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, громадянство, правосуб`єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України визначає та встановлює Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Відповідно до пункту 15 частини першої статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» особа без громадянства це особа, яка не розглядається як громадянин будь-якою державою в силу дії її закону.

Пунктом 7 частини першої статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» надано визначення поняття іноземця та особи без громадянства, які тимчасово проживають в Україні, як іноземця та особи без громадянства, які отримали посвідку на тимчасове проживання, якщо інше не встановлено законом.

В свою чергу, посвідка на тимчасове проживання це документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні (пункт 18 частини першої статті 1 цього Закону).

Частиною вісімнадцятою статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачено, що особи, звільнені з пунктів тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, на підставі рішення суду про скасування рішення про їх затримання або примусове видворення за межі України, або яких до завершення граничного строку перебування у таких пунктах не було примусово видворено за межі України з причин відсутності проїзного документа, транспортного сполучення з країною їхнього походження або з інших причин, незалежних від таких осіб, визнаються такими, які на законних підставах тимчасово перебувають в Україні на період дії обставин, що унеможливлюють їх примусове видворення за межі України.

Відповідно до абзацу 2 частини 22 статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) особа, яка не може отримати паспортний документ у зв`язку з тим, що вона не розглядається як громадянин будь-якою державою в силу дії її закону, має право звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, із заявою про визнання особою без громадянства, незважаючи на законність чи незаконність її перебування на території України.

Згідно з частиною 23 статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» особи, яких визнано особами без громадянства в порядку, встановленому цим Законом, та які отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах, на період до отримання посвідки на постійне проживання чи набуття громадянства України.

Частиною 3 статті 5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначено, що іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах четвертій-п`ятнадцятій, вісімнадцятій та двадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на тимчасове проживання.

Відповідно до частини 16 статті 5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» підставою для видачі посвідки на тимчасове проживання у випадку, передбаченому частиною вісімнадцятою статті 4 цього Закону, є заява іноземця або особи без громадянства, подана після завершення граничного терміну тримання у пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, а також висновок центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, про неможливість примусового видворення з України іноземця або особи без громадянства з причин відсутності проїзного документа, транспортного сполучення з країною походження іноземця або особи без громадянства або з причин, що не залежать від таких осіб, після завершення строку тримання в пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, або якщо технічну неможливість здійснити примусове видворення іноземця було з`ясовано раніше.

Згідно з частиною 19 статті 5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» підставою для видачі посвідки на тимчасове проживання у випадку, передбаченому частиною 23 статті 4 цього Закону, є заява особи, визнаної особою без громадянства, копія рішення про визнання особою без громадянства, виданого центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, та письмове зобов`язання особи протягом 30 днів письмово повідомити центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, про оформлення громадянства будь-якої держави.

Відповідно до частини 21 статті 5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» технічний опис, зразки бланків посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною, знищення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Так, постановою Кабінету Міністрів України №322 від 25.04.2018 затверджено Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання (далі Порядок №322).

Відповідно до пункту 1 Порядку №322 посвідка на тимчасове проживання є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні.

Посвідка видається протягом 15 робочих днів з дати прийняття документів від іноземця або особи без громадянства (пункт 5 Порядку №322).

Відповідно до пункту 21 Порядку №322 працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб`єкта під час приймання документів від іноземця або особи без громадянства перевіряє повноту поданих іноземцем або особою без громадянства документів, зазначених у пунктах 32, 33 і 39 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства, своєчасність їх подання, наявність підстав для оформлення та видачі посвідки, наявність відмітки про перетинання державного кордону чи продовження строку перебування або наявність документа, що підтверджує законність перебування іноземця або особи без громадянства в Україні, звіряє відомості про іноземця або особу без громадянства, зазначені в паспортному документі іноземця або документі, що посвідчує особу без громадянства, з даними, що містяться в заяві-анкеті.

Згідно з підпунктом 13 пункту 33 Порядку №322, крім документів, зазначених у пункті 32, залежно від категорії іноземців та осіб без громадянства, визначених статтею 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», подаються: для іноземців або осіб без громадянства, які звільнені з пунктів тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, на підставі рішення суду про скасування рішення про їх затримання або примусове видворення за межі України чи яких до завершення граничного строку перебування у таких пунктах не було примусово видворено за межі України з причин відсутності проїзного документа, транспортного сполучення з країною їх походження або з інших причин, незалежних від таких осіб, - довідка про утримання в пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, яка видається на підставі висновку ДМС про неможливість примусового видворення з України іноземця або особи без громадянства з причин відсутності проїзного документа, транспортного сполучення з країною їх походження чи з інших причин, що не залежать від таких осіб, після завершення граничного строку тримання в пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, або якщо технічну неможливість здійснити примусове видворення іноземця було виявлено раніше.

Згідно з підпунктом 15 пункту 33 Порядку №322 крім документів, зазначених у пункті 32, залежно від категорії іноземців та осіб без громадянства, визначених статтею 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», подаються: для осіб, які визнані особами без громадянства відповідно до статті 6-1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»: письмове зобов`язання особи протягом 30 днів письмово повідомити ДМС про оформлення громадянства будь-якої держави.

Відповідно до підпункту 2 пункту 61 Порядку №322 територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки, у разі, коли іноземець або особа без громадянства перебувають на території України з порушенням встановленого строку перебування або щодо них діє невиконане рішення уповноваженого державного органу про примусове повернення, примусове видворення або заборону в`їзду.

Проте, суд з цього приводу вважає за необхідне наголосити, що згідно з частиною 2 статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини.

Доповнення Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» статтею 6-1 як раз і мало на меті надати можливість незадокументованим особам, які не визнаються громадянами ані країни походження, ані країни проживання, отримати статус особи без громадянства та оформити документ, що посвідчує їх особу та підтверджує статус на території України.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 08.02.2024 по справі №500/3925/22.

Відповідно до абзацу першого частини 1 статті 6-1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» заява про визнання особою без громадянства подається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, повнолітньою дієздатною особою.

Згідно з абзацом третім частини 2 статті 6-1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» протягом строку розгляду заяви про визнання особою без громадянства особа вважається такою, яка тимчасово перебуває на території України на законних підставах.

Відповідна норма кореспондується із зазначеною вище частиною 23 статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», згідно якої особи, яких визнано особами без громадянства в порядку, встановленому цим Законом, та які отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах, на період до отримання посвідки на постійне проживання чи набуття громадянства України.

При цьому, особа, яка не має паспортного документу та незаконно перебуває на території України, звернувшись в порядку статті 6-1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» із заявою про визнання її особою без громадянства, з моменту отримання довідки про звернення, що надає перебуванню на території України легального статусу, та згодом отримавши статус особи без громадянства, наділяється обов`язком оформити в подальшому посвідку на тимчасове проживання.

Таким чином, оскільки закон покладає на особу, яка отримала статус без громадянства, отримати посвідку на тимчасове проживання, відповідно ДМС необхідно забезпечити реалізацію оформлення такого документу, що видається такій особі та визначає її правовий статус на території України.

Тож, за умови отримання відмови в оформленні посвідки на тимчасове проживання для цієї особи вкотре виникає ризик штрафів, затримань, примусових видворень тощо. Адже вона знову стає такою, що незаконно перебуває на території України, не зважаючи на те, що прийнявши її в процедуру визнання особою без громадянства, держава надала їй можливість легально перебувати в країні на час розгляду її заяви.

За таких обставин, держава керуючись статтею 3 Конституції України, відповідно до якої людина є найвищою соціальною цінністю, повинна гарантувати не тільки право звернення й визнання особою без громадянства, але й його документування для виконання основної мети цієї процедури (оформлення документу, що підтверджує як особу, так і її правовий статус). Без такого документу втрачається суть даної процедури, оскільки особа не лише залишається без документу, а й мають місце ризики накладення адміністративних стягнень та позбавлення волі.

Разом з тим, суд погоджується із представником позивача, що з урахуванням змісту підпункту 2 пункту 61 Порядку №322 право на оформлення посвідки на тимчасове проживання особою, щодо якої діє невиконане рішення уповноваженого державного органу про примусове повернення, примусове видворення або заборону в`їзду, є фактично таким, що неможливо реалізувати.

При цьому, рішення про примусове повернення/видворення, заборону в`їзду на територію України, в свою чергу, також не можна виконати з огляду на відсутність у особи паспортного документу.

Викладене призводить до порушення гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод прав людини, породжує правову невизначеність та недовіру як до державних органів, так і до правової системи в цілому, адже Конституція України гарантує захист будь-якій особі чиї права порушуються або не визнаються.

Аналогічна правова позиція наведена Верховним Судом у постанові від 08.02.2024 по справі №500/3925/22.

Так, відповідно до міжнародних зобов`язань України у сфері без громадянства держава повинна забезпечити документування всіх осіб без громадянства, надаючи їм можливість оформити документ, який би посвідчив їх особу та правовий статус.

Зокрема, статтею 25 Конвенції про статус апатридів передбачається, «орган чи органи влади, зазначені в частині 1, видають, або під власним наглядом забезпечують видачу апатридам документів або посвідчень, які зазвичай видаються іноземцям органами влади або за посередництва органів влади держав, громадянами яких вони є».

Суд з цього приводу звертає увагу, що Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» не містить підстав відмови у видачі посвідки на тимчасове проживання, а постанова Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №322, як нормативно-правовий акт, який прийнятий на виконання Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», не може звужувати чи змінювати права, передбачені законом, адже з прийняттям змін, Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» надав можливість звертатись шляхом процедури визнання осіб без громадянства особам незалежно від законності чи не законності перебування на території України.

Суд також враховує процедуру, яку пройшов позивач для отримання статусу особи без громадянства та права, які він отримав з прийняттям його заяви про визнання особою без громадянства та з прийняттям рішення про визнання його особою без громадянства.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що спірне рішення відповідача від 02.01.2024 про відмову позивачу в оформленні посвідки на тимчасове проживання як особі без громадянства є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Щодо вимог про зобов`язання відповідача видати посвідку на тимчасове проживання в Україні, суд зазначає таке.

Частина 1 статті 2 КАС України передбачає, що завданням адміністративного судочинства, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Разом з тим, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9 рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).

При цьому, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Частинами 1 та 2 статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі «Рисовський проти України» дії суб`єкта владних повноважень щодо втручання або обмеження прав людини повинні бути обґрунтованими, законними, необхідними, а втручання пропорційним. Дискреційність повноважень органу влади повинна бути зведена до мінімуму, а логіка вирішення органу влади повинна бути чіткою та зрозумілою, як і можливі наслідки.

Європейський суд з прав людини також підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Відповідно до Рекомендацій Комітету Ради Європи №R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Ради 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Під дискреційними повноваженнями слід розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд в межах закону. Зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб`єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, яке є законним.

Дискреційні повноваження це комплекс прав і зобов`язань представників влади як на державному, так і на регіональному рівнях, у тому числі представників суспільства, яких уповноважили діяти від імені держави чи будь-якого органу місцевого самоврядування, що мають можливість надати повного або часткового визначення і змісту, і виду прийнятого управлінського рішення. Також ця особа може вибирати рішення у передбачених для конкретних ситуацій нормативно-правових актах або схожих документах.

Тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за конкретних обставин, та яке захистить або відновить порушене право.

Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові Верховного Суду від 20.12.2019 по справі №420/1111/19 та від 08.02.2024 по справі №500/3925/22.

Так, в межах цієї справи та спірних правовідносин, з огляду на предмет правового регулювання для відповідача, як суб`єкта владних повноважень існувало лише два варіанти встановлених законодавством дій, а саме прийняти рішення про видачу посвідки на тимчасове проживання в Україні позивачу або відмовити у такій видачі. Натомість, як вбачається з матеріалів справи, відповідачем рішенням від 02.01.2024 №26011300021309 за наслідками розгляду поданої заяви позивача та документів на отримання посвідки на тимчасове проживання, відмовлено в оформленні та видачі такої посвідки на підставі підпункту 2 пункту 61 Порядку №322. Проте, як уже зазначено, така відмова є протиправною.

Таким чином, суд вважає, що механізм відновлення порушеного права позивача має бути застосований у ефективний спосіб, тобто такий, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а тому позовні вимоги підлягають до задоволення.

Щодо вимог представника позивача з приводу встановлення судового контролю, судом вказується наступне.

Так, порядок встановлення судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах визначено у ст. 382 КАС України.

Відповідно до ч. 1 ст. 382 КАС України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Частиною 2 статті 382 КАС України передбачено, що за наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Правові норми, закріплені у ч. 1 ст. 382 КАС України, кореспондуються з положеннями, зокрема, п. 1 ч. 6 ст. 246 КАС України, згідно з якими, у разі необхідності у резолютивній частині також вказується про порядок і строк виконання рішення.

З аналізу наведених норм вбачається, що судовий контроль за виконанням рішення суб`єктом владних повноважень відповідачем у справі, суд може встановити під час прийняття рішення у справі.

Такий контроль здійснюється судом шляхом зобов`язання надати звіт про виконання судового рішення, розгляду поданого звіту на виконання рішення суду першої інстанції, а в разі неподання такого звіту встановленням нового строку для подання звіту та накладенням штрафу.

При цьому, зазначені процесуальні дії є диспозитивним правом суду, яке може використовуватися в залежності від наявності об`єктивних обставин, які підтверджені належними та допустимими доказами.

Висновки аналогічного характеру викладені у додатковій постанові Верховного Суду у справі №235/7638/16-а від 31.07.2018.

Разом із тим, слід зазначити, що на даний момент позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що дане рішення суду не буде виконане, у разі набрання законної сили. Таким чином, суд вважає безпідставною вимогу позивача про встановлення судового контролю.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини 1 статті 132 цього Кодексу судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Таким чином, враховуючи, що заявлені позовні вимоги підлягають до задоволення, то в силу вимог частини 1 статті 132, частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області на користь позивача підлягає стягненню сплачений ним судовий збір у розмірі 1 211,20 грн.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області (вул. Академіка Гнатюка, 29, м. Івано-Франківськ, 76010, код ЄДРПОУ 37794486) про визнання протиправним та скасування рішення про відмову в оформленні посвідки на тимчасове проживання задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області від 02.01.2024 №26011300021309 про відмову ОСОБА_1 в оформленні посвідки на тимчасове проживання як особі без громадянства.

Зобов`язати Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області (вул. Академіка Гнатюка, 29, м. Івано-Франківськ, 76010, код ЄДРПОУ 37794486) видати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) посвідку на тимчасове проживання як особі без громадянства.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.

Представнику позивача та відповідачу рішення надіслати через підсистему «Електронний суд».

Перебіг процесуальних строків, початок яких пов`язується з моментом вручення процесуального документа учаснику судового процесу в електронній формі, починається з наступного дня після доставлення документів до Електронного кабінету в розділ «Мої справи».

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя /підпис/ Кафарський В.В.