Постанова

від 31.01.2024 по справі 727/1904/23

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 січня 2024 року

м. Чернівці

справа № 727/1904/23

провадження №22-ц/822/40/24

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Половінкіної Н. Ю.

суддів Кулянди М.І., Одинака О.О.

секретаря Скулеба А.І.

за участі представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 , Адміністрації Державної прикордонної служби України Філіпової Ганни Михайлівни

учасники справи:

позивач ОСОБА_2

відповідач ОСОБА_3

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3

за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м.Чернівці від 19 жовтня 2023 року, головуючий у першої інстанції Гавалешко П.С.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_2 у лютому 2023 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Служби у справах дітей Чернівецької міської ради про визначення місця проживання неповнолітньої дитини та встановлення факту самостійного виховання батьком неповнолітньої дитини.

Зазначав, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є батьками ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Рішенням Шевченківського районного суду м.Чернівці від 19 червня 2015 року за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу малолітню дитину ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 залишено проживати з матір`ю ОСОБА_3 .

У зв`язку із зміною обставин в житті матері ОСОБА_3 з жовтня 2022 року неповнолітній ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 проживає з батьком.

Посилався на те, що самостійно здійснює виховання неповнолітньої дитини, створює належні соціально-побутові умови проживання, збереження психічного та фізичного здоров`я, духовного та розумового розвитку.

Мати ОСОБА_3 виїхала за межі України, де працює, не в змозі повноцінно займатись вихованням неповнолітньої дитини.

Просив визначити місце проживання неповнолітнього ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 разом з батьком ОСОБА_2 за зареєстрованим місцем проживання батька квартира АДРЕСА_1 .

Встановити факт самостійного виховання батьком ОСОБА_2 неповнолітнього сина ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 11 квітня 2023 року залучено до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 25 квітня 2023 року залучено до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Державну прикордонну службу України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м.Чернівці від 19 жовтня 2023 року у позові ОСОБА_2 відмовлено.

Короткий зміст вимог апеляційних скарг

ОСОБА_2 в апеляційній скарзі просить рішення Шевченківського районного суду м.Чернівці від 19 жовтня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_6 до ОСОБА_3 з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Служби у справах дітей Чернівецької міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 про визначення місця проживання неповнолітньої дитини та встановлення факту самостійного виховання батьком неповнолітньої дитини задовольнити.

Узагальнені доводи осіб, які подали апеляційні скарги

Зазначає про порушення норм процесуального права, постановлення ухвали Шевченківського районного суду м.Чернівці від 11 квітня 2023 року про залучення до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ІНФОРМАЦІЯ_1 за відсутності правових підстав.

При цьому судом першої інстанції допущено припущення, що визначення місця проживання неповнолітньої дитини з батьком може вплинути на права та обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_1

Однак, ІНФОРМАЦІЯ_2 не наділений процесуальною правоздатністю та дієздатністю, Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не містить відомостей про ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Вважає, що судом першої інстанції безпідставно зроблено висновок, що встановлення факту самостійного виховання неповнолітньої дитини свідчить про можливий спір щодо отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Посилається на упередженість суду першої інстанції, порушення строку розгляду справи, ухвалення судового рішення зі спливом семи місяців з дати відкриття провадження.

Вказує, що судом першої інстанції встановлено відсутність спору між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо визначення місця проживання дитини на час розірвання шлюбу рішенням Шевченківського районного суду м.Чернівці від 19 червня 2015 року.

Натомість, між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 має місце спір щодо визначення місця проживання дитини у зв`язку із виїздом матері за кордон на постійне місце проживання.

Відповідач ОСОБА_3 скористалась правом визнати позовні вимоги після переконання щодо доцільності проживання дитини з батьком в Україні.

У матеріалах справи не міститься ухвала про відмову у прийнятті визнання відповідачем ОСОБА_3 позову.

При цьому відповідач ОСОБА_3 не заперечувала обставину самостійного виховання батьком неповнолітньої дитини.

Судом першої інстанції не надано оцінки тому, що матір ОСОБА_3 добровільно без неповнолітньої дитини виїхала за кордон влаштовувати особисте життя, взагалі не приймає участі у вихованні неповнолітньої дитини.

Вважає, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, оскільки суд позбавлений можливості визначити місце проживання особи, якій виповнилось 16 років, всупереч її волі за відсутності належних і достатніх для цього підстав, а неповнолітній ОСОБА_4 бажає проживати з батьком.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

У відзиві Адміністрації Державної прикордонної служби України просить апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Мотивувальна частина

Позиція апеляційного суду

Відповідно до частини першої статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

За змістом частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Тобто процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розглянути справу за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи, незалежно від причин їх неявки.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22 травня 2023 року у справі № 523/18365/20 (провадження № 61-777св23).

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Позивачем ОСОБА_2 подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із зайнятістю у іншій справі.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).

За змістом частини 1, 2 статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами.

Позивач ОСОБА_2 належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання.

Згідно з частинами другою, четвертою, п`ятою, шостою статті 128 ЦПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою.

Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями.

Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.

Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Якщо повістку надіслано на офіційну електронну адресу пізніше 17 години, повістка вважається врученою у робочий день, наступний за днем її відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про її доставлення (частина восьма статті 128 ЦПК України).

Пунктом 5.8 розділу І Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя від 17 серпня 2021 року N 1845/0/15-21, встановлено, що офіційна електронна адреса - це сервіс Електронного кабінету ЄСІТС, адреса електронної пошти, вказана користувачем в Електронному кабінеті ЄСІТС, або адреса електронної пошти, вказана в одному з державних реєстрів.

Таким чином, у розумінні Положення офіційною електронною адресою є адреса електронної пошти, вказана користувачем в Електронному кабінеті ЄСІТС, або адреса електронної пошти, вказана в одному з державних реєстрів. З огляду на це Суд вважає обґрунтованими доводи скаржника про відсутність у нього офіційної електронної адреси.

Подібна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 28 червня 2022 року у справі N 761/21436/20.

Відповідно до витягу з Єдиного реєстру адвокатів України вказана електронна пошта адвоката ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_5 .

В матеріалах справи наявне судове повідомлення про розгляд справи о 10 годині 30 хвилин 31 січня 2024 року та довідка про доставку електронного листа, згідно з якими повідомлення 12 січня 2024 року направлено апеляційним судом ОСОБА_2 на офіційну електронну адресу ІНФОРМАЦІЯ_5 , була доставлена до електронної скриньки одержувача 12 січня 2024 року о 13:32:24.

Неявка ОСОБА_2 не перешкоджає розгляду справи, оскільки позивач, який ініціював апеляційне провадження у справі, був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, отже процесуальні права ОСОБА_2 належно забезпечено.

Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.

Відмовляючи у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Служби у справах дітей Чернівецької міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 про визначення місця проживання неповнолітньої дитини та встановлення факту самостійного виховання батьком неповнолітньої дитини суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для визначення судом місця проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 з батьком та встановлення факту самостійного виховання батьком неповнолітньої дитини.

На обгрунтування таких висновків суд першої інстанції зазначив про недоведеність порушення права ОСОБА_2 на визначення місця проживання дитини, на момент звернення ОСОБА_2 до суду з позовом неповнолітньому ОСОБА_4 виповнилось 16 років, останній самостійно обирає собі місце проживання.

Водночас суд першої інстанції послався на недоведеність факту самостійного виховання батьком ОСОБА_2 неповнолітньої дитини, недоведеність ухилення матір`ю ОСОБА_3 від виконання своїх обов`язків щодо неповнолітньої дитини.

Крім того, судом першої інстанції встановлено, що мати ОСОБА_3 спілкується з неповнолітньою дитиною, надає утримання.

Разом з тим судом першої інстанції вказав, що не потребується додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно виконує батьківські права та обов`язки, захист цивільних прав та інтересів не досягається встановленням юридичних фактів, таке встановлення є елементом оцінки обставин справи й обгрунтованості вимог, тому воно не зумовить попередження порушення або відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного права чи інтересу.

Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення наведеним нормам відповідає.

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є батьками ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Рішенням Шевченківського районного суду м.Чернівці від 19 червня 2015 року за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зареєстрований відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції 31 липня 2006 року актовим записом №1151.

Малолітню дитину ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 залишено проживати з матір`ю ОСОБА_3 .

Відповідно до повідомлення ОСОБА_7 від 08 листопада 2022 року ОСОБА_3 зареєструвалася в ОСОБА_8 .

До матеріалів справи приєднано строковий трудовий договір між готелем Амбассаде м.Амстердам та ОСОБА_9 від 3 січня 2023 року.

За актом обстеження житлово-побутових умов, затвердженого начальником служби у справах дітей Чернівецької міської ради Никитенко І., встановлено факт проживання неповнолітнього ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 у квартирі АДРЕСА_1 , де зареєстровано батька ОСОБА_2 , мати ОСОБА_3 , мати ОСОБА_3 не проживає, перебуває за кордоном.

На підставі акту Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Полетаєва,8» про проживання особи за місцем реєстрації від 30 листопада 2023 року №5 ОСОБА_2 та ОСОБА_10 спільно проживають у квартирі АДРЕСА_1 з вересня 2022 року.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20) вказано, що «розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом».

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У §145 рішення Європейського суду з прав людини від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» ЄСПЛ зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) ЄСПЛ вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Таким чином, держава Україна несе обов`язок перед заінтересованими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004у справі № 1-33/2004, в якому зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Крім того, Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Такі правові позиції Верховний Суд виклав в постановах від 22 травня 2019 року у справі №310/7353/13-ц та від 17 березня 2020 року у справі 274/4841/17.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом статей 43 та 49 ЦПК України позивач самостійно визначає предмет позову та на власний розсуд розпоряджається своїми правами щодо предмета позову.

При цьому згідно зі пунктом 5 частини 3 статті 175 ЦПК України підставами позову є обставини, якими позивач обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону.

За змістом абзацу 1, 4 пункту 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду», уточнюючи позовні вимоги або заперечення проти позову, суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору.

Предметом позову ОСОБА_2 , тобто матеріально-правовою вимогою, стосовно якої останній просив ухвалити судове рішення, є визначення місця проживання неповнолітнього ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 разом з батьком ОСОБА_2 за зареєстрованим місцем проживання батька квартира АДРЕСА_1 ; встановлення факту самостійного виховання батьком ОСОБА_2 неповнолітнього сина ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Підставою позову, тобто обставинами, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, ОСОБА_2 зазначалося постійне проживання неповнолітнього ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 з батьком з жовтня 2022 року, самостійне здійснення виховання неповнолітньої дитини, виїзд матері ОСОБА_3 за межі України та не здійснення виховання неповнолітньої дитини.

Відповідно до частини другої статті 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Право батьків на визначення місця проживання дитини врегульовано статтею 160 СК України.

За змістом частини першої-третьої статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дити ни.

Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Згідно з частиною першою статті 161 ЦК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 17 травня 2023 року у справі № 351/611/21 (провадження № 61-990св23) вказано, що «у разі спору місце проживання малолітньої дитини (фізичної особи у віці до чотирнадцяти років) визначається органом опіки та піклування або судом, проте при вирішенні вказаного питання, що стосується дитини, яка досягла 14 років, то закон не передбачає можливості вирішення такого спору органом опіки та піклування або судом, оскільки в цьому випадку слід керуватися частиною третьою статті 160 СК України та положеннями частини другої статті 29 ЦК України. У справі, яка переглядається, встановлено, що особа на час звернення до суду з позовом та розгляду справи у суді першої інстанції йому виповнилося 14 років. Отже, в силу вищенаведених норм чинного законодавства він може вільно обирати собі місце проживання з кимось із батьків, які мають у власності житлові приміщення. Суд не може визначати місце проживання дитини, яка досягла 14 років за позовом когось із батьків, оскільки таке право вибору місця проживання надано законом самій дитині. Приймаючи до уваги викладене, враховуючи положення частини другої статті 29 ЦК України та частини третьої статті 160 СК України, колегія суддів Верховного Суду вважає, що підстави для визначення судом місця проживання дитини, якій виповнилось 14 років, відсутні, тому у задоволенні позовних вимог щодо визначення місця проживання необхідно було відмовити. Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі № 537/5119/15-ц (провадження № 61-1229св18), від 28 січня 2021 року у справі № 753/6498/15 (провадження № 61-10851св20), від 28 вересня 2022 року у справі № 686/18140/21 (провадження № 61-6611св22)».

Встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є батьками ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 .

На час звернення ОСОБА_2 до суду з позовом до ОСОБА_3 з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Служби у справах дітей Чернівецької міської ради про визначення місця проживання неповнолітньої дитини та встановлення факту самостійного виховання батьком неповнолітньої дитини ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 виповнилося 16 років.

Установивши, що законом не передбачено можливості визначення місця проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, з одним із батьків, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Служби у справах дітей Чернівецької міської ради про визначення місця проживання неповнолітньої дитини.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Пунктом 5 частини другої вказаної норми передбачено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до п.2. постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» в порядку окремого провадження

розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зроблено висновок, що «у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Таким чином, юридичні факти можуть бути встановленні лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.

У заяві про встановлення такого юридичного факту обов`язково має бути зазначено з якою метою заявник має бажання встановити такий факт (пункт 1 частини першої статті 318 ЦПК України).

ОСОБА_2 , звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_3 з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Служби у справах дітей Чернівецької міської ради про встановлення факту самостійного виховання батьком ОСОБА_2 неповнолітнього сина ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 , не зазначив мету встановлення такого факту.

З огляду на доводи ОСОБА_2 щодо наявності спору між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо визначення місця проживання дитини та визначеної позивачем заінтересованої особи Служби у справах дітей Чернівецької міської ради ОСОБА_2 просив встановити факт самостійного виховання батьком неповнолітньої дитини з метою реалізації права щодо визначення місця проживання дитини.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі №462/5368/16-ц зауважила, що захист цивільних прав та інтересів не досягається встановленням юридичних фактів. Таке встановлення є елементом оцінки обставин справи й обґрунтованості вимог. Тому воно не зумовить попередження порушення або відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного права чи інтересу.

Ураховуючи викладене, вимоги ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання батьком неповнолітньої дитини є неефективним способом захисту права на визначення місця проживання дитини, оскільки такий факт не породжує юридичні наслідки, тобто від встановлення факту самостійного виховання батьком неповнолітньої дитини не залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав ОСОБА_2 , за захистом яких останній звернувся до суду.

Обрання позивачем неналежного способу захисту прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Подібні за змістом правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 806/5244/15 (провадження № 12-3 гс 22).

Разом з тим ОСОБА_2 у квітні 2023 року звернувся до суду з заявою про залучення до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Державну прикордонну службу України.

ОСОБА_2 зазначено, що результати розгляду справи можуть вплинути на права та інтереси Державної прикордонної служби.

На підставі частини третьої статті 313 ЦК України фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України.

Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або супроводі осіб, які уповноважені ними.

За змістом абзацу другого пункту 2-14 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57, пропуск через державний кордон жінки (у тому числі тієї, яка є усиновлювачем, опікуном, піклувальником, однією з прийомних батьків або однією з батьків-вихователів) та/або чоловіка, який є одиноким батьком, одиноким усиновлювачем або опікуном, піклувальником, прийомним батьком чи батьком-вихователем (за умови, що він не перебуває у шлюбі та самостійно виховує та утримує дитину без участі матері), із числа зазначених у цьому пункті осіб, які мають або виховують дитину/дітей віком до 18 років, під час їх виїзду за межі України з метою відвідування таких дітей, які перебувають за межами України, або для супроводження таких дітей для виїзду за межі України здійснюється уповноваженими особами Держприкордонслужби за наявності відповідних підтвердних документів.

Отже, попередження порушення або відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного права чи інтересу ОСОБА_2 , пов`язаного з перетином державного кордору, залежить від доведення факту самостійного виховання та утримання дитини без участі матері одиноким батьком.

Проте, суд першої інстанції послався на недоведеність факту самостійного виховання батьком ОСОБА_2 неповнолітньої дитини, недоведеність ухилення матір`ю ОСОБА_3 від виконання своїх обов`язків щодо неповнолітньої дитини.

Судом першої інстанції встановлено, що мати ОСОБА_3 спілкується з неповнолітньою дитиною, надає утримання.

На підставі ч.1ст.367 ЦК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У підпункті в) пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України визначено, що постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.

Мотивованість судового рішення - це відображення всіх мотивів та обґрунтувань судового рішення у його змісті.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Натомість, апеляційна скарга ОСОБА_2 не містить зазначення в чому полягає незаконності рішення суду першої інстанції в частині встановлення обставин здійснення матір`ю ОСОБА_3 спілкування з неповнолітньою дитиною, надання утримання.

Не заслуговують на увагу посилання ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на порушення норм процесуального права, постановлення ухвали Шевченківського районного суду м.Чернівці від 11 квітня 2023 року про залучення до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ІНФОРМАЦІЯ_1 за відсутності правових підстав, упередженість суду першої інстанції, порушення строку розгляду справи, оскільки вони не впливають на правильність судового рішення.

Ухвалою Шевченківського районного суду м.Чернівці від 05 травня 2023 року вирішено заяву ОСОБА_2 про відвід судді.

ОСОБА_2 в апеляційній скарзі не посилається на

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Отже, Шевченківським районним судом м.Чернівці ухвалено правильне по суті рішення про відмову у позові ОСОБА_6 до ОСОБА_3 з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Служби у справах дітей Чернівецької міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 про визначення місця проживання неповнолітньої дитини та встановлення факту самостійного виховання батьком неповнолітньої дитини.

На підставі ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Тому рішення Шевченківського районного суду м.Чернівці від 19 жовтня 2023 року підлягає залишенню без змін.

Керуючись п.1 ч.1 ст.374, ч.1 ст.375 ЦПК України,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м.Чернівці від 19 жовтня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складання повного судового рішення 05 лютого 2024 року.

Головуючий Н. Ю. Половінкіна

Судді М. І. Кулянда

О. О. Одинак