Рішення

від 05.04.2024 по справі 754/13092/23

ДЕСНЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Номер провадження 2/754/699/24

Справа №754/13092/23

РІШЕННЯ

Іменем України

(повне рішення виготовлено 05 квітня 2024 року)

04 квітня 2024 року м. Київ, Деснянський районний суд м. Києва, суддя: О. Грегуль, секретар судового засідання: І. Вакуленко, справа № 754/13092/23

ОСОБА_1 - позивач

ОСОБА_2 - відповідач

Деснянське районне управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві - третя особа

Вимоги позивач: звільнення майна з-під арешту

Гапич Ю.Л. - адвокат позивача

Глущенко О.М. - представник третьої особи

ВСТАНОВИВ:

Позивачем подано позов, вимоги якого зменшувались та змінювались щодо кола учасників справи і остаточно визначившись із межами та колом учасників справи сторона подала позов (нова редакція) про звільнення майна з-під арешту у якому посилаючись на порушення спадкових прав позивача просить: скасувати арешт нерухомого майна шляхом скасування запису про арешт нерухомого майна, який зареєстрований у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за № 11666469 реєстратором: Київська обласна філія державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, 04050, м. Київ, вул. Мельникова, 81 літ. А, (044) 206-71-18, 206-71-62, обтяжувач - Деснянське РУГУМВС України в м. Києві, код 08805200, 02217, м. Київ, вул. Драйзера, 9 Б.

Документ сформований в системі «Електронний суд».

Ухвалою суду від 22.09.2023 у справі № 754/13092/23 відкрито провадження за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 30.01.2024 у справі № 754/13092/23 витребувано докази.

Внесеною до протоколу судового засідання ухвалою суду від 02.02.2024 у справі № 754/13092/23 прийнято останню редакцію позову.

Внесеною до протоколу судового засідання ухвалою суду від 26.02.2024 у справі № 754/13092/23 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

Про час і місце розгляду справи всі учасники справи повідомлялись належним чином через повідомлені і доступні суду засоби зв`язку відповідно: поштою, електронною поштою, SMS, додаток «Дія» та під розписку (сторона позивача), а також інформація про рух справи розміщується на офіційному сайті суду і є загальнодоступною.

У судовому засіданні позивач і адвокат позивача позов підтримали і не заперечували проти розгляду справи по суті за відсутності відповідача.

Представник третьої особи вважає позов обґрунтованим і не заперечував проти розгляду справи по суті за відсутності відповідача.

Відповідач у судове засідання не з`явився і доказів про поважність причин своєї неявки суду не надав.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, гарантовано кожній фізичній або юридичній особі право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.

У листі Верховного Суду України від 25.01.2006 № 1-5/45, визначено критерії оцінювання розумності строку розгляду справи, якими серед іншого є складність справи та поведінка заявника.

Рішеннями ЄСПЛ визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У пункті 26 рішення ЄСПЛ від 15.05.2008 у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Згідно ст. 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII, 1. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. 2. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Заяв/клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило.

З урахуванням викладеного і ст. 128-131, 223 ЦПК України та з метою уникнення затягування розгляду справи суд вважає, що в матеріалах справи є достатньо даних і доказів для її розгляду по суті за відсутності відповідача.

Вислухавши позивача, адвоката позивача, представника третьої особи, дослідивши матеріали справи, суд у судовому засіданні встановив наступне.

Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) є сином ОСОБА_2 , що підтверджується повним витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження, сформованого 10.03.2023 в 12:33:12 та свідоцтвом про народження позивача від 05.06.1979.

Громадянину України ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) було присвоєно РНОКПП: НОМЕР_1 , що підтверджується копією паспорта громадянина України та довідки про присвоєння ідентифікаційного номера.

ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 06.07.2022.

Згідно свідоцтва про право власності від 30.03.2007 ОСОБА_2 за життя був власником трикімнатної кв. АДРЕСА_1 .

Після смерті батька позивач звернувся до нотаріуса за прийняттям спадщини.

Листом від 21.11.2023 № 256/02-14приватний нотаріус КМНО Кузьмишина А.П. повідомила позивачеві, що за відомостями в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно наявний запис про арешт майна боржника ОСОБА_2 РНОКПП: НОМЕР_1 , а саме кв. АДРЕСА_1 , тому, видача свідоцтва про право на спадщину затримується до зняття арешту.

Згідно інформації з Єдиного реєстру боржників (дата та час пошуку: 11:08:2023 в 11:19) має місце запис про боржника: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) РНОКПП: НОМЕР_2 .

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (дата та час формування: 19.09.2023 в 09:59:12) зареєстровано: арешт нерухомого майна згідно відомостей з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна: об`єкт обтяження: кв. АДРЕСА_1 , підстава обтяження: постанова про накладення арешту, 53-3835, 28.09.2011 Деснянського РУГУ МВС України в м. Києві, обтяжувач: Деснянське РУГУ МВС України в м. Києві, код 08805200, 02217, м. Київ, вул. Драйзера, 9 Б, зареєстрований: 29.09.2011 в 16:41:06 за № 11666469 реєстратором: Київською обласною філією державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, 04050, м. Київ, вул. Мельникова, 81 літ. А.

Згідно відомостей з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна: об`єкт обтяження: кв. АДРЕСА_1 , підстава обтяження: постанова про накладення арешту, 53-3835, 28.09.2011 Деснянського РУГУ МВС України в м. Києві, обтяжувач: Деснянське РУГУ МВС України в м. Києві, код 08805200, 02217, м. Київ, вул. Драйзера, 9 Б, зареєстрований: 29.09.2011 в 16:41:06 за № 11666469 реєстратором: Київською обласною філією державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, 04050, м. Київ, вул. Мельникова, 81 літ. А,, власник: ОСОБА_2 , Код: НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 .

Згідно листа Деснянського ВДВС у місті Києві ЦМУМЮ (м. Київ) від 15.08.2023 № 59039540 у відділі на примусовому виконанні перебуває зведене ВП № 59039540 про стягнення коштів з боржника ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 .

Вищевикладене дає правові підстави для висновку про те, що є дві особи з різними персональними даними, а саме:

Одна особа це батько позивача: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , за життя власник трикімнатної кв. АДРЕСА_1 (свідоцтво про право власності від 30.03.2007) та помер ІНФОРМАЦІЯ_3 (свідоцтвом про смерть від 06.07.2022);

Друга особа: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 , якого враховуючи персональні дані, внесено до реєстру боржників та на майно якого, враховуючи персональні дані: ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 , постановою Деснянського РУГУМВС України в м. Києві від 28.09.2011 накладено арешт.

Згідно ст. 321 ЦК України, 1. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. 2. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. 3. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Згідно ст. 391 ЦК України, 1. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно ст. 1218 ЦК України, 1. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно ч. 4 ст. 263 ЦПК України, 4. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 12.06.2019 у справі № 766/21865/17: «Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, відповідним критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. У частинах першій та третій статті 2 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду) передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV«Про міжнародне приватне право». Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа як суб`єкт цивільних, земельних, сімейних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. Тобто у контексті зазначених норм процесуального права здійснення розгляду справ за правилами іншого судочинства означає наявність у законодавстві чітко й однозначно сформульованих підстав і порядку вирішення відповідних правових питань судом іншої юрисдикції, що дає заінтересованій особі обґрунтовані підстави розраховувати на вирішення ним спору по суті. Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливого суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Особи, які зазнають порушення права мирного володіння майном, відповідно до статті 13 Конвенції повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України). Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном. Відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення слідчим арешту на майно позивача, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт підлягав скасуванню органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. Правова природа арешту майна не змінилася і з прийняттям нині чинного КПК України, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження. Зокрема, згідно зі статтею 170 КПК України завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди. Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Після припинення кримінальної справи (в тому числі у зв`язку зі скасуванням постанови про її порушення, винесеної за процедурою КПК України 1960 року) відповідне втручання у право власності фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення. Такі правомірні очікування ґрунтуються на закріпленому у статті 3 Конституції України, статті 13 Конвенції головному обов`язку держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, утверджувати й забезпечувати права і свободи та надавати людині ефективний засіб їх юридичного захисту. Водночас способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття після припинення кримінальної справи обов`язкового процесуального рішення про скасування арешту майна, у виниклих правовідносинах кримінальний процесуальний закон не передбачає. Під час розгляду справи Велика Палата Верховного Суду керується тим, що арешт на майно ОСОБА_1 було накладено під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом. Відповідно до пункту дев`ятого розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення. З огляду на зазначене, на правовідносини, пов`язані з розв`язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК України 1960 року. Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі. Шляхів виправлення помилки, допущеної слідчим, прокурором або судом у зв`язку з неприйняттям обов`язкового рішення про скасування арешту майна, після припинення кримінальної справи КПК України 1960 року не встановлював. З урахуванням зазначеного, а також тривалого часу, що минув після скасування постанови про порушення кримінальної справи, істотних організаційних і кадрових змін, що в подальшому відбулися в правоохоронних органах, вирішення питання про припинення втручання у право власності ОСОБА_1 шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі КПК України 1960 року не буде ефективним способом захисту порушеного права. КПК України 1960 року не містив інституту судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час досудового розслідування. Прийняття судом рішення щодо арешту майна як засобу забезпечення цивільного позову та/або можливої конфіскації, з огляду на зміст пункту сьомого частини першої статті 253, пункту восьмого частини першої статті 324, частини тринадцятої статті 335 цього Кодексу передбачалося лише після прийняття рішення про призначення до судового розгляду та під час постановлення за результатами такого розгляду вироку у кримінальній справі, направленій до суду з обвинувальним висновком. Кримінальну справу, в межах якої на майно ОСОБА_1 накладено арешт, припинено на стадії досудового слідства, і до суду для розгляду по суті цю справу направлено не було. Згідно зі статтею 174 КПК України як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, в тому числі на тій підставі, що в подальшому застосуванні відповідного заходу відпала потреба. Проте слідчий суддя наділений повноваженнями вирішувати такі клопотання під час досудового розслідування, розпочатого шляхом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань у порядку, встановленому чинним КПК України. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження, в тому числі у припиненій кримінальній справі, даний Кодекс не передбачає. Водночас слідчий суддя, як і інші органи державної влади та їх посадові особи, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Однією з загальних засад кримінального провадження згідно з пунктом другим частини першої статті 7, частиною першою статті 9 КПК України є законність, що передбачає обов`язок суду, слідчого судді, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, інших службових осіб органів державної влади неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною радою України, вимог інших актів законодавства. Оскільки відповідно до вимог кримінального процесуального закону вирішення питання про зняття арешту з майна можливе лише в межах кримінального провадження, розгляд відповідного клопотання ОСОБА_1 за правилами кримінального судочинства вимагав би повторного порушення кримінальної справи щодо неї. Проте початок нового розслідування додатково зумовить правову невизначеність у зв`язку з повторенням ризиків офіційної констатації злочинності поведінки позивача і таким чином призведе до погіршення її правового становища. Означений спосіб розв`язання порушеного ОСОБА_1 питання є недопустимим з точки зору досягнення мети захисту її прав та законних інтересів. Суд кримінальної юрисдикції компетентний розглядати цивільний позов лише разом з кримінальною справою, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, і лише у разі, якщо його заявляє особа, котра зазнала матеріальної шкоди від злочину і пред`являє вимогу про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії (частина перша статті 28 КПК України 1960 року). ОСОБА_1 пред`являє позов не у зв`язку з завданням їй матеріальної шкоди обвинуваченим, а з підстави необґрунтованого обмеження її права власності рішенням слідчого. Кримінальна справа за обвинуваченням ОСОБА_1 до суду не надходила. Відтак суд кримінальної юрисдикції не має правових підстав розпочинати судове провадження для вирішення лише цивільного позову, до того ж заявленого не до обвинуваченого чи осіб, які несуть відповідальність за його дії, а до органу досудового розслідування. Однак нормативна неврегульованість порядку захисту права людини, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне погіршення правового становища людини, яка зазнає негативних наслідків від перешкод в отриманні реальної можливості виправити помилку, та перебуває у стані невизначеності тривалий час. Кримінальні процесуальні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі норм кримінального процесуального права. Скасування постанови про порушення кримінальної справи, винесеної за процедурою КПК України 1960 року, було юридичним фактом, який припиняв кримінальні процесуальні відносини. Після цього арешт майна, застосований у кримінальній справі як засіб забезпечення виконання завдань кримінального судочинства, втрачав відповідну концептуальну властивість. Після припинення кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності, підстави для подальшого існування якого відпали. При цьому втрачається можливість застосування специфічного порядку скасування такого обтяження, зумовленого кримінальними процесуальними відносинами. Арешт майна у такому разі з заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном. Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України (в редакції від 03 жовтня 2017 року) можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено. Судом кримінальної юрисдикції повинні розглядатися скарги на законність і обґрунтованість арешту майна, розв`язання яких потребує перевірки наявності підстав і дотримання процедури, встановлених кримінальним процесуальним законом, тобто вирішення по суті питань, які безпосередньо стосуються порядку здійснення кримінального провадження. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц, і підстав для відступу від нього не вбачається. Разом із тим, скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, яку припинено, не пов`язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин. За таких обставин вирішення зазначеного питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції та не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження. Відтак немає підстав для висновку про те, що суд цивільної юрисдикції у справі за позовом ОСОБА_1 не є судом, установленим законом.».

Згідно ч. 1, ч. 4 - ч. 7 ст. 81 ЦПК України, 1. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. 4. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. 5. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. 6. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. 7. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 11.06.2020 у справі № 757/1782/18: «Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість. За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.».

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 12.08.2021 у справі № 438/1673/13-ц: «Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони.».

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

Практика ЄСПЛ виходить з того, що реалізовуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава - учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (рішення ЄСПЛ від 16.12.1992 у справі Жоффр де ля Прадель проти Франції).

ЄСПЛ підкреслив, що право на доступ до суду є невід`ємним аспектом гарантій, закріплених у Європейській конвенції з прав людини, посилаючись на принципи верховенства права та уникнення свавілля, які лежать в основі багатьох Конвенції. Можливі обмеження вищезазначеного права не повинні обмежувати доступ, наданий особі, таким чином або в такому обсязі, щоб була порушена сама суть права. Так, ЄСПЛ зазначив, що, застосовуючи процесуальні норми, суди повинні уникати надмірного формалізму, який би зашкодив справедливості розгляду.

Будь-яких конкретних правових доказів, які б свідчили про правомірність перебування майна під арештом/обтяженням, яке за життя належало померлому ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 суду не надано.

Листом СВ Деснянського УПГУНП у м. Києві від 25.08.2023 № 272-13/125/49-2013 стороні позивача відмовлено в наданні інформації стосовно постанови про накладення арешту з тих підстав, що сторона позивача не є стороною кримінального провадження і клопотання сторони позивача про надання інформації залишено без розгляду (підписант ОСОБА_4 ).

Листом Деснянської окружної прокуратури міста Києва від 10.10.203 № 59-10828вих-23 роз`яснено право на звернення до суду за захистом своїх прав (підписант керівник А. Єфімов)..

Безпосередньо представник Деснянського РУГУМВС України в місті Києві (Глущенко О.М.) вважає позовні вимоги позивача повністю обґрунтованими.

З урахуванням викладеного, спадкові права позивача на нерухоме майно підлягають захисту.

За таких обставин позов задовольняється.

Дане судове рішення є правовою підставою для внесення/вчинення запису про скасування/зняття арешту, а тому немає потреби в скасуванні запису про арешт нерухомого майна, який зареєстрований у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року № 3674-VІ, 1. Судовий збір справляється: у разі ухвалення судового рішення, передбаченого цим Законом.

Згідно ч. 1 і ч. 2 ст. 141 ЦПК України, 1. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 2. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Позивачем сплачено: 1073,60 грн. - судового збору.

Стороною позивача при зверненні до суду документ сформований у системі «Електронний суд».

Згідно ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року № 3674-VІ, 3. При поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

1073,60 грн. х 0,8 = 858,88 грн..

Доказів про звільнення відповідача від сплати судового збору суду не надано.

Керуючись ст. 263-265 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

Задовольнити позов.

Скасувати арешт нерухомого майна згідно відомостей з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна: об`єкт обтяження: кв. АДРЕСА_1 , підстава обтяження: постанова про накладення арешту, 53-3835, 28.09.2011 Деснянського РУГУ МВС України в м. Києві, обтяжувач: Деснянське РУГУ МВС України в м. Києві, код 08805200, 02217, м. Київ, вул. Драйзера, 9 Б, зареєстрований: 29.09.2011 в 16:41:06 за № 11666469 реєстратором: Київською обласною філією державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, 04050, м. Київ, вул. Мельникова, 81 літ. А.

Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_4 , РНОКПП: НОМЕР_3 ): 858,88 грн. - судового збору.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

СУДДЯ: