Рішення

від 13.03.2024 по справі 362/6700/21

ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 362/6700/21

Провадження № 2/362/172/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(ЗАОЧНЕ)

13 березня 2024 року Васильківський міськрайонний суд Київської області в складі:

головуючого - судді Ковбеля М.М.,

при секретарі - Сілецькій М.О.,

розглянувши у судовому засіданні в м. Василькові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Великовільшанської сільської ради Васильківського району Київської області, треті особи: Перша Київська Державна нотаріальна контора, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ; ОСОБА_4 , про встановлення факту та визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з вищезазначеним позовом, в якому просить встановити факт, що не зазначення головою Великовільшанської сільської ради Васильківського району Київської області Гайдаєнко С.В., у заповіті ОСОБА_5 за №19 від 18.08.2009 року на користь ОСОБА_1 , години та хвилини складання заповіту, не є тими порушеннями, які впливають на форму та посвідчення заповіту, носить суто технічну помилку, та не впливає на його дійсність; та визнати за ОСОБА_1 , право власності за заповітом посвідченого головою Великовільшанської сільської ради Київської області Гайдаєнко С.В. 18 серпня 2009 року та зареєстровано в реєстрі за №19 на наступне майно:

а) житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;

б) земельну ділянку площею 0,2169 гектарів, кадастровий № 3221480701:01:045:0050, яка розташована: АДРЕСА_1 , цільове призначення земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд(присадибна ділянка);

в) земельну ділянку площею 0,1110 гектарів, кадастровий № 3221480701:01:045:0051, яка розташована: АДРЕСА_1 , цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства, після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 .

Свої позовні вимоги обгрунтовуює тим, що державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Ковток А.І., винесена постанова про відмову у видачі позивачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом, посвідченого головою Великовільшанської сільської ради Київської області Гайдаєнко С.В., та зареєстровано в реєстрі за №19, оскільки заповіт, на думку нотаріуса, не відповідає вимогам ст. 1247 Цивільного кодексу України, а саме не вказано час складання заповіту та не надано документів на підтвердження родинних відносин з померлою (тітки і племінника).

В судове засідання представник позивача та позивач не з`явилися, подавши заяву про слухання справи без їхньої участі, позовні вимоги підтримали, просили задовольнити.

Відповідач в судове засідання не з`явився, про розгляд справи повідомлявся належним чином. У встановлений строк відзиву на позовну заяву до суду не надійшло, а тому в силу ч. 8 ст. 178 ЦПК України, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Представник третьої особи Першої Київської Державно нотаріально контори надіслав до суду заяву, в якій просив слухати справу у його відсутність за наявними матеріалами справи.

ОСОБА_2 , ОСОБА_4 надімлали до судуд заяви, в яких просили слухати справу у їх відсутність, позовні вимоги просять задовольнити.

ОСОБА_3 в судове засідання не з`явився, про розгляд справи повідомлявся належним чином.

Враховуючи, що сторони не прибули в судове засідання, а перешкод для розгляду справи судом не встановлено, суд вважає за можливе здійснювати розгляд у судовому засіданні без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, відповідно до вимог частини другої статті247 ЦПК України.

Зі згоди позивача, суд ухвалює заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що 18 серпня 2009 року ОСОБА_5 склала заповіт, посвідчений головою Великовільшанської сільської ради Київської області Гайдаєнко С.В. та зареєстровано в реєстрі за №19, відповідно до якого, все своє майно заповідала своєму племіннику ОСОБА_1 .

Як вбачається із свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 31 жовтня 2001 року, ОСОБА_5 належить житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 95,0 кв. м, житловою площею 43,5 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Крім того, ОСОБА_5 , на підставі державного акту на право приватної власності на землю, належить

б) земельна ділянка площею 0,2169 гектарів, кадастровий № 3221480701:01:045:0050, яка розташована: АДРЕСА_1 , цільове призначення земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд(присадибна ділянка);

в) земельна ділянка площею 0,1110 гектарів, кадастровий № 3221480701:01:045:0051, яка розташована: АДРЕСА_1 , цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .

Державним нотаріусом Першої київської державної нотаріальної контори Ковток А.І., винесена постанова про відмову у видачі позивачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом, посвідченого головою Великовільшанської сільської ради Київської області Гайдаєнко С.В., та зареєстровано в реєстрі за №19, оскільки заповіт, на думку нотаріуса, не відповідає вимогам ст. 1247 Цивільного кодексу України, а саме не вказано час складання заповіту та не надано документів на підтвердження родинних відносин з померлою (тітки і племінника).

Разом з тим, як вбачається з інформаційної довідки зі спадкового реєстру №66937139, в спадковому реєстрі міститься інформація про чинний заповіт від 18 серпня 2009 року , номер в реєстрі 19.

Статтею 1216 ЦК України передбачено, що спадкування є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

У відповідності до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За приписами статті 1218 цього ж Кодексу до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

У ч. ч. 1, 4 ст. 41 Конституції України, ч. 1 ст. 321 ЦК України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У відповідності до ч. 2 ст. 328 ЦК право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до ст.1222 ЦК України, спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Згідно зі ст.1223 ЦК України визначено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається (ст.ст. 1233, 1234 ЦК України).

Положеннями ст.1235 ЦК України визначено, що заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини. Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом (ст.ст. 1236, 1245 ЦК України).

Загальні вимоги до форми заповіту встановлені ст.1247 ЦК України згідно якої, заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним (ст. 1248 ЦК України).

Відповідно до ст.1254 ЦК України заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу. Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому цим Кодексом для посвідчення заповіту і підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 1257 ЦК України визначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто (ст.ст. 1268, 1269 ЦК України).

За змістом ст.ст. 1270, 1296 ЦК України, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно із ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Загальні підстави недійсності правочину визначені ст.215 ЦК України.

Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до положень ст.ст.229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Положеннями ст.1257 ЦК України передбачений вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, який кореспондується з положеннями, що містяться у частині третій статті 203 ЦК України.

Зі змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі. Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

На заповіт, який є правочином, поширюються загальні положення про правочини, якщо у Книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. Водночас загальні правила про правочин, у тому числі про їх недійсність, можуть бути поширені на заповіт у тому випадку, коли це не суперечить суті заповіту та природі спадкування.

Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (ст.1234 ЦК України), змісту заповіту (ст.ст. 1236 - 1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (ст.1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (ст.ст. 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.

Так, відповідно до ч.1 ст.1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

При цьому, враховуючи, що за розташуванням ця стаття є останньою у Главі 85 ЦК України про спадкування за заповітом, за правилами розміщення правових норм стаття 1257 встановлює правові наслідки саме тих вимог, які викладені до форми та посвідчення заповіту у главі 85 ЦК України.

Виходячи з наведеного недотримання будь-яких інших вимог не може мати наслідком недійсність заповіту на підставі ч.1 ст.1257 ЦК України.

Тобто контекстуальний аналіз ч.1 ст.1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, її статтях 1247-1249, 1253.

Вказаний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17.

У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц (провадження № 61-5800зпв18) зроблено висновок, що «нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2018 року в справі №756/14304/15-ц (провадження № 61-11896св18) зроблено висновок щодо застосування частини другої статті 1257 ЦК України та вказано, що «для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України».

У цивільному законодавстві нікчемність правочинів передбачена у випадках, встановлених законом, підстав для чого у наведеній справі не вбачається.

Недійсність заповіту з мотивів розширювального розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, матиме наслідком порушення принципу свободи заповіту.

Кваліфікація заповіту як нікчемного з підстав, які не передбачені ані частиною першою статті 1257 ЦК України, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує це вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту, оскільки сталася смерть заповідача.

Визнання заповіту нікчемним без встановлених законом підстав позбавляє особу, яка набула у власність майно в порядку спадкування, права мирного володіння своїм майном (стаття 1 Протоколу першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а в разі якщо особа має його набути, то правомірного очікування цього.

Інший підхід призводить до необґрунтованого покладення відповідальності за порушення нотаріусом законодавства, яке регулює порядок його діяльності, на заповідача та спадкоємців, які не зобов`язані бути обізнаними з нотаріальним процедурним законодавством, що є порушенням принципу поваги до волі заповідача та обов`язковості її виконання, а також неспівмірним втручанням держави у право спадкоємців за заповітом мирно володіти своїм майном.

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Судом встановлено, що спірний заповіт відповідає вимогам закону щодо його форми та порядку укладення, особу заповідача було встановлено, заповіт підписаний особисто заповідачем, зазначено місце складення заповіту, вказано дату й місце його посвідчення, посвідчений уповноваженою на те особою, яка перевірила дієздатність заповідача і з`ясувала її дійсну волю щодо розпорядження майном на випадок своєї смерті.

Особистий підпис заповідача у заповіті свідчить про вільне волевиявлення заповідача, й обставини, які вплинули на волевиявлення заповідача, судом не встановлені.

Поряд із цим суд вважає, що позов підлягає до часткового задоволення, оскільки вимога про необхідність встановити, що недоліки тексту заповіту мають технічний характер та не впливають на його дійсність, не може бути позовною вимогою як такою.

Така вимога не є способом захисту, оскільки у цій ситуації належним та ефективним способом захисту є саме визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування, а встановлення обставин того, що переплутання номерів квартири та будинкуне зазначення часу складання заповіту є технічною/механічною помилкою відноситься до встановлених судом обставин під час розгляду справи, що і є підставою для визнання права власності на нерухоме майно.

Керуючись ст.ст. 15, 16, 328, 392, 1223, 1261, 1267, 1268, 1270, 1272 Цивільного кодексу України, ст. 206 ч.4 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву - задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 , право власності в порядку спадкування за заповітом посвідченого головою Великовільшанської сільської ради Київської області Гайдаєнко С.В. 18 серпня 2009 року та зареєстровано в реєстрі за №19, після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 на наступне майно:

а) житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 95,0 кв. м, житловою площею 43,5 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;

б) земельну ділянку площею 0,2169 гектарів, кадастровий № 3221480701:01:045:0050, яка розташована: АДРЕСА_1 , цільове призначення земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд(присадибна ділянка);

в) земельну ділянку площею 0,1110 гектарів, кадастровий № 3221480701:01:045:0051, яка розташована: АДРЕСА_1 , цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства.

В іншій частині позову - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду.

Заочне рішення може бути переглянуте Васильківським міськрайонним судом за письмовою заявою відповідача про перегляд заочного рішення, яка може бути подана до суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення його повного заочного рішення суду.

Заочне рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання заяви про перегляд заочного рішення або апеляційної скарги, якщо такі не було подано.

Суддя М.М. Ковбель