Постанова

від 20.03.2024 по справі 757/57382/20-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2024 року

м. Київ

справа № 757/57382/20-ц

провадження № 61-11326 св 22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Пророка В. В.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_1 ,відповідач-Департамент поліції охорони,третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -Первинна профспілкова організація працівників Департаменту поліції охорони,

розглянувши в порядку письмового провадження справу, відкриту за позовом ОСОБА_1 до Департаменту поліції охорони, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Первинна профспілкова організація працівників Департаменту поліції охорони, про визнання неправомірним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 червня 2022 року,ухвалене суддею Савицьким О. А., та постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2022 року, прийняту колегією суддів у складі Ратнікової В. М., Кирилюк Г. М., Левенця Б. Б.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. 22 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Печерського районного суду міста Києва з позовом до Департаменту поліції охорони (далі - ДПО), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Первинна профспілкова організація працівників Департаменту поліції охорони (далі - Профспілка ДПО), про скасування наказу ДПО від 23 листопада 2020 року № 260 о/с щодо її звільнення (далі - Наказ ДПО від 23 листопада 2020 року), поновлення її на посаді провідного фахівця відділу правового забезпечення ДПО та стягнення з відповідача на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

2. Свої вимоги позивачка обґрунтовує тим, що вона перебувала у трудових відносинах з відповідачем та займала посаду провідного фахівця відділу правового забезпечення ДПО. Але наказом ДПО від 23 листопада 2020 року позивачка була звільнена із займаної посади на підставі пункту 6 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 року № 322-VIII (в актуальній редакції далі - КЗпП України) з формулюванням - через відмову від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці.

3. На переконання позивачки, у відповідача, насправді, відбувалось скорочення штату, а тому процедура її звільнення відбулась з порушенням вимог частини першої статті 40 КЗпП України. Позивачка не була попереджена про своє звільнення за два місяці до зміни істотних умов праці, які не були узгоджені з Профспілкою ДПО; їй не були запропоновані усі вакантні посади, на які вона могла претендувати. Зокрема, відповідно до наказу Національної поліції України від 11 серпня 2020 року № 649 «Про затвердження Переліку змін у штатах органів і підрозділів поліції охорони» (далі - Наказ НП України від 11 серпня 2020 року) було введено дев`ять посад новоствореного управління правового забезпечення ДПО із одночасним скороченням восьми посад відділу правового забезпечення ДПО. Зазначений наказ не був доведений до відома працівників, яких безпосередньо стосувалось відповідне скорочення. Позивачці не були запропоновані відповідачем усі вакантні посади ДПО, на які вона могла б претендувати.

4. Також відповідач не виконав умови пунктів 4.1.3 та 4.1.4 Колективного договору ДПО щодо проведення скорочень працівників та узгодження цього із Профспілкою ДПО.

5. Враховуючи вищевикладене, позивачка своє звільнення вважає незаконним, оскільки відповідачем були порушені положення законодавства про працю, а тому звернулась до суду з даним позовом з метою захисту своїх порушених прав.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

6. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 12 лютого 2021 року ця цивільна справа передана за підсудністю до Шевченківського районного суду міста Києва.

7. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 22 червня 2022 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2022 року, у задоволенні позову відмовлено.

8. Суд першої інстанції мотивував своє судове рішення тим, що реорганізація структурного підрозділу ДПО - відділу правового забезпечення, відбувалась саме шляхом перетворення одного структурного підрозділу в інший, у зв`язку з чим хоч і відбулась зміна істотних умов праці, а саме зміна назви посади, але фактично при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією та посадою. Також суд першої інстанції виходив з того, що відповідач згідно із частиною третьою статті 32 КЗпП України за два місяці до зазначеної події повідомив позивачку про зміну істотних умов праці та запропонував їй відповідну роботу.

9. Отже, суд першої інстанції у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення зазначив, що проаналізувавши норми статей 32, 36, 40, 41, 42, 49-2 КЗпП України, врахувавши положення пунктів 4.1.4 та 4.1.5 Колективного договору ДПО, він дійшов висновку щодо відсутності порушення з боку відповідача при звільненні позивачки, а саме: щодо неповідомлення Профспілки ДПО про це звільнення, щодо непропонування їй інших вакансій ДПО та непопередження про звільнення за два місяці до цього. Звільнення позивачки правомірно здійснене на підставі пункту 6 частини першої статті 36 (зокрема, відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці) КЗпП України і відсутні підстави погоджуватись з позивачкою, що її звільнення мало відбуватись на підставі пункту 1 частини першої статті 40 (зокрема, зміна організації праці роботодавця) КЗпП України.

10. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції уточнивши встановлені обставини цієї справи, а також те, що зміна істотних умов праці, передбачена частиною третьою статті 32 КЗпП України, за своїм змістом не тотожна звільненню у зв`язку із зміною організації виробництва і праці, скороченням чисельності або штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки передбачає продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці.

11. Відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 761/11887/15-ц, звільнення працівника на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із його відмовою від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці не можна відносити ні до звільнення працівника за його ініціативою, ні до звільнення працівника за ініціативою роботодавця. Зазначена підстава припинення трудового договору є окремою самостійною підставою для припинення трудового договору, яка обумовлена відсутністю взаємного волевиявлення його сторін, недосягненням ними згоди щодо продовження дії трудового договору. Підставою для звільнення працівника за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України є його відмова від продовження роботи в нових умовах праці після спливу двомісячного строку з часу ознайомлення з відповідним повідомленням.

12. Посада «провідний фахівець» не була виключена із штатного розпису відповідача, відбулась лише заміна назви цієї посади, функціональні обов`язки старої та перейменованої посади не містять суттєвих змін та доповнень. Посада позивачки, чисельність та штат працівників ДПО не були скорочені, а навпаки, було введено додатково 1 посаду - «начальник відділу» та 1 посаду - «начальник управління». З огляду на те, що колишні істотні умови праці не можуть бути збережені, а позивачка не погодилась на продовження роботи в нових умовах, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачка була правомірно звільнена відповідачем на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України. У зв'язку з цим від відповідача не вимагалось дотримання вимог частини третьої статті 49-2 КЗП України, а також не потрібна була згода Профспілки ДПО відповідно до умов частини першої статті 43 КЗпП України.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

13. Наказом ДПО від 31 січня 2020 року № 27 о/с ОСОБА_1 призначена на посаду провідного фахівця відділу правового забезпечення ДПО, їй установлений відповідно до Колективного договору між ДПО та Профспілкою ДПО на 2019-2021 роки (далі також - Колективний договір ДПО) посадовий оклад у сумі 6 910,00 грн та надбавка за високі досягнення у праці у розмірі 25 відсотків її посадового окладу та надбавка за вислугу років. Згідно зі статтею 27 КЗпП України ОСОБА_1 встановлений випробувальний строк у три місяці, починаючи з 03 лютого 2020 року. Підставою для цього наказу стала заява ОСОБА_1 від 21 січня 2020 року.

14. Наказом Національної поліції України від 11 серпня 2020 року № 649 був затверджений перелік змін у штатах органів і підрозділів ДПО (далі також - Наказ НП України від 11 серпня 2020 року).

15. 21 вересня 2020 року ОСОБА_1 відповідно до вимог статті 32 КЗпП України була повідомлена відповідачем, що Наказом НП України від 11 серпня 2020 року відділ правового забезпечення ДПО реорганізований в управління правового забезпечення ДПО. Також її повідомили, що у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці істотні умови праці не змінюються, за виключенням найменування посад, запропоновали продовжити роботу в межах спеціальності, кваліфікації та посади (далі - повідомлення ДПО від 21 вересня 2020 року).

16. 25 вересня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до начальника ДПО із заявою, у якій просила перевести її на посаду провідного фахівця відділу претензійно-позовної роботи управління правового забезпечення ДПО.

17. 28 вересня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до начальника ДПО із заявою, у якій просила вважати подану нею заяву від 25 вересня 2020 року про переведення її на посаду провідного фахівця відділу претензійно-позовної роботи управління правового забезпечення ДПО відкликаною, посилаючись на те, що у відповідача відбулося скорочення штату, а тому вона залишає за собою право протягом двох місяців (з 21 вересня 2020 року) ознайомлюватись із запропонованими їй посадами відповідно до стажу її роботи та спеціальності та погоджуватись чи не погоджуватись з ними.

18. Наказом ДПО від 08 жовтня 2020 року № 227 о/с (далі - Наказ про переміщення від 08 жовтня 2020 року) переміщені до управління правового забезпечення ДПО з дорученням роботи у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором: начальник відділу правового забезпечення ДПО ОСОБА_2 ; заступник начальника відділу правового забезпечення ДПО ОСОБА_4; головний фахівець відділу правового забезпечення ДПО ОСОБА_3 ; провідний фахівець відділу правового забезпечення ДПО ОСОБА_1.

19. 23 листопада 2020 року т.в.о. начальника управління кадрового забезпечення ДПО підполковником поліції Чернецем В. І., заступником начальника управління - начальником організаційно-аналітичного відділу управління організаційно-аналітичного забезпечення та оперативного реагування ДПО Колосовським С. Й., секретарем Профспілки ДПО, головним інспектором відділу комплектування, організації штатної роботи та проходження служби УКЗ ДПО лейтенантом поліції Ліщишиним С. О. був складений акт про відмову від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці. Відповідно до цього акта 23 листопада 2020 року о 09 годині 27 хвилин у приміщенні ДПО (кабінет № 67) провідний фахівець відділу правового забезпечення ДПО ОСОБА_1 відмовилась від продовження роботи у ДПО у зв`язку із зміною істотних умов праці (далі - Акт про відмову від 23 листопада 2020 року). Водночас вона була повідомлена 21 вересня 2020 року відповідно до статті 32 КЗпП України про те, що Наказом НП України від 11 серпня 2020 року відділ правового забезпечення ДПО реорганізований в управління правового забезпечення ДПО, а також про те, що у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці істотні умови праці (системи та розміри оплати праці, пільги, режим роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, тощо) не змінюються, за виключенням найменування посад. Також ОСОБА_1 ознайомлена з пропозицією продовжити роботу в межах спеціальності, кваліфікації та посади на посаді провідного фахівця відділу претензійно-позовної роботи управління правового забезпечення ДПО.

20. Наказом ДПО від 23 листопада 2020 року № 260 о/с провідний фахівець відділу правового забезпечення ДПО ОСОБА_1 звільнена за пунктом 6 частини 1 статті 36 КЗпП України (відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці) - з 23 листопада 2020 року, з наданням їй відповідно до статті 44 КЗпП України вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку, компенсації за вісім діб невикористаної щорічної відпустки за робочий період з 03 лютого 2020 року до 23 листопада 2020 року, установивши щомісячну премію за листопад 2020 року у розмірі 72,7 %. Підставою для видання цього наказу зазначені: Наказ НП України від 11 серпня 2020 року, повідомлення ДПО від 21 вересня 2020 року, Акт про відмову від 23 листопада 2020 року № 4837/43/4-2020.

21. На момент розгляду судами попередніх інстанцій Наказ НП України від 11 серпня 2020 року, Наказ про переміщення від 08 жовтня 2020 року та оскаржуваний наказ про звільнення позивачки не були скасовані, визнані недійсним чи незаконними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

22. У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2022 року, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Рух справи у суді касаційної інстанції

23. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2023 року після усунення недоліків касаційної скарги відкрите касаційне провадження у справі.

24. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 січня 2024 року справа призначена до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії із п'яти суддів.

25. 13 березня 2024 року справа розподілена колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі: Пророка В. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ситнік О. М.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

26. З урахуванням змісту касаційної скарги ОСОБА_1 оскаржує зазначені судові рішення на підставі пунктів 1 та 4 (пункти 1 та 3 частини третьої статті 411 ЦПК України) частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV (далі - ЦПК України).

27. На думку ОСОБА_1 апеляційний суд безпідставно не застосував правовий висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 19 червня 2020 року у справі № 461/770/19, від 11 вересня 2020 року у справі № 215/2330/19, від 11 травня 2021 рокуу справі № 317/182/19-ц, від 01 грудня 2021 року у справі № 761/24929/20, від 14 вересня 2022 року у справі № 317/181/19, від 29 вересня 2022 року у справі № 465/6963/20, який зводиться до того, що факт скорочення посади у роботодавця виключає можливість звільнення за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України, оскільки відсутні передбачені частиною третьою статті 32 КЗпП України обставини. Тобто для застосування зазначеної підстави звільнення посада не може скорочуватись - мають лише змінюватись істотні умови праці за тією самою посадою.

28. Суди попередніх інстанцій помилково та неповно оцінивши докази у справі дійшли хибного висновку щодо правомірності застосування пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України, вони не звернули увагу на те, що Наказом НП України від 11 серпня 2020 року її посада скорочена.

29. Також з посиланням на пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України, позивачка вказує на те, що апеляційним судом протиправно відхилені її клопотання про долучення нотаріально завіреної заяви свідка ОСОБА_2 від 17 жовтня 2022 року та про виклик її як свідка без наведення жодних мотивів такого відхилення.

30. Суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки тому факту, що Наказом про переміщення від 08 жовтня 2020 року, прийнятим на підставі частини другої статті 32 КЗпП України, були переміщені працівники відповідача, включаючи позивачку, з одного структурного підрозділу у інший, що не є тотожними переведенню, оскільки при переміщенні істотні умови трудового договору не змінюються. Тимчасовість цього наказу судами також не була встановлена. Тому після прийняття та її ознайомлення з цим наказом позивачка мала чітке усвідомлення, що вона була переміщена у зазначений спосіб, а її безстроковий трудовий договір продовжив дію без зміни істотних умов праці.

31. Також ОСОБА_1 , попри висновки судів попередніх інстанцій, вважає, що відповідач мав узгоджувати її звільнення із Профспілкою ДПО, оскільки відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду (Об'єднана плата Касаційного цивільного суду) від 18 травня 2020 року у справі № 761/11887/15-ц, гарантії про обов'язкове отримання роботодавцем попередньої згоди виборного органу, а також вищого виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення працівника, який є членом виборного органу первинної профспілкової організації установи розповсюджується на випадки його звільнення на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України. Цей висновок підтверджується й постановою Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 215/4255/18.

32. Верховний Суд не бере до уваги ті доводи, які не стосуються касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень у межах вимог, встановлених статтею 400 ЦПК України. Зокрема, оскільки в межах цієї справи не оскаржується Наказ НП України від 11 серпня 2020 року, Верховний Суд не розглядає доводи, які стосуються обґрунтованості та необхідності змін у роботі відповідача, які призвели до звільнення позивачки.

(2) Позиція ДПО

33. Верховний Суд не приймає до розгляду відзив ДПО від 28 грудня 2022 року № 5054/43/10-2022, поданий до Верховного Суду 29 грудня 2022 року, оскільки відповідач не надав доказів його направлення учаснику цієї справи - Профспілці ДПО відповідно до вимог статті 395 ЦПК України.

(3) Позиція інших учасників справи

34. Інші учасники справи правом на подання заперечення (відзиву; пояснень) на касаційну скаргу не скористалися.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

35. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (частини перша та шоста Конституції України).

36. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).

37. Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ, у тому числі практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

38. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України).

39. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи (частина перша статті 53 ЦПК України).

40. Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (частина перша статті 69 ЦПК України). Виклик свідка здійснюється за заявою учасника справи. Заява про виклик свідка має бути подана до або під час підготовчого судового засідання, а якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, - до початку першого судового засідання у справі (частини перша та третя статті 91 ЦПК України).

41. Глава 5 ЦПК України присвячена врегулюванню питання доказів та доказування. Суть доказів, їх належність, допустимість, достовірність та достатність, оцінка їх судом та умови їх розгляду судом визначені статтями 76-80 ЦПК України.

42. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина друга статті 367 ЦПК України).

43. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя статті 367 ЦПК України).

44. Підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у певних випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (згідно із пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Іншою підставою касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України є відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Також, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

45. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частини перша та друга статті 400 ЦПК України).

46. Згідно із частиною третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України (пункт 1); або якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3).

47. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

48. Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров`я (частина друга статті 32 КЗпП України).

49. У зв'язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці (частина третя статті 32 КЗпП України).

50. Тимчасове переведення працівника на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, допускається лише за його згодою. Власник або уповноважений ним орган має право перевести працівника строком до одного місяця на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, без його згоди, якщо вона не протипоказана працівникові за станом здоров`я, лише для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій, а також інших обставин, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, з оплатою праці за виконану роботу, але не нижчою, ніж середній заробіток за попередньою роботою (частини перша та друга статті 33 КЗпП України).

51. Згідно із частиною четвертою статті 32 КЗпП України якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 КЗпП України.

52. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору, зокрема є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці.

53. Пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України передбачає, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Водночас звільнення з цієї підстави допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга статті 40 КЗпП України).

54. При скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці (частина перша статті 42 КЗпП України).

55. Відповідно до частини першої статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстави, передбаченої, зокрема, пунктом 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації) статті 40 КЗпП України, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.

56. Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством (частини перша та друга статті 49-2 КЗпП України).

57. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених КЗпП України. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно (згідно із частиною третьою статті 49-2 КЗпП України).

58. При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму (частини перша та друга статті 116 КЗпП України).

59. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України).

60. У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою статті 235 КЗпП України (частина третя статті 235 КЗпП України).

61. Відповідно до частини першої статті 1 та пункту 4 частини третьої статті 13 Закону України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» у складі Національної поліції України функціонує поліція охорони. Разом з тим зміст цього закону та, зокрема, його статті 17 визначають, що поліцейський - це окрема категорія працівників Національної поліції України, у тому числі ДПО. Тому окрема вказівка у частині першій статті 43 КЗпП України як на «поліцейських», так і на «працівників Національної поліції», означає, що вона розповсюджується на всіх працівників Національної поліції України, а відтак і ДПО. У зв'язку із цим правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 18 травня 2020 року у справі № 761/11887/15-ц та від 23 вересня 2020 року у справі № 215/4255/18, не може бути застосований у цій справі, оскільки у цих зазначених справах мова не йшла про звільнення працівника національної поліції України, а відтак правовідносини не є подібними до справи, що розглядається.

62. Припинення трудового договору за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України при відмові працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обґрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при провадженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці (раціоналізацією робочих місць, введенням нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадженням передових методів, технологій тощо) (пункт 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів»).

63. Пункт 1.1.4 Колективного договору ДПО передбачає, що його сторони домовились про представництво Профспілкою ДПО інтересів поліцейських та цивільного персоналу ДПО з питань, що входять до її компетенції, обумовленої Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії».

64. ДПО згідно із пунктом 4.1.3. Колективного договору ДПО зобов'язане забезпечити збереження робочих місць у разі скорочення штатів шляхом першочергового скорочення вакантних посад, а також у період, коли з'явилися передумови скорочення штатів, без крайньої службової необхідності не приймати на вакантні посади нових працівників.

65. Пункт 4.1.4. Колективного договору ДПО також передбачає обов'язок ДПО при скороченні чисельності або штату працівників, у разі звільнення працівників з причин економічного, структурного характеру або у зв'язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності ДПО, завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати Профспілці ДПО інформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з Профспілкою ДПО про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

66. ДПО відповідно до пункту 4.1.5. Колективного договору зобов'язане при проведенні реорганізації, ліквідації структурних підрозділів скорочення штату, згідно із частиною 1 статті 40 КЗпП України, не менш ніж за 2 місяці персонально попереджати працівника про наступне звільнення (стаття 49-2 КЗпП України) та, водночас з попередженням про звільнення, пропонує іншу роботу в ДПО. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, вакантних посад, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу в ДПО, працівник за своїм розсудом звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

67. Оцінка Верховним Судом в межах касаційного перегляду справи правозастосування судами попередніх інстанцій у конкретній справі з її обставинами та доказами не є правовим висновком у розумінні пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки стосується безпосередньо цього правозастосування а не висновку про те, як має застосовуватись та чи інша норма права. Тому Верховний Суд не бере до уваги посилання позивачки, у тому вигляді, у якому воно сформульоване, на його постанову від 15 квітня 2020 року у справі № 490/7708/18.

68. Відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 вересня 2022 року у справі № 317/181/19 суд не може перебирати на себе повноваження роботодавця, до виключних повноважень якого належить взаємодія зі своїми працівниками. Тому суд в межах заявлених позовних вимог та наданих доказів має перевірити законність звільнення працівника-позивача з тих підстав, з яких воно відбулось та з якими роботодавець пов'язував таке звільнення, а у разі встановлення незаконного звільнення - скасувати відповідний наказ про звільнення та поновити працівника на роботі.

69. Оскільки реальні позовні вимоги позивачки не стосуються вимоги про зміну формулювання підстав її звільнення (пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України замість пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України) Верховний Суд не розглядає доводи позивачки щодо невиконання роботодавцем вимог законодавства щодо звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки вони не стосуються предмета спору, визначеного самою позивачкою.

70. У зв'язку із зазначеним Верховний Суд не бере до уваги посилання позивачки відповідно до його формулювання у контексті пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України на постанови Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 520/6648/15-ц, від 10 вересня 2018 року у справі № 487/6407/16-ц,від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17, від 02 липня 2020 року у справі № 766/6227/17, від 15 вересня 2020 року у справі № 757/55752/17?ц, від 24 вересня 2020 року у справі № 569/17386/18 та постанову Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6?40цс15. Також Верховний Суд вважає необхідним зазначити, що ці посилання не можуть прийматись ним до уваги ще й через те, що виконання роботодавцем вимог частини третьої статті 49-2 КЗпП України випливає із самих норм КЗпП України, а не констатації цього Верховним Судом. У разі, якщо буде встановлено, що суди попередніх інстанцій помилково кваліфікували правомірність звільнення позивачки за статтею КЗпП України, яка не передбачала реалізацію статті 49-2 КЗпП України, це означатиме необхідність застосування правильних положень КЗпП України, у тому числі цієї статті 49-2, якщо це передбачено КЗпП України для конкретного випадку. І ця необхідність випливатиме із принципу верховенства права, який зокрема передбачає обов'язковість виконання норм права.

71. Відповідно до матеріалів цієї справи, зокрема Наказу НП України від 11 серпня 2020 року, посади як відділу правового забезпечення, так і управління правового забезпечення ДПО віднесені до сфери цивільного персоналу, у зв'язку з чим питання адміністративної юрисдикції щодо цього спору не постає.

72. Предметом цього спору не є порядок створення Профспілки ДПО, її реорганізація або зміна її керівництва, а тому суди попередніх інстанцій справедливо дійшли висновку, що третьою особою у цій справі може бути саме Профспілка ДПО, а не її колишня Голова ОСОБА_2 , яка відповідно до матеріалів справи склала свої повноваження 04 листопада 2020 року (протилежне судами попередніх інстанцій не встановлено, учасниками справи не доведено). Також відповідно до матеріалів справи усі аргументи, які надавались ОСОБА_2 та стосувались саме звільнення позивачки, а не законності Наказу НП України від 11 серпня 2020 року, який не оскаржується у цій справі, та питань, пов'язаних з організацією діяльності та управління Профспілкою ДПО, які не є предметом цього спору, були надані суду самою позивачкою. Оскільки позивачка не наводить у своїй касаційній скарзі ті доводи, які б довели, що суди попередніх інстанцій не врахували якісь додаткові доводи, які ОСОБА_2 могла б надати як свідок, саме щодо предмету спору у цій справі, які не надала позивачка, Верховний Суд вважає, що апеляційний суд діяв в межах норм ЦПК України, переглядаючи в апеляційному порядку оскаржуване судове рішення суду першої інстанції без самостійного виклику ОСОБА_2 у якості свідка у цій справі.

73. Верховний Суд не бачить підстав для відступу від свого правового висновку, що факт скорочення посади у роботодавця виключає можливість звільнення за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України, оскільки відсутні передбачені частиною третьою статті 32 КЗпП України обставини. У зв'язку з цим суди попередніх інстанцій дійсно проігнорували цей правовий висновок, роблячи свої висновки, що Наказ НП України від 11 серпня 2020 року передбачає лише зміну істотних умов праці позивачки - зміну назви її посади, а не стосується скорочення цієї посади як такої.

74. Судами попередніх інстанцій не встановлена, а сторонами цього спору не доведена наявність у повідомленні ДПО від 21 вересня 2020 року інформації про майбутнє звільнення позивачки за будь-яких висловлених у цьому попередженні умов. Суди попередніх інстанцій не надали належного пояснення чому вони розглядали повідомлення ДПО від 21 вересня 2020 року як належне у контексті статті 32 КЗпП України, враховуючи, що у ньому йдеться фактично про єдину зміну істотних умов праці - зміну найменування посади, але при цьому не визначено як саме зміниться це найменування для позивачки, оскільки не вказано у якому з відділів відповідного управління ДПО їй пропонують продовжити роботу.

75. Судами попередніх інстанцій не встановлений, а сторонами цього спору не доведений факт скасування Наказу про переміщення від 08 жовтня 2020 року, визнання його незаконним, його тимчасовість. Позивачка не оскаржує цей наказ та підтверджує своє ознайомлення з ним, доводить на підставі нього відсутність зміни істотних умов праці, що також вказує на неможливість її звільнення за пунктом 6 статті 36 КЗпП України.

76. При цьому суди попередніх інстанцій не надали належного пояснення чому попри переміщення позивачки за Наказом про переміщення від 08 жовтня 2020 року це не відображено у її трудовій книжці та вона звільнена з посади провідного фахівця відділу правового забезпечення ДПО 23 листопада 2023 року.

77. Переміщення відповідно до частини другої статті 32 КЗпП України дійсно не є переведенням та не обумовлене зміною істотних умов праці. Водночас воно не залежить від скорочення посади у структурній одиниці роботодавця або реорганізації такої структурної одиниці, з якої відбулось переміщення. Згідно із Наказом про переміщення від 08 жовтня 2020 року, як встановили суди попередніх інстанцій, позивачка була переміщена з відділу правового забезпечення ДПО в управління правового забезпечення ДПО «з дорученням роботи у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором». Разом з тим цей наказ не містить уточнення, а суди попередніх інстанцій не встановили у однозначний спосіб до якого саме відділу управління правового забезпечення ДПО цим наказом була переміщена позивачка.

78. При цьому відповідно до встановлених обставин справи відповідач доводив, що не відбулось по суті зміни істотних умов праці в частині функціональних обов'язків позивачки, які вона виконувала у відділі правового забезпечення ДПО та тих, які мала виконувати в управління правового забезпечення ДПО.

79. В матеріалах справи містяться частина Посадових (функціональних) обов'язків працівників управління правового забезпечення ДПО, затверджених начальником ДПО 14 вересня 2020 року (далі - Посадові обов'язки працівників управління правового забезпечення ДПО), яка розглядалась судом першої інстанції, у яких визначені лише обов'язки керівника цього управління та керівників двох його відповідних відділів, а не провідного фахівця, зокрема відділу претензійно-правової роботи. Також в матеріалах справи містяться Функціональні обов'язки працівників відділу правового забезпечення ДПО, затверджені начальником ДПО 17 серпня 2020 року, у яких, зокрема визначені обов'язки провідного фахівця. Суд першої інстанції не пояснив у мотивувальній частині його оскаржуваного судового рішення яким чином він встановив на підставі цих документів відсутність відмінності у функціональних обов'язках провідного фахівця відділу правового забезпечення ДПО та провідного фахівця відділу, наприклад, претензійно-правової роботи управління правового забезпечення ДПО з точки зору відсутності зміни істотних умов праці позивачки.

80. Апеляційному суду відповідач надав додатково повні Посадові (функціональні) обов'язки працівників управління правового забезпечення ДПО, у яких визначені й посадові (функціональні) обов'язки провідних фахівців управління правового забезпечення ДПО. Апеляційний суд прийняв ці докази до розгляду та, погоджуючись з висновком суду першої інстанції щодо відсутності суттєвих відмінностей у посадових (функціональних) обов'язках провідного фахівця відділу правового забезпечення ДПО, які здійснювала позивачка, та посадових (функціональних) обов'язках провідного фахівця відділу претензійно-правової роботи управління правового забезпечення ДПО. Однак апеляційний суд у мотивувальній частині свого оскаржуваного судового рішення не вказав відповідно до вимог частини третьої статті 367 ЦПК України з яких підстав він дійшов висновку, що відповідач не міг подати повну версію Посадових (функціональних) обов'язків працівників управління правового забезпечення ДПО суду першої інстанції.

81. Верховний Суд відповідно до вимог ЦПК України, зокрема його статті 400, позбавлений можливості усунути зазначені процесуальні недоліки у дослідженні судами попередніх інстанцій посадових (функціональних) обов'язків позивачки до та після її переміщення за Наказом про переміщення від 08 жовтня 2020 року.

82. По суті відповідно до встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи постає питання про поновлення позивачки на посаді, на яку вона була переміщена Наказом про переміщення від 08 жовтня 2020 року з належним приведенням записів її трудової книжку у відповідність до цього та виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Оскільки позивачка не звільнялась на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України неналежне її повідомлення відповідачем про Наказ НП України від 11 серпня 2020 року втрачає значення для її трудових стосунків з відповідачем, враховуючи наступний Наказ про переміщення від 08 жовтня 2020 року. Також, оскільки підстави для її звільнення за пунктом 6 статті 36 КЗпП України теж відсутні, то порушення відповідачем процедури звільнення за пунктом 6 статті 36 КЗпП України також не мають юридичного значення для вирішення цього спору по суті.

83. У разі наявності підстав для застосування частини другої статті 235 КЗпП України суд наділений відповідними повноваженнями перевірити наданий йому розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу та визначити на підставі досліджених ним доказів та встановлених обставин справи реальну суму цього стягнення. Оскільки суди попередніх інстанцій не досліджували цей окремий аспект позовних вимог у оскаржуваних судових рішеннях, будучи переконаними, що позов не підлягає задоволенню, то Верховний Суд відповідно до вимог статті 400 ЦПК України позбавлений процесуальних можливостей зробити це за них. У зв'язку із цим Верховний Суд не бере до уваги аргументи касаційної скарги щодо цього розрахунку та пояснення щодо строків розгляду цієї справи у судах, які на цей розрахунок можуть вплинути, у тому числі посилання на правовий висновок щодо таких розрахунків, викладений у постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц.

84. Також Верховний Суд у цьому контексті звертає увагу на те, що вимога про нове рішення у справі, адресована Верховному Суду, не може обґрунтовуватись посиланням на частину третю статті 411 ЦПК України, оскільки підтвердження обґрунтованості такого посилання у касаційній скарзі згідно із самою статтею 411 ЦПК України має призводити до скасування судових рішень, які не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України, та передачі справи на новий розгляд.

85. Оскільки, відповідно до змісту частини другої статті 235 ЦПК України, законодавець пов'язує вирішення трудового спору, яке веде до скасування незаконного звільнення працівника та поновлення його на роботі з одночасним вирішенням питання про виплату цьому працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу - ці питання не можуть бути розділені та вирішуватись окремо.

86. Враховуючи зазначене, Верховний Суд дійшов висновку про невідповідність оскаржуваних судових рішень вимогам статті 263 (законність і обґрунтованість судового рішення) ЦПК України та необхідність передати справу у всій сукупності позовних вимог на новий розгляд до суду першої інстанції.

87. ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (дивитись, наприклад, рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine), заява № 4909/04, пункт 58).

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

88. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України).

89. Частина третя статті 411 ЦПК України передбачає підстави для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд за умови порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

90. На підставі здійсненої вище оцінки аргументів учасників справи, висновків судів попередніх інстанцій Верховний Суд дійшов висновку про необхідність частково задовольнити касаційну скаргу позивачки - скасувати оскаржувані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

(2.2) Щодо дій, які повинен виконати суд першої інстанції

91. Належним чином дослідити усі докази у справі, встановити дійсні обставини справи, надати їм належну оцінку, зокрема встановити на яку саме посаду була переміщена позивачка за Наказом про переміщення від 08 жовтня 2020 року, оцінити розрахунок середньої заробітної плати, наведений позивачкою, - прийняти в межах наданих доказів на їх підставі судове рішення, яке відповідає вимогам статті 263 ЦПК України.

92. Здійснити розподіл судових витрат.

(2.3) Щодо судових витрат

93. Оскільки Верховний Суд передає справу на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не здійснюється на цьому етапі, а має бути здійснений за результатами остаточного її вирішення.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Частково задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_1 .

2. Скасувати постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2022 року та рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 червня 2022 року.

3. Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Пророк

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

О. М. Ситнік