Рішення

від 11.03.2024 по справі 640/19385/22

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 01133, м. Київ, бульвар Лесі Українки, 26, тел. +380 (044) 207 80 91

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 березня 2024 року м.Київ№ 640/19385/22

Київський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Терлецької О.О., при секретарі судового засідання Карпенко Д.С.,

за участю представника позивача - Чучковської О.В.,

представників відповідача - Кобзар В.П., Грабовського А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління державної охорони України про визнання протиправною бездіяльність, стягнення середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку,

в с т а н о в и в:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 (далі позивач) до Управління Державної охорони України (далі відповідач, УДО України), - про стягнення середнього розміру грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.

Зміст позову складають наступні позовні вимоги: 1) визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не виплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби у запас Служби безпеки України; 2) стягнути з відповідача на користь позивача середній розмір грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби (з 01.08.2019) по день фактичного розрахунку (по 07.10.2022) в сумі 1 369 232, 16 грн.

Зазначений адміністративний позов був прийнятий до провадження Окружним адміністративним судом м.Києва ухвалою від 08.11.2022 та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження.

Відповідно до ч.2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13.12.2022 № 2825-IX, - Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя. До початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом. У зв`язку з зазначеним та на підставі статей 241, 248, 256 КАС України, Київським окружним адміністративним судом справу було прийнято до провадження ухвалою від 25.09.2023 та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження.

В судовому засіданні представник позивача підтримала позовні вимоги, які обґрунтовувалапростроченням виплати позивачу грошової компенсації за 15 днів невикористаної щорічної основної відпустки у 2015 році у розмірі 18100, 41 грн та застосування до спірних правовідносин у зв`язку з таким простроченням статті 117 Кодексу законів про працю України.

Відповідач проти позову заперечив, подав до суду відзив, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Представник відповідача заперечення проти позову, викладені у відзиві підтримав, пояснив, що заявлена сума відшкодування за прострочення виплати 18100, 41 грн за 15 невикористаних днів відпустки не є обґрунтованою, не є співрозмірною до суми заборгованості та не відповідає вимогам статті 117 КЗпП України.

Дослідивши матеріали судової справи та заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 дійсно проходив військову службу за контрактом в УДО України. Так позивач перебував на службі в Управлінні Державної охорони України з 2001 року по 31.07.2019. Наказом УДО України від 31.07.2019 №514-ос/дск «Щодо особового складу» позивача було звільнено у запас Служби безпеки України у званні полковника.

Позивачу під час звільнення виплачено грошову компенсацію за 45 днів невикористаної щорічної основної відпустки за 2019 рік та грошову допомогу при звільненні з військової служби із розрахунку 50% місячного грошового забезпечення за 24 років календарної служби, усього загалом майже 530 тис. грн., що підтверджується копією витягу з наказу та довідки про доходи №105 додано позивачем до позову.

Позивач зазначає, що наприкінці лютого 2020 він дізнався від своїх колишніх співробітників, що відповідач виплачує премії та надбавки своїм колишнім співробітникам за рахунок коштів, не виплачених колишнім працівникам УДО України при звільненні. З метою з`ясування всіх обставин справи, представником позивача відповідачу були направлені адвокатські запити.

Згідно довідки УДО України про надання відпусток з 2008 по 2019 роки, позивачу за період проходження військової служби в УДО України від 21.04.2020 та відповіді на зазначені вище адвокатські запити, - позивач за час служби з 2008 по 2019 не використав 60 днів щорічної основної відпустки, з яких за 45 днів щорічної основної відпустки за 2019 була виплачена грошова компенсація під час звільнення позивача, а за 15 днів невикористаної щорічної основної відпустки грошова компенсація під час звільнення позивача не була виплачена.

Згідно довідки про доходи №189 від 15.07.2020, №105 від 15.04.2020, грошового атестату, службової записки від 06.07.2020 та Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям УДО України, затвердженого наказом УДО України від 27.07.2018 №295/ДСК, - розмір середньоденного грошового забезпечення позивача становить 1185,55 (у місяці де 31 календарний день), 1225, 07 (у місяці де 30 календарних днів). В цілому розмір грошової компенсації за 15 днів щорічної основної невикористаної відпустки за 2015 склала 18376,05 грн.

Вважаючи протиправною невиплату зазначеної вище суми компенсації в розмірі 18376,05 грн за 15 днів щорічної основної невикористаної відпустки за 2015 позивач звернувся до суду. Предметом зазначеного позову позивач самостійно серед іншого визначив нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні основної відпустки за 2015 рік.

Окрім того Шостим апеляційним адміністративним судом в постанові від 07.09.2022, яка є остаточним судовим рішенням у справі №640/12155/20, було зазначено, що в зазначеній справі «має місце спір про право на належні звільненому працівникові суми, а саме: право позивача на отримання сум за невикористану відпустку…Підставою для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку буде рішення у даній справі, яким встановлено правопозивача на отримання вихідної допомоги».

Таким чином сам факт права на нарахування зазначеної частини відпустки був предметом спору в судовій справі за позовом позивача та мав бути вирішений судом. Так за наслідком розгляду зазначеного позову позивача, Окружний адміністративний суд м. Києва виніс рішення від 14.12.2021 у справі №640/12155/20, яким визнано протиправною бездіяльність відповідача та зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 рік, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.

За наслідком розгляду апеляційних скарг Шостий апеляційний адміністративний суд у справі №640/12155/20 скасувавши рішення суду першої інстанції виніс постанову від 06.09.2022 (повний текст підписано 14.09.2022), якою було визнано протиправною бездіяльність відповідача та зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані 15 календарних дні щорічної основної відпустки за 2015 рік, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, яка складає 18 376,05 грн.

Таким чином, - остаточне судове рішення на підставі якого у відповідача винило зобов`язання щодо сплати позивачу суми відшкодування за невикористані дні відпустки у розмірі 18 376,05 грн набрало законної сили 14.09.2022.

Вже 26.09.2022 представником позивача була подана відповідачу заява щодо перерахування коштів за вищезазначеним рішенням суду у справі №640/12155/20.

07.10.2022, як зазначає позивач в позовній заяві, відповідачем було перераховано на банківський рахунок позивача грошову компенсацію за 15 днів невикористаної відпустки у розмірі 18 100, 41 грн, що складає суму, присуджену рішенням суду у справі №640/12155/20 після утримання в дохід держави всіх податків та зборів.

При цьому позивач вважає, що затримання виплати має бути вирахувана судом з моменту звільнення позивача (з 01.08.2019), а не з моменту набрання законної сили остаточним судовим рішенням у справі №640/12155/20 (з 07.09.2022), а тому складає 1136 днів.

Базуючись на зазначеному, позивач просить застосувати статтю 117 Кодексу законів про працю України та стягнути з відповідача середній розмір грошового забезпечення безвідносно до то того, яку частину такого забезпечення складає компенсація за невикористану відпустку за період 1136 днів, що обрахунками позивача складає 1 369 232,16 грн.

Однак доводи позивача в частині визначення терміну прострочення не можуть бути прийняті судом як належні, оскільки зобов`язання по нарахуванню визначеної судом суми компенсації за невикористані дні відпустки в розмірі 18 376,05 грн виникло в силу ст.14 КАС України з моменту набрання остаточним судовим рішенням у справі №640/12155/20 законної сили, - тобто з 14.09.2022. При цьому з резолютивної частини Постанови Шостого апеляційного адміністративного суду не слідує, що нарахування грошової компенсації слід здійснювати числом звільнення позивача з 01.08.2019.

Напроти, Шостий апеляційний адміністративний суд у справі №640/12155/20 відхилив як передчасну позовну вимогу позивача зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки виплати нарахованих сум за невикористану відпустку за період з 31.07.2019 по день звернення до суду, виходячи з середньоденного грошового забезпечення (у розмірі 1185,55 грн). При цьому суд апеляційної інстанції щодо саме цієї позовної вимоги в постанові від 06.09.2022 вказав, що вона є передчасною, а порушення відповідного права не доведено.

Відповідно, оскільки суд апеляційної інстанції у постанові від 06.09.2022 у справі №640/12155/20, яка має преюдиційне значення для вирішення і даної справи, поставив встановлення судом факту порушення права позивача на отримання виплати середнього заробітку за час затримання розрахунку за ст. 117 КЗпП України в залежність від обставин виконання відповідачем судового рішення по виплаті фіксованого судом розміру компенсації 18 376,05 грн, - то при вирішенні даної справи, суд виходить з того, що відповідач визнану судом суму компенсації добровільно виплатив позивачу в межах одного календарного місяця з дати набрання сили відповідним судовим рішенням від 06.09.2022.

Надаючи правову оцінку обставинам справи суд виходить з наступного.

Релевантними нормами матеріального права щодо заявленого позивачем предмету позову є наступне законодавство: Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-ХІІ від 25.03.1992, Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей» №2011-XII від 20.12.1991, Закон України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» від 04.03.1998 №160/98-ВР. При цьому суд, бере до уваги стійку судову практику суду касаційної інстанції, на яку позивач посилається у позовній заяві та у запереченнях на відзив і застосовує норми Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) в частині, в якій зазначені спеціальні закони щодо військовослужбовців не передбачають регулювання, а саме обставин визначених статтею 117 КЗпП України. Суд також зауважує, що своє порушене право, за захистом якого позивач звернувся з позовом в даній адміністративній справі, - позивач аргументує виключно необхідністю застосування ст.117 КЗпП України.

Відповідно до ст.3 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-ХІІ від 25.03.1992, - правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ч.1 ст.1-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей» №2011-XII від 20.12.1991, - законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів.

Відповідно до ст.1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей» №2011-XII від 20.12.1991, - військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

Відповідно до ст.2 Закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» від 04.03.1998 №160/98-ВР, - правову основу державної охорони становлять Конституція України, міжнародні договори України, цей та інші закони України, акти Президента України та Кабінету Міністрів України, а також відомчі та міжвідомчі нормативно-правові акти, що регулюють відносини у сфері державної охорони.

Відповідно до ч.1 ст.20 Закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» від 04.03.1998 №160/98-ВР, - на військовослужбовців Управління державної охорони України поширюються соціальні гарантії, передбачені законодавством України для військовослужбовців Збройних Сил України.

Відповідно до ч.11 ст.16 Закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» від 04.03.1998 №160/98-ВР, - умови праці працівників Управління державної охорони України визначаються законодавством України про працю та укладеним трудовим договором (контрактом).

Системний аналіз зазначених норм спростовує твердження відповідача щодо неналежності норм КЗпП України, зокрема і статей 116 та 117, до спірних правовідносин у зв`язку з винятковим статусом позивача як військовослужбовця. Напроти, - можливість субсидіарного застосування норм КЗпП України передбачена зазначеними вище нормами спеціальних законів. Такий висновок підтверджується також практикою Верховного Суду, на яку звертала увагу представниця позивача.

Відповідно до ст.116 КЗпП України, - при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Зазначена стаття передбачає застосування строку виплати від моменту звільнення лише щодо сум, щодо яких мав місце спір (ч.2 ст.116 КЗпП України), і не передбачає застосування такого строку щодо штрафних нарахувань у зв`язку з затримкою виплати сум, передбачених ч.1 ст.116 КЗпП України, і тим більше безальтернативно виключає застосування такого строку для спірних сум. Сума щодо якої позивач просить нарахування відшкодування за прострочення була спірною у справі №640/12155/20, і остаточне судове рішення в цій справі набрало законної сили лише 14.09.2022.

За таких умов, суд, враховуючи що остаточне рішення у преюдиційній справі №640/12155/20 набрало законної сили лише 14.09.2022 і, відповідно, моментом безспірності суми в розмірі 18 376,05 грн, яку відповідач мав виплатити позивачу є дата з якої рішення стало обов`язкове до виконання 14.09.2022, - приходить до висновку про безпідставність аргументів позивача щодо терміну прострочення 1136 днів, оскільки такі аргументи не відповідають правовому регулюванню в даній адміністративній справі та змісту самої статті 116 КЗпП України.

Розглядаючи питання щодо можливості застосування в даній справі ст.117 КЗпП України, на яку позивач посилається як на базову правову норму щодо свого права на отримання відшкодування за прострочення сплати компенсації за невикористану частину відпустки в розмірі 18 376,05 грн, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 117 КЗпП України, - у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Частина перша зазначеної статті не застосовна до спірних правовідносин, оскільки передбачає відповідальність роботодавця за невиплату з його вини лише безспірних сум, а сума компенсації за невикористану частину відпустки в розмірі 18 376,05 грн була спірною, і остаточно визнана лише судом у справі №640/12155/20. Відповідно, - і санкція передбачена ч.1 ст.117 КЗпП України за прострочення у вигляді стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, - не може бути застосована до спірних правовідносин в даній справі. З цих же підстав не застосовна в даній адміністративній справі є і судова практика Верховного Суду, на яку позивач посилається у відповіді на відзив щодо практики застосування ч.1 ст.117 КЗпП України, оскільки така практика не стосується аналогічних правовідносин щодо цієї справи.

Як наслідок, - суд відхиляє доводи позивача про належність стягнення середнього заробітку як санкції за ч.1 ст.117 КЗпП України за прострочення сплати компенсації за невикористану частину відпустки в розмірі 18 376,05 грн

Також з заяв по суті, поданих позивачем слідує, що позивач, просить застосувати до спірних правовідносин ч.2 ст.117 КЗпП України, вказуючи на те, що, серед іншого, не виплата своєчасно позивачу компенсації за невикористану частину відпустки в розмірі 18 376,05 грн потягла для позивача шкоду у вигляді матеріальних втрат у зв`язку з неможливістю фінансування лікування себе та батька, а також через втрачену вигоду у зв`язку знеможливостю зробити накопичувальний банківський вклад (депозит) на цю суму.

Відповідно до ч.2 ст.117 ст.117 КЗпП України, - при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

З тексту норми Закону слідує, що, на відміну від частини 1 ст.117 КЗпП України, частина 2 цієї статті не містить пряме відсилання до ч.1 при обрахунку відшкодування, не вказує на можливість застосування середнього заробітку як санкції за період прострочення.

Напроти, - конструкція норми і термін «відшкодування» вказують на те, що, на відміну від ч.1 ст.117 КЗпП України, яка містить конструкцію стягнення фіксованої санкції у вигляді суми середнього заробітку за час прострочення, - ч.2 ст.117 КЗпП України містить конструкцію делікту, який потребує доведення позивачем, як в частині факту спричинення шкоди, так і в частині розміру такої шкоди.

Однак, посилаючись на обставини не направлення коштів на лікування та не укладення депозитного рахунку, - позивач не вказав конкретних розрахунків майнових втрат, не вказав зв`язку та доказів такого зв`язку між не отриманою сумою компенсації за невикористану частину відпустки в розмірі 18 376,05 грн та конкретними майновими втратами. Зазначені майнові втрати, про які зазначає позивач визначені ним як умовні, і не підтверджуються належними і допустимими доказами, які б дали суду можливість визначити факт та розмір можливої майнової шкоди, спричиненої позивачу відповідачем, а також зв`язок такої шкоди з винною бездіяльністю відповідача по виплаті в строк компенсації за невикористану частину відпустки в розмірі 18 376,05 грн за рішенням суду у справі №640/12155/20.

Недоведеність складових делікту зі сторони позивача виключає можливість стягнення з відповідача відшкодування за ч.2 ст.117 КЗпП України.

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог в даній справі та відмові у їх задоволенні з підстав наведених вище.

Суд розподіляє судові витрати, враховуючи наслідки вирішення даної адміністративної справи.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Відмовити в задоволенні позовних вимог.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Терлецька О.О.

Дата виготовлення і підписання повного тексту рішення- 08 квітня 2024 р.