Постанова

від 10.04.2024 по справі 333/541/24

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

10 квітня 2024 року м. Дніпросправа № 333/541/24

Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Баранник Н.П. (доповідач),

суддів: Малиш Н.І., Шлай А.В.,

за участю секретаря судового засідання: Дивнич Д.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 06 березня 2024 року у справі № 333/541/24 (2-а/333/43/24) (суддя Дмитрієва М.М.) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Комунарського відділу у місті Запоріжжі Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області про скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до суду з позовом про скасування рішення Комунарського відділу у місті Запоріжжі Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області (далі - відповідач) № 2312130100014633 від 20 грудня 2023 року про примусове повернення до країни походження або третьої країни.

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 06 березня 2024 року в задоволенні позовних вимог було відмовлено.

Представник позивача подала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. В скарзі, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, неповне з`ясування судом обставин справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове про задоволення позовних вимог та скасування оскарженого рішення відповідача.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що станом на час в`їзду ОСОБА_1 в Україну в якості малолітньої дитини разом з матір`ю будь-які обмеження для в`їзду в Україну громадян колишнього СРСР та строку їх перебування в Україні були відсутні, і така ознака нелегального мігранта як незаконне перетинання кордону відсутня. Відсутня, і інша ознака нелегального мігранта закінчення визначеного ОСОБА_1 терміну легального перебування іноземця в Україні, оскільки правовідносини з перебування ОСОБА_1 в Україні виникли до прийняття нормативних актів, якими було обмежено строк перебування іноземців на території України. Вказує, що з боку позивача мало місце лише адміністративне правопорушення, тобто пасивна поведінка, що виявилась в невчиненні дій, які вона повинна була і могла здійснити в силу закону. Вважає, що судом першої інстанції не взято до уваги, що позивач є матір`ю-одиначкою на утриманні якої перебуває двоє малолітніх дітей. Крім того, країною походження ОСОБА_1 є російська федерація, з якою Україна перебуває в стані війни. В умовах воєнного стану внаслідок виїзду в рф позивач, яка з 1992 року проживала в Україні, не має жодних гарантій безпеки свого життя, здоров`я та свободи.

Представником відповідача подано письмовий відзив на апеляційну скаргу позивача. У відзиві стверджує, що суд першої інстанції повно встановив обставини справи та прийняв законне і обґрунтоване рішення, а тому підстави для його скасування відсутні.

В судовому засіданні представник відповідача просив апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Позивач та її представник в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи були повідомлені. Від представника позивача надійшла заява про розгляд справи у відсутність позивача та її представника, зазначено про підтримання вимог апеляційної скарги.

Заслухавши представника відповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у Івановській області російської федерації та має паспорт громадянина російської федерації, що був виданий 15 лютого 2021 року генеральним консульством рф у місті Харкові, що підтверджується копією її паспорту. Свідоцтво про народження в матеріалах справи відсутнє.

З 1996 року по 19 червня 2004 року позивач навчалася в Кушугумській загальноосвітній школі I-III ступенів, що підтверджується довідкою від 16 липня 2019 року № 01-13/0115.

19 червня 2019 року в місті Запоріжжі позивач народила сина ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження від 05 липня 2019 року серії НОМЕР_1 . Відомості про батька дитини записані відповідно до ч.1 ст.135 Сімейного кодексу України (тобто за вказівкою матері), що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян № 00023307692 від 05 липня 2019 року.

13 грудня 2023 року в місті Запоріжжі позивач народила доньку ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження від 03 січня 2024 року серії НОМЕР_2 . Відомості про батька дитини записані відповідно до ч.1 ст.135 Сімейного кодексу України (тобто за вказівкою матері), що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян № 00042980731 від 03 січня 2024 року.

20 грудня 2023 року оперуповноваженим сектору кримінальної поліції Відділу поліції № 4 Запорізького районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Запорізькій області, під час перевірки законності перебування на території України, було виявлено іноземця позивача, яка прибула в Україну в 1992 році, що підтверджується актом приймання-передавання іноземця або особи без громадянства від 20 грудня 2023 року.

Також 20 грудня 2023 року т.в.о. начальника Відділу поліції № 4 Запорізького районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Запорізькій області було внесено подання № 15412/45/01/02-2023 на ім`я начальника Комунарського відділу у місті Запоріжжя УДМС в Запорізькій області про прийняття рішення про примусове повернення позивачка за межі України. В обґрунтування необхідності прийняття такого рішення вказано, що це є доцільним з міркувань запобігання повторності порушень міграційного законодавства позивачем.

Того ж дня позивачем було надано письмове пояснення на ім`я начальника Комунарського відділу у місті Запоріжжі УДМС у Запорізькій області, в якому вказано, що вона прибула в Україну 1992 року ще малолітньою дитиною разом із матір`ю ОСОБА_4 і з того часу за межі України не виїжджала; має трьох дітей 2008, 2019 та 2023 року народження, а також проживає однією сім`єю з ОСОБА_5 , з яким має намір укласти шлюб. В поясненні вказано про визнання факту порушення законодавства (про що зазначається і в позовній заяві).

Того ж дня відповідачем прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства за № 2312130100014633, яким вирішено примусово повернути позивача до країни походження або третьої країни та зобов`язано позивача покинути територію України у термін до 18 січня 2024 року. Рішення мотивоване тим, що позивач з 10 серпня 2007 року незаконно перебуває на території України, її дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, підстави для перебування в Україні відсутні та немає жодної з обставин, на підставі якої вона не може бути примусово повернута за межі України.

Також в матеріалах справи міститься копія квитанції від 02 січня 2024 року, з якої вбачається, що позивач сплатила в добровільному порядку штраф, будучи притягнутою до адміністративної відповідальності.

Після звернення до суду позивач звернулася до Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області із заявою, в якій попросила надати їй допомогу в вирішенні питання про отримання статусу особи, що потребує додаткового захисту або посвідки на тимчасове проживання в Україні у зв`язку з обставинами, зазначеними в позовній заяві.

У відповідь позивачу надійшов лист із рекомендацією особисто звернутися із заявою до територіального органу Державної міграційної служби України щодо отримання статусу особи, що потребує додаткового захисту. Аналогічне звернення позивачка надіслала до Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Не погодившись із рішенням примусове повернення до країни походження або третьої країни, позивач звернулася до суду з позовом про його скасування.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, зазначив, що позивач з без поважних причин проживає в Україні без документів, що надають право на проживання в Україні, ухиляється від виїзду за межі України, тому рішення про її примусове повернення до країни походження або третьої країни є законним та обґрунтованим. Наявність у позивача сім`ї та малолітніх дітей в Україні не є тими підставами, що дозволяють порушувати міграційне законодавство.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.

Правові підстави для прийняття рішень про примусове повернення іноземців визначені статтею 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», в частині першій якої зазначено, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону.

Виняток із цього правила передбачений частиною першою статті 31 наведеного вище Закону, де зазначено, що іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн: де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров`ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2022 року № 692 було припинено дію Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації, вчиненої 16 січня 1997 року, а на період до припинення дії Угоди, зазначеної у пункті 1 цієї постанови, відповідно до статті 6 такої Угоди зупинити дію статей 1 і 2 Угоди в частині можливості громадян Російської Федерації в`їжджати, виїжджати, прямувати транзитом, перебувати і пересуватися територією України без віз на підставі документів, зазначених у пунктах 2, 3, 4, 6 і 8 переліку документів громадян Російської Федерації для в`їзду, виїзду, перебування і пересування територією України, наведеного в Додатку 1 до Угоди.

Позивач є іноземцем (громадянкою російської федерації) та не заперечувала відсутність у неї документів, що свідчать про наявність законних підстав для перебування на території України, визнала факт порушення законодавства про правовий статус іноземців, добровільно сплатила штраф за вчинення адміністративного правопорушення.

Разом з тим, відповідач не заперечував, що позивачка мала підстави для в`їзду на територію України в 1992 році.

В той же час, позивач не заперечувала тієї обставини, що протягом багатьох років проживання в Україні нею не було вчинено спроб легалізації власного перебування на території України.

Згідно з пп. 11 ч. 1 ст. 1 наведеного вище Закону, нелегальний мігрант іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.

Тобто законність прибуття іноземця в Україну не виключає у подальшому набуття ним статусу нелегального мігранта у разі втрати підстав для подальшого перебування в Україні, а отже і можливості застосування до нелегального мігранта такого заходу, як примусове повернення в країну походження або в третю країну.

Крім того, чинним законодавством не передбачено виключень із загальних для всіх іноземців правил перебування на території України і наявність сім`ї не звільняє особу від необхідності дотримання міграційного законодавства України.

Аналогічна правова позиція знаходить своє відображення в постановах Верховного Суду від 12.08.2020 у справі №755/14023/17, від 18.03.2021 у справі № 522/14416/18, від 27.04.2023 у справі № 522/11882/22.

Згідно з ч.5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Остання з наведених вище постанов Верховного Суду, а саме від 27.04.2023 у справі № 522/11882/22, стосувалася примусового видворення громадянина російської федерації за межі території України; позов у справі розглядався у період, коли вже тривала повномасштабна збройна агресія рф проти України. Верховний Суд не погодився із доводами суду апеляційної інстанції про невиправдану суворість такого заходу як примусове видворення, та скасував постанову суду апеляційної інстанції, залишивши в силі рішення суду першої інстанції про видворення.

Колегія суддів зазначає, що в даній справі предметом перегляду є рішення про застосування менш суворого заходу, а саме примусове повернення, а не примусове видворення, тобто позивач, виконуючи це рішення, матиме можливість самостійно обрати країну, в напрямку якої вона залишить територію України.

Крім того загальновідомою є та обставина, що наразі між Україною та російською федерацією відсутнє сполучення, тобто виїзд до рф на виконання цього рішення фактично може здійснюватися виключно через третю країну.

Відповідачем достатньою мірою враховані обставини сімейних зв`язків на території України і тому до позивача не було застосовано заборону в`їзду на територію України. З урахуванням цього, а також письмових пояснень позивача про намір укласти шлюб з громадянином України (укладення якого, в свою чергу, у відповідності до ч.14 ст.5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», визнається підставою для видачі посвідки на тимчасове проживання), після виїзду з України, позивач не позбавлена буде можливості прибути в Україну з метою возз`єднання сім`ї з громадянином України.

Оскаржене рішення відповідача відповідає критерію пропорційності, тобто прийняте з дотриманням необхідного балансу між несприятливими наслідками для інтересів позивачки і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.

Позивач наполягає, що при прийнятті оскарженого рішення відповідач не врахував сімейний стан позивача, наявність у неї неповнолітніх дітей, та той факт, що сім`я позивача перебуває на території України на законних підставах.

Колегія суддів зазначає, що наведені обставини не можуть слугувати підставою для порушення міграційного законодавства, адже виключень у зв`язку із сімейним станом, законодавством не передбачено.

Факт материнства позивача не спростовує встановлені відповідачем порушення з її боку вимог законодавства України. До того ж, позивачу не заборонено в`їзд в Україну, а отже вона матиме змогу повернутися до своєї сім`ї після виконання рішення відповідача.

Виняткових обставин, передбачених частиною першою статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», які б перешкоджали відповідачеві прийняти рішення про примусове повернення іноземця, під час розгляду цієї справи судом не встановлено.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, тому рішення суду першої інстанції у цій справі необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Керуючись ст.288, п.1 ч.1 ст.315, ч.1 ст.316, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 06 березня 2024 року у справі № 333/541/24 (2-а/333/43/24) - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у випадках та в строки, визначені статтями 328,329 КАС України.

Головуючий - суддяН.П. Баранник

суддяН.І. Малиш

суддяА.В. Шлай