Рішення

від 12.04.2024 по справі 945/2003/21

МИКОЛАЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Миколаївський районний суд Миколаївської області

Справа № 945/2003/21

Провадження № 2/945/172/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2024 року Миколаївський районний суд Миколаївської області в складі головуючого судді Войнарівського М.М., за участю секретаря Пєскова В.В., розглянувши в місті Миколаєві у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Ольшанської селищної ради Миколаївського району Миколаївської області про визнання права власності на нерухоме майно,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського районного суду Миколаївської області через свого представника адвоката Васеньова Д.О. з позовом про визнання права власності на житловий будинок.

Свої вимоги мотивував тим, що він проживає в житловому будинку АДРЕСА_1 . Зазначений житловий будинок належить йому згідно записів погосподарської книги Ковалівської сільської ради № 3 (стор. 109-110, об`єкт погосподарського обліку № 253). Окрім того, житловий будинок розташований на земельній ділянці площею 0,19 га, що належить йому на праві приватної власності, яке зареєстровано 21 грудня 2019 року. Вищезазначена земельна ділянка належить позивачу відповідно до рішення Ковалівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області № 2 від 31 січня 2019 року.Так, згідно цього рішення, йому передано у власність земельну ділянку площею 0,19 га по АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Згідно Закону УРСР «Про сільську Раду народних депутатів трудящих УРСР» від 02 червня 1968 року кожна сільська рада вела погосподарські книги. В загальній частині особового рахунку записувались прізвище, ім`я, по-батькові голови сім`ї, на ім`я якого відкрито особовий рахунок, він і був власником будинку. Іншим чином реєстрація права власності на нерухоме майно в сільській місцевості на той час діючим законодавством передбачена не була. З введенням в дію Закону України «Про власність» 1991 року та ЦК України 2003 року будь-якого іншого порядку реєстрації збудованих до 15 квітня 1991 року в сільській місцевості домоволодінь або їх перереєстрації не передбачається, самовільно збудованими вони також не являються, так як будувалися і реєструвались згідно діючого на той час законодавства. Відтак, відповідно до вищезазначених норм діючого в той час законодавства позивач вважає,що набув право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 та просить визнати за ним право власності на цей житловий будинок.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено головуючого суддю Войнарівського М.М.

Ухвалою Миколаївського районного суду Миколаївськоїх області від 04.11.2021 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою від 21.02.2024року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

В судове засідання позивач та його представник не з`явились, представником 20.07.2022 року подано заяву про розгляд без участі позивача та представника,позов підтримує наполягаючи на його задоволенні. Також 12.02.2024року представником позивача на електронну адресу суду продано заяву про відкладення у зв`язку із зайнятістю в іншій справі, проте, доказів на підтвердження цього не надано, в заяві про відкладення розгляду справи представником позивача не зазначено причини, з яких він надав перевагу участі в іншому судовому засіданні.Також 12.03.2024року представником позивача на електронну адресу суду знову продано заяву про відкладення.

Представник відповідача Ольшанської селищної ради Миколаївського району Миколаївської області в судове засідання не з`явився, направив на електронну адресу суду заяву у якій просив розглядати справу у його відсутність,зазначивши що позовні вимоги визнає.

Завданнями цивільного судочинства згідно ст.2 ЦПК України є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Цивільним процесуальним законодавством учасники справи наділені як процесуальними правами так і процесуальними обов`язками. Частиною другою статті 43 ЦПК України передбачено, що учасники справи зобов`язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу, сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи, з`являтися в судові засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов`язковою, надавати суду повні та достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні та інше.

Частиною 1 статті 44 ЦПК України, передбачено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватись процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до частини 4 ст. 44 ЦПК України, суд зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами учасниками судового процесу.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Ратифікуючи Конвенцію, Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку.

У рішеннях від 28 жовтня 1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі. Вказаними рішеннями ЄСПЛ визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, серед іншого, розумність строків розгляду справи судом (п. 10 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, повно і всебічно з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступного висновку.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з вимогами п.п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Відповідно до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору.

Згідно ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Статтею 4 Закону України «Про державну реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що право власності підлягає державній реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про державну реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» суб`єктами, які здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації прав є Міністерство юстиції України та його територіальні органи, виконавчі органи сільських, селищних та міських рад, Київська, Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації, державні реєстратори прав на нерухоме майно.

Судом встановлено, що відповідно до Виписки із погосподарського обліку виданої виконкомом Ковалівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, згідно записів погосподарських книг сільської ради(погосподарська книга №3,стор 109-110, об`єкт погосподарського обліку №253)на земельній ділянці площею 0,19га,цільовим призначенням-для будівництва і обслуговування житлового будинку,господарських будівель і споруд, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 знаходиться житловий будинок,загальна площа 57,0кв.м., житлова площа 36,4кв.м., який рахується за ОСОБА_1 .Власник домогосподарства - ОСОБА_1 .

Рішенням Ковалівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області №2 від 31.01.2019 року вирішено передати ОСОБА_1 у власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 4824281200:07:063:0027,площею 0,1900га за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 194987282 від 26.12.2019року земельна ділянка кадастровий номер 4824281200:07:063:0027,площа 0,19га на підставі рішення органу місцевого самоврядування, серія та номер 2 виданий 31.01.2019року;підстави внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень,індексний номер 50481881 від 26.12.2019 року, належить ОСОБА_1 .

Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

З Правової позиції викладеної впостанові Судовоїпалати уцивільних справахВерховного СудуУкраїни від24червня 2015року №6-318цс15 випливає наступне:за правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге,якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.Отже, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Набуття права власності це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, зокрема на нерухоме майно (будівлі, квартири, земельні ділянки тощо). Можливість виникнення права власності безпосередньо на підставі рішення суду передбачено лише у статтях 335 (набуття права власності на безхазяйну річ) та 376 (самочинне будівництво) ЦК України, в усіх інших випадках право власності набувається з незаборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ст.328 ЦК України).

В свою чергу, рішення суду про визнання права власності на підставі ст.392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах (тобто позивач вже став власником спірного майна, а не намагається ним стати через пред`явлення позову), у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно на підставі ст.392 ЦК України є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності. Такими доказами можуть бути правовстановлюючі документи, а також будь-які інші докази, що підтверджують приналежність позивачеві спірного майна. Тобто метою подання такого позову згідно ст.392 ЦК України є усунення невизначеності у суб`єктивному праві, належному особі, а також створення сприятливих умов для здійснення суб`єктивного права особою.

Зазначена правова позиція суду, повністю узгоджується із правовими позиціями Верховного Суду України, викладеними в постановах від 18 лютого 2015 року у справі №6-244цс14, від 24 червня 2015 року №6-318цс15, від 18 листопада 2015 року по справі №6-1858цс15, від 10 лютого 2016 року по справі №6-2124цс15, від 20 квітня 2016 року у справі №6-2994цс15, від 07 вересня 2016 року по справі №6-727цс16, висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 25 вересня 2019 року по справі №308/8390/15-ц, від 02 жовтня 2019 року по справі №2-388/10, від 07 жовтня 2019 року по справі №528/219/17, від 23 жовтня 2019 року по справі №344/11473/13-ц, від 31 жовтня 2019 року по справі №447/2434/16-ц, від 25 листопада 2019 року по справі №592/767/19, від 27 листопада 2019 року по справі №752/18609/16-ц, від 17 грудня 2019 року по справі №405/142/17, від 17 грудня 2019 року по справі №522/3738/13-ц, від 18 грудня 2019 року по справі №127/9250/14-ц, від 21 грудня 2019 року по справі №143/1426/17, від 27 грудня 2019 року по справі №607/14107/17, від 22 січня 2020 року по справі №442/873/18, від 29 січня 2020 року по справі №296/12849/15-ц, від 03 лютого 2020 року по справі №522/14207/14-ц, висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постановах від 21 березня 2018 року по справі №760/14438/15-ц, від 07 листопада 2018 року по справі №520/6819/14-ц.

В разі втрати правовстановлюючого документа позивач звертається до суду, як правило, у зв`язку з неможливістю реалізації ним свого права власності. У таких випадках суб`єктивне право власності іншими особами не порушується, однак, відповідачем в таких справах є особа, яка не визнає належності на праві власності майна позивачу у зв`язку з відсутністю у нього відповідного документа.

У даній справі позивачем не доведено того, що відповідач ставить під сумнів наявність права власності позивача на спірне нерухоме майно, як і не доведено порушення, невизнання та/або оспорення його прав власника будь-якими іншими особами.

Звертаючись з даним позовом позивач посилається на ту обставину,що реєстрація права власності на нерухоме майно в сільській місцевості на той час діючим законодавством передбачена не була.

При цьому, позивачем не доведено, що останній не зміг реалізувати своє право на володіння, користування та/або розпорядження спірним об`єктом через відсутність зазначених документів, зокрема, отримав відмову у вчиненні того чи іншого правочину або інші перешкоди у реалізації своїх прав.

Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності за статтею 392 ЦК України у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно, оскільки підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності відповідно до статті 392 ЦК України є саме оспорення або невизнання існуючого права, а не намір набути таке право за рішенням суду.

Згідно з п. 37 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», з урахуванням положень частини першої статті 15 та статті 392 ЦК власник майна має право пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб`єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється.

Підтвердження в суді права власності або іншого речового права на майно, що складає предмет спору, здійснюється за допомогою спростування в суді установлених фактів або шляхом підтвердження фактів, що свідчать про володіння спірним майном на праві власності або іншого речового права (наприклад, факту приналежності частки у загальному майні власників). Підставою позову є обставини, що підтверджують наявність у позивача права власності чи іншого права на майно. Необхідною умовою захисту права власності шляхом його визнання служить підтвердження позивачем своїх прав на майно.

Відповідачем у позові про визнання права власності є будь-яка особа, яка сумнівається у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

В разі втрати правовстановлюючого документа позивач звертається до суду, як правило, у зв`язку з неможливістю реалізації ним свого права власності. У таких випадках суб`єктивне право власності іншими особами не порушується, однак, відповідачами в таких справах є особи, які не визнають належності на праві власності майна позивачу у зв`язку з відсутністю у нього відповідного документа.

Згідно із ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 77-80 Цивільного процесуального кодексу України.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Цивільного процесуального кодексу України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Таким чином, належними вважатимуться докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають належати до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Згідно з ч. 1, 3 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стаття 76 ЦПК України визначає що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Стаття 81 ЦПК України визначає що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи викладене, суд прийшов до переконання про те, що відсутні підстави для задоволення позову про визнання права власності на підставі ст. 392 ЦК України, оскільки позивачем не доведено порушення, невизнання та/або оспорення його прав власника спірного нерухомого майна відповідачем, як і не доведено того, що відсутність правовстановлюючих документів перешкоджає у реалізації останнім права на володіння, користування та/або розпорядження спірним об`єктом нерухомого майна.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову про визнання права власності на підставі ст. 392 ЦК України.

Питання щодо судових витрат судом вирішуються відповідно до положень ст.141 ЦПК України, понесені стороною позивача судові витрати покладаються на позивача, якому відмовлено в позові.

Керуючись нормами ст.ст. 316, 328, 392 ЦК України, ст.ст. 2, 5, 12, 141, 209, 259, 263-265, 268, 273, 354-355 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець с.Андріївка Миколаївського району Миколаївської області; паспорт серія НОМЕР_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ;зареєстрований: АДРЕСА_2 ) до Ольшанської селищної ради Миколаївського району Миколаївської області (ЄДРПОУ 04375553, вул. К.Ольшанського, 1А, с.Ольшанське Миколаївського району Миколаївської області) про визнання права власності на нерухоме майно - відмовити.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 273 ЦПК України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до ст. 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Згідно з положеннями ст. 355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції - Миколаївського апеляційного суду.

Суддя М.М.Войнарівський