Рішення

від 27.12.2023 по справі 320/32253/23

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 грудня 2023 року № 320/32253/23

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лиска І.Г., розглянувши у м. Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду , Верховного Суду України про зобов`язання вчинити певні дії, стягнення коштів,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до Верховного Суду, Верховного Суду України, у якому просить суд:

- зобов`язати Верховний Суд України здійснити перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 за 2023 рік та вихідної допомоги при звільненні у розмірі, виходячи з суми перерахованого посадового окладу ОСОБА_1 за 2023 рік, в повному обсязі з урахування премій, надбавок, доплат за період з 01.01.2023 року по 02.03.2023 року;

-стягнути з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 заборгованість зі сплати заробітної плати (суддівської винагороди) за 2021, 2022 роки у сумі 9 281 327 (дев`ять мільйонів двісті вісімдесят одна тисяча триста двадцять сім) грн 97 коп;

-стягнути з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні мене з посади судді у розмірі 2 353 494 (два мільйони триста п`ятдесят три тисячі чотириста дев`яносто чотири) грн 00 коп;

-стягнути з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 перерахований Верховним Судом України розмір заборгованості заробітної плати (суддівської винагороди) за період 01.01.2023 - 02.03.2023 рік та вихідної допомоги при звільненні у розмірі, виходячи з суми перерахованого посадового окладу ОСОБА_1 за 2023 рік в повному обсязі з урахуванням премій, надбавок, доплат, а саме 798 198 (сімсот дев`яносто вісім тисяч сто дев`яносто вісім) грн 24 коп перерахованого посадового окладу з урахуванням премій, надбавок та доплат за період 01.01.2023 - 02.03.2023 рік; 1 147 410 (один мільйон сто сорок сім тисяч чотириста десять) грн 00 коп вихідної допомоги при звільненні; 528 072 (п`ятсот двадцять вісім тисяч сімдесят дві) грн 72 коп компенсації за невикористану відпустку.

В обґрунтування поданого до суду позову, позивач зазначив, що Верховний Суд України протиправно не надав та не здійснив перерахунок щомісячної суддівської винагороди за 2023 рік та вихідної допомоги, в наслідок чого порушив права позивача на отримання належного розміру вихідної допомоги та суддівської винагороди.

Ухвалою суду від 28.09.2023 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідачі надали до суду відзиви в яких останні просили відмовити в задоволенні позовних вимог, оскільки вважають, що діяли відповідно до норм чинного законодавства.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Так, з 03.08.2010 року по 02.03.2023 рік ОСОБА_1 , перебував на посаді судді Верховного Суду України, що підтверджується трудовою книжкою серії НОМЕР_1 .

Позивачем 30 червня 2022 року було подано Вищій раді правосуддя заяву про звільнення останнього з посади судді Верховного Суду у відставку відповідно до п. 4 ч. 6 ст. 126 Конституції України.

23 лютого 2023 року відбулося засідання Вищої ради правосуддя, на якому було розглянуто заяву про звільнення та прийнято рішення звільнити позивача з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку (копія рішення Вищої ради правосуддя від 23 лютого 2023 року). Наказом № 36-к Верховного Суду від 02.03.2023 позивача було виключено зі складу Верховного Суду України.

Згідно п. 2 Наказу №36-к Верховного суду України від 02.03.2023 року, керівнику апарату Верховного Суду України наказано забезпечити здійснення відповідних організаційних заходів, пов`язаних зі звільненням позивача.

Позивач 28 лютого 2023 року отримав розрахунок вихідної допомоги судді Верховного Суду України на 24 лютого 2023 року з якого вбачається, що суддівська винагорода складає 374 419,70 грн у тому числі:

197 063,00 грн - посадовий оклад;

157 650, 40 грн - доплата за вислугу років;

0,00 грн - доплата за науковий ступінь;

19 706,30 грн - доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці.

Загалом розмір вихідної допомоги (374 419,70 грн х 3 розміри) - 1 123 259,10 грн.

Позивач 04 вересня 2023 року звернувся до Верховного Суду України із заявою від 01.09.2023 року про здійснення перерахунку щомісячної суддівської винагороди за 2023 рік та вихідної допомоги та виплати вказаних сум.

Проте, Верховний Суд України відповіді на заяву не надав, перерахунок щомісячної суддівської винагороди за 2023 рік та вихідної допомоги не здійснив, унаслідок чого порушив права позивача на отримання належного розміру вихідної допомоги та суддівської винагороди за період 01.01.2023р. по 02.03.2023р., а тому з метою захисту свого законного права на отримання належного розміру суддівської винагороди та вихідної допомоги позивач звернувся з даним позовом до суду.

Згідно ч. 1 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Згідно ч. 2 ст. 135 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: вислугу років; перебування на адміністративній посаді в суді; науковий ступінь; роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 135 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», базовий розмір посадового окладу судді становить судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» установлено з 1 січня 2023 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб - 2684 грн.

Таким чином, починаючи з 01 січня 2023 року розмір посадового окладу позивача мав складати 2 684,00 х 75 = 201 300,00 грн.

Відповідно до ч. 5 ст. 135 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Як вбачається з матеріалів справи позивач має стаж судді більше 35 років, що підтверджується копією трудової книжки, а тому щомісячна доплата за вислугу років має складати: 80% х 201300,00 = 161 040,00 грн.

Відповідно до ч. 8 ст. 135 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», суддям виплачується щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі залежно від ступеня секретності інформації: відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "Цілком таємно", - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду; відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "Таємно", - 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

З матеріалів справи вбачається, що позивачу виплачувалась щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, що має ступінь секретності «Цілком таємно», відповідно розмір щомісячної доплати має бути збільшений через збільшення посадового окладу, а саме: 201 300,00 х 10% = 20 130,00 грн.

Таким чином, позивачу з 01 січня 2023 року мали виплачувати більшу щомісячну суддівську винагороду та відповідно виплатити більший розмір вихідної допомоги при звільненні.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю закріплено на конституційному рівні, а саме статтею 43 Конституції України.

Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканість суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Стаття 130 Конституції України передбачає, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.

Станом на час виникнення спірних правовідносин організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, визначає Закон України Про судоустрій і статус суддів від 02.06.2016 № 1402-VІІІ (скорочено - Закон № 1402-VІІІ).

Згідно із пунктом 8 частини 5 статті 48 Закону № 1402-VІІІ незалежність судді забезпечується належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді.

Відповідно до змісту рішення від 18.02.2020, прийнятого у справі №1-15/2018(4086/16) Конституційний Суд України, вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, виходив із наступного.

У Конституції України визначено, що Україна є демократична, правова держава (стаття 1); органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6); в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на п основі і повинні відповідати їй (частини перша, друга статті 8).

Визначальною властивістю судової влади в демократичній правовій державі є її самостійність, що означає її інституційну відокремленість від органів законодавчої та виконавчої влади, неприпустимість впливу останніх на виконання суддями їх професійних функцій, у тому числі й у спосіб не обумовленої суспільними прагненнями законодавчої реорганізації, зміни системи судоустрою. Належно виконувати свою конституційну функцію щодо здійснення правосуддя в Україні (частина перша статті 124 Конституції України) може лише незалежна, позаполітична судова влада, складовою якої є закріплені Конституцією України суди.

Європейська Комісія За демократію через право (Венеційська Комісія) у своїх висновках висловила позиції стосовно того, що під час прийняття нової конституції п перехідні положення не повинні використовуватися як спосіб припинення повноважень осіб, обраних чи призначених за раніше чинною конституцією; звільнення всіх суддів, крім виключних випадків, таких як порушення конституційної тяглости, не відповідає європейським стандартам та принципу верховенства права; замінити всіх суддів неможливо без шкоди для безперервності відправлення правосуддя (пункт 111 Висновку щодо Закону CLXII 2011 року про правовий статус та винагороду суддів та Закону CLXI 2011 року про організацію та адміністрування судів Угорщини від 16-17 березня 2012 року, пункт 37 Висновку щодо проекту змін до Конституції України в частині правосуддя від 23-24 жовтня 2015 року).

Верховна Рада України, приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будь-яких положень, прямо закріплених в Конституції України (третє речення абзацу четвертого пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 грудня 1997 року № 7-зп). Таким чином, Верховна Рада України, приймаючи закони України на виконання відповідних норм Конституції України, повинна дотримуватись конституційно визначених меж, зокрема тих, що стосуються статусу, організації, функціонування, діяльності як відповідних органів, так і їх посадових осіб.

Конституційний Суд України вважає, що органи державної влади, закріплені в Конституції України, мають особливий статус конституційних органів, тому ліквідація, зміна найменування, а також перегляд їх конституційно визначених функцій і повноважень у спосіб, що істотно (докорінно) змінює їх конституційну природу, можливі лише після внесення змін до Основного Закону України у порядку, передбаченому його розділом XIII Внесення змін до Конституції України.

Конституційний Суд України виходить з того, що при внесенні змін до Конституції України має бути забезпечений принцип інституційної безперервності, який означає, що органи державної влади, встановлені Основним Законом України, продовжують функціонувати в інтересах Українського народу та реалізовувати свої повноваження, виконувати завдання і функції, визначені у Конституції України, незалежно від цих змін, якщо тільки цими змінами не передбачено істотну (докорінну) зміну їх конституційного статусу, у тому числі їх ліквідацію.

У Конституції України до внесення змін Законом України Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) від 02.06.2016 № 1401-VІІІ (далі - Закон № 1401) було передбачено, що Верховний Суд України має статус найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції (частина друга статті 125). Після набрання чинності Законом №1401, яким внесено зміни до Конституції України, Верховний Суд набув статусу найвищого суду у системі судоустрою України (частина третя статті 125 Основного Закону України).

Системний аналіз положень Конституції України найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції та найвищий суд у системі судоустрою України у взаємозв`язку з положеннями законів України з питань судоустрою та судочинства дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що вилучення слова України - власної назви держави - із словесної конструкції Верховний Суд України не вплинуло на конституційний статус цього органу державної влади.

За своєю юридичною природою найвища інстанція судової гілки влади має забезпечувати єдність та сталість судової практики всіх судів, які входять до системи судоустрою України, а тому її конституційний статус полягає у безперервності здійснення повноважень від часу прийняття Основного Закону України. Законом № 1401 не змінено конституційних функцій Верховного Суду України та його місця у системі судоустрою України. Крім того, Законом № 1401 не скасовано та не обмежено прав і свобод людини і громадянина, на чому наголошено у висновках Конституційного Суду України від 20.01 2016 № І-в/2016, від 30.01.2016 № 2-в/2016.

Таким чином, системний аналіз змін до Конституції України, внесених Законом №1401, вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова України - власної назви держави - із словесної конструкції Верховний Суд України .

Конституційний Суд України вважає, що Закон № 1401 не порушив принципу інституційної безперервності функціонування найвищого інституту судової влади, який після набрання чинності Законом № 1401 продовжує діяти під назвою Верховний Суд .

Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України (частина третя статті 125 Конституції України); незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України (частина перша статті 126 Конституції України).

В підсумку, порівняльний аналіз положень Конституції України до та після внесення до неї змін Законом № 1401, приписів Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI зі змінами та Закону № 1402 дає Конституційному Суду України підстави для висновку, що немає відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду.

Також Конституційний Суд України зауважує, що перейменування закріпленого в Конституції України органу - Верховного Суду України - не може відбуватися без переведення суддів Верховного Суду України на посади суддів Верховного Суду, оскільки немає відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду, а вилучення слова України - власної назви держави - з словесної конструкції Верховний Суд України не може бути підставою для звільнення всіх суддів Верховного Суду України або їх переведення до іншого суду, тим більше суду нижчої інстанції.

Таким чином Конституційний Суд України дійшов висновку, що судді Верховного Суду України мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду. Відтак фактична диференціація суддів Верховного Суду України та суддів Верховного Суду не узгоджується з принципом незмінюваності суддів, що є складовою конституційної гарантії незалежності суддів.

За приписами статті 1 Закону України Про оплату праці, частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану роботу.

Стаття 115 Кодексу законів про працю України та стаття 24 Закону України 24.03.1995 р. № 108/95-ВР Про оплату праці передбачають, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника. Заробітна плата працівникам за весь час щорічної відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до початку відпустки.

Згідно ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

В Європейській соціальній хартії від 03.05.1996 визначені обов`язкові зобов`язання Сторін щодо праці, зокрема Сторони зобов`язуються: ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя професією, яку він вільно обирає; забезпечувати функціонування працівників (пункти 2, 3 статті 1 частини II); визнати право працівників на винагороду, яка забезпечує їм і їхнім сім`ям достатній життєвий рівень; дозволити відрахування із заробітної плати тільки на умовах і в розмірах, передбачених національними законами (пункти 1, 5 статті 4 частини II); забезпечити працюючим жінкам відпустку до і після пологів загальною тривалістю не менше 14 тижнів та оплатити таку відпустку (пункт 1 статті 8 частини II); у відповідності до національного законодавства і практики забезпечити ефективне здійснення прав працівників на отримання інформації про економічний і фінансовий стан підприємства, на якому вони працюють (стаття 18 частина II); захистити та забезпечити права працівників у разі банкрутства їхнього роботодавця тією чи іншою установою-гарантом або будь-яким іншим ефективним засобом захисту (стаття 25 частина II); забезпечити можливість обом батькам отримувати відпустку по догляду за дитиною, тривалість та умови якої мають визначатися національним законодавством (пункт 2 статті 27 частини II).

Конституційний Суд України в абзаці 3 підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 29.01.2008 р. № 2-pп/2008 зазначає, що право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом.

В абзацах 3, 7, 8 підпункті 2.1. пункті 2 мотивувальної частини Рішення від 15.10.2013 р. № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття заробітна плата і оплата праці, які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Право працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Відповідно, Конституційний Суд України в пункті 1 резолютивної частини Рішення від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 вирішив положення частини 2 статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР Про оплату праці розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

У преамбулі Закону України від 24.03.1995 р. № 108/95-ВР Про оплату праці наголошено, що Закон визначає економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці і спрямований на забезпечення відтворювальної і стимулюючої функцій заробітної плати.

Конституційний Суд України в своїх висновках виходить з того, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень, що визначає обов`язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці.

Одним із заходів державного регулювання оплати праці є встановлення мінімальної заробітної плати, розмір якої відповідно до статті 9 Закону України від 24.03.1995 р. № 108/95-ВР Про оплату праці визначається з урахуванням потреб працівників та їх сімей, вартісної величини достатнього для забезпечення нормального функціонування організму працездатної людини, збереження її здоров`я набору продуктів харчування, мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості, а також загального рівня середньої заробітної плати, продуктивності праці та рівня зайнятості.

Міністерством фінансів України в листі від 11 травня 2023 року зазначено, що у законах про Державний бюджет України на 2018-2023 роки передбачено норму, згідно з якою утримання суддів ВСУ та працівників його апарату здійснюється в межах бюджетних призначень, передбачених Верховному Суду; питання визначення обсягу видатків на сплату суддівської винагороди суддям ВСУ належить до компетенції Верховного Суду.

Згідно ст. 21 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», до законодавчого врегулювання питання функціонування Верховного Суду України утримання суддів Верховного Суду України та працівників його апарату здійснюється в межах бюджетних призначень, передбачених Верховному Суду.

З урахуванням вище зазначеного, після здійснення Верховним Судом України перерахунку суддівської винагороди за 2023 рік та перерахунку вихідної допомоги при звільненні, обов`язок виплатити перераховану суддівську винагороду за 2023 рік, заборгованість із суддівської винагороди за 2021, 2022 роки, вихідну допомогу при звільненні виникає саме у Верховного Суду, оскільки останній отримує бюджетні асигнування для забезпечення діяльності Верховного Суду України.

Крім того, суддівська винагорода є заробітною платою судді, а тому щодо порядку та умов виплати суддівської винагороди під час звільнення судді мають застосовуватися норми Кодексу законів про працю України.

Так, згідно ст.47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Згідно ст. 116 КЗпПУкраїни, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать

йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Відповідно до ст.117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівником його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Оскільки в день звільнення 02.03.2023 Верховний Суд не здійснив виплату всіх належних позивачу сум, то суд вважає за необхідне стягнути з Верховного Суду середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Згідно п. 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08.02.1995 № 100 (далі-Порядок № 100), нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, проводяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до матеріалів справи за січень та лютий 2023 року позивачу було нараховано заробітну плату (суддівську винагороду) у розмірі 374 419,70 грн у кожному з місяців, що підтверджується розрахунковим листом, наданим Верховним Судом України.

У січні кількість робочих днів склала 22 робочі дні, а в лютому - 20. Загалом відпрацьовано 42 дні, а загальний розмір заробітної плати - 748 839,40 грн. Таким чином, розмір середньоденної заробітної плати становить 17 829,50 грн.

У березні 2023 року було 23 робочих дні, у квітні - 20, у травні - 23, у червні - 22, у липні - 21, у серпні - 23 робочі дні. Загалом за період 6 місяців (березень-серпень включно) було 132 робочих дня, а тому середній заробіток складає: 132x17829,50 = 2353494,00 грн.

Зважаючи на зазначене, необхідно стягнути з Верховного Суду середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з посади судді у розмірі 2353494,00 грн.

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі (абз. 2 ч. 2 ст. 77 КАС України).

За вказаною справою позивачем наведено належні та достатні обґрунтування, та надано достатніх доказів щодо бездіяльності відповідачів по не виплаті спірної заробітної плати за спірний період, наявності права на отримання компенсації частини втрати доходів за порушення строків виплати заробітної плати, відповідачами в свою чергу не доведено правомірність своєї бездіяльності за предметом спору.

Суд враховує у даній справі вищевикладене, встановлене та зазначає, що порядок виконання рішення суду в зобов`язальній частині має відбуватись враховуючи повноваження голови комісії з припинення Верховного Суду України та обставин наявності повноважень Верховного Суду як розпорядника бюджетних коштів за належним призначенням.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 3 ст. 242 КАС України).

Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі Hirvisaari v. Finland від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані.

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі RuizTorija v. Spain від 9 грудня 1994 р., статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Згідно з вимогами пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, положень проаналізованого законодавства, наявних у матеріалах справи доказів та аргументів, наведених учасниками справи, суд дійшов висновку про задоволення позову. Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до ст.139 КАС України. На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255, 262, 295 КАС України, суд,-

в и р і ш и в:

Адміністративний позов - задовольнити.

Зобов`язати Верховний Суд України здійснити перерахунок суддівської винагороди ОСОБА_1 за 2023 рік та вихідної допомоги при звільненні у розмірі, виходячи з суми перерахованого посадового окладу ОСОБА_1 за 2023 рік, в повному обсязі з урахування премій, надбавок, доплат за період з 01.01.2023 року по 02.03.2023 року.

Стягнути з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 заборгованість зі сплати заробітної плати (суддівської винагороди) за 2021, 2022 роки у сумі 9 281327 (дев`ять мільйонів двісті вісімдесят одна тисяча триста двадцять сім) грн 97 коп.

Стягнути з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні мене з посади судді у розмірі 2 353 494 (два мільйони триста п`ятдесят три тисячі чотириста дев`яносто чотири) грн 00 коп.

Стягнути з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 перерахований Верховним Судом України розмір заборгованості заробітної плати (суддівської винагороди) за період 01.01.2023 - 02.03.2023 рік та вихідної допомоги при звільненні у розмірі, виходячи з суми перерахованого посадового окладу ОСОБА_1 за 2023 рік в повному обсязі з урахуванням премій, надбавок, доплат, а саме 798 198 (сімсот дев`яносто вісім тисяч сто дев`яносто вісім) грн 24 коп перерахованого посадового окладу з урахуванням премій, надбавок та доплат за період 01.01.2023 - 02.03.2023 рік; 1 147 410 (один мільйон сто сорок сім тисяч чотириста десять) грн 00 коп вихідної допомоги при звільненні; 528 072 (п`ятсот двадцять вісім тисяч сімдесят дві) грн 72 коп компенсації за невикористану відпустку.

Стягнути з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в сумі 1073 (одна тисяча сімдесят три) грн 60 коп.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Лиска І.Г.