Постанова

від 10.04.2024 по справі 487/2593/20

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

10.04.24

22-ц/812/433/24

Єдиний унікальний номер судової справи: 487/2593/20

Номер провадження 22-ц/812/433/24 Суддя - доповідач апеляційного суду Крамаренко Т.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 квітня 2024 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого - Крамаренко Т.В.,

суддів - Темнікової В.І., Яворською Ж.М.,

із секретарем судового засідання - Горенко Ю.В.,

за участю: прокурора - ОСОБА_1 , представника відповідачки - адвоката Колеснікова В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою

заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури

на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року ухвалене під головуванням судді Кузьменка В.В. в приміщенні того ж суду по справі за позовом заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_2 про скасування запису про державну реєстрацію, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та зобов`язання повернути земельну ділянку,

в с т а н о в и л а:

У травні 2020 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 звернувся з позовом в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_2 про скасування запису про державну реєстрацію, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та зобов`язання повернути земельну ділянку.

Позов обґрунтовано тим, що пунктами 47, 47.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04.09.2009 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 878 кв.м. за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення ОСОБА_3 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯИ №140147. Згідно нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, зареєстрованого 05.06.2012 за №6517, вона продала земельну ділянку ОСОБА_2 .

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2016 року у справі №487/10110/14-ц визнано незаконним рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2000 року №36/61 в частині надання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки та визнано недійсним державний акт. Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року та постановою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року рішення залишено без змін. З огляду на викладене, на думку позивача договір купівлі-продажу земельної ділянки від 05.06.2012 року №6517, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а також запис про право власності на нерухоме майно від 07.12.2015 року №124324572015 про реєстрацію права власності на земельну ділянку відповідно до ст. ст.21, 203, 215 ЦК України, ст. 152 ЗК України підлягають визнанню недійсними та скасуванню.

Оскільки житловий будинок та гараж збудовані відповідачкою на незаконно відведеній земельній ділянці, всупереч земельному водному та містобудівному законодавству, державним будівельним та санітарним нормам, то свідоцтво про право власності на дане нерухоме майно №35628321 від 30.03.2015 року підлягає визнанню недійсним та скасуванню.

Посилаючись на викладене прокурор просив: скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухомо майно запис №12432457 від 07.12. 2015 про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0878 га із кадастровим номером 4810136300:12:001:0013 по АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 ; визнати недійсними та скасувати свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 видане 30.03.2015 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім`я ОСОБА_2 на житловий будинок під літ. А-2 загальною площею 371 кв.м, житловою площею 154,5 кв.м, гараж під літ. Б, по АДРЕСА_1 ; зобов`язати ОСОБА_2 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 878 кв.м, вартістю 621228,90 грн. з кадастровим номером 4810136300:12:001:0013 по АДРЕСА_1 у придатному для використанні стані, шляхом знесення житлового будинку під літ. А-2 загальною площею 371 кв.м, житловою площею 154,5 кв.м, гаражу під літ. Б.

Від представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Колеснікова В.В. надійшов відзив на позов, в якому той вказував про пропуск прокурором позовної давності та недоведеність позовних вимог. Зазначив, що ОСОБА_2 придбала земельну ділянку на підставі відплатного договору купівлі-продажу, посвідченого нотаріусом, із перевіркою відомостей про відсутність приватних та публічних обтяжень, відсутності будь-яких зареєстрованих державою обмежень у використанні ділянки, в період чинності рішення міської ради про встановлення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг. Держава зареєструвала право власності на майно, нараховувала податки, отже відносилась до ОСОБА_2 як до власника. ОСОБА_2 ввела будинок в експлуатацію, а право власності зареєструвала у державному реєстрі. На думку представника відповідачки вимога знесення будинку є протиправною, оскільки законом не передбачена можливість знесення нерухомості, яка не є самочинним будівництвом.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року у задоволенні позову заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що прокурором була заявлена вимога про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності відповідача на спірну земельну ділянку, тоді як починаючи з 16 січня 2020 року ЗаконУкраїни «Продержавну реєстраціюречових правна нерухомемайно таїх обтяжень» не передбачає такого способу судового захисту, а тому відповідна позовна вимога прокурора задоволенню не підлягає.

Відмовляючи у задоволенні вимоги про скасування свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на житловий будинок, що побудований на спірній земельній ділянці, суд першої інстанції зазначав, що вказане свідоцтво не є підставою виникнення права власності, а тому його скасування не призведе до припинення права власності на новостворене майно, оскільки таке виникло за фактом введення будинку в експлуатацію та державної реєстрації права власності на нього, тоді як прокурором вимог про скасування державної реєстрації такого права не було заявлено та не доведено обставин протиправності прийнятого державним реєстратором рішення про державну реєстрацію цього права, не було заявлено вимог щодо незаконності реєстрації ДАБІ декларації про готовність об`єкта до експлуатації, тоді як відповідачка не наділена владними повноваженнями у сфері державної реєстрації права власності та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, отже не є особою, яка порушила право, інтерес держави.

Вирішуючи вимоги прокурора про повернення спірної земельної ділянки у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 набула право володіння як земельною ділянкою, так і житловим будинком та фактично володіє цим майном, оскільки право власності на це нерухоме майно зареєстровано за нею у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, і відповідач проживає та зареєстрована за адресою вказаного будинку. За таких обставин суд вважав, що прокурор звернувся до суду із неналежним способом захисту порушеного права, оскільки судове рішення про усунення перешкод у праві користування та розпорядження майном не може бути підставою набуття, зміни чи припинення речових прав. Позивач має довести суду, що він є власником, який має всі правомочності власника. Негаторний позов є неефективним способом захисту для мети повернення у власність майна, якого позивач був незаконно позбавлений, а тому вимога про зобов`язання ОСОБА_2 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради як негаторний позов задоволенню не підлягає.

Також суд першої інстанції вважав, що обраний спосіб захисту не призведене до поновлення права держави, оскільки прокурор просить захистити право власності територіальної громади міста Миколаєва, яка не зверталась із позовом.

Крім того, з огляду на приписи статті 321 ЦК України щодо непорушності права власності, положення частини другої статті 212 ЗК України, згідно з якими приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки та враховуючи, що відповідач не займала самовільно спірну земельну ділянку, а набула право власності на неї на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги прокурора про відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, шляхом знесення будинку.

Також судом першої інстанції було встановлено, що позов в цій справі був поданий із пропуском строку позовної давності, проте, відмовляючи у позові за недоведеністю, суд наслідки пропуску позовної давності не застосував.

В апеляційній скарзі заступник керівника Миколаївської обласної прокуратури посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року та ухвалити нове - про задоволення позову в повному обсязі.

Зазначав, що незаконність набуття ОСОБА_3 прав на спірну земельну ділянку з підстав належності її до земель водного фонду та законодавчо обмеженої оборотоздатності встановлено під час розгляду справи № 487/10110/14, а тому є встановленим фактом та не підлягає доведенню. Проте суд першої інстанції, проігнорувавши положення ст. 82 ЦПК України, фактично переглянув рішення суду, яке набрало законної сили та дійшов незаконного висновку про віднесення спірної земельної ділянки до земель житлової забудови. Крім того суд, порушуючи вимоги ст. 263 ЦПК України не врахував позиції Верховного Суду щодо захисту прав титульного володільця (держави або територіальної громади) на землі водного фонду та дійшов помилкового висновку, що обраний прокурором спосіб захисту шляхом пред`явлення негаторного позову є неналежним. Не відповідають обставинам справи також висновки суду, що обраний прокурором спосіб захисту не призведе до поновлення прав територіальної громади, оскільки остання з позовом не зверталась. Так, позивачем у даній справі виступає Миколаївська міська рада, яка є органом місцевого самоврядування та через яку відповідно до ст. 172 ЦК України, територіальна громада м. Миколаєва набуває і здійснює цивільні права та обов`язки. Що стосується відсутності вимоги про скасування державної реєстрації прав та наявності вимоги про скасування запису про реєстрацію права, то ураховуючи принцип «jura novit curia» неправильна юридична кваліфікація позивачем спірних відносин не звільняє суд від обов`язку застосовувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Не ґрунтується на вимогах закону посилання суду на неможливість розгляду вимоги про визнання недійсним та скасування свідоцтва про права власності на нерухоме майно, без вирішення питання про законність реєстрації ДАБІ декларації про готовність об`єкта до експлуатації. Хибними вважає також висновки суду, щодо того що не залучення до участі у справі органу державної реєстрації нерухомого майна позбавляє суд можливості вирішити питання щодо скасування права власності на земельну ділянку. Так державний реєстратор не може вважатися таким, що порушує права третіх осіб на земельну ділянку, якщо правомірно приймає рішення про державну реєстрацію прав на неї і вносить запис про таку реєстрацію на підставі чинного та не скасованого рішення відповідного суб`єкта, який здійснює публічно-владні управлінські функції. Враховуючи викладене, дії державного реєстратора не можуть вважатись такими, що порушили інтереси держави у спірних правовідносинах. За таких обставин, ні державний реєстратор ні орган державної реєстрації нерухомого майна не є належним відповідачем у даній справі. Крім того, судом першої інстанції, помилково було вказано на пропуск позовної давності на звернення до суду з даним позовом, так вказаний спір стосується земель водного фонду, оборотоздатність яких законодавчо обмежена та на захист прав яких, титульний власник може звернутись протягом всього часу тривання порушення з негаторним позовом, а отже до спірних правовідносин позовна давність не застосовується.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Колесніков В.В. просив залишити апеляційну скаргу прокурора без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Вважає безпідставним висновок прокурора про те, що в цій справі за захистом порушених прав звернулась територіальна громада, від імені якої діє міська рада, оскільки громада є самостійним суб`єктом права власності на землю, та може захистити своє право у способи визначені ст. ст. 387-394 ЦК України. Відповідач погоджується із тим, що рішенням у справі № 487/10111/14-ц визнано незаконним та скасовано рішення ради № 36/61 від 04.09.2009 року в частині надання земельної ділянки у власність ОСОБА_3 та визнано недійсним державний акт, на підставі якого у неї виникло право власності. Водночас тлумачення судами норм права як таких, що є підставами віднесення земельної ділянки до виду використання «прибережні захисні смуги» і, як наслідок, до категорії «землі водного фонду», не є преюдиційними обставинами. Так згідно офіційних відомостей ДЗК вбачається, що оспорювана земельна ділянка має цільове призначення, що відповідає категорії «Землі житлової та громадської забудови» та виду використання: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, а тому відсутні підстави вважати, що земельна ділянка має іншу категорію та вид використання. Прокурор безпідставно вважає, що принцип «jura novit curia» зумовлює право суду вийти за межі заявлених вимог, оскільки такі дії становитимуть порушення ч. 2 ст. 264 ЦПК України. Також прокурор не враховує, що ключовою новелою Закону про протидію рейдерству є не зміна способу захисту, а заборона скасування державної реєстрації без одночасного визнання, зміни або припинення речових прав. Тобто суд позбавлений права задовольнити вимогу щодо реєстрації права без скасування підстави виникнення права власності. Безпідставним також вважає твердження прокурора, що до спірних відносин не застосовується позовна давність.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 24 квітня 2023 року апеляційну скаргу заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури задоволено частково.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року скасовано і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.

Зобов`язано ОСОБА_2 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 878 кв. м, з кадастровим номером 4810136300:12:001:0013 по АДРЕСА_1 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постановою Верховного Суду від 24 січня 2024 року постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 квітня 2023 року в частині позовних вимог заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради про зобов`язання повернути земельну ділянку зі знесенням нерухомого майна скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення районного суду в частині повернення земельної ділянки у придатному для використання стані, шляхом демонтажу побудованого на ній нерухомого майна, не забезпечив повного та всебічного розгляду справи в цій частині, залишивши частину позовних вимог невирішеними. Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 в частині позовних вимог прокурора, які направляються на новий розгляд підлягають перевірці апеляційним судом.

З огляду на те, що жоден з учасників справи не оспорював судові рішення в частині позовних вимог про скасування запису про державну реєстрацію, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, тому Верховний Суд не перевіряв судові рішення у цій частині.

Заслухавши суддю - доповідача, осіб які приймали участь у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.3 ст.3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).

Згідно зі ст.5ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Зі змісту статті 367ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону оскаржуване рішення в повній мірі не відповідає.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Миколаївської міської ради за №35/51 від 19 червня 2009 року затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22156 кв.м. за рахунок земель міста, ненаданих у власність або користування, з відведенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_2 .

Пунктом 54 вказаного рішення зазначену земельну ділянку вирішено передати в оренду ТОВ «Миколаївбудпроект» строком на 10 років для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_2 та зобов`язано землекористувача укласти договір оренди земельної ділянки.

Рішенням Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року №36/61 (п.38-56) затверджені проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1000 кв.м. за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням їх до земель житлової забудови для будівництва житлових будинків по АДРЕСА_1 , в тому числі ОСОБА_3 , площею 878 кв.м. (пункти 47, 47.1).

29 жовтня 2009 року на підставі цього рішення органу місцевого самоврядування ОСОБА_3 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140147 (зареєстрований Управлінням Держкомзему у м. Миколаєві 03 грудня 2009 року).

05 червня 2012 року ОСОБА_3 продала земельну ділянку ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі - продажу № 6517.

25 лютого 2013 року ОСОБА_2 повідомила Інспекцію ДАБК у Миколаївської області про початок виконання будівельних робіт.

29 липня 2013 року Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради надала їй містобудівні умови і обмеження забудови земельної ділянки на АДРЕСА_1 .

28 січня 2015 року ОСОБА_2 подала декларацію про готовність до експлуатації житлового будинку II категорії складності. 02 лютого 2015 року Управління ДАБІ в Миколаївській області зареєструвало декларацію під № МК142150330455.

30 березня 2015 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім`я ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на житловий будинок загальною площею 371 кв. м, житловою площею 154,5 кв. м у зв`язку із чим державним реєстратором Миколаївського міського управління юстиції Мостецьким Д. О. було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно (житловий будинок - літ. А-2, гараж - літ. Б), про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було внесено запис за № 9218609.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухомо майно 07 грудня 2015 року державним реєстратором Миколаївського міського управління юстиції Вирич Т. В. було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0878 га із кадастровим номером 4810136300:12:001:0013 на АДРЕСА_1 , запис №12432457. Підставою для державної реєстрації зазначено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу від 05 червня 2012 року № 6517 та державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140147, виданий 03 грудня 2009 року Управлінням Держкомзему у м. Миколаєві.

У будинку АДРЕСА_1 з квітня 2015 року проживають і зареєстровані ОСОБА_2 зі своїм чоловіком - ОСОБА_5 , та неповнолітня дитина ОСОБА_6 , 2006 року народження.

16 жовтня 2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави звернувся із позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 і ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 у частині надання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 878 кв. м на АДРЕСА_1 , визнання недійсними державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140147, виданого 29 жовтня 2009 року, та договору купівлі - продажу земельної ділянки від 05 червня 2012 року, укладеного між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , а також про повернення земельної ділянки в комунальну власність.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 19 листопада 2015 року у справі № 487/10110/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 14 грудня 2015 року, позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 у частині надання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 878 кв.м по АДРЕСА_1 ; визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_3 з відміткою про перехід права власності на цю земельну ділянку до ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 05 червня 2012 року. У задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договору купівлі - продажу земельної ділянки та про повернення земельної ділянки в комунальну власність відмовлено. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що норма частини першої статті 216 ЦК України, на яку посилався позивач, не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 19 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 14 грудня 2015 року в частині позовних вимог Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині судові рішення не оскаржувались, а тому в касаційному порядку в цій частині не переглядались.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2016 року у справі № 487/10110/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року, позовні вимоги прокурора задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 у частині надання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 878 кв.м на АДРЕСА_1 ; визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_3 .

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд виходив із того, що спірна земельна ділянка відноситься до території зелених насаджень загального користування і входить до земельної ділянки площею 14 424 кв. м, яка входить до земель прибережної захисної смуги та знаходиться на відстані 9 м від урізу води Бузького лиману. За таких обставин, спірна земельна ділянка не могла бути виділена ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, оскільки згідно з нормами законодавства України у прибережних захисних смугах уздовж річок забороняється будівництво таких споруд. При виділенні ОСОБА_3 спірної земельної ділянки Миколаївською міською радою не було дотримано вимог ВК України та ЗК України, у зв`язку із чим її рішення є незаконним і підлягає скасуванню з відповідними похідними від цього правовими наслідками щодо визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку від 29 жовтня 2009 року серії ЯИ № 140147.

Переглядаючи справу у касаційному порядку, Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2019 року вважав, що суди першої й апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильні судові рішення, неправильно застосували норми матеріального права, а тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, виклавши мотивувальні частини рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року в редакції цієї постанови. При цьому Верховний Суд виходив з того, що відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Тому суди першої й апеляційної інстанцій мали підстави дійти висновку про задоволення позовних вимог, хоча помилково застосували для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки приписи статей 387 і 388ЦК України, а не статті 391 цього кодексу та частини другої статті 52ЗК України.

Відмовляючи у задоволенні позову у даній справі, що переглядається в апеляційному порядку, суд першої інстанції виходив з того, що прокурором була заявлена вимога про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності відповідачки на спірну земельну ділянку, тоді як починаючи з 16.01.2020 року ЗаконУкраїни «Продержавну реєстраціюречових правна нерухомемайно таїх обтяжень» не передбачає такого способу судового захисту, а тому відповідна позовна вимога прокурора задоволенню не підлягає.

Відмовляючи у задоволенні вимоги про скасування свідоцтва про право власності ОСОБА_2 на житловий будинок, що побудований на спірній земельній ділянці, суд першої інстанції зазначав, що вказане свідоцтво не є підставою виникнення права власності, а тому його скасування не призведе до припинення права власності на новостворене майно, оскільки таке виникло за фактом введення будинку в експлуатацію та державної реєстрації права власності на нього, тоді як прокурором вимог про скасування державної реєстрації такого права не було заявлено та не доведено обставин протиправності прийнятого державним реєстратором рішення про державну реєстрацію цього права, не було заявлено вимог щодо незаконності реєстрації ДАБІ декларації про готовність об`єкта до експлуатації, тоді як відповідачка не наділена владними повноваженнями у сфері державної реєстрації права власності, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, отже не є особою, яка порушила право, інтерес держави.

Вирішуючи вимоги прокурора про повернення спірної земельної ділянки у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 набула право володіння як земельною ділянкою, так і житловим будинком та фактично володіє цим майном, оскільки право власності на це нерухоме майно зареєстровано за нею у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, і відповідачка проживає та зареєстрована за адресою вказаного будинку. За такого суд вважав, що прокурор звернувся до суду із неналежним способом захисту порушеного права, оскільки судове рішення про усунення перешкод у праві користування та розпорядження майном не може бути підставою набуття, зміни чи припинення речових прав. Позивач має довести суду, що він є власником, який має всі правомочності власника. Негаторний позов є неефективним способом захисту для мети повернення у власність майна, якого позивач був незаконно позбавлений, а тому вимога про зобов`язання ОСОБА_2 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради як негаторний позов задоволенню не підлягає.

Також суд першої інстанції вважав, що обраний спосіб захисту не призведене до поновлення права держави, оскільки прокурор просить захисти права власності територіальної громади міста Миколаєва, яка не зверталась із позовом.

Крім того, з огляду на приписи ст. 321 ЦК України щодо непорушності права власності, положення ч. 2 ст. 212 ЗК України, згідно яких приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки та враховуючи, що відповідачка не займала самовільно спірну земельну ділянку, а набула право власності на неї на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги прокурора про відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, шляхом знесення будинку.

Також судом першої інстанції було встановлено, що позов в цій справі був поданий із пропуском строку позовної давності, проте, відмовляючи у позові за недоведеністю, суд наслідки пропуску позовної давності не застосував.

Переглядаючи справу в частині позовних вимог заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради про зобов`язання повернути земельну ділянку зі знесенням нерухомого майна колегія виходить з наступного.

За положеннями статей 13, 19 Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 1 ЗК України).

За змістом статей 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі сільськогосподарського призначення й землі водного фонду; віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до статті 21 ЗК України недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об`єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море (ст. 3 ВК України).

Згідно частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Крім того, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоч і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню водного фонду.

Відповідно до положень статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари 25 метрів; б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; в) для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. Отже, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча і не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Статтею 59 ЗК України встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, хоча й у частині першій статті 59 ЗК України передбачено, що такі землі можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, разом з тим стаття 59 ЗК України у частинах другій-четвертій закріплює обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість їх використання для визначених цілей на умовах оренди.

Відповідно до пункту «ґ» частини третьої статті 83 ЗК України та пункту «д» частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду, які перебувають у державній або комунальній власності взагалі не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України, зокрема, громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

За змістом положень ЗК України землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не можуть передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.

Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.

Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо.

Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Непридатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) зазначила, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його із чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц).

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Як встановленосудом прирозгляді справи№ 487/10110/14-ц, земельна ділянка по АДРЕСА_1 знаходиться на відстані дев`яти метрів від урізу води Бузького лиману, у межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Бузького лиману, належить до земель водного фонду і її заволодіння громадянами сталось всупереч вимог закону, оскільки перехід права власності на це майно є неможливим.

За такого, висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 набула право володіння спірною земельною ділянкою, а тому прокурор, звертаючись із негаторним позовом, обрав неналежний спосіб захисту, є помилковим.

Оскільки належним способом захисту порушених прав у спірних правовідносинах є усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном, то спірна земельна ділянка підлягає поверненню саме у такий спосіб, тобто на підставі ст. 391 ЦК України, ч. 2 ст.52 ЗК України.

Усунення перешкод територіальній громаді м. Миколаєва у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірною земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки, яка належить до земель водного фонду, а саме до прибережної захисної смуги Бузького лиману та знаходиться на території зелених насаджень загального користування.

Суспільний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні прибережних захисних смуг, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою житлового будівництва.

Контроль за використанням земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, згідно з їх цільовим призначенням є важливим для суспільства загалом і для територіальної громади м. Миколаєва зокрема, оскільки люди зацікавлені у попередженні забруднення, засмічення та вичерпання, виснаження Бузького лиману, у збереженні його водності та у зменшенні коливань стоку. Вони зацікавлені у захисті від знищення навколоводних тварин і рослин, зокрема зелених насаджень на узбережжі вказаного лиману у зеленій зоні, що, як встановив суд апеляційної інстанції, згідно з Генеральними планами міста Миколаєва задовго до виникнення спірних правовідносин уже була територією спеціального призначення, в якій заборонене будівництво.

З огляду на викладене загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес відповідача у збереженні земельної ділянки у власності.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що негаторний позов може бути заявлений упродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (Постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц).

З огляду на те, що спірна земельна ділянка водного фонду не вибувала з володіння громади, володіючий власник завжди може вимагати повернення йому таких ділянок.

Отже суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо пропуску прокурором строку позовної давності.

До того, ж користування приватними особами ділянками водного фонду всупереч чинному законодавству може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, непогіршення екологічної ситуації тощо.

З огляду на характер спірних правовідносин, та установлених обставин колегія вважає, що немає невідповідності заходу втручання держави у право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання у це право, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

З урахуванням встановленого та положень вказаних вище норм колегія суддів вважає за можливе задовольнити вимогу прокурора щодо зобов`язання ОСОБА_2 повернути земельну ділянку площею 878 кв.м., кадастровий номер 4810136300:12:001:0013, що розташована по АДРЕСА_1 у комунальну власність територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.

Щодо вирішення вимог про знесення житлового будинку під літ. А-2 загальною площею 371 кв.м. житловою площею 154,5 кв.м., гаражу під літ. Б., що розташовані на спірній земельній ділянці то колегія виходить з наступного.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20) зазначено, що:

«102. Інакше кажучи, не можна розглядати як єдиний позов вимогу витребувати спірну земельну ділянку у кінцевої набувачки «шляхом знесення об`єкта нерухомості», оскільки у такій вимозі поєднані одночасно два способи захисту (віндикаційний і негаторний позови), спрямовані на усунення різних за змістом порушень права власності. Відновлення володіння спірною земельною ділянкою здійснюється не шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості, а шляхом внесення запису (відомостей) про право власності держави на спірну земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тоді як усунення володіючому власникові перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою може відбуватися, зокрема, шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості.

103. У випадку поєднання в одній вимозі віндикаційного та негаторного позовів суд має визначити, яку мету переслідує позивач, і застосувати належні норми права, зокрема, задовольняючи такий позов частково. Зазначений підхід узгоджується з принципом jura novit curia («суд знає закони»), згідно з яким неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункти 83, 144), від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43), від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункт 44), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101), від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 8.1), від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (пункт 6.56-6.58), від 7 вересня 2022 року (пункт 10.76)).

104. За наявності підстав витребувати спірну земельну ділянку з незаконного володіння кінцевої набувачки суд може у цій частині вимогу, яку заявив прокурор, задовольнити. Відмова в іншій частині вимоги (про знесення спорудженого на тій ділянці об`єкта нерухомості) не перешкоджає державі після її введення у володіння спірною земельною ділянкою заявити позов про демонтаж спорудженого на ній нерухомого майна. У разі відмови у витребуванні спірної земельної ділянки, тобто неможливості введення власника у володіння нею, неможливим є його подальший судовий захист за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою.

105. По-друге, за подання як віндикаційного, так і негаторного позовів позивач зобов`язаний сплатити судовий збір у встановленому законом розмірі. Такий обов`язок має і держава, від імені та в інтересах якої діє прокурор. Оскільки у позовній вимозі «витребувати з незаконного володіння… земельну ділянку… у придатному для використання стані шляхом знесення об`єкта нерухомості, а саме житлового будинку» прокурор поєднав одночасно два способи захисту порушеного права, а сплатив судовий збір лише за одну майнову вимогу, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, апеляційний суд не мав підстав задовольняти цю вимогу як дві окремі: і витребувати спірну земельну ділянку, і знести споруджене на ній нерухоме майно.

107. Вирішення вимоги про витребування на користь власника земельної ділянки з володіння іншої особи не є вирішенням долі спорудженого на ній об`єкта нерухомості та питання про права на нього. Інакше кажучи, захист належного власникові права володіння земельною ділянкою шляхом введення останнього у володіння нею (внесення запису (відомостей) про право власності до відповідного державного реєстру) не означає, що у всіх випадках цей власник зможе надалі обґрунтувати правомірність втручання у права на повагу до житла та мирного володіння на об`єкт, споруджений на цій ділянці.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у цій постанові зазначила, що вирішення вимоги, зокрема, про повернення власникові земельної ділянки, з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 5 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (пункт 61) і від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункти 8.5, 8.18), не є вирішенням питання про право власності на житловий будинок, споруджений на частині цієї ділянки (пункт 125.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)).

Повернення власникові земельної ділянки, яка не могла передаватися у приватну власність, саме по собі не може вважатися перешкодою для використання будинку, спорудженого на частині цієї ділянки (пункт 126 зазначеної вище постанови).

109. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у кожному випадку, коли володіючий власник просить про усунення йому перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу спорудженого на ній об`єкта нерухомості, суд має перевіряти правомірність втручання держави у права на повагу до житла та мирного володіння на цей об`єкт шляхом його демонтажу, а саме: наявність підстави для такого втручання у законодавстві, легітимність мети цього втручання (його відповідність цілям, визначеним у пункті 2 статті 8 Конвенції та абзаці другому статті 1 Першого протоколу до Конвенції) та пропорційність демонтажу відповідній меті (можливість досягнення останньої проведенням демонтажу за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача). Залежно від результату такої перевірки суд вирішує питання про задоволення чи відмову у задоволенні позову. При цьому у разі його задоволення відшкодування особі вартості майна, що підлягає демонтажу, не є можливим за відсутності для цього юридичних підстав (зокрема, правомірності його спорудження, добросовісності набуття права на нього, заявлення вимоги про відшкодування та її обґрунтованості)».

Як встановлено у справі спірна земельна ділянка не є вільною, а на ній побудовано двоповерховий житловий будинок літ. А-2, загальною площею 371 кв. м, житловою площею 154,5 кв. та гараж літ. Б.

Отже, повернення земельної ділянки водного фонду, яка не може бути у приватній власності та знесення вказаного вище житлового будинку та гаражу це відмінні один від одного негаторні позови, оскільки не можна розглядати як єдиний позов вимогу повернути спірну земельну ділянку та вимогу про знесення житлового будинку та гаражу зі спірної земельної ділянки, що узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду в постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20).

Отже повернення земельної ділянки водного фонду, яка не може бути у приватній власності та знесення (демонтаж) будинку і гаражу це два негаторні позови, тобто дві вимоги (не можна повернути земельну ділянку шляхом демонтажу будівлі).

Між тим, такої окремої позовної вимоги як демонтаж житлового будинку та гаражу, що розташовані на спірній земельній ділянці, прокурором не було заявлено.

До того, ж при зверненні з позовом до суду судовий збір прокурором сплачено в розмірі 13 522,43 грн як за 2 вимоги немайнового характеру та одну майнову позовну вимогу виходячи з нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Аналіз позовних вимог прокурора та розміру сплаченого судового збору свідчить, що ним пред`явлено 2 немайнові вимоги та одну майнову вимогу (в частині вимог про повернення земельної ділянки), а тому відсутні підстави для задоволення двох негаторних позовів, що узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду в постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20).

За таких обставин відсутні підстави для задоволення вказаних вимог.

Викладене не перешкоджає зверненню до суду з відповідним негаторним позовом про усунення перешкод територіальній громаді у користуванні належної їй земельною ділянкою шляхом демонтажу будівель, що на ній розташовані.

Згідно ст. 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Разом з тим, висновки Великої Палати Верховного Суду мають перевагу над висновками Об`єднаної палати й колегії суддів Касаційного цивільного суду.

Не зважаючина те,що вказівки,що містятьсяв постановіВерховного Судуу складіколегій суддівПершої судовоїпалати Касаційногоцивільного судувід 24січня 2024року всилу статті417ЦПК Україниє обов`язковими,колегія враховуючисталу практикуз цьогопитання тапостанову ВеликоїПалати від18січня 2023року вважаєза необхідне застосувати саме висновки Великої Палати, що також неодноразово відображалося в низці постанов Верховного Суду (постанова від 09 серпня 2023 року справа № 487/7339/18, провадження № 61-7915св23, постанова від 16 серпня 2023 року, справа №490/6324/19, провадження №61-6869св23).

Оскільки у задоволенні вказаних вимог судом першої інстанції відмовлено з інших підстав, то з огляду на вищенаведені мотиви рішення суду в силу п.4 ч.1 ст.376 ЦПК підлягає скасуванню в цілому з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

За такого, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Таким чином, з ОСОБА_2 на користь Миколаївської обласної прокуратури підлягає стягненню відшкодування судових витрат в розмірі 11647грн.50коп. (4 659 грн судового збору за позовну заяву + 6 988 грн 50 коп судового збору за апеляційну скаргу).

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382ЦПК України колегія суддів,

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури - задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року в частині позовних вимог заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради про зобов`язання повернути земельну ділянку зі знесенням нерухомого майна скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про часткове задоволення цих вимог.

Зобов`язати ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 878 кв.м, з кадастровим номером 4810136300:12:001:0013 по АДРЕСА_1 .

У задоволенні решти вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Миколаївської обласної прокуратури (ЄДРПОУ 02910048) 11 647 гривень 50 копійок судових витрат у зв`язку з розглядом справи в судах першої і апеляційної інстанцій.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у порядку та випадках, передбачених ст.389ЦПК України.

Головуючий Т.В. Крамаренко

Судді: В.І. Темнікова

Ж.М.Яворська

Повний текст постанови складено 15 квітня 2024 року.