Постанова

від 11.04.2024 по справі 907/37/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 квітня 2024 року

м. Київ

cправа № 907/37/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кролевець О.А. - головуючий, Мамалуй О.О., Студенець В.І.,

за участю секретаря судового засідання - Грабовського Д.А.

та представників:

Позивача: Іванов А.О.

Відповідача - 1: не з`явився

Відповідача - 2: не з?явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Кухара Івана Степановича

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.01.2024

(головуючий - Орищин Г.В., судді Галушко Н.А., Желік М.Б.)

та рішення Господарського суду Закарпатської області від 16.06.2023

(суддя - Лучко Р.М.)

у справі №907/37/22

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Шкала-Енерджі»

до 1) Малого підприємства «Надія», 2) Фізичної особи-підприємця Кухара Івана Степановича

про визнання недійсними договору № 27 від 31.12.2014, угоди про припинення зобов`язання передачею відступного від 01.06.2017, договору № 27А про відступлення права вимоги (цесії) від 03.12.2018,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

1. Товариство з обмеженою відповідальністю «Шкала-Енерджі» (далі - ТОВ «Шкала-Енерджі», позивач) звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом до малого підприємства «Надія» (далі - МП «Надія», Відповідач - 1) та до Фізичної особи - підприємця Кухара Івана Степановича (далі - ФОП Кухар І.С., Відповідач - 2) про визнання недійсним договору № 27 від 31.12.2014, угоди про припинення зобов`язання передачею відступного від 01.06.2017, договору № 27А про відступлення права вимоги (цесії) від 03.12.2018.

2. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на фіктивність договору № 27 від 31.12.2014, угоди про припинення зобов`язання з передачею відступного від 01.06.2017, договору № 27А про відступлення права вимоги (цесії) від 03.12.2018, які, за твердженням позивача, укладені без наміру настання правових наслідків, які притаманні таким договорам.

Водночас, позивач зазначає, що оспорювані угоди безпосередньо впливають на права та законний інтерес ТОВ «Шкала-Енерджі», оскільки на підставі таких правочинів ФОП Кухарем І.С. подано до Господарського суду Закарпатської області позов про стягнення з позивача 75 000,00 доларів США збитків.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

3. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 16.06.2023, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 11.01.2024, позов задоволено. Визнано недійсним договір №27 від 31.12.2014, укладений між МП «Надія» та ФОП Кухарем І.С. Визнано недійсною угоду про припинення зобов`язань з передачі відступного від 01.06.2017, укладену між МП «Надія» та ФОП Кухар І.С. Визнано недійсним договір про відступлення права вимоги (цесії) №27А від 03.12.2018, укладений між МП «Надія» та ФОП Кухар І.С. Стягнуто з МП «Надія» на користь ТОВ «Шкала-Енерджі» 3 721,50 грн судового збору. Стягнуто з ФОП Кухар І.С. на користь ТОВ «Шкала-Енерджі» 3 721,50 грн судового збору.

4. Приймаючи судове рішення суди, дослідивши докази подані сторонами щодо обставин укладення, виконання оспорюваних договорів, встановили фіктивність таких договорів, та з урахуванням положень ст.ст. 203, 215, 234 Цивільного кодексу України, вказали про наявність підстави для визнання недійсними оспорюваних договорів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

5. Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, відповідач - 2 звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати прийняті у справі судові рішення та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову.

6. У касаційній скарзі скаржник, посилається на п. 1 частини 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), та зазначає, що суди приймаючи рішення про задоволення позову не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду:

- від 01.02.20223 у справі № 914/3203/21, від 06.11.2019 у справі № 909/51/19, від 08.05.2018 у справі № 922/1249/17, 18.03.2019 у справі № 908/1165/17, від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15, від 15.05.2019 у справі № 923/565/18, 25.03.2020 у справі № 5023/1123/12, від 16.09.2021 у справі №922/3059/16, від 28.04.2022 у справі № 910/17376/19, від 23.02.2023 у справі № 3/60 «Б» щодо застосування положень ст.ст. 2, 14, 46, 236, 237, 269 ГПК України;

- від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 04.12.2019 у справі № 910/17755/18 щодо застосування положень ст. 234 Цивільного кодексу України;

- від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17, від 19.09.2023 у справі № 910/19668/21, від 24.01.2023 у справі № 161/13862/19, від 22.06.2020 у справі № 177/1942/16-ц, від 10.03.2021 у справі № 201/8412/18, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 щодо застосування положень ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України;

- від 10.12.2018 у справі № 902/320/17, від 08.05.2018 у справі № 910/1873/17, від 26.07.2018 у справі № 914/3224/16, від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, від 18.09.2019 у справі № 200/4202/14-ц, від 19.02.2021 у справі №904/2979/20, від 03.06.2020 у справі № 318/89/18, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 19.09.2023 у справі № 910/19668/21, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20 щодо застосування положень ст.ст. 3, 13, 15, 16 Цивільного кодексу України;

- від 16.12.2020 у справі № 914/554/19, від 12.04.2023 у справі № 910/10892/21, від 11.01.2024 у справі № 911/84/22 щодо застосування положень ст. 75 ГПК України;

- від 16.05.2018 та від 12.02.2020 у справі № 127/14633/16-ц, від 12.06.2019 у справі № 640/12616/17, від 20.06.2019 у справі № 785/13953/14-ц, від 12.01.2022 у справі № 646/8585/16, від 31.05.2022 у справі № 910/3334/21, від 24.06.2022 у справі № 914/408/21 щодо застосування положень ст. 795 Цивільного кодексу України.

7. Крім того, у касаційній скарзі скаржник посилаючись на п. 2 частини 2 ст. 287 ГПК України, зазначає про необхідність відступлення від правового висновку щодо застосування положень ст. 75 ГПК України, викладеного у постановах від 26.11.2019 у справі № 922/643/19, від 10.12.2019 у справі № 910/6356/19, від 31.05.2022 у справі № 910/18584/20, від 15.07.2021 у справі № 910/19256/16, який застосовано судами в судових рішеннях. Також, скаржник вказує на наявність правових підстав для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19, щодо положень ст. 785 Цивільного кодексу України.

8. Посилаючись на п. 3 частини 2 ст. 287 ГПК України, скаржник вказує, що відсутній правовий висновок Верховного Суду, щодо застосування положень частини 4 ст. 101 ГПК України. Крім того, скаржник зазначає, що відсутній правовий висновок щодо застосування положень ст. 234 Цивільного кодексу України, з питання критеріїв за яких пов`язаність осіб, які укладали правочин, свідчить про необхідність застосування положень ст. 234 ЦК України.

9. Також скаржник, посилаючись на п. 4 частини 2 ст. 287 ГПК України, вказує, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази, що відповідно до положень п. 1 частини 3 ст. 310 ГПК України, є підставами для скасування судових рішень у справі.

10. У касаційній скарзі скаржником зазначено орієнтовану суму витрат на послуги адвоката у суді касаційної інстанції у розмірі 30 000,00 грн.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

11. Позивач у відзиві на касаційну скаргу, посилаючись на безпідставність доводів та вимог касаційної скарги, та водночас, вказуючи на законність і обґрунтованість судових рішень у справі, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Крім того, у відзиві позивачем вказано орієнтовану суму витрат у розмірі 120 000,00 грн, які позивач очікує понести під час «апеляційного перегляду».

Розгляд клопотань

12. Представником відповідача - 2, 11.04.2024 в системі «Електронний суд», сформовано клопотання про відкладення розгляду справи, з посиланням на неможливість брати участь у засіданні, у зв`язку з різким погіршення стану здоров`я та госпіталізацією до лікарні. Розглянувши вказане клопотання колегія суддів суду касаційної інстанції вказує на необґрунтованість поданого клопотання, оскільки представником не надано доказів на підтвердження обставин викладених у клопотанні, а тому, Суд зазначає про відсутність підстав для задоволення клопотання, до того ж, Судом враховано, що явка представників не визнавалася обов`язковою, а відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. До того ж Верховний Суд, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

13. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 20.06.2014 між МП «Надія» та ТОВ «Шкала-Енерджі» було укладено договір за № 25/А (далі - договір №25/А), за умовами п. 1.1 якого МП «Надія» передало, а ТОВ «Шкала-Енерджі» прийняло в строкове платне користування складське приміщення (в т.ч. дві навантажувально-розвантажувальні естакади), що розташоване за адресою: м. Тячів, вул. Пролетарська, 2. Загальна корисна площа складу - 500,0 м2.

14. За умовами п. 2.1 договору №25/А вартість користування складським приміщенням склала 1,5 долара США за один квадратний метр. Плата за користування складським приміщенням здійснюється поквартально авансовим платежем, шляхом банківського переказу 2250 доларів США у гривневому еквіваленті по закупівельному курсу долара США в АТ «ОТП Банк» на день розрахунку.

15. В п 6.1. сторони визначили, що вказаний договір діє з 20.06.2014 до 31.12.2014.

16. 31.12.2014 між МП «Надія», як підприємством, в особі директора Сосули О.М., та Фізичною особою-підприємцем Кухарем І.С., як користувачем було укладено договір №27 (далі - договір №27), за умовами якого підприємство зобов`язалося з 02.02.2015 передати, а користувач прийняти в строкове платне користування складське приміщення (в тому числі дві навантажувально-розвантажувальні естакади), що розташоване за адресою: м. Тячів, вул. Пролетарська, 2, загальною корисною площею складу 500 м2. (п. 1.1. договору № 27).

17. В п. 2.1. договору № 27 сторони погодили вартість користування складським приміщенням, яка становила 4,5 доларів США за 1 м2 в гривневому еквіваленті по закупівельному курсу долара США в «ОТП Банк» на день розрахунку.

18. Сторони у вказаному пункті визначили, що плата за користування складським приміщенням здійснюється поквартально авансовим платежем, шляхом банківського переказу на р/р підприємства (розрахована за формулою 500 м2 х 4,5 доларів США = 2250 доларів США х 3 місяці) та становила 6750 доларів США в гривневому еквіваленті по закупівельному курсу долару США в «ОТП Банк» на день розрахунку, при чому перший авансовий платіж за три місяці користувач проводить в день передачі йому приміщення згідно акта приймання-передачі. Всі наступні авансові платежі проводяться користувачем за 10 днів до закінчення попереднього трьохмісячного терміну.

19. В розділі 3 договору №27 сторони визначили ряд обов`язків користувача, зокрема, користувач за умовами даного договору зобов`язувався забезпечити протипожежну безпеку складського приміщення, а також нести повну відповідальність за протипожежний стан; своєчасно і в повному обсязі сплачувати встановлені згідно договору платежі; проводити оплату за страхування складського приміщення на весь термін договору, на користь підприємства; у випадку припинення дії договору повернути підприємству складське приміщення в належному стані, з урахуванням фізичного зносу, та провести усі розрахунки за користування складом (п. 3.2- 3.5).

20. Поряд з правами та обов`язками користувача і підприємства, умови вказаного договору (п. 5.2 договору № 27) визначають також і відповідальність підприємства у разі не передання користувачу складського приміщення, визначеного в п. 1.1. цього договору в термін, визначений п. 1.1. договору, яка полягає у сплаті підприємством на користь користувача штрафу в розмірі 75000,00 доларів США за офіційним курсом на день здійснення платежу.

21. Водночас, судами встановлено, що в матеріалах справи відсутні та не надано сторонами докази які б свідчили про виконання сторонами умов договору №27: передання майна в оренду/повернення з оренди, нарахування/сплату орендної плати, оплата користувачем страхування орендованого складського приміщення суду.

22. Матеріали справи вказують, що 01.06.2017 між МП «Надія», як боржником в особі директора Сосули О.М., та ФОП Кухарем І.С., як кредитором, було підписано угоду про припинення зобов`язання передачею відступного (далі угода). Разом з тим, п. 1.2 угоди сторони погодили, що терміном підписання цієї угоди є 10 червня 2018 року.

23. В п. 2.1. угоди сторони домовилися про припинення зобов`язань боржника зі сплати штрафу в розмірі 75 000 доларів США, який виник у зв`язку з не переданням кредитору складського приміщення, в термін, визначений п. 1.1. та 4.1. договору №27, внаслідок надання боржником замість виконання цих зобов`язань відступного відповідно до умов цієї угоди.

24. Відповідно до п. 4.1, 4.2 угоди МП «Надія» безоплатно передає ФОП Кухару І.С., як відступне, право користування (оренди) протягом двох років складським приміщенням площею 500 м2, яке розташоване за адресою: м. Тячів, вул. Пролетарська, 2, в рахунок погашення зобов`язання по сплаті штрафу в розмірі 75 000 доларів США, який виник у зв`язку з невиконанням п. 1.1 та 4.1 договору від 31.12.2014 за № 27. Вартість відступного становить 75 000 доларів США.

25. За змістом п. 5.1., 5.2. угоди відступне у вигляді права користування (оренди), яке визначене пунктом 4.1. цієї угоди надається боржником і приймається кредитором без підписання акта приймання-передачі, з моменту підписання цієї угоди, що свідчить про набуття нею (угодою) законної сили. Дворічний строк права кредитора на користування (оренду) складського приміщення площею 500 м2, яке розташоване за адресою: м. Тячів, вул. Пролетарська, 2, розпочинається з моменту підписання цієї угоди.

26. Суди встановили, що умови пунктів вказаної угоди є взаємосуперечливими, а саме п.п. 1.2., 8.1.-8.5. очевидно суперечать пунктами 4.1., 4.2. щодо форми надання відступного (якими відповідно до п.п. 8.1.-8.5. є корпоративні права) та терміну підписання угоди (10.06.2018 відповідно до п. 1.2. угоди).

27. Разом з тим, доказів виконання сторонами угоди, зокрема, доказів документального оформлення факту користування складським приміщенням площею 500 м2, яке розташоване за адресою: м. Тячів, вул. Пролетарська, 2, повернення складського приміщення з безоплатного користування, суду не надано.

28. Крім цього, між МП «Надія» та ФОП Кухарем І.С. 03.12.2018 було укладено договір про відступлення права вимоги (цесії) за №27А (далі- договір №27А), за умовами п. 1.1. якого МП «Надія», як первісний кредитор в особі директора Сосули О.М., відступило на користь ФОП Кухара І.С.(новий кредитор) право вимоги первісного кредитора до ТОВ «Шкала-Енерджі» на стягнення в порядку ст. 1166 ЦК України збитків у розмірі 75000 доларів США штрафу, сплаченого МП «Надія» на користь ФОП Кухара І.С. внаслідок порушення умов договору оренди №27 від 31.12.2014, погашення за якими відбулося внаслідок укладення угоди від 01.06.2017 про припинення зобов`язання шляхом передачі відступного.

29. У пунктах 2.1., 2.2. договору №27А первісний кредитор та новий кредитор домовились, що загальна вартість відступлених прав вимоги за цим договором становить 75 000,00 доларів США та повинна бути сплачена новим кредитором, відповідно до п. 2.2. цього договору, протягом трьох років з дня укладення цього договору.

30. Разом з цим, суди встановили, що доказів виконання сторонами договору №27А, такі як, докази оплати вартості новим кредитором отриманої від первісного кредитора грошової вимоги в матеріалах справи відсутні.

31. Вважаючи, що договір оренди №27, угода про передання відступного та договір №27А про відступлення права вимоги (далі - оспорювані договори) є фіктивними, позаяк укладені особами, пов`язаними родинними зв`язками, «заднім числом» («про людське око»), без наміру настання правових наслідків, які притаманні таким договорам, з метою уникнути пропущення строку на стягнення коштів за укладеним між МП «Надія» та ТОВ «Шкала-Енерджі» 20.06.2014 договором оренди №25А, позивач звернувся з відповідним позовом.

Позиція Верховного Суду

32. Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, та заперечення викладені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.

33. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (1). Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (2). У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається (3). Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (4).

34. Верховний Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині 3 ст. 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

35. Так самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстави, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, п.п. 1, 2, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, покладається на скаржника.

36. Так, у касаційній скарзі скаржник, посилаючись на п. 1 частини 2 ст. 287 ГПК України, зазначає, що суди приймаючи рішення про задоволення позову не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду, щодо застосування ст.ст. 2, 14, 46, 75, 236, 237, 269 ГПК України, ст.ст. 3, 13, 15, 16, 203, 215, 234, 795 Цивільного кодексу України (докладний перелік постанов, визначено у п. 6 цієї постанови).

37. За змістом пункту 1 частини 2 ст. 287 ГПК України оскарження судових рішень з підстави, передбаченої цим пунктом, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

38. Процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

39. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні правовідносини).

40. Водночас, касаційний суд вказує, що неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суди попередніх інстанцій, посилаючись на норму права, застосували її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачили тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, яка є подібною до справи, що розглядається Судом.

41. Не можна посилатись на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

42. До того ж алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичні обставини у справі, що формуються, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.

43. З урахуванням вищезазначеного, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, в обґрунтування підстави касаційного оскарження визначеної у пункту 1 частини 2 ст. 287 ГПК України, Верховний Суд зазначає, що наведені скаржником доводи не можуть слугувати підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, з огляду на таке.

44. Як вбачається з матеріалів справи позивач вважає, що договорів оренди, договір про припинення зобов`язань з передачею відступного та договір про відступлення права вимоги, є недійсними з підстав їх фіктивності.

45. Суди надавши оцінку обставинам та доказам у справі, з урахуванням положень ст.ст. 13, 73, 74, 86, 236 ГПК України та відповідно до положень ст.ст. 203, 215, 234 Цивільного кодексу України, встановили наявність підстав для визнання недійсним оспорюваних договорів.

46. У касаційній скарзі скаржник вказує на неправильне застосування судами положень ст.ст. 203, 234, 215 Цивільного кодексу України, та неврахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 04.12.2019 у справі № 910/17755/18, від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17, від 19.09.2023 у справі № 910/19668/21, від 24.01.2023 у справі № 161/13862/19, від 22.06.2020 у справі № 177/1942/16-ц, від 10.03.2021 у справі № 201/8412/18, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17.

47. Проаналізувавши правові висновки Верховного Суду у вказаних скаржником справах, касаційний суд зазначає наступне.

48. Статтею 11 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

49. Згідно із частинами першою - четвертою статті 202 Цивільного кодексу України правочин - це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

50. Метою будь-якого правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істотне значення для сторін правочину.

51. Отже, правочин - це вольові, правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

52. Статтею 234 Цивільного кодексу України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

53. Необхідно зазначити, що у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

54. Згідно з статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

55. Недійсним може бути визнаний будь-який правочин, у тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторони не вчиняли ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний.

56. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то такий правочин не може визнаватися фіктивним.

57. Згідно зі статтею 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

58. Як вбачається з матеріалів справи судами встановлено, що сторонами у справі не надано доказів, якими підтверджено виконання або намірів виконання оспорюваних договорів, як і доказів передання майна за договором оренди, страхування орендованого складського приміщення. Крім того, сторонами не подано суду оригіналів оспорюваних договорів, тоді як, беззаперечну дату укладення оспорюваних договорів встановити неможливо, що також підтверджується висновком експерта, до того ж, звертаючись з позовом позивач, зокрема, вказував на те, що дата укладення договорів не відповідає дійсності, оскільки заперечується сторонами.

59. Зважаючи на встановлені обставини суди зробили обґрунтовані висновки про наявність підстав для визнання недійсними оспорюваних правочинів, з підстав їх фіктивності.

60. Касаційний суд вважає безпідставним посилання скаржника на неправильне застосування судами положень ст. 234 Цивільного кодексу України, та неврахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду у справі № 917/1307/18 та у справі № 910/17755/15.

61. Так, предметом спору у справі № 917/1307/18 є зобов`язання здійснити поставку товару із стягненням неустойки у розмірі 1 000 000 грн. У вказаній справі не викладався правовий висновок щодо застосування положень ст. 234 Цивільного кодексу України.

62. Щодо справи № 910/17755/15 предметом спору у справі були вимоги про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги. Суди встановили у справі, що між ТОВ «Аграрний Альянс» (покупець) та ТОВ «Хімагро-Спраут» (постачальник) укладений договір поставки №53, за яким у покупця існувала заборгованість перед продавцем в розмірі 544 609 грн. На підставі договору про відступлення права вимоги від 02.07.2018 № 02/07/18-1 указана заборгованість за договором поставки була відступлена ТОВ «Хімагро-Спраут» на користь ТОВ «Сервіс-Агрмаркет». Крім того, суди встановили, що позивачем не доведено, що оспорюваний договір про відступлення права вимоги містить ознаки фіктивності.

63. Отже, справа № 910/17755/15 та справа, що розглядається Судом є різними за встановленими судами обставинами справи, що відповідно вплинуло на застосування судами положень ст. 234 Цивільного кодексу України.

64. Крім того, скаржник вказує на неправильне застосування судами положень ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, та неврахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17, від 19.09.2023 у справі № 910/19668/21, від 24.01.2023 у справі № 161/13862/19, від 22.06.2020 у справі № 177/1942/16-ц, від 10.03.2021 у справі № 201/8412/18, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17.

65. Проаналізувавши судові рішення у вищезазначених справах, касаційний суд зазначає, що положення ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, застосовувались у вказаних справах зважаючи на предмет і підстави позову:

- так, у справі № 905/1227/17 предметом спору є вимоги про визнання недійсним на майбутнє договору оренди, з посиланням на порушення Закону України «Про освіту», Закону України «Про приватизацію державного майна»;

- у справі № 363/1834/17 предметом спору є вимоги про визнання недійсним кредитного договору;

- у справі № 910/19668/21 предметом спору є вимоги про визнання договорів недійсними про надання послуг та про публічні закупівлі, оскільки, такі укладені з порушенням норм законодавства України, Закону України «Про Національну програму інформатизації»;

- у справі № 177/1942/16-ц предметом спору є вимоги про визнання недійсними результатів земельних торгів у формі аукціону;

- у справі № 201/8412/18 предметом спору є вимоги про стягнення заборгованості за договором оренди;

- у справі № 910/12787/17 предметом спору є вимоги про визнання недійсними кредитних договорів;

66. Таким чином, касаційний суд вважає безпідставним посилання скаржника на правові висновки, викладені у постановах із справ № 905/1227/17, № 363/1834/17, № 910/19668/21, № 161/13862/19, № 177/1942/16-ц, № 201/8412/18, № 910/12787/17, оскільки, вказані справи та справа, що розглядається Судом, є різними за встановленими судами фактичними обставинами справи, що відповідно вплинуло на застосування судами положень ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України та викладення тих чи інших правових висновків.

67. Крім того, скаржник зазначає про неправильне застосування судами положень ст.ст. 3, 13, 15, 16 Цивільного кодексу України та неврахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 10.12.2018 у справі № 902/320/17, від 08.05.2018 у справі № 910/1873/17, від 26.07.2018 у справі № 914/3224/16, від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, від 18.09.2019 у справі № 200/4202/14-ц, від 19.02.2021 у справі №904/2979/20, від 03.06.2020 у справі № 318/89/18, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 19.09.2023 у справі № 910/19668/21, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20.

68. Так, положеннями ст. 3 Цивільного кодексу України визначені загальні засади цивільного законодавства, ст. 13 Цивільного кодексу України, регламентовано межі здійснення цивільних прав, ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України визначено право на захист цивільних прав та інтересів та способи такого захисту судом.

69. При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. При цьому, відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

70. Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 07.04.2021 у справі № 910/1255/20 та від 21.04.2021 у справі № 904/5480/19. Зазначені вище позиції є загальними для спорів про визнання недійсними правочинів, є сталими і знайшли своє відображення у постановах Верховного Суду від 12.12.2019 у справі № 910/13266/18, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 та від 29.06.2021 у справі №916/2042/20.

71. Розглядаючи спір у справі суди встановили всі необхідні, в даному випадку, обставини, щодо встановлення підстав для визнання недійсними оспорюваних договорів та порушення прав позивача, укладеними між відповідачами договорами. Так, судами встановлено, що укладення відповідачами договору №27 не в дату, яка на ньому зазначена (31.12.2014), а значно пізніше, в сукупності з відсутністю будь-яких доказів реального виконання даного договору чи наміру сторін його виконувати, у визначені договором №27 строки (з 02.02.2015) підтверджує обґрунтованість аргументів позивача про спотворення дійсних намірів сторін даного договору та відсутність у МП «Надія» та ФОП Кухар І.С. наміру створення обумовлених договором №27 правових наслідків, у вигляді передачі з 02.02.2015 складського приміщення.

72. Водночас, доказів виконання сторонами як угоди про припинення зобов`язання передачею відступного від 01.06.2017, так і договору про відступлення права вимоги відповідачами суду не подано. З урахуванням наведеного, в сукупність всіх встановлених судами обставин, суди зробили висновок, що укладення між відповідачами оспорюваних договорів призвело лише до покладення на позивача додаткової відповідальності у вигляді нарахування 75 000,00 доларів США штрафу, при цьому жодних інших юридичних чи фактичних наслідків укладення договору №27, угоди про припинення зобов`язання передачею відступного від 01.06.2017 та договору №27А від 03.12.2018 про відступлення права вимоги матеріали справи не містять.

73. Отже, судами правильно застосовано положення ст.ст. 3, 13, 15, 16 Цивільного кодексу України, які є загальними, зокрема у спорах про визнання недійсними договорів, а тому, безпідставним є посилання скаржника на неврахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду, вказаних у п. 67 цієї постанови.

74. Крім того, посилаючись на неправильне застосування судами положень ст.ст. 2, 14, 46, 236, 237, 269 ГПК України, скаржник зазначає про неврахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 01.02.20223 у справі № 914/3203/21, від 06.11.2019 у справі № 909/51/19, від 08.05.2018 у справі № 922/1249/17, 18.03.2019 у справі № 908/1165/17, від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15, від 15.05.2019 у справі № 923/565/18, 25.03.2020 у справі № 5023/1123/12, від 16.09.2021 у справі №922/3059/16, від 28.04.2022 у справі № 910/17376/19, від 23.02.2023 у справі № 3/60 «Б».

75. Предметом спору у справах є такі вимоги:

- у справі № 914/3203/21 стягнення заборгованості за договором купівлі - продажу;

- у справі № 909/51/19 розірвання договору оренди та повернення земельної ділянки;

-у справі № 922/1249/17 зобов`язання усунути невідповідність електропечі опору камерної вакуумної моделі СНВЕ-1.3.1/14-ИО-ОТТОМ вимогам якості, а саме технічним характеристикам відповідно до Технічного завдання, яке є невід`ємним додатком до договору поставки, на протязі 20 днів;

- у справі № 908/1165/17 визнання договору оренди землі № 30, укладеного 03.05.2007, поновленим на 49 років на тих самих умовах, які були передбачені договором та визнання укладеною додаткову угоду до договору оренди землі № 30 від 03.05.2007 про поновлення договору на 49 років;

- у справі № 902/1592/15 визнання договору оренди земельної ділянки укладеним 28.01.2013;

- у справі № 923/565/18 визнання недійсним рішення Скадовської міської ради від 28.12.2007 № 407 зі змінами внесеними рішеннями Скадовської міської ради від 30.04.2008 № 486, від 29.05.2009 № 769 та визнання недійсним договору оренди від 21.12.2009 земельної ділянки загальною площею 0,9137 га, яка знаходиться в районі центрального пляжу між вул. Р. Люксембург та вул. Чкалова в м. Скадовськ Херсонської області;

- у справі № 5023/1123/12 визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна, до того ж позов заявлено у межах справи про банкрутство;

- справи № 922/3059/16 та 3/60 «Б» є справами про банкрутство;

- у справі № 910/17376/19 стягнення шкоди у розмірі 123531,42 грн;

76. Водночас положеннями, на порушення судами яких вказує скаржник, зокрема регламентовано такі поняття: право на звернення до господарського суду (ст. 4 ГПК України), диспозитивність господарського судочинства (ст. 14 ГПК України), процесуальна правоздатність та процесуальна дієздатність (ст. 46 ГПК України), законність і обґрунтованість судового рішення (ст. 236 ГПК України), межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції (ст. 269 ГПК України), тобто вказані норми є загальними щодо застосування процесуальних положень і належать до застосування у будь якій справі. До того застосування зазначених положень здійснюється судами зважаючи на встановлені обставини справи, предмету і підстав позову та доводів та аргументів сторін у справі.

77. Отже, доводи касаційної скарги про неправильне застосування положень ст.ст. 2, 14, 46, 236, 237, 269 ГПК України є безпідставним, оскільки, у визначених скаржником справах вказані процесуальні положення застосовувались зважаючи на предмет, підстави позову та обставини встановлені судами, до того ж, касаційним судом не було встановлено обставин неправильного застосування зазначених положень процесуального законодавства у справі, що розглядається, оскільки суди у справі з урахуванням предмета спору, підстав позову та обставин, встановлених судами під час розгляду справи встановили фіктивність оспорюваних договорів та наявність підстав для задоволення позову.

78. Отже, посилання скаржника на неврахування правових висновків, викладених Верховним Судом у справах № 914/3203/21, № 909/51/19, № 922/1249/17, № 908/1165/17, № 902/1592/15, № 923/565/18, № 5023/1123/12, №922/3059/16, № 910/17376/19, № 3/60 «Б», є безпідставним.

79. Крім того, скаржник у скарзі зазначає, що суди неправильно застосували положення ст. 75 ГПК України та не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16.12.2020 у справі № 914/554/19, від 12.04.2023 у справі № 910/10892/21, від 11.01.2024 у справі № 911/84/22.

80. Касаційний суд вважає такі доводи скарги безпідставним з огляду на наступне.

81. Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

82. Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов`язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків суб`єктів спірного матеріального правовідношення.

83. Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24.05.2018 у справі № 922/2391/16).

84. Як вбачається із правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду у справах №№ 914/554/19, № 910/10892/21, 911/84/22, касаційний суд вказував на особливості застосування положень ст. 75 ГПК України, зокрема зазначав, що важливим видається те, що обставини, встановлені у першій справі, що є преюдиційною, мають належати до предмета доказування, тобто їх встановлення має бути необхідне для вирішення тієї справи. Оскільки предмет доказування спочатку визначається підставами позову, а потім обґрунтовується нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору, то питання про те, чи належав певний факт до предмета доказування, є питанням права, а не факту. Питання факту це питання про те, чи була наявна/відсутня певна обставина, що має значення для вирішення певного спору. Фактичні обставини встановлюються через доказування. Доказування дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності в асортименті значущості для справи (предмет доказування).

85. Водночас, вказуючи на неврахування правових висновків, викладених Верховним Судом у справах №№ 914/554/19, № 910/10892/21, 911/84/22, скаржник зазначав, що суди у справі № 907/37/22, помилково врахували факти встановлені у судовому рішенні у справі № 907/848/20, щодо відсутності доказів повернення орендованого майна, та не врахували факти встановлені у справі № 907/720/18.

86. Тоді як вбачається з судових рішень у справі, що переглядається Верховним Судом, судами було досліджено матеріали справи та докази надані сторонами щодо укладення оспорюваних договорів, та встановлено, що сторонами не доведено суду, дійсну дату укладення договору оренди, а також, що сторонами вчинялись дії з виконання оспорюваних договорів.

87. Судові рішення не ґрунтувались тільки на фактах встановлених у справі № 907/848/20 та у справі № 907/720/18, судами під час розгляду справи було досліджено подані сторонами докази та встановлено відповідні обставини, що стосувались предмета і підстав позову, і у зв`язку з цим враховано і факти встановлені у справах № 907/848/20 та № 907/720/18.

88. Таким чином, безпідставним є посилання скаржника на неврахування правових висновків, викладених Верховним Судом у постановах із справ №№ 914/554/19, 910/10892/21, 911/84/22, оскільки, судами правильно застосовано положення статті 75 ГПК України, з дотриманням необхідного процесуального балансу між преюдицією та дослідженням обставин у справі, що розглядається.

89. Також скаржник, посилаючись на п. 2 частини 2 ст. 287 ГПК України, зазначає про необхідність відступлення від правового висновку щодо застосування положень ст. 75 ГПК України, викладеного у постановах від 26.11.2019 у справі № 922/643/19, від 10.12.2019 у справі № 910/6356/19, від 31.05.2022 у справі № 910/18584/20, від 15.07.2021 у справі № 910/19256/16, та необхідність відступлення від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19, щодо положень ст. 785 Цивільного кодексу України.

90. Зі змісту зазначеної норми вбачається, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів для такого відступлення.

91. Водночас Верховний Суд звертає увагу, що відступленням від висновку слід розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №823/2042/16).

92. Основним завданням Верховного Суду відповідно до положень частини 1 статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є забезпечення сталості та єдності судової практики.

93. Таким чином, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

94. Верховний Суд зазначає, що принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема, їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності.

95. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.

96. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

97. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (до такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі №823/2042/16).

98. З викладеного убачається, що для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховний Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення або підходи застосовані в цих рішеннях мають бути очевидно застарілими внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання, враховуючи зміни, що відбулися в суспільних відносинах, у законодавстві, практиці ЄСПЛ; існування невідповідності критерію «якість закону» законодавчих норм, що призвело до різного тлумачення судами (колегіями, палатами) норм права.

99. Отже, необхідність відступу від правових позицій Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.

100. Однак, як зазначалось в даному випадку, судами правильно застосовано положення ст. 75 ГПК України, судова практика щодо застосування цієї норми є сталою та послідовно викладеною, зокрема у постановах Верховного Суду від 03.07.2018 у справі №917/1345/17 від 18.06.2021 у справі № 910/16898/19, від 26.11.2019 у справі № 922/643/19, від 10.12.2019 у справі № 910/6356/19, і касаційний суд не вбачає наявності істотних причин для відступу від правових висновків, викладених у постановах зазначених скаржником, оскільки не було встановлено неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість судового рішення. Зміст касаційної скарги, провадження за якою відкрито за пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, зводиться до незгоди скаржника із ухваленими у справі судовими рішеннями судів попередніх інстанцій.

101. За таких обставин Верховний Суд зазначає, що в межах цієї справи відсутні правові підстави для відступлення від висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 922/643/19, від 10.12.2019 у справі № 910/6356/19, від 31.05.2022 у справі № 910/18584/20, від 15.07.2021 у справі № 910/19256/16.

102. Щодо необхідності відступлення від правових висновків викладених у постанові Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19, вказані доводи є безпідставним, оскільки, в даному випадку положення ст. 785 Цивільного кодексу України судами не застосовувались, оскільки предметом і підставами позову є інше матеріально правове обґрунтування, тоді як, у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.04.2021 у справі №910/11131/19 сформульовано правову позицію, що користування майном за договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб`єктів договірних правовідносин. Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов`язання у сфері орендних відносин. До того ж, у справі, що розглядається Судом, судами встановлено, що сторонами не доведено передачу у користування орендованого майна.

103. Отже, наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного провадження.

104. Крім того, скаржник посилаючись на п. 3 частини 2 ст. 287 ГПК України, вказує, що відсутній правовий висновок Верховного Суду, щодо застосування положень частини 4 ст. 101 ГПК України, а саме, що критеріїв застосування пунктів 3.2.4, 3.35, 3.4.2 розділу 1 Науково- методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, та положень ст. 234 Цивільного кодексу України, щодо питання критеріїв за яких пов`язаність осіб, які уклали правочин свідчитиме про необхідність застосування цієї норми.

105. Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

106. Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

107. Згідно з частинами 1, 2 статті 98 ГПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.

108. Статтею 104 ГПК України передбачено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

109. Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

110. Системний аналіз змісту зазначених норм процесуального законодавства свідчить, що висновок експерта є рівноцінним засобом доказування у справі, наряду з іншими письмовими, речовими і електронними доказами, а оцінка його, як доказу, здійснюється судом у сукупності з іншими залученими до справи доказами за загальними правилами статті 86 ГПК України.

111. Отже, заключною стадією процесу доказування є дослідження та оцінка доказів судом. Дослідження доказів - це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення в судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення. Вона провадиться в судовому засіданні з додержанням принципів усності, безпосередності та безперервності. Оцінка доказів завершує весь процес доказування. Результати оцінки доказів знаходять відображення в мотивувальній частині судового рішення, в якому суд зобов`язаний вказати, які факти судом встановлені, на основі яких доказів, які докази були відкинуті судом і з яких мотивів. Оцінка зібраних доказів здійснюється з точки зору їх достовірності, повноти, несуперечності, достатності на основі внутрішніх переконань (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 09.02.2023 у справі № 369/6092/20).

112. Водночас, згідно частини 4 ст. 101 ГПК України, висновок експерта, складений за результатами експертизи, під час якої був повністю або частково знищений об`єкт експертизи або змінено його властивості, до розгляду судом не приймається, крім випадків, коли особа, яка його подає, доведе можливість проведення додаткової та повторної експертизи з питань, досліджених у висновку експерта.

113. Як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції задовольнив клопотання позивача та витребував від відповідачів оригінал договору №27 від 31.12.2014, який зобов`язав подати суду в строк до 05.09.2022. Однак, вказана ухвала суду від 16.08.2022 залишилася невиконаною відповідачами, оригінал договору №27 суду не надано, з підстав пошкодження такого під час проведення експертизи за зверненням відповідачів, що слугувало підставою для відмови в задоволенні клопотання позивача про призначення у справі судової технічної експертизи документів відповідно до ухвали від 03.11.2022, де суд зазначив, зокрема, що відповідачі відмовляються надати оригінал договору № 27 для дослідження.

114. Таким чином, касаційний суд вважає безпідставним посилання скаржника на необхідність формування правового висновку, щодо питання застосування положень частини 4 ст. 101 ГПК України, з урахуванням пунктів 3.2.4, 3.35, 3.4.2 розділу 1 Науково- методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, оскільки відповідачами не було надано суду оригіналів договору № 27. Отже, Суд вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що не можуть вважатися поважними та об`єктивними причинами, зазначені представниками відповідачів у їх поясненнях мотиви ненадання оригіналу договору №27, з підстав їх часткового пошкодження за наслідками проведеної експертизи, так як наведені обставини не виключають можливості надання таких оригіналів договору суду, а лише свідчать про суб`єктивне небажання особи надавати оригінал витребуваного судом доказу.

115. Тоді як, кожна сторона, у відповідності до ч. 4 ст. 13 ГПК України, несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, а згідно з ч. 2. ст. 14 ГПК України учасник справи розпоряджається своїми правами на власний розсуд.

116. Щодо необхідності викладення правового висновку стосовно положень ст. 234 Цивільного кодексу України, Верховний Суд у цій постанові вказував на правильність застосування судами вказаних положень цивільного законодавства, і суди приймаючи судові рішення у справі, дотримались всіх необхідних умов для застосування ст. 234 Цивільного кодексу України, водночас, касаційний суд зауважує, що обставина пов`язаності осіб, які уклали угоду про припинення зобов`язання з передачею відступного від 01.06.2017 та договір № 27А про відступлення права вимоги, не була єдиною підставою для визнання оспорюваних договорів недійсними, вказана обставина врахована судами з урахуванням інших обставин встановлених судами, які свідчили про фіктивність укладених сторонами договорів.

117. Таким чином, касаційний суд не вбачає правових підстав для викладення правового висновку, щодо застосування положень ст. 234 Цивільного кодексу України та положень частини 4 ст. 101 ГПК України

118. Також скаржник, посилаючись на п. 4 частини 2 ст. 287 ГПК України, вказує, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази, що відповідно до положень п. 1 частини 3 ст. 310 ГПК України, є підставами для скасування судових рішень у справі.

119. Відповідно до частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

120. За змістом пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

121. Проте, як уже зазначалося, підстави касаційного оскарження, наведені скаржником у касаційній скарзі пункти 1, 2, 3 частини 2 статті 287 ГПК України, у цьому випадку, не отримали підтвердження, після відкриття касаційного провадження, у зв`язку з чим такі доводи як неналежне дослідження зібраних у справі доказів відхиляються судом касаційної інстанції. При цьому, доводи касаційної скарги наведені в обґрунтування підстави касаційного оскарження передбаченої п. 4 частини 2 ст. 287 ГПК України також зводяться до незгоди скаржника із наданою судами оцінкою доказам у справі та переоцінкою обставин справи, що суперечить положенням ст. 300 ГПК України.

122. Враховуючи наведені положення законодавства та обставини, встановлені судами попередніх інстанцій, зважаючи на межі перегляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, колегія суддів зазначає, що підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримали підтвердження після відкриття касаційного провадження, при цьому, колегія суддів не вважає за доцільне закрити касаційне провадження, щодо п. 1 частини 2 статті 287 ГПК України, на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України, оскільки у касаційній скарзі скаржник вказує на неналежне дослідження доказів судами, і наведені скаржником аргументи тісно пов`язані між собою, таким чином, колегія суддів зазначає, що скарга, подана на підставі п.п. 1, 2, 3, 4 частини 2 ст. 287 ГПК України, є необґрунтованою, а тому, рішення судів попередніх інстанцій необхідно залишити без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

123. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

124. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (ч. 1 ст. 309 ГПК України).

125. Враховуючи викладене, постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.01.2024 та рішення Господарського суду Закарпатської області від 16.06.2023, необхідно залишити без змін.

Розподіл судових витрат

126. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку ст. 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Кухара Івана Степановича залишити без задоволення.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.01.2024 та рішення Господарського суду Закарпатської області від 16.06.2023 у справі №907/37/22 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя О.А. Кролевець

Судді О.О. Мамалуй

В.І. Студенець