Постанова

від 14.03.2024 по справі 908/1721/21

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.03.2024 року м.Дніпро Справа № 908/1721/21(908/936/23)

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Паруснікова Ю.Б., Чередка А.Є.

секретар судового засідання Саланжій Т.Ю.

розглянувши апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" на рішення Господарського суду Запорізької області від 06.06.2023 (суддя Юлдашев О.О.)

у справі № 908/1721/21(908/936/23)

за позовом Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України"

до відповідачів:

1) Дочірнього підприємства "Автобусний завод "Богдан"

2) Sarevin Investments LTD

про визнання недійсним договору

в межах справи № 908/1721/21 про банкрутство - Дочірнього підприємства "Автобусний завод "Богдан"

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду Запорізької області 22.03.2023 надійшла позовна заява Акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» до Дочірнього підприємства "Автобусний завод "Богдан" та Sarevin Investments LTD в особі представництва «Саревін Інвестментс ЛТД» про визнання недійсним договору, для розгляду в межах справи № 908/1721/21 про банкрутство відповідача-1.

Позивач просив визнати недійсним Договір збереження (підтримання) у належному стані майна банкрута №0110/В3-2 від 01.10.2021р., Додаткову угоду №1 до цього договору від 30.12.2021, Додаткову угоду №2 до цього договору від 31.03.2022р., які укладено між ДП «Автобусний завод «Богдан» в особі ліквідатора Сердюк М.М. з одного боку та компанією Sarevin в особі представництва «Саревін Інвестментс ЛТД», код ЄДРПОУ 26634601. Зобов`язати компанію Sarevin в особі представництва «Саревін Інвестментс ЛТД», повернути отримане на підставі актів приймання-передачі майна №1 від 01.10.2021р., №2 від 01.01.2022 майно Банкруту ДП «Автобусний завод «Богдан» в особі ліквідатора Сердюк М.М.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 06.06.2023 у справі №908/1721/21(908/936/23) у задоволенні позову - відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням Акціонерним товариством "ДЕРЖАВНИЙ ЕКСПОРТНО-ІМПОРТНИЙ БАНК УКРАЇНИ" подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення господарського суду Запорізької області від 06.06.2023 у справі №908/1721/21(908/936/23) та прийняте нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що оскаржуване рішення прийняте при неповному з`ясуванні обставин справи, що мають значення для справи, неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.

Наголошує, що судом нез`ясовано належним чином обставини справи, зокрема: щодо обсягу повноважень ліквідатора, вчинення ліквідатором правочину в умовах наявності конфлікту інтересів; щодо зловживання ліквідатором своїми дискреційними повноваженнями під вчинення правочину; щодо добросовісності дій ліквідатора під час обрання способу збереження майна банкрута; щодо впливу вчиненого правочину як на банкрута, так і на Банк, як кредитора, вимоги якого забезпечені майном банкрута; судом належним чином не з`ясовано удаваного характеру оспорюваного правочину.

За твердженням скаржника, до спірних правовідносин не застосовано приписи ст.9 Закону України «Про іпотеку»; ст. 22 Закону України «Про запобігання корупції».

Зауважує, що судом невірно розтлумачено зміст ч. 3 ст. 12, ч. 2 ст. 10, абз. 4 ч. 3 ст. 61 КУзПБ, ст. 3, 13, 92, 235 ЦКУ.

Також, вказує на те, що в порушення приписів ст. 86 ГПК України, під час розгляду справи судом належним чином не оцінено наявні докази, зокрема, не лише ті, які були долучені ліквідатором до заяв, які були предметом розгляду, а й ті які містяться у справі про банкрутство, що призвело до неправильного встановлення обставин справи.

Крім того, заявляє клопотання про подання нових доказів, в якому просить прийняти та долучити до матеріалів справи № 908/1721/21(908/936/23) копію договору оренди майна №5 від 15.04.2021 та копію договору оренди майна №10 від 15.04.2021, копію відзиву ліквідатора Сердюк М.М. № 1/132-53 від 20.05.23 у справі 908/1721/21.

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.

15.11.2023 до Центрального апеляційного господарського суду від ліквідатора ДП "Автобусний завод "Богдан" арбітражного керуючого Сердюк М.М. надійшло клопотання про врахування судової практики під час розгляду апеляційної скарги АТ "Державний експортно-імпортний банк України", в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

18.12.2023 до Центрального апеляційного господарського суду від ліквідатора ДП "Автобусний завод "Богдан" арбітражного керуючого Сердюк М.М. надійшло клопотання про доповнення до клопотання про врахування судової практики під час розгляду апеляційної скарги АТ "Державний експортно-імпортний банк України", в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

15.02.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від ліквідатора ДП "Автобусний завод "Богдан" арбітражного керуючого Сердюк М.М. надійшли письмові пояснення, в яких викладено додаткові аргументи проти апеляційної скарги та зауважено на необхідності залишення оскаржуваного рішення без змін.

В судовому засіданні 14.03.2024 приймали участь представник позивача (апелянта) та арбітражний керуючий ліквідатор банкрута. Інші учасники провадження у справі про банкрутство, будучи належним чином повідомленими про місце, дату та час судового засідання, не з`явилися, явку уповноважених представників не забезпечили, про причини неявки суд не проінформували.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G.B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, зважаючи на те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку ухвали суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі учасників справи, які не з`явилися.

Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.

Представник апелянта підтримав доводи своєї апеляційної скарги, просив суд її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове - про задоволення позовних вимог.

Арбітражний керуючий проти задоволення апеляційної скарги заперечив, наголосив на відсутності підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення присутніх учасників справи (їх представників), дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, дійшов наступних висновків.

Щодо клопотання про подання нових доказів.

Обґрунтовує тим, що під час розгляду цієї справи, судом першої інстанції також розглядалася скарга Банку на дії та бездіяльність ліквідатора Сердюк М.М., під час розгляду якої ліквідатором було надано відзив, до якого долучено договори оренди майна банкрута, послуги по збереженню якого є предметом оспорюваного договору зберігання.

Банк не зазначав про цю обставину в позовній заяві, оскільки ця обставина не була відома на момент звернення з позовом, а також у подальшому, а про факт наявності цих договорів, Банку стало відомо лише наприкінці травня 2023 зі змісту відзиву ліквідатора на скаргу АТ «Укрексімбанк» за вих.№0000606/8556-23 від 17.03.2023 р. на дії та бездіяльність ліквідатора - арбітражного керуючого Сердюк М.М. у справі №908/1721/21.

Так, ліквідатор зазначила, що до визнання ДП «Автобусний завод «Богдан» банкрутом, останній мав правовідносини Представництвом «Саревін Інвестмент ЛТД», що виникли на підставі договорів оренди, а саме:

- Договору оренди майна №5 від 15.04.2021 р., за яким ДП «Автобусний завод «Богдан» є орендодавцем, а Представництво «Саревін Інвестмент ЛТД» є орендарем. За умовами договору в оренду було передано майно - частина нежитлових приміщень адміністративного побутового корпусу літер «Б-ІІІ», розміром 3 833,20 квадратних метрів, що знаходиться за адресою: м. Черкаси, вул. Якубовського, 5;

- Договору оренди майна №10 від 15.04.2021 р., за яким ДП «Автобусний завод «Богдан» є орендодавцем, а Представництво «Саревін Інвестмент ЛТД» є орендарем. За умовами договору в оренду було передано майно - частина виробничого корпусу №1 (В-2) у вісях А-Б/4-15, розміром 1 584 квадратних метрів, що знаходиться за адресою: м. Черкаси, вул. Якубовського, 5.

З огляду на факт відсутності в банку раніше зазначених доказів, факт необізнаності Банку на час розгляду справи судом першої інстанції ні щодо існування зазначених доказів, ні щодо самого факту оренди іпотеки Банку, ці докази не подавалися Банком до суду першої інстанції з причин що не залежали від його волі.

Згідно ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Як передбачено п. 2 ч. 1 ст. 42 ГПК України учасники справи мають право, зокрема: подавати докази, брати участь у дослідженні доказів.

При цьому учасники справи зобов`язані: подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (п. 4 ч. 2 ст. 42 ГПК України).

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 80 ГПК України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення ЄСПЛ від 27.10.1993 у справі "DOMBO BEHEERB.V. v. THE NETHERLANDS").

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (ч. 4 ст. 80 ГПК України).

Відповідно до ч. 2 та 3 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Наведені положення передбачаються наявність таких критеріїв для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, як «винятковість випадку» та «причини, що об`єктивно не залежать від особи», і тягар доведення покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою) (правовий висновок, наведений в постанові Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 909/722/14).

Апеляційний суд зауважує, що виходячи з принципу змагальності сторін, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції в суді першої інстанції. В той же час, процесуальне законодавство допускає випадки подачі на стадії апеляційного розгляду нових доказів для підтвердження обставин, на які посилається сторона. Однак, є неприйнятною ситуація, коли сторона просить долучити до матеріалів справи нові докази лише з підстав її необізнаності щодо необхідності подання усіх наявних в неї доказів чи її суб`єктивної позиції щодо недоречності їх подання. Тим більше не може вважатися поважною причиною те, що суд не вимагав подання певних доказів, оскільки господарський процес побудований на принципах диспозитивності та змагальності сторін, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а тому останні повинні добросовісно користуватися процесуальними правами та надавати суду усі наявні у них докази, якими обґрунтовуються їх вимоги та заперечення, разом із першими заявами по суті справи.

Колегією суддів зважає, що прийняття судом до розгляду несвоєчасно поданих доказів без поважних на те причин, а лише через неналежну підготовку сторони щодо судового розгляду справи, порушує імперативні норми Господарського процесуального кодексу України та унеможливлює дотримання принципу рівності учасників справи і неупередженості суду.

До того ж, як передбачено ч. 2 ст. 2 ГПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, (яким відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів), яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 21.01.2019 у справі № 925/2028/15 та від 14.01.2020 у справі № 925/1082/18).

Так, заявник просить прийняти та долучити до матеріалів справи №908/1721/21(908/936/23) копію договору оренди майна №5 від 15.04.2021 та копію договору оренди майна №10 від 15.04.2021, копію відзиву ліквідатора Сердюк М.М. № 1/132-53 від 20.05.23 у справі № 908/1721/21.

Водночас, ним не обґрунтовано належним чином неможливість подання вищезазначених доказів до суду першої інстанції в межах процесуальних строків, в той час, як з матеріалів справи слідує, що банк був обізнаний про їх існування та мав їх копії до винесення судом першої інстанції рішення у даній справі.

Зокрема, листом за вих.№01-32/244 від 19.07.22 арбітражним керуючим ліквідатором ДП «Автобусний завод «Богдан» було запрошено у АТ «Укрексімбанк» надання згоди на укладення договору оренди частини нежитлових приміщень Адміністративно побутового корпусу літера «Б-ІІІ» (т. 1 а.с. 40).

Направленим банку відзивом ліквідатора Сердюк М.М. за вих.№ 1/132-53 від 20.05.23 (на скаргу АТ «Укрексімбанк» за вих.№0000606/8556-23 від 17.03.2023 р. на дії та бездіяльність ліквідатора - арбітражного керуючого Сердюк М.М. у справі № 908/1721/21 було повідомлено про обставини укладення ДП «Автобусний завод «Богдан» з Представництвом «Саревін Інвестмент ЛТД» договорів оренди, а саме:

- Договору оренди майна №5 від 15.04.2021 р., за яким ДП «Автобусний завод «Богдан» є орендодавцем, а Представництво «Саревін Інвестмент ЛТД» є орендарем. За умовами договору в оренду було передано майно - частина нежитлових приміщень адміністративного побутового корпусу літер «Б-ІІІ», розміром 3 833,20 квадратних метрів, що знаходиться за адресою: м. Черкаси, вул. Якубовського, 5;

- Договору оренди майна №10 від 15.04.2021 р., за яким ДП «Автобусний завод «Богдан» є орендодавцем, а Представництво «Саревін Інвестмент ЛТД» є орендарем. За умовами договору в оренду було передано майно - частина виробничого корпусу №1 (В-2) у вісях А-Б/4-15, розміром 1 584 квадратних метрів, що знаходиться за адресою: м. Черкаси, вул. Якубовського, 5.

До вказаного відзиву було долучено копії зазначених Договорів.

Під час розгляду справи судом першої інстанції позивач не повідомляв суд про неможливість надання копій даних договорів, в той час, як рішення у справі було прийнято 06.06.2023, тобто вже після їх отримання банком, що свідчить про відсутність об`єктивних перешкод для вчинення відповідної процесуальної дії на певному етапі.

Згідно ч. 8 ст. 80 ГПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Відповідно до правового висновку щодо застосування статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом у постанові від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку - позивача).

Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає (правова позиція Верховного Суду, наведена у постанові від 16.06.2021 у справі № 915/2222/19).

Відтак, апелянтом не доведено винятковості випадку неможливості надання суду першої інстанції доказів, які намагається долучити до справи на стадії апеляційного розгляду, як не надано і доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Таким чином, АТ "Державний експортно-імпортний банк України" не доведено винятковості випадку неможливості надання копій договорів оренди майна № 5 та № 10 від 15.04.2021 до ухвалення судом першої інстанції рішення, з урахуванням того, що у сторін, які зацікавлені в позитивному вирішенні справи на свою користь, не було перешкод в представленні суду усіх доказів, які, як вони вважають, підтверджують обґрунтованість їх вимог та заперечень.

В свою чергу, що в силу вимог ч. 5 ст. 269 ГПК України у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Позивач не обґрунтовував недійсність Договору збереження (підтримання) у належному стані майна банкрута №0110/В3-2 від 01.10.2021р., Додаткових угод №1 від 30.12.2021 та №2 від 31.03.2022р. до цього договору наявністю орендних правовідносин між ДП «Автобусний завод «Богдан» та Компанією Sarevin в особі представництва «Саревін Інвестментс ЛТД».

При цьому з наданих ліквідатором Сердюк М.М. письмових пояснень слідує, що предметом забезпечення вимог Банку є нерухоме майно, що розташовано за адресою: Черкаська обл., м. Черкаси, вул. Якубовського, буд. 5, яке є предметом іпотеки за Іпотечними договорами: №151109Z123 зі змінами і доповненнями від 01.10.2009 р.; №151118Z12 зі змінами і доповненнями від 21.06.2018 р., №151118Z17 від 21.06.2018 р. та складається з:

Адміністративної будівля з прибудовою з підвалом (Б-3, б, б{1},пд), загальною площею 4 463,30 м2; Цеху (В-2), загальною площею 21 868,6 м2; Цеху (Г-4), загальною площею 895,1 м2; Огорожі (1-5), замощення (І), навісу (З), прохідної (тимчасова) (К-1) загальною площею 16,7 м2; прохідної (тимчасової) (Л-1) загальною площею 15,4; навісу (тимчасовий) (М).

Предметом зберігання за Договором збереження (підтримання) у належному стані майна банкрута № 0110/ВЗ-2 від « 01» жовтня 2021 року зберігання було:

Адміністративно-побутовий корпус №1 загальною площею 4 019,40 м2;

Адміністративно-побутовий корпус №2 загальною площею 895,10 м2; Виробничий корпус № 1 загальною площею 20 868,60 м2; Внутрішньоплощадочні автодороги загальною площею 27 374,00 м2; Навіс (З); Навіс (М); Огорожі цехів; Площадка для акамуляторів та повороту вантажів; Прохідна (К-1) загальною площею 16,7 м2; Прохідна (Л-1) загальною площею 15,40 м2.

До визнання ДП «Автобусний завод «Богдан» банкрутом, останній мав укладені договори оренди з Представництвом «Саревін Інвестмент ЛТД», а саме:

- Договір оренди майна №10 від 15.04.2021 р., за яким ДП «Автобусний завод «Богдан» є орендодавцем, а Представництво «Саревін Інвестмент ЛТД» є орендарем. За умовами договору в оренду було передано майно - частина виробничого корпусу №1 (В-2) у вісях А-Б/4-15, розміром 1 584 квадратних метрів, що знаходиться за адресою: м. Черкаси, вул. Якубовського, 5.

- Договір оренди майна №5 від 15.04.2021 р., за яким ДП «Автобусний завод «Богдан» є орендодавцем, а Представництво «Саревін Інвестмент ЛТД» є орендарем. За умовами договору в оренду було передано майно - частина нежитлових приміщень адміністративного побутового корпусу літер «Б-ІІІ», розміром 3 833,20 квадратних метрів, що знаходиться за адресою: м. Черкаси, вул. Якубовського, 5.

На дату визнання ДП «Автобусний завод «Богдан» банкрутом строк вказаних договорів не закінчився.

Тобто, за твердженням ліквідатора, предметом оренди за вказаними договорами було майно, яке не було предметом зберігання за Договором збереження (підтримання) у належному стані майна банкрута № 0110/ВЗ-2 від « 01» жовтня 2021 року.

З огляду на все вищевикладене, у суду відсутні підстави для прийняття додаткових доказів та надання їм оцінки.

Щодо суті спору та предмету позову.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, 01.10.2021 між ліквідатором ДП «Автобусний завод Богдан» в особі ліквідатора Сердюк М.М. (як Власником) та Компанією Sarevin в особі представництва «Саревін Інвестментс ЛТД» (як Зберігачем) укладено Договір №0110/B3-2 збереження (підтримання) у належному стані майна банкрута з визначенням строку дії до 31.12.2021р. (відповідно до п. 8.1. Договору) та з подальшим його продовженням до 31.05.2022р. згідно до Додаткової угоди №1 до Договору від 30.12.2021 та до 31.12.2022р. згідно до Додаткової угоди №2 до Договору від 31.03.2022, але в будь-якому випадку до повного надання Сторонами взятих на себе зобов`язань (надалі - Договір збереження).

Відповідно до п. 1 Договору збереження визначено, що предметом Договору є передання Власником Зберігачу основних засобів та товарно-матеріальних цінностей (далі - Майно), перелік якого зазначений в актах приймання-передачі Майна, для забезпечення (підтримання) Майна банкрута у належному стані та недопущення зменшення його вартості та економічної привабливості на період до продажу цього Майна в процедурі ліквідації Власника в справі про банкрутство ДП «Автобусний завод «Богдан» №908/1721/21, що розглядається в господарському суді Запорізької області.

Відповідно до п. 2 Договору збереження детальний опис/перелік Майна, яке надається Зберігачу, визначається в актах приймання-передачі Майна, що є невід`ємними частинами цього Договору.

Згідно долученого до матеріалів справи акту приймання-передачі Майна від 01.10.2021р. до Договору збереження вбачається, що перелік переданого на зберігання Майна становить: адміністративно-побутовий корпус №1; адміністративно-побутовий корпус №2; виробничий корпус №1, внутрішньоплощадочні автодороги; навіс (З); навіс (М); огорожі цехів; площадка для акумуляторів та повороту; прохідна (К-1); прохідна (Л-1).

Умовами Додаткової угоди №1 від 30.12.2021р. погоджено додаткову передачу Власником Зберігачу частини нерухомого майна - виробничого корпусу №1, про що сторонами складено Акт приймання-передачі майна №2 від 01.01.2022р.

Відповідно до п. 3.1. Договору збереження визначено, що вартість збереження (підтримання) у належному стані майна за період з 01.10.2021р. по 31.12.2021р. щомісяця складає 64 082,04 грн., в тому числі ПДВ за ставкою 20% - 10 680,34 грн.

Додатковою угодою №1 до Договору збереження від 30.12.2021р. п. 3.1. Договору викладено в новій редакції: вартість збереження (підтримання) у належному стані майна складає за період з 01.10.2021р. по 31.12.2021р. щомісяця 64 082,04 грн., в тому числі ПДВ за ставкою 20% - 10 680,34 грн., за період з 01.01.2022р. по 31.05.2022р. щомісяця 224 083,82 грн., в тому числі ПДВ за ставкою 20% - 37 347,30 грн.

Додатковою угодою №2 до Договору збереження від 31.03.2022р. сторони прийшли до згоди внести наступні зміни в Договір: місячна вартість збереження (підтримання) у належному стані майна з 01.04.2022р. складає 112 596,00 грн., у тому числі ПДВ за ставкою 20% - 18 766,00 грн.

На підтвердження виконання зобов`язань за Договором сторонами підписано акти здачі-приймання робіт: Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №237 від 31.10.2021 на суму 64 082,04 грн.; Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №266 від 30.11.2021 на суму 64 082,04 грн.; Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №304 від 31.12.2021 на суму 224083,82 грн.; Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №237 від 31.01.2022 на суму 224083,82 грн.: Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №58 від 28.02.2022 на суму 224083,82 грн.; Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №100 від 31.03.2022 на суму 224083,82 грн.: Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №135 від 30.04.2022 на суму 112596,00 грн.: Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №175 від 31.05.2022 на суму 112596,00 грн.; Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №214 від 30.06.2022 на суму 112596,00 грн.; Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №250 від 31.07.2022 на суму 112596,00 грн.; Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №293 від 31.08.2022 на суму 112596,00 грн.; Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №336 від 30.09.2022 на суму 112596,00 грн.; Акт здачі-приймання робіт (надання послуг) №380 від 31.10.2022 на суму 112596,00 грн.

Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що Позивачем не доведено у чому саме полягає удаваність правочину у вигляді договору зберігання та не надано належних доказів на підтвердження вказаного. Позивачем не підтверджено доводів позовної заяви, а судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для задоволення позову, відтак у задоволенні позову необхідно відмовити.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.

Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017р. №2147-VIII викладено Господарський процесуальний кодекс України у новій редакції, яка набрала чинності 15.12.2017р..

Відповідно до ч. 6 ст. 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Як передбачено ч. 1 ст. 2 КУзПБ від 18.10.2018 № 2597-VIII (зі змінами, що набрав чинності 21.10.2019р.) провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України.

Статтею 7 Кодексу України з процедур банкрутства встановлено, що спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Статтею 20 ГПК України передбачено, що розгляд спорів з майновими вимогами до боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство, належить до предметної юрисдикції господарських судів, при цьому перелік таких майнових вимог законодавцем не обмежено.

Частиною 9 ст. 30 ГПК України справи у майнових спорах до боржника віднесено до територіальної підсудності господарського суду за місцезнаходженням боржника, а відтак, до юрисдикції місцевого суду, яким здійснюється провадження у справі про банкрутство боржника.

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 07.04.2023 прийнято позовну заяву Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" до Дочірнього підприємства "Автобусний завод "Богдан" та Sarevin Investments LTD в особі представництва "Саревін Інвестментс ЛТД" про визнання недійсним договору, для розгляду в межах справи № 908/1721/21 про банкрутство відповідача-1.

Позивач просить визнати недійсним Договір збереження (підтримання) у належному стані майна банкрута №0110/В3-2 від 01.10.2021р., Додаткову угоду №1 до цього договору від 30.12.2021, Додаткову угоду №2 до цього договору від 31.03.2022р., які укладено між ДП «Автобусний завод «Богдан», Код ЄДРПОУ 32503719 в особі ліквідатора Сердюк М.М. з одного боку та компанією Sarevin (код НЕ309035 Республіка Кіпр, м. Лімасол, ХрисорогіатисисКолокотроні, 3040) в особі представництва «Саревін Інвестментс ЛТД», код ЄДРПОУ 26634601. Зобов`язати компанію Sarevin (код НЕ309035 Республіка Кіпр, м. Лімасол, ХрисорогіатисисКолокотроні, 3040) в особі представництва «Саревін Інвестментс ЛТД», код ЄДРПОУ 26634601, повернути отримане на підставі актів приймання-передачі майна №1 від 01.10.2021р., №2 від 01.01.2022 майно Банкруту ДП «Автобусний завод «Богдан», Код ЄДРПОУ 32503719 в особі ліквідатора Сердюк М.М.

Також зазначає, що укладаючи оскаржуваний Договір від імені Боржника, ліквідатор не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності; також ліквідатором не було отримано згоди іпотекодержателя та порушено приписи законодавства про іпотеку; Договір вчинено в умовах наявного конфлікту інтересів в порушення приписів Кодексу України з процедур банкрутства; Договір суперечить загальним засадам цивільного законодавства та є фраудаторним правочином; Договір є удаваним правочином та був укладений з метою приховати інший правочин, який насправді вчинили Відповідачі, а саме договір позички, у зв`язку з чим Договір з додатковими угодами до нього підлягають визнанню недійсними з підстав, передбачених частинами першою, другою статті 203 ЦК України, частинами першою, другою статті 215 ЦК України, а майно передане за таким Договором підлягає поверненню Банкруту ДП «Автобусний завод «Богдан».

Відповідачем-1, ліквідатором Сердюк М.М. надано відзив на позовну заяву АТ «Укрексімбанк», в якому просить відмовити у задоволенні позову Банку у зв`язку з тим, що аргументи Позивача по суті поданої ним позовної заяви зводяться виключно до питань дослідження дій ліквідатора на відповідність вимогам закону в ліквідаційній процедурі, що не може бути предметом розгляду у даній справі в контексті підстав для визнання Договору недійсним, а також вказує, що при укладенні Договору, сторони керувалися правовими підставами, що передбачені законодавством України, а саме вимогами Цивільного кодексу України та Кодексом України з процедур банкрутства.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина 4 цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети (такий правовий висновок міститься в п. 7.3 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц).

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За загальними положеннями про недійсність правочину, визначеними статтею 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України.

Згідно ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі.

Частиною 3 статті 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою до іншої сторони чи сторін правочину; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення того, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в постанові від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19).

Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 27.07.2021 у справі № 910/9177/20, від 21.09.2021 у справі №910/2920/20 (910/14219/20).

Колегія суддів також звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, згідно з якою правом оспорювати правочин Цивільний кодекс України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є його сторонами, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи".

Для вирішення питання про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, правове значення має встановлення впливу наслідків вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи. У такому випадку важливим є врахування того, що таке звернення заінтересованої особи до суду з позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов`язаних з вчиненням оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, постанова Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 910/23097/17).

Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину і хоча й не була титульним володільцем відчуженого майна, однак вважає своє право власності на це майно порушеним або вважає порушеним інше речове право на відчужене майно. Крім того, у розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

За висновком об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Зокрема, особа може мати похідний інтерес у захисті прав товариства не тільки у випадку, коли вона є його учасником, адже похідний інтерес можуть мати, наприклад, кредитори боржника в захисті прав боржника у процедурі банкрутства, у виконавчому провадженні, у процедурі ліквідації банків, що відповідає висновкам в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц; постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 908/3468/13).

Вимоги особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України) та застосування реституції, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Застосування реституції як наслідку недійсності правочину насамперед відновлює права учасників цього правочину. Інтерес іншої особи полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу.

Статтею 1 КУзПБ визначено матеріально-правовий статус кредитора у справі про банкрутство, який є і учасником, і стороною у справі про банкрутство, що обумовлений та визначається наявністю вимог щодо грошових зобов`язань до боржника. Кредитор у зв`язку з наявністю цих вимог є заінтересованою особою стосовно боржника у розумінні положень статей 3, 13, 15, 16, 202, 203, 215 ЦК України з правом на судовий захист шляхом звернення до суду з позовом про визнання недійсним правочину, вчиненого боржником, хоча кредитор і не є стороною цього правочину.

Відтак, АТ «Укрексімбанк» має правові підстави для пред`явлення даного позову щодо оспорювання укладеного боржником правочину, як одним із кредиторів такого боржника.

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 02.02.2022 по справі № 917/373/20 (917/1878/20) вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Тобто, звертаючись з позовом про визнання недійсним правочину, позивач повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними. Без доведення цих обставин суд не має підстав для задоволення позову.

За змістом ч. 1 ст. 59 Кодексу України з процедур банкрутства визначено, що з дня ухвали господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури господарська діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу, крім укладення та виконання договорів, що мають на меті захист майна банкрута або забезпечення його збереження (підтримання) у належному стані.

Згідно ст. 1 КУзПБ ліквідатор - арбітражний керуючий, призначений господарським судом для здійснення ліквідаційної процедури.

Пунктом 2 ч. 2 ст. 12 КУзПБ встановлено обов`язок для арбітражного керуючого (ліквідатора) здійснювати заходи щодо захисту майна боржника.

За змістом ч. 1 ст. 61 КУзПБ визначено, що ліквідатор з дня свого призначення здійснює, серед інших, такі повноваження як приймає у своє відання майно боржника, забезпечує його збереження; виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 КУзПБ під час реалізації своїх прав та обов`язків арбітражний керуючий зобов`язаний діяти добросовісно, розсудливо та з метою, з якою ці права та обов`язки надано (покладено).

Таким чином, забезпечення збереження майна боржника є прямим обов`язком для ліквідатора під час виконання ним власних повноважень, визначених вказаними нормами Кодексу України з процедур банкрутства.

Як передбачено ч. 1 ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

За приписами ч. 2 ст. 10 КУзПБ арбітражний керуючий з моменту постановлення ухвали (постанови) про призначення його керуючим санацією або ліквідатором до моменту припинення здійснення ним повноважень прирівнюється до службової особи підприємства-боржника.

Частиною 1 ст. 61 КУзПБ визначено, що ліквідатор з дня свого призначення виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута.

Таким чином, згідно норм КУзПБ ліквідатор прирівнюється до керівника (посадової особи) боржника - ДП «Автобусний завод «Богдан», що вказує на наявність у нього повного обсягу цивільної дієздатності у відповідності до положень ч. 1 ст. 92 ЦК України на укладення правочинів від його імені.

Відтак, аргументи Позивача про відсутність згоди банку на укладення Договору та відсутність попереднього схвалення ціни Договору, як на підстави, що вказують на відсутність обсягу цивільної дієздатності у ліквідатора є необґрунтованими.

Частина 6 ст. 30 КУзПБ, на яку посилається Позивач як на підставу для визнання Договору недійсним, регламентує виключно процедурні питання провадження справи про банкрутство, зокрема, в частині необхідності звітування для арбітражного керуючого перед заставними кредиторами стосовно витрат, що стосуються власне такого заставного майна та не визначає наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним.

В свою чергу, абз. 4 ч. 3 ст. 61 КУзПБ також регламентовано процедурне питання у справах про банкрутство, зокрема, визначено, що за рахунок коштів, отриманих від реалізації майна, що є предметом забезпечення, відшкодовуються витрати, пов`язані з утриманням, збереженням та визначенням вартості такого майна. Склад та розмір таких витрат підлягають погодженню забезпеченим кредитором. Кошти, що залишилися після здійснення зазначених виплат, використовуються виключно для задоволення вимог кредиторів за зобов`язаннями, які забезпечують таке майно.

Тобто, за своєю правовою природою ст. 61 КУзПБ є нормою, що визначає повноваження ліквідатора, а ст. 30 Кодексу регулює порядок нарахування основної та додаткової винагороди.

Як висновок, вказані норми не встановлюють умови, дотримання яких є необхідним для ліквідатора при укладенні договорів збереження майна товариства-банкрута в процедурі його ліквідації.

За твердженням скаржника, до спірних правовідносин не застосовано приписи ст.9 Закону України «Про іпотеку»; ст. 22 Закону України «Про запобігання корупції».

Судом встановлено, що Позивач в обґрунтування позову зазначав, що відповідно до ст. 9 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя передати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування, однак ліквідатором згоду іпотекодержателя не отримано, відтак такий договір є недійсним.

Водночас, Верховний Суд неодноразово зауважував, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника (висновок, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 918/420/16, постановах Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 22.09.2021 у справі № 911/2043/20, від 23.09.2021 у справі № 904/4455/19).

Таким чином, спеціальні норми КУзПБ мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України.

А тому, у відносинах щодо порядку поводження з майном банкрута, в тому числі і тим, що є предметом іпотеки, норми Кодексу є пріоритетними над нормами Закону України «Про іпотеку».

Частиною 1 ст. 61 КУзПБ визначено, що ліквідатор з дня свого призначення здійснює, серед інших, такі повноваження як приймає у своє відання майно боржника, забезпечує його збереження; виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута.

Згідно ч. 1 ст. 59 КУзПБ з дня ухвали господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури господарська діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу, крім укладення та виконання договорів, що мають на меті захист майна банкрута або забезпечення його збереження (підтримання) у належному стані, договорів оренди майна, яке тимчасово не використовується, на період до його продажу у процедурі ліквідації тощо.

За приписами п. 4 ч. 1 ст. 12 КУзПБ арбітражний керуючий користується усіма правами розпорядника майна, керуючого санацією, керуючого реструктуризацією, керуючого реалізацією, ліквідатора відповідно до законодавства, у тому числі має право залучати для забезпечення виконання своїх повноважень на договірних засадах інших осіб та спеціалізовані організації з оплатою їхньої діяльності за рахунок боржника, якщо інше не встановлено цим Кодексом чи угодою з кредиторами.

Отже, ліквідатор з метою збереження майна банкрута має право залучати на договірних засадах інших осіб. При цьому Кодекс не встановлює обов`язку для ліквідатора погоджувати можливість передачі майна на зберігання та умови такого зберігання із заставними кредиторами, з огляду на що невірним є твердження Позивача по суті поданої заяви стосовно того, що під час укладення Договору збереження, визначення його істотних умов, зокрема, ціни послуг збереження, ліквідатор вийшов за межі своїх повноважень, у зв`язку із невчиненням жодних дій для погодження складу та розміру майбутніх витрат за таким Договором.

Крім того, в якості підстав позову Позивач вказував щодо недійсності правочину через існування потенційного конфлікту інтересів та порушення приписів ст. 22 Закону України «Про запобігання корупції», оскільки ліквідатором ДП «Автобусний завод «Богдан» при укладенні Договору збереження було використано власні повноваження саме на користь компанії Саревін Інвестментс ЛТД, що є кредитором в межах справи про банкрутство ДП «Автоскладальний завод №2 АТ «АК «Богдан Моторс», який, в свою чергу, є конкурсним кредитором Боржника. Доводи зводилися до того, що Саревін Інвестментс ЛТД має суттєвий вплив на ДП «Автоскладальний завод №2 «АТ «Автомобільна компанія «Богдан Моторс», що і виступило ініціатором призначення ліквідатором Сердюк М.М.

Колегія суддів вважає за необхідне акцентувати увагу на тому, що відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону Украі?ни «Про запобігання корупціі?» потенціи?нии? конфлікт інтересів - наявність у особи приватного інтересу у сфері, в якіи? вона виконує своі? службові чи представницькі повноваження, що може вплинути на об`єктивність чи неупередженість прии?няття нею рішень, або на вчинення чи невчинення діи? під час виконання зазначених повноважень.

За приписами п. 4 ч. 3 ст. 28 КУзПБ розпорядником майна, керуючим реструктуризацією, керуючим санацією, ліквідатором, керуючим реалізацією не можуть бути призначені арбітражні керуючі, які мають реальний чи потенційний конфлікт інтересів.

Частиною 5 ст. 12 КУзПБ унормовано, що порушення арбітражним керуючим вимог Закону України «Про запобігання корупції», а також виникнення реального чи потенційного конфлікту інтересів під час здійснення арбітражним керуючим повноважень є підставою для відсторонення його від виконання обов`язків арбітражного керуючого під час провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), про що господарський суд виносить ухвалу.

З огляду на викладене, вказаними нормами кодексу визначено, що поняття конфлікту інтересів стосується виключно особи арбітражного керуючого, а не інших учасників справи про банкрутство, тому посилання на недійсність договору з означених підстав є необґрунтованим, оскільки Договір збереження ліквідатором укладено на виконання вимог законодавства про банкрутство та в інтересах збереження майна банкрута без заподіяння шкоди боржнику чи кредиторам.

Матеріали справи не містять та Позивачем (апелянтом) не надано суду доказів того, що ліквідатор ДП «Автобусний завод «Богдан» мала будь-який приватний інтерес, укладаючи від імені Боржника Договір збереження саме з Компанією Саревін Інвестментс ЛТД.

Натомість під час розгляду справи ліквідатор підтвердила, що не мала та не має конфлікту інтересів в розумінні чинного законодавства Украі?ни у спірних правовідносинах.

Отже, вказані Позивачем обставини зводяться виключно до дослідження дій ліквідатора на їх відповідність нормам КУзПБ, що не може слугувати самостійними підставами для визнання недійсним оспорюваного правочину.

Стосовно тверджень Позивача, що уклавши Договір збереження, ліквідатор порушила інтереси АТ «Укрексімбанк», як заставного кредитора, оскільки сума витрат за збереження майна, у розмірі 1 877 861,58 грн, є досить значною та повинна бути відшкодована саме за рахунок коштів з реалізації заставного майна, що призведе до їх недоотримання банком та свідчить про збитковість такого договору та порушення загальних засад цивільного судочинства, варто зазначити наступне.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність.

Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню (п. 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004).

Згідно ст. 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

З конструкції ч. 3 ст. 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).

Судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 904/7905/16 дійшла висновку, що фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до ст. 7 Кодексу про банкрутство на підставі п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та ч.ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом. У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.

Водночас, категорія фраудаторності у галузі банкрутства спрямована на недопущення недобросовісного виведення активів з метою уникнення відповідальності цим майном перед кредиторами, зважаючи на те, що ч. 2 ст. 96 ЦК України вимагає, щоб юридична особа відповідала за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Тобто, боржник має усвідомлювати повне виконання свого обов`язку перед кредитором.

Відтак, доводи Позивача стосовно того, що укладений Договір суперечить засадам добросовісності, справедливості, розумності, тобто суперечить загальним засадам цивільного законодавства (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) є безпідставними, оскільки такий Договір не спрямований на виведення активів з метою уникнення відповідальності цим майном перед кредиторами та не має на меті спричинення шкоди, як це передбачено для фраудаторних правочинів.

Зокрема, абз. 3 ч. 3 ст. 61 Кодексу України з процедур банкрутства передбачено, що за рахунок коштів, отриманих від реалізації майна, що є предметом забезпечення, відшкодовуються витрати, пов`язані з утриманням, збереженням та визначенням вартості такого майна. Склад та розмір таких витрат підлягають погодженню забезпеченим кредитором. Кошти, що залишилися після здійснення зазначених виплат, використовуються виключно для задоволення вимог кредиторів за зобов`язаннями, які забезпечують таке майно.

Тобто, обов`язок по відшкодуванню витрат за Договором збереження виникає у боржника опосередковано, а саме за наслідком отриманих від реалізації заставного майна коштів.

Тому, слід погодитися з позицією Відповідача - ДП «Автобусний завод «Богдан», що укладаючи Договір збереження ліквідатор забезпечив підтримання Майна у належному його стані перед реалізацією на аукціоні, що також сприятиме його продажу за найвищою ціною та, як результат, дасть змогу покрити частину витрат на його збереження (утримання).

Згідно п. 2.2. Договору збереження укладення цього Договору не змінює право власності на Майно. Право розпорядження Майном внаслідок укладення цього Договору у Зберігача не виникає.

Пунктом 4.4. Договору визначено, серед іншого, обов`язки для Зберігача, що потребують фінансових витрат останнього, а саме: 2. здійснювати всі необхідні витрати на забезпечення збереження (підтримання) Майна у належному (робочому) стані; 4. забезпечити Майно тепловою та електроенергією та необхідними комунальними послугами; 10. Здійснювати технічне обслуговування Майна за власний рахунок та інші.

Таким чином, уклавши Договір збереження майна Відповідач-2 повністю взяв на себе кошторис по витратам щодо забезпечення збереження Майна площею у 27 259,1 м.кв., що не вказує на його збитковість в розумінні положень законодавства про банкрутство. Збитковий характер оспорюваного правочину Позивачем не доведено.

Наведені Позивачем комерційні пропозиції не можуть розглядатися в якості доказів, оскільки в них йдеться про оренду майна, зокрема, довготривалу. В даному випадку майно банкрута перебуває на зберіганні в силу вимог Кодексу України з процедур банкрутства, що носить тимчасовий характер, оскільки процедура банкрутства передбачає реалізацію майна банкрута.

У відзиві на позов ліквідатором також зазначено, а Позивачем не спростовано, що на адресу ліквідатора не надходило жодних пропозицій чи самостійних рішень комітету кредиторів щодо обрання іншого зберігача майна ДП «Автобусний завод «Богдан».

При цьому рішення комітету кредиторів щодо визначення зберігача майна банкрута можуть носити для ліквідатора лише рекомендаційний характер відповідно до положень Кодексу про банкрутство.

Так, ч. 8 ст. 48 КУзПБ визначено, що до компетенції комітету кредиторів належить прийняття рішення про:1) обрання голови комітету; 2) скликання зборів кредиторів; 3) звернення до господарського суду з вимогою про визнання правочинів (договорів) боржника недійсними на будь-якій стадії процедури банкрутства; 4) звернення до господарського суду з клопотанням про призначення арбітражного керуючого, припинення повноважень арбітражного керуючого та про призначення іншого арбітражного керуючого; 5) надання згоди на продаж майна боржника (крім майна, що є предметом забезпечення) та погодження умов продажу майна боржника (крім майна, що є предметом забезпечення) у процедурі санації відповідно до плану санації або у процедурі ліквідації банкрута; б) внесення пропозицій господарському суду щодо продовження або скорочення строку процедур розпорядження майном боржника чи санації боржника; 7) інші питання, передбачені цим Кодексом.

У роботі комітету мають право брати участь з правом дорадчого голосу арбітражний керуючий, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника, забезпечений кредитор, у разі необхідності представник органу, уповноваженого управляти державним майном, і представник органу місцевого самоврядування.

Частиною 1 ст. 61 Кодексу визначено, що ліквідатор з дня свого призначення здійснює, серед інших, такі повноваження як приймає у своє відання майно боржника, забезпечує його збереження; виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута.

Таким чином, саме ліквідатор вживає заходів по забезпеченню збереження майна банкрута, а отже ліквідатор вправі самостійно визначати зберігача майна банкрута без проведення будь-яких публічних процедур, чим спростовуються доводи Позивача в частині того, що правочин вчинено без проведення публічних процедур для обрання зберігача Майна.

Отже, господарським судом правильно встановлено, що укладаючи Договір збереження ліквідатор діяв виключно на виконання вимог дійсного законодавства про банкрутство, а умови такого Договору жодним чином не порушують прав та інтересів кредиторів та не суперечать засадам добросовісності, справедливості, розумності (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України).

Позивач також зазначав, що укладений Договір є удаваним правочином, а насправді між сторонами укладено договір позички.

Натомість, ним не доведено суду в чому саме полягає удаваність правочину у вигляді договору зберігання, як і не надано належних доказів на підтвердження вказаного.

В силу положень ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 ст. 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Приписами ст. 629 ЦК України визначено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відтак укладення Договору зберігання є правом сторін, а в даному конкретному випадку прямим обов`язком ліквідатора з метою забезпечення схоронності майна банкрута перед його реалізацією.

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ст. 936 ЦК України). Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України).

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Як передбачено ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 742/1913/15, від 21.08.2019 у справі № 303/292/17, від 30.03.2020 у справі № 524/3188/17 та підтримані у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14.02.2022 у справі № 346/2238/15.

Тлумачення змісту статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц.

Таким чином, удаваний правочин вчинюється для прикриття іншого правочину, внаслідок чого в наявності два правочини - прихований і удаваний - такий, що прикриває перший правочин.

Удаваний правочин, на відміну від прихованого, сторонами не виконується. Відповідні права і обов`язки сторонами не реалізуються. Сторони правочину виконують тільки ті обов`язки та реалізують ті права, що випливають із прихованого правочину.

Натомість, зобов`язання за Договором збереження сторонами виконувались, про що підписано відповідні акти здачі-приймання робіт (надання послуг), а воля сторін за Договором не була спрямована на приховування іншого правочину.

Усім вищенаведеним спростовуються доводи апелянта про те, що судом нез`ясовано належним чином обставини справи, зокрема: щодо обсягу повноважень ліквідатора, вчинення ліквідатором правочину в умовах наявності конфлікту інтересів; щодо зловживання ліквідатором своїми дискреційними повноваженнями під вчинення правочину; щодо добросовісності дій ліквідатора під час обрання способу збереження майна банкрута; щодо впливу вчиненого правочину як на банкрута, так і на Банк, як кредитора, вимоги якого забезпечені майном банкрута; судом належним чином не з`ясовано удаваного характеру оспорюваного правочину.

Не підтверджено доказами твердження Позивача про те, що Майно, яке було передано на зберігання, передавалося в користування Зберігачем іншим особам.

Більше того, таке право існує у зберігача майна за наявності згоди поклажодавця, що прямо передбачено приписами ч. 1 ст. 944 ЦК України.

Посилання Позивача на норми Закону України «Про охоронну діяльність» в контексті даних правовідносин є безпідставним, оскільки договір охорони є спеціальним (окремим) видом зберігання.

Відповідно до ст. 978 ЦК України за договором охорони охоронець, який є суб`єктом підприємницької діяльності, зобов`язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов`язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату.

Частиною 1 ст. 936 ЦК України визначено, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Отже, з огляду на спеціальні цілі зберігання та охорони, слід дійти висновку, що виконавець послуг зберігання, у володіння якого було передано річ, повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення схоронності речі, як би це зробив власник речі, тоді як охоронець повинен забезпечувати лише недоторканність об`єкта охорони, ніби на додаток до тих заходів, що також вживаються власником чи володільцем майна з метою підтримання речі у незмінному стані.

Тобто, Законом України «Про охоронну діяльність» урегульовано організаційно-правові принципи здійснення господарської діяльності саме у сфері надання послуг з охорони власності та громадян, тож його застосування до даних правовідносин є безпідставним.

Ліквідатором було зазначено, що при укладенні Договору збереження сторони керувалися правовими підставами, що передбачаються законодавством України, а саме вимогами Цивільного кодексу України та Кодексу України з процедур банкрутства.

Крім того, судом з`ясовано, що Додатковими угодами №1 та №2 до Договору збереження змінювалася вартість збереження (підтримання) у належному стані майна в сторону збільшення та склала у період 01.10.2021-31.12.2021 - 64 082,04 грн за місяць, в тому числі ПДВ за ставкою 20% - 10 680,34 грн., у період 01.01.2022-31.03.2022 - 224 083,82 грн за місяць, в тому числі ПДВ за ставкою 20% - 37 347,30 грн., та з 01.04.2022 - 112 596,00 грн за місяць, у тому числі ПДВ за ставкою 20% - 18 766,00 грн.

Як пояснила ліквідатор Сердюк М.М. зміна вартості послуг зі збереження майна відбулося з ініціативи зберігача Представництва «Саревін Інвестмент ЛТД», зокрема, у зв`язку із зростанням вартості комунальних послуг (опалення, електроенергія тощо) та на період опалювального сезону.

При цьому слід зазначити, що Представництво «Саревін Інвестмент ЛТД» погодилось на умову відстрочення платежу за Договором збереження і за період з 01.10.2021 р. по квітень 2023 р. ліквідатором не оплачувались послуги зі збереження. Про цю обставину ліквідатор повідомляла Банк у звіті про здійснення витрат.

Враховуючи цю обставину, а також, те що інших зберігачів, хто б погодився надавати аналогічні послуги з відстроченням платежу ліквідатором не було знайдено, остання погодилась на запропоновані умови.

Окремо потрібно зупинитися на тому, що як зазначив ліквідатор вказані витрати були відшкодовані за рахунок іншого майна ДП «Автобусний завод «Богдан» і такі були схвалені кредиторами на засіданні комітету кредиторів, що відбулося 02.06.2023, результати якого оформлено протоколом № 2/23. Тобто витрати, пов`язані з утриманням та збереженням нерухомого майна, що є предметом іпотеки, були погашені за рахунок іншого майна банкрута, яке не перебуває в заставі банку, що встановлено також у постанові Центрального апеляційного господарського суду від 19.12.2023 у справі № 908/1721/21.

Згідно ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позовна вимога про визнання недійсними Договору та Додаткових угод до нього не підлягає задоволенню.

Посилання апелянта на невірне розтлумачення судом змісту ч. 3 ст. 12, ч. 2 ст. 10, абз. 4 ч. 3 ст. 61 КУзПБ, ст. 3, 13, 92, 235 ЦКУ свого підтвердження не знайшло та спростовується вищенаведеним.

Апеляційним судом також відхиляються аргументи скаржника про неналежне дослідження доказів у справі, оскільки ним не вказується яким саме доказам була надана неналежна оцінка, здійснення якої, в свою чергу, є прерогативою суду.

Слід звернути увагу на тому, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (висновок викладений у постановах об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20).

У позовній заяві Банком не зазначено, яким чином обраний ним спосіб захисту щодо визнання недійсним господарського договору, стороною якого він не є, призведе до захисту його прав та інтересів стосовно майна боржника, яка перебуває у заставі Банку, з огляду на те, що предмет застави внаслідок укладення оспорюваного правочину не вибув з власності заставодавця, належним чином зберігається та перебуває під охороною за його місцезнаходженням.

Жодних витрат АТ «Укрексімбанк» на виконання умов Договору збереження, який він намагається визнати недійсним в судовому порядку, не понесено, що ним не спростовано. Крім того, на виконання умов оскаржуваного договору, ліквідатором та представником заставного кредитора - Банком здійснювалися на постійній основні перевірки стану майна боржника, та належності виконання зберігачем зобов`язань за договором, за результатами яких жодних зауважень та претензій щодо виконання зберігачем зобов`язань за договором, стану заставного майна з боку Банку матеріали справи не містять.

Враховуючи у даному випадку сукупність встановлених обставин, підтверджених відповідними доказами, з огляду на положення ст.ст. 74-80, 86 ГПК України та норми законодавства, які застосовуються у спірних правовідносинах, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, та нормами права, які їх регулюють, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і обставини, надав їх належну правову оцінку.

Порушень або неправильного застосування судом норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, апеляційним судом під час перегляду справи в апеляційному порядку не встановлено.

З огляду на все вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що доводи скаржника, наведені ними в апеляційній скарзі, свого підтвердження не знайшли, не спростовують мотивів та висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, у зв`язку з чим, відхиляються судом апеляційної інстанції, а тому відсутні підстави для зміни чи скасування рішення Господарського суду Запорізької області від 06.06.2023 у справі №908/1721/21(908/936/23).

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на її заявника.

Керуючись статтями 129, 236, 269, 270, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" на рішення Господарського суду Запорізької області від 06.06.2023 у справі №908/1721/21(908/936/23) залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Запорізької області від 06.06.2023 у справі №908/1721/21(908/936/23) залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України".

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 18.04.2024

Головуючий суддя В.Ф. Мороз

Суддя Ю.Б. Парусніков

Суддя А.Є. Чередко