Рішення

від 18.04.2024 по справі 443/543/24

ЖИДАЧІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №443/543/24

Провадження №2/443/295/24

РІШЕННЯ

іменем України

(заочне)

18 квітня 2024 року Жидачівський районний суд Львівської області у складі:

головуючого судді Сливки С.І.,

за участю секретаря судових засідань Кушнір М.І.,

представника позивача - адвоката Грабовця С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Жидачеві у спрощеному позовному провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до Жидачівського районного суду Львівської області із позовом, в якому просить надати малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дозвіл на тимчасовий виїзд за межі України, а саме в Республіку Польща та інші країни Шенгенської угоди (країни Євросоюзу), без згоди та супроводу батька - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у супроводі матері - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з дня набрання рішення законної сили і до 04.03.2031.

Позовні вимоги мотивує тим, що 29.08.2014 з відповідачем було зареєстровано шлюб, який було розірвано рішенням Шевченківського районного суду м.Львова від 17.11.2016. Від спільного шлюбу у них народилася донька - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Із серпня 2015 року вони із відповідачем проживають окремо, а їхня донька - ОСОБА_3 проживає із нею. З моменту розлучення і по сьогоднішній день, маючи реальну можливість приймати участь у вихованні та забезпеченні дитини, відповідач з власної ініціативи самоусунувся від виконання батьківських обов`язків, не спілкується з дитиною, участі у житті дитини свідомо не приймає. Вона самостійно несе усі витрати по утриманню дочки, при цьому неодноразово в усній формі зверталась до відповідача з проханням прийняти участь в утриманні їх спільної дитини, однак її звернення відповідачем залишено без задоволення. Зазначає, що на сьогодні вона має намір забезпечити повноцінний відпочинок дочці в країні Республіка Польща та в інших країнах Шенгенської угоди (країн Євросоюзу), задля підвищення рівня світогляду дитини, покращення її стану здоров`я, фізичного, духовного та морального розвитку, що є забезпеченням інтересів дитини в межах здійснення батьківських прав та обов`язків.

Вона неодноразово зверталась в усній та письмовій формі до відповідача з проханням надати дозвіл на виїзд дочки, але дані прохання були залишені відповідачем без відповіді. Останній лист досудової пропозиції було скеровано на адресу відповідача в лютому 2024 року. Оскільки відповідач у 2021 році відмовився у наданні дозволу для виїзду дитини за кордон, вона змушена була звертатись за відповідним рішенням до органу опіки та піклування. На її думку, лише наявність неприязних відносин між ними, є підставою для відмови у наданні згоди на тимчасові виїзди дитини за кордон, оскільки інших вагомих доказів відмови відповідач не представив. Стверджує, що вона жодним чином немає наміру виїжджати з дитиною на постійне місце проживання за кордон та усвідомлює тимчасовий характер дозволу на виїзд дочки за кордон.

Вона та її дитина є громадянами України, мають постійне місце проживання в Україні, вона має місце роботи, її батьки проживають в Україні, їхня дитина знаходиться на її утриманні, доступ батька дитини не обмежений та вона бере на себе всю відповідальність за дитину під час її поїзди за кордон.

Ухвалою Жидачівського районного суду Львівської області від 25.03.2024 відкрито провадження у справі, розгляд якої вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження, з викликом сторін.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав позовні вимоги, з мотивів викладених у позовній заяві.

Відповідач у судове засідання не з`явився, хоча про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується матеріалами справи. Відповідач не подав відзиву, заяв про поважні причини неявки чи розгляд справи без його участі до суду не надходило.

Представник третьої особи - Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, як Орган опіки та піклування в судове засідання не з`явився, подав клопотання в якому просить розглядати справу без участі їхнього представника.

У зв`язку з цим суд визнає неявку відповідача неповажною та вважає, що справу можливо слухати у його відсутності, оскільки в матеріалах справи є достатньо належних доказів про права, обов`язки та взаємовідносини сторін.

У відповідності до положень ст.ст.280-284 ЦПК України суд, за згодою представника позивача, вважає за можливе розглянути справу на підставі наявних в ній доказів в порядку заочного розгляду.

Заслухавши вступне слово представника позивача, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини справи, оцінивши надані суду докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 є батьками малолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого виконавчим комітетом Брюховецької селищної ради м.Львова Львівської області від 11.03.2015 (а.с.10).

Рішенням Шевченківського районного суду м.Львова від 17.11.2016 у справі №466/8916/16-ц розірвано шлюб між ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований 29.08.2014 виконавчим комітетом Брюховицької селищної ради м.Львова Львівської області, актовий запис №15 (а.с.9).

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 з 20.09.2018, що підтверджується витягами з реєстру територіальної громади №2024/001837693 від 21.02.2024 та №2024/002112306 від 29.02.2024 (а.с.11, 12).

Як вбачається із розпорядження Шеченківської районної адміністрації Львівської міської ради №645 від 06.12.2021 «Про затвердження висновку служби у справах дітей про підтвердження місця проживання малолітньої ОСОБА_3 для її тимчасового виїзду за межі України», то таким зокрема затверджено висновок служби у справах дітей про підтвердження місця проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю ОСОБА_1 , для її тимчасового виїзду за межі України (а.с.30).

29.02.2024 ОСОБА_1 , шляхом направлення досудової пропозиції, зверталася до ОСОБА_2 про добровільне надання згоди як батька на виїзд їхньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за межі України з метою лікування, навчання, участі дитини в дитячих змаганнях, фестивалях, наукових виставках, учнівських олімпіадах та конкурсах, екологічних, технічних, мистецьких, туристичних, дослідницьких, спортивних заходах, оздоровлення та відпочинку дитини за кордоном, у вигляді нотаріальної заяви (а.с.13-14).

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст.76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст.79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч.1 ст.80 ЦПК України).

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).

Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).

За правилами статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.

Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

14 липня 2016 року внесено зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», які набрали чинності з 01 жовтня 2016 року, з нього вилучено норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.

З цього часу єдиним законодавчим актом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Водночас, за змістом статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку, у тому числі в супроводі членів екіпажу повітряного судна, на якому вони прямують.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Виходячи із системного аналізу вищезазначених норм Закону, дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення та точного місця перебування за кордоном.

Одночасно, суд зазначає, що надання дозволу на необмежений по кількості разів виїзд дитини за кордон чинним законодавством не передбачено.

Суд враховує правову позицію Верховного Суду, зроблену 03 липня 2019 року у справі №643/1090/17 (провадження №61-28548св18), відповідно до якої Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, який на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог закону, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки не зазначення позивачем конкретної адреси місця перебування дитини та не надання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України виключає можливість встановити обов`язкові обставини, а саме: чи буде такий дозвіл відповідати найкращим інтересам дитини. Сама по собі можливість поїздки за кордон не є безумовним свідченням того, що така поїздка відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки істотне значення має країна поїздки, мета такої поїздки та період поїздки. Надання дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення конкретної адреси місця перебування дитини за межами України та не надання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України створить ситуацію правової невизначеності та непрогнозованості.

Як на одну з підстав своїх позовних вимог щодо надання дозволу на тимчасовий виїзд за межі України неповнолітньої ОСОБА_3 , без згоди та участі батька, позивач покликається на те, що такий дозвіл жодним чином не порушить право батька на участь у вихованні дитини, оскільки мають за мету перш за все захист прав дитини.

При цьому, позивачем жодними належними, допустимими та достатніми доказами не доведено обґрунтованості надання неповнолітній дочці дозволу на тимчасовий виїзд за межі України без згоди та супроводу батька, зокрема необхідності у наданні дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон саме на термін до 04 березня 2031 року, конкретного місця перебування дитини, мету поїздки, підтвердження повернення дитини, що виключає суду можливість встановити чи буде такий дозвіл відповідати найкращим інтересам дитини.

Крім цього, позивач у позовній заяві стверджує про те, що вона не має наміру виїжджати з дитиною на постійне місце проживання за кордон та має постійне місце роботи на території України, однак жодного доказу на підтвердження того не надає.

Також, суд зазначає, що Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 року введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який діє і по теперішній час. У зв`язку з чим, були внесені зміни до Правил перетинання державного кордону громадянами України, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р.№57 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2010 р. № 724 зі внесеними змінами), які регулюють порядок перетину державного кордону, зокрема виїзд осіб, які не досягли 16 річного віку.

Так, згідно, п.п. 2-3 Правил, виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону.

Враховуючи вищевикладене, виходячи з необхідності забезпечення найкращих інтересів дитини, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 12, 81, 263-265, 273, 279, 280-282, 354, 355 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька - залишити без задоволення.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Заочне рішення може бути оскаржено позивачем в апеляційному порядку. Апеляційна скарга на заочне рішення може бути подана до Львівського апеляційного суду через Жидачівський районний суд Львівської області протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом вказаних строків не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повний текст рішення складено 22 квітня 2024 року.

Головуючий суддя С.І. Сливка