Постанова

від 10.04.2024 по справі 906/818/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2024 року

м. Київ

cправа № 906/818/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Савицької О.В.,

Швайківської сільської ради

Бердичівського району Житомирської області - не з`явився,

Бердичівської районної державної адміністрації

Житомирської області - не з`явився,

Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 - не з`явився,

Державної екологічної інспекції Поліського округу - не з`явився,

Державної інспекції архітектури та містобудування України - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.02.2024 (у складі колегії суддів: Петухов М.Г. (головуючий), Гудак А.В., Олексюк Г.Є.)

та рішення Господарського суду Житомирської області від 06.11.2023 (суддя Кравець С.Г.)

у справі № 906/818/19

за позовом Бердичівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі: Швайківської сільської ради Бердичівського району Житомирської області, Бердичівської районної державної адміністрації Житомирської області

до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів: Державної екологічної інспекції Поліського округу, Державної інспекції архітектури та містобудування України,

про розірвання договору оренди земельної ділянки водного фонду та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2019 року Керівник Бердичівської місцевої прокуратури (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Швайківської сільської ради Бердичівського району Житомирської області (далі - Швайківська сільська рада), Житомирської обласної державної адміністрації (далі - Житомирська ОДА), Бердичівської районної державної адміністрації Житомирської області (далі - Бердичівська РДА) до Фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_1, у якому просив суд:

- розірвати договір оренди земельної ділянки водного фонду загальною площею 3,31 га, що розташована на території Мирославської сільської ради Бердичівського району Житомирської області, укладений 17.12.2002 між Бердичівською РДА та ФОП ОСОБА_1.;

- зобов`язати ФОП ОСОБА_1 повернути Житомирській ОДА земельну ділянку площею 3,31 га у стані, не гіршому порівняно з тим, в якому вона одержана в оренду, шляхом звільнення її від забудов приміщень для зберігання зерновідходів та будинку для охорони водного об`єкту, що знаходяться за адресою: Житомирська обл., Бердичівський р-н, с. Мирославка, вул. Колгоспна, 41-А, та підписання акта прийому-передачі.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем порушено умови договору оренди земельної ділянки водного фонду від 17.12.2002 шляхом здійснення на орендованій земельній ділянці самочинного будівництва об`єктів, що знаходяться в межах прибережної захисної смуги, тому наявні підстави для розірвання договору оренди та знесення цих об`єктів, як розміщених з порушенням вимог природоохоронного, земельного та водного законодавства.

Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 22.12.2022 замінено позивача Житомирську ОДА її правонаступником - органом, що уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, Швайківською сільською радою

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 06.11.2023, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.02.2024, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у березні 2024 року Перший заступник керівника Рівненської обласної прокуратури подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.03.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 906/818/19 за касаційною скаргою Першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 10.04.2024.

Учасники справи, окрім Офісу Генерального прокурора, в судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

За змістом статті 43 ГПК учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез`явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв учасників справи щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 20.09.2002 між СТОВ «Мирославка» та Приватним підприємцем (далі - ПП) ОСОБА_1. укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого СТОВ «Мирославка» продало, а ОСОБА_1. купив цілий будинок рибного цеху, який знаходиться в АДРЕСА_1 . Цілий будинок рибного цеху під літерою А-1 (цегляний), загальною площею 43,8 кв. м. Питання відведення, або купівлі, або довгострокової оренди земельної ділянки під об`єктом, який відчужується, вирішується новим власником у порядку, передбаченому чинним законодавством України.

Рішенням Мирославської сільської ради «Про погодження надати в довготермінову оренду земельної ділянки земель запасу» від 19.09.2002 погоджено надання в довготермінову оренду з першочерговим правом викупу земельної ділянки із земель запасу за межами с. Мирославка розміром 3,31 га для репродукції риби ПП ОСОБА_1.

Розпорядженням Бердичівської РДА від 25.10.2002 № 220 «Про надання земельних ділянок в оренду» надано, зокрема, ОСОБА_1. земельну ділянку на умовах оренди для риборозведення за рахунок земель водного фонду сільських рад на території Мирославської сільської ради строком на 49 років на площі 3,31 га із встановленням орендної плати в сумі 150 грн за 1 га (щорічно).

На виконання цього розпорядження 25.10.2002 між Бердичівською РДА (орендодавець) та ПП ОСОБА_1. (орендар) укладено договір оренди земель водного фонду, за умовами якого, орендодавець надає, а орендар приймає в строкове, оплатне користування наступні землі водного фонду: земельну ділянку (водоймище) розміром 3,31 га, розташовану на території Милославської сільської ради Бердичівського району Житомирської області. Землі передаються в оренду для риборозведення та здійснення супутньої діяльності, визначеної даним договором (пункт 1.1).

Відповідно до пункту 3.5 договору орендар за погодженням із орендодавцем та з дотриманням вимог діючого законодавства може проводити будівництво споруд, приміщень та інших водогосподарських об`єктів, необхідних для здійснення господарської діяльності.

Пунктом 4.1 договору сторони передбачили, що цей договір дійсний з дати його підписання сторонами і діє 49 років.

У пункту 5.2 договору погоджено розмір щорічної орендної плати, який становить: 150 грн за 1 га, 150 грн х 3,31 га = 496,50 грн.

Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Бердичівського районного нотаріального округу Житомирської області 17.12.2002 та зареєстровано в реєстрі за № 1183.

21.03.2005 Мирославська сільська рада прийняла рішення «Про надання дозволу на купівлю земельної ділянки», яким вирішила надати дозвіл на купівлю земельної ділянки в с. Мирославка під приміщення інкубаційного цеху для репродукції малька риби.

ПП ОСОБА_1. 29.08.2005 набув у власність земельну ділянку з кадастровим номером 1820883901:03:001:0226, площею 0,1330 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку серія ЖТ № 101485.

09.08.2010 Виконавчим комітетом Мирославської сільської ради прийнято рішення № 58 «Про надання згоди на розміщення тимчасового будинку для охорони водного об`єкту за межами с. Мирославка», яким надано згоду гр. ОСОБА_1. на розташування тимчасового будинку для охорони водного об`єкту на орендованій території водойми за межами с. Мирославка.

04.03.2016 голова Мирославської сільської ради Юрчук В.О. звернувся до заступника ДАБІ Житомирської області з листом від 03.03.2016 № 58, в якому просив перевірити законність встановлення ПП ОСОБА_1. тимчасової споруди (вагончика) на дамбі, а також виконання будівельних робіт з будівництва капітальної споруди та інших господарських споруд в прибережній зоні ставка в с. Мирославка Бердичівського району Житомирської області. Також просив перевірити законність будівництва гідротехнічної споруди, так як під час дощів та весняних паводків відбувається підтоплення городів мешканців села, які межують зі ставком.

25.03.2016 Управлінням державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області за результатами проведення позапланової перевірки на підставі направлення від 18.03.2016 № 325/16/-к та звернення сільського голови с. Мирославка, складено акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, відповідно до якого за адресою: АДРЕСА_1 , у присутності ОСОБА_1 встановлено, що на зазначеній земельній ділянці ОСОБА_1 у 2003 році збудовано будівлю для зберігання зерновідходів; у 2010 році збудовано будинок для охорони водного об`єкта. Відповідно до пояснень ОСОБА_1 будівля для зберігання зерновідходів в плані має орієнтовані розміри 8 м на 9 м, матеріал зовнішніх стін повнотіла керамічна цегла, перекриття дерев`яна кроквяна система, покриття з хвилястих азбестоцементних листів, внутрішня висота 3,5 м; під час проведення перевірки встановлено, що у ОСОБА_1 відсутній документ, що посвідчує право власності на будівлю зберігання зерновідходів та будинок для охорони водного об`єкта, виконання будівельних робіт проведено без дозволу на будівництво вищевказаних об`єктів без затвердженої у встановленому порядку містобудівної документації та проектів цих об`єктів, що є порушенням статей 5, 25 Закону України «Про основи містобудуванн», статті 9 Закону України «Про архітектурну діяльність», статей 34, 36 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», пункту 5 Порядку виконання будівельних робіт, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 466.

25.03.2016 Управлінням державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області винесено припис № 76/16-к про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил на підставі статті 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.05.2011 № 553 фізичній особі ОСОБА_1. , з вимогою усунути зазначені порушення законодавства у сфері містобудівної діяльності, держаних будівельних норм, стандартів і правил на об`єкті за адресою: АДРЕСА_1 до 25.05.2016.

31.03.2016 Управлінням державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області винесено постанову № 61-ф у справі про адміністративне правопорушення, якою визнано ОСОБА_1 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 96 КУпАП та накладено на ОСОБА_1 адміністративне стягнення в розмірі 850,00 грн.

ОСОБА_1. штраф сплатив 05.04.2016, що підтверджується квитанцією № 0.0.531186659.1 від 05.04.2016.

У подальшому Управлінням державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області неодноразово у період з 15.08.2018 по 29.08.2018, з 20.02.2019 по 04.03.2019 здійснювалися перевірки дотримання суб`єктами містобудування вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил на об`єкті - будівництво за адресою: АДРЕСА_1 , за результатами яких було складено акт №10006/7/к15/426 та акт №1006/К15/132 від 04.03.2019; винесено припис від 29.08.2018 № 105/18-к та постанова від 06.09.2018 №98-ф у справі про адміністративне правопорушення.

У цих актах перевірки серед іншого встановлено, що в період проведення перевірки виконання гр. ОСОБА_1 вимог припису від 25.03.2016 №7.6/16-к за адресою: АДРЕСА_1 , у присутності ОСОБА_1 із залученням представника органів місцевого самоврядування Мирославської сільської ради та інших осіб встановлено, що за результатами попередньої перевірки від 25.03.2016 на насипній дамбі іншого водного об`єкта у прибережній захисній смузі водойми ОСОБА_1. у 2003 році збудовано будівлю для зберігання зерновідходів; у 2010 році зведений будинок для охорони об`єкта. Станом на 29.08.2018 відсутня інформація щодо дозвільного документа в єдиному реєстрі документів, що надає право на виконання будівельних робіт та засвідчує прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів за адресою: вул. Колгоспна 41-А, с. Мирославка, Бердичівського району. Проектна документація на будівлю склад зерновідходів та будинок охорони водного об`єкта не надана.

Також в акті від 04.03.2019 № 1006/К15/132 Управлінням державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області зазначено, що під час проведення перевірки виконання суб`єктом містобудівної діяльності вимог припису органу державного архітектурно-будівельного контролю за реєстр. №105/18-к від 29.08.2018, з виходом на об`єкт будівництва за адресою: АДРЕСА_1 у присутності забудовника гр. ОСОБА_1 , з залученням головного спеціаліста відділу державного екологічного нагляду (контролю) земельних ресурсів та надр держінспектора з охорони навколишнього природного середовища Державної екологічної інспекції Поліського округу Овчарук А.О., землевпорядника Мирославської сільської ради Бердичівського району Маніло Н.В. встановлено, що станом на 20.02.2019 ОСОБА_1 самовільно збудована будівля складу для зберігання зерновідходів та будинок для охорони, тобто без розробки проектної документації та без відповідних дозвільних документів. На момент перевірки гр. ОСОБА_1 будівлі не перебудовані та не знесені у добровільному порядку, що порушує вимоги припису від 29.08.2018 №105/18-к. Водночас на момент проведення перевірки документ, який надає право гр. ОСОБА_1. на виконання будівельних робіт, відсутній. Згідно з пунктом 1 договору оренди від 17.12.2002 цільове призначення земельної ділянки, на якій самочинно збудовані зазначені будівні, - для риборозведення та здійснення супутньої діяльності визначеної цим договором. Крім того, згідно з пунктом 3.5 договору оренди земель водного фонду від 17.12.2002 будівництво споруд, приміщень та інших водогосподарських об`єктів, необхідних для здійснення господарської діяльності, на цій земельній ділянці здійснюється за погодженням власника земельної ділянки (орендодавця). На час проведення перевірки та станом на 20.02.2019 даний дозвіл (погодження) відсутній.

Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Швайківської сільської ради та Бердичівської РДА, в якому просить розірвати договір оренди земельної ділянки водного фонду загальною площею 3,31 га, що розташована на території Мирославської сільської ради Бердичівського району Житомирської області, укладеного 17.12.2002 між Бердичівською РДА і ФОП ОСОБА_1. та зобов`язати ФОП ОСОБА_1 повернути Житомирській ОДА земельну ділянку площею 3,31 га у стані, не гіршому порівняно з тим, в якому вона одержана в оренду шляхом звільнення її від забудов приміщень для зберігання зерновідходів та будинку для охорони водного об`єкта, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , та підписання акта прийому-передачі.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ФОП ОСОБА_1. допущено істотне порушення умов договору шляхом здійснення самочинного будівництва на орендованій земельній ділянці за відсутності дозволу (погодження) власника земельної ділянки, в порушення умов договору та законодавства не дотримано зобов`язання в частині обмеження будівництва об`єктів на орендованій земельній ділянці, що у сукупності є підставою для розірвання договору оренди та повернення земельної ділянки.

Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, у задоволенні позову відмовив і мотивував таке рішення тим, що прокурором не доведено підстав для розірвання договору оренди земель водного фонду та обрання прокурором неналежного способу захисту порушеного права держави в особі позивачів.

У поданій касаційній скарзі прокурор зазначив, зокрема, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосовано положення статей 19, 91, 96, 141, Земельного кодексу України (далі - ЗК), статей 88, 89 Водного кодексу України, статей 24, 25, 32 Закону України «Про оренду землі» статей 15, 16, 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) та порушено норми процесуального права, зокрема статті 2, 86, 236, 237 ГПК; прокурор посилається на те, що наявні у матеріалах справи докази підтверджують обставини, що відповідно до норм законодавства є підставою для розірвання договору; судами не досліджено в повному обсязі та не надано належної оцінки висновкам експертизи, якими достеменно підтверджено факт забудови земельної ділянки; також без будь-якої оцінки залишилися підтверджені доказами обставини самочинного будівництва в межах прибережено-захисної смуги. Судами попередніх інстанцій не враховано висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 07.06.2023 у справі № 922/3397/20, від 02.11.2022 у справі № 922/3166/20, від 21.02.2023 у справі № 922/3112/20, від 31.01.2023 у справі № 913/442/20, від 24.01.2024 у справі № 904/2144/22, стосовно того, що порушення орендарем визначених договором оренди умов використання земельної ділянки та умов збереження її стану свідчить про невиконання відповідачем обов`язків, передбачених чинним законодавством, та положеннями вказаного договору, що є підставою для його дострокового розірвання за рішенням суду. Висновки судів попередніх інстанцій про обрання прокурором неналежного способу захисту зроблено з неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій положень статей 15, 16 ЦК та без урахування висновків Великої Палати верховного Суду, вкладених у постановах від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

Статтею 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК).

Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права.

Разом із тим у статті 4 ГПК визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).

Право на звернення до господарського суду в установленому ГПК порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (частина 1 статті 4 ГПК).

З огляду на положення статті 4 ГПК, статей 15, 16 ЦК підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Відповідно до статті 14 ГПК суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Водночас, питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).

Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачами з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

Частиною 2 статті 2 ЦК передбачено, що одним із учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Позов у справі, що розглядається, подано прокурором на захист державних інтересів в особі Швайківської сільської ради, Житомирської обласної державної адміністрації, Бердичівської РДА, оскільки відповідачем не дотримано режиму використання земельної ділянки водного фонду, чим порушено умови договору оренди, вимоги природоохоронного, земельного та водного законодавства. Разом із тим порушення відповідачем умов договору щодо використання земельної ділянки та зведення на ній споруд унеможливлює ефективне забезпечення державою сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, зменшення коливань стоку вздовж водойм тощо, завдає шкоду власності територіальної громади Мирославської сільської ради, розпорядником якої є Швайківська сільська рада (у зв`язку з об`єднанням сільських рад в ОТГ). Звернення прокурора до суду з цим позовом є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання використання землі.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, а у статті 13 Конституції України серед іншого визначено, що земля та водні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу, від імені якого відповідні права здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у визначених межах.

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина 4 статті 373 ЦК).

Цільове призначення земель України покладено законодавцем в основу розмежування правових режимів окремих категорій земель (розділ ІІ «Землі України» ЗК), при цьому такі режими характеризуються високим рівнем імперативності відносно свободи розсуду власника щодо використання ним своєї земельної ділянки (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13).

За змістом статті 93 ЗК і статті 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов`язані з орендою землі регулюються ЗК, ЦК, Законом України «Про оренду землі», законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, на час укладення договору оренди) оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Згідно зі статтею 12 зазначеного Закону (у відповідній редакції) договір оренди землі - це угода сторін про взаємні зобов`язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк.

За змістом статті 23 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час укладення договору оренди) орендар земельної ділянки має право, зокрема, самостійно визначати напрями своєї господарської діяльності відповідно до призначення земельної ділянки та умов договору; за згодою орендодавця зводити у встановленому законодавством порядку житлові виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження; орендар земельної ділянки зобов`язаний, зокрема, виконувати встановлені щодо об`єкта оренди зобов`язання, додержувати вимог, встановлених статтею 22 цього Закону, та виконувати обов`язки відповідно до умов договору оренди і Земельного кодексу України. Орендар зобов`язаний додержувати режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Орендодавець має право вимагати від орендаря: використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил, у тому числі місцевих правил забудови населених пунктів; дотримання режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель та територій, які особливо охороняються; своєчасного внесення орендної плати (стаття 22 Закону України «Про оренду землі» у відповідній редакції).

Отже, орендар зобов`язаний, зокрема, використовувати земельну ділянку відповідно до призначення земельної ділянки та умов договору, виконувати встановлені щодо об`єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі; дотримуватися режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Зазначене відповідає положенням частини 1 статті 628 ЦК, яка передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 ЦК).

Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом (стаття 31 Закону України «Про оренду землі»).

У частині 1 статті 32 Закону України «Про оренду землі» визначено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.

Аналогічні за змістом положення було закріплено у статті 28 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент укладення договору оренди).

Відповідно до статті 141 ЗК підставами припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (пункт ґ).

За змістом статті 96 ЗК землекористувачі зобов`язані, зокрема, забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі (пункти а, ґ).

У частині 2 статті 44 Водного кодексу України визначено, що водокористувачі зобов`язані, зокрема, використовувати воду (водні об`єкти) відповідно до цілей та умов їх надання.

Водокористувачі, яким надано в користування рибогосподарські водні об`єкти (їх частини), зобов`язані здійснювати заходи, що забезпечують поліпшення екологічного стану водних об`єктів і умов відтворення рибних запасів, а також утримувати в належному санітарному стані прибережні захисні смуги в місцях вилову риби (частина 3 статті 68 Водного кодексу України).

Вимоги до власників і землекористувачів, у тому числі орендарів, земельних ділянок при здійсненні господарської діяльності встановлено також у статті 35 Закону України «Про охорону земель», за змістом якої власники і землекористувачі, в тому числі орендарі, земельних ділянок при здійсненні господарської діяльності зобов`язані, зокрема, дотримуватися вимог земельного та природоохоронного законодавства України; проводити на земельних ділянках господарську діяльність способами, які не завдають шкідливого впливу на стан земель та родючість ґрунтів; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі на основі застосування екологобезпечних технологій обробітку і техніки, здійснення інших заходів, які зменшують негативний вплив на ґрунти, запобігають безповоротній втраті гумусу, поживних елементів тощо; забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням та дотримуватися встановлених обмежень (обтяжень) на земельну ділянку.

Заборона загального водокористування водними об`єктами, наданими в користування на умовах оренди, та їх нецільове використання є підставою для розірвання договору оренди (частина 10 статті 51 Водного кодексу України у редакції, на час виникнення спірних правовідносин та звернення прокурора з відповідним позовом).

Згідно зі статтею 651 ЦК зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1). Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (частина 2).

Так, за частиною 2 статті 651 ЦК договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Тож іншими підставами для зміни або розірвання договору в судовому порядку, крім істотного його порушення, відповідно до частини 2 статті 651 ЦК є випадки, встановлені законом або договором, і саме настання таких випадків зумовлює право сторони договору ініціювати в судовому порядку питання зміни чи припинення відповідних договірних правовідносин.

Право сторони договору звернутися до суду з вимогою про розірвання договору за наявності відповідних умов, передбачених договором чи законом, не є тотожнім праву на таке розірвання, а свідчить про наявність спору про розірвання договору, який підлягає вирішенню судом з урахуванням усіх істотних обставин (пункт 6.44 постанови Великої палати Верховного Суду від 08.09.2020 у справі № 920/418/19).

З урахуванням норм цивільного права, що визначають загальні положення про договір, а саме статті 627-629 ЦК, а також з огляду на норми статті 25 ЗаконуУкраїни «Про оренду землі», передаючи в оренду земельну ділянку комунальної власності, орендодавець має інтерес не тільки в отриманні орендної плати, але і в дотриманні умов використання ділянки іншою стороною, зокрема умов збереження стану об`єкта та можливості повернення земельної ділянки у відповідному стані після закінчення договору оренди. При цьому порушення орендарем визначених договором оренди умов використання земельної ділянки та умов збереження її стану свідчить про невиконання відповідачем обов`язків, передбачених чинним законодавством та положеннями договору, що є підставою для його дострокового розірвання за рішенням суду (аналогічні за змістом висновки наведено у постанові Верховного Суду від 07.06.2023 у справі № 922/3397/20, на яку здійснено посилання в касаційній скарзі в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1частини 2 статті 287 ГПК).

Прокурор протягом розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій обґрунтовував свої вимоги наявністю в діях відповідача порушень умов договору оренди та вимог законодавства, що є підставою для розірвання договору за рішенням суду. Так, прокурор зауважував, що відсутність будь-яких споруд на орендованій земельній ділянці на момент її передачі, підтверджується змістом договору оренди, у якому відсутня інформація про розміщення на орендованій землі об`єктів нерухомості. Проте всупереч умов договору та вимог законодавства на орендованій земельній ділянці водного фонду ФОП ОСОБА_1. проведено будівництво капітальних споруд, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, зокрема актами перевірки. Так, у актах перевірки зазначено, зокрема, що відповідачем на насипній дамбі водного об`єкта у прибережній захисній смузі (яка накладається на орендовану земельну ділянку) збудовано будівлю для зберігання зерновідходів і будинок для охорони об`єкта.

У процесі розгляду справи було проведено експертизу, за висновками експерта від 14.06.2022 №2906/20-25/1198…1202/22-25 за результатами проведення земельно-технічної експертизи спірні будиночок для охорони водного об`єкта (на схемі №1, №2) знаходяться на орендованій земельній ділянці, площею 3,31 га, яка є предметом договору оренди земель водного фонду від 17.12.2002, а нежитлова будівля для зберігання зерновідходів (на схемі №5) частково знаходиться на орендованій земельній ділянці, площею 3,31 га, яка є предметом договору оренди земель водного фонду від 17.12.2002.

Прокурор наголошував на тому, що ані умови договору оренди, ані вимоги законодавства не передбачають право орендаря здійснювати самовільне будівництво на орендованій земельній ділянці. Тим більше наявні у справі докази підтверджують обставини того, що об`єкти, розташовані на орендованій земельній ділянці, побудовані з цегли та стоять на фундаменті, а тому їх не можна вважати тимчасовими, оскільки переміщення таких споруд є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. При цьому, будівництво таких споруд не відповідає встановленому режиму господарювання у прибережній захисній смузі.

Відповідачем порушено умови договору оренди землі, яким передано в оренду спірну земельну ділянку з розташованою на ній водоймою (ставком), яка відноситься до водного фонду, тобто відповідачем земельні ділянка використовувалася в інших цілях ніж для рибогосподарських потреб.

З огляду на те, що наявні у матеріалах справи докази невиконання ФОП ОСОБА_1. обов`язків, передбачених статтею 25 Закону «Про оренду землі», умов договору оренди землі, порушення орендарем встановлених законодавством та договором вимог використання спірної земельної ділянки, порушення прав та інтересів територіальної громади, за твердженням прокурора свідчать про наявність правових підстав для розірвання договору оренди землі та зобов`язання відповідача повернути Швайківській сільській раді земельну ділянку площею 3,31 га у стані, не гіршому порівняно з тим, в якому вона одержана в оренду шляхом звільнення її від забудов приміщень для зберігання зерновідходів та будинку для охорони водного об`єкта та підписання акта прийому-передачі.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією (частина 1 статті 13 Конституції України).

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).

Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель (частина друга статті 4 ЗК).

Земельне законодавство базується на таких принципах: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення раціонального використання та охорони земель (частина 1 статті 5 ЗК).

Відповідно до положень частини 2 статті 16 ЦК суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Аналогічні положення щодо способів захисту прав на земельні ділянки передбачено у частині 3 статті 152 ЗК.

Разом із тим суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що визначальним принципом господарського судочинства є змагальність сторін.

Відповідно до частин 1-4 статті 13 ГПК судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Також, одним із принципів господарського судочинства є принцип диспозитивності, який відповідно до статті 14 ГПК полягає в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Принцип змагальності не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою кожну обставину, про яку стверджує сторона. Відповідну обставину треба доказувати так, щоби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування певного факту з урахуванням досліджених доказів видається вірогіднішим, аніж протилежний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (пункт 81), від 16.11.2021 у справі № 904/2104/19 (пункт 9.58), від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18 (пункт 102), Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 (пункти 41, 43).

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (такі висновки наведено у постанові Верховного Суду від 22.04.2021 у справі № 904/1017/20).

Так, відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять у предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За статтею 79 ГПК наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Щодо стандартів доказування, передбачених процесуальним законом, Велика Палата Верховного Суду зазначала, що покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 ГПК, втрачає сенс (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі № 916/3027/21).

Водночас за положеннями частини 2 статті 9 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд створює такі умови, за яких кожному учаснику судового процесу гарантується рівність у реалізації наданих процесуальних прав та у виконанні процесуальних обов`язків, визначених процесуальним законом.

Суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір у справі, що розглядається, обмежившись посиланням на не доведення прокурором підстав для розірвання договору та неналежність (неефективність) обраного прокурором способу захисту порушеного права держави стосовно спірної земельної ділянки, залишили поза увагою положення статей 236, 237, 267, 270, 282 ГПК щодо обов`язку, визначеного процесуальним законом, стосовно повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Водночас суди ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції не дослідили наявні в матеріалах справи докази у їх сукупності в контексті обов`язків орендаря щодо використання орендованої земельної ділянки відповідно до договору (для риборозведення та здійснення супутньої діяльності визначеної договором) і закону, при цьому, встановивши факт самовільного будівництва на орендованій земельній ділянці, з урахуванням наведених обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а також висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, не встановили та в рішеннях не зазначили, чи було дотримано відповідачем як орендарем тих істотних умов договору, порушення яких є підставою для розірвання договору та повернення об`єкта оренди.

Також, суди попередніх інстанцій з огляду на наявні в матеріалах справи докази, предмета і підстави заявленого позову, не врахували правового статусу земельної ділянки, оренда якої є предметом договору, як водного об`єкта, а відтак не встановили на не надали належної оцінки наявності обмежень у використанні таких об`єктів, визначених законом, у тому числі щодо правомірності будівництва у прибережній захисній смузі.

Крім того, пославшись на обрання позивачем неналежного способу захисту інтересів держави, суди попередніх інстанцій не врахували наведених вище висновків Верховного Суду щодо права позивача обрати той ефективний спосіб захисту, який призведе до поновлення порушеного права. При цьому поза увагою судів та належної правової оцінки залишилася та обставина, що прокурор обрав такий спосіб захисту як розірвання договору та повернення земельної ділянки у стані, не гіршому порівняно з тим, в якому вона одержана в оренду, шляхом звільнення її від забудов приміщень, що фактично є вимогою про знесення самовільно побудованих об`єктів.

Водночас судами попередніх інстанцій не взято до уваги, що з урахуванням встановлених обставин справи, наявності суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки, прокурор мав обов`язок звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів.

Разом із тим суд попередніх інстанцій мали врахували, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (стаття 14 ГПК), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених процесуальним кодексом (пункт 4 частини 5 статті 13 ГПК). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (подібні висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, на яку послався прокурор в обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК).

Отже, у справі, що розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій за обставин належної оцінки наявних у матеріалах справи доказів, мали процесуальну можливість з огляду на предмет і підстави заявленого прокурором позову встановити з вірогідністю (стаття 79 ГПК) наявність/відсутність підстав для розірвання договору оренди та повернення земельної ділянки, надати оцінку висновкам експертів та поясненням експерта в судовому засіданні у їх сукупності (стаття 86 ГПК), у тому числі щодо знаходження деяких самовільно побудованих об`єктів на орендованій земельній ділянці, і залежності від встановленого - вирішити спір відповідно до закону.

Суд касаційної інстанції, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що підстава касаційного оскарження судового рішення, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, знайшла своє підтвердження під час розгляду справи.

Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

У зв`язку з наведеним, постановлені у справі судові рішення зазначеним вимогам процесуального закону не відповідають, оскільки суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили пов`язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними і обґрунтованими.

З огляду на те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи було порушено норми процесуального права щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, ці суди дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову прокурора за наведених у судових рішеннях обставин.

Порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що наведені вище обставини щодо дослідження та оцінки в сукупності доказів, які є в матеріалах справи, згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень в та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури задовольнити частково.

2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.02.2024 та рішення Господарського суду Житомирської області від 06.11.2023 у справі № 906/818/19 скасувати.

3. Справу № 906/818/19 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко