Рішення

від 15.04.2024 по справі 130/226/24

ЖМЕРИНСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

2/130/422/2024

130/226/24

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" квітня 2024 р. м. Жмеринка

Жмеринський міськрайонний суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Порощука П.П.,

при секретарі Маліщук Н.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Жмеринка за правилами спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ТОВ «ЛАА Транс» до ОСОБА_1 до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди завданої працівником під час виконання трудових обов`язків,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди завданої працівником під час виконання трудових обов`язків. Позовні вимоги мотивував тим, що 23.05.2023 року відповідача ОСОБА_1 було прийнято до ТОВ «ЛАА ТРАНС» на посаду водія згідно наказу про прийом на роботу №1030039 від 22.05.2023 року та було укладено трудовий договір (у письмовій формі), ознайомлено з посадовими інструкціями водія автотранспортних засобів та отримано згоду на обробку персональних даних. 20.07.2023 року згідно з наказом №123 відповідача строком на 60 днів було направлено у службове відрядження для виконання перевезень вантажів автомобільним транспортом територією України та інших держав (подорожній лист №845413 від 20.07.2023 року). Одним з обов`язків працівника є виконання розпоряджень власника, які не суперечать умовам укладеного трудового договору та його посадовим обов`язкам, а отже, керівник має право направити працівника у відрядження для вирішення службових питань. Відповідно до частин 1 та 2 статті 121 Кодексу законів про працю України (далі за текстом КЗпП України), «...Працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв язку зі службовими відрядженням.Працівникам, які направляються у відрядження, виплачуються: добові за час перебування у відрядженні, вартість проїзду до місця призначення і назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлюваних законодавством.».Згідно з пунктом 4 Наказу Міністерства фінансів України від 13.03.1998 року Хе 59 «Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон» (далі Інструкція Хе 59): «...Підприємство, що відряджає працівника, забезпечує його коштами для здійснення поточних 5; л витрат під час службового відрядження (авансом). Аванс відрядженому працівникові може видаватися готівкою або перераховуватися у безготівковій формі на відповідний рахунок для використання із застосуванням платіжних карток.». В якості авансу на відрядження відповідачу перераховано на картковий рахунок НОМЕР_1 грошові кошти в загальній сумі 45000 грн. Фактично строк відрядження відповідача згідно з даними посвідченням про відрядження № НОМЕР_2 від 20.07.2023 року тривав з 21.07.2023 року по 08.08. 2023 року. За цей час відповідач виконав два перевезення вантажів на виконання завдань позивача. 06.08.2023 року відповідач зателефонував начальнику автомобільної колони позивача ОСОБА_2 та повідомив, що після перетину кордону за сімейними обставинами залишає транспортний засіб з вантажем у м.Ужгород. На 08.08.2023 року до місцезнаходження транспортного засобу з вантажем було направлено іншого працівника позивача, водія ОСОБА_3 , який у м.Ужгород здійснив митне оформлення вантажу, після чого поїхав на розвантаження вантажу у місце призначення у с.Батрадь Закарпатської області. Пізніше відповідач за власною ініціативою на зв`язок з позивачем не виходив.На телефонні виклики начальника автомобільної колони ОСОБА_2 кожного разу повідомляв, що стане до роботи пізніше, але так до цього часу у позивача не з`являвся.Таким чином, за надані йому у підзвіт на відрядження грошові кошти відповідач не звітував, залишок невитрачених коштів позивачу не повертав.15.08.2023 року позивачем здійснено розрахунок витрат палива за час виконання відповідачем робочого завдання з перевезення вантажів за подорожнім листом № 845413 від 20.07.2023 року. Різниця між фактичними витратами та нормативними склала 836,00 літрів дизельного палива. Таким чином, на підставі проведеного згідно ст.47 КЗпІІ України остаточного розрахунку з ОСОБА_1 TOB «ЛАА ТРАНС» виявило факти завдання цим працівником підприємству шкоди внаслідок порушення покладених на нього трудових обов`язків, в загальній сумі 74920,44 грн, а саме в розмірі грошових коштів на суму 45000 грн., які надані відповідачу під звіт підзвіт на відрядження та за витрату відповідач необгрунтовано не надав звіт; в розмірі перевитрати (нестачі) палива понад затверджені норми з вини ОСОБА_1 у кількості 836 літрів дизельного палива на загальну суму 29920,44 грн.

Ухвалою Жмеринського міськрайонного суду від 15.02.2024 року відкрито провадження по справі та призначено розгляд даної справи в порядку спрощеного позовного провадження, призначено судове засідання та надано відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву.

Представник позивача адвокат Конкін В.В. в судове засідання не з`явився, попередньо надав заяву про розгляд справи у його відсутність, просив раніше подану ним заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції вважати відкликаною та такою, що не потребує розгляду.

Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, хоча належним чином повідомлявся про час та місце розгляду справи, до суду повернувся конверт з відміткою про причини повернення «Адресат відсутній за вказаною адресою», будь-яких заяв та клопотань суду не надав, причини його неявки суду невідомі.

Згідно з положеннями ч.7 та 8 ст.128 ЦПК України у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку. Днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Таким чином, відповідач ОСОБА_1 вважається належним чином повідомленим про розгляд його справи судом, відзиву на позовну заяву не надіслав.

Згідно вимог ч.2 ст.247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснювалось.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до ст.ст.55, 124 Конституції України та ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст.15,16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v.France Суд зазначив, що ст.6 §1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Статтею 22 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Судом встановлено, що за заявою ОСОБА_1 (а.с.22) наказом (розпорядженням) №1030039 від 22.05.2023 року його прийнято на посаду водія в автоколону №2 ТОВ «ЛАА ТРАНС». (а.с.20,22), укладено трудовий договір (а.с.23-24) та підписано посадові інструкції (а.с.25-28) та ним надна згода на обробку персональних даних (а.с.29).

Відповідно до вимог ч.1 ст.130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків.

При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника.

За наявності зазначених підстав та умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Згідно з ч.2 ст.130 КЗпП України умовами настання матеріальної відповідальності працівника є: 1) пряма дійсна шкода; 2) протиправна поведінка працівника; 3) вина в діях чи бездіяльності працівника; 4) прямий причинний зв`язок між протиправним і винним діянням працівника і шкодою, яка настала.

Встановлено, що 20.07.2023 року ОСОБА_1 відповідно до наказу №123 направлено у службове відрядження для виконання перевезень вантажів автомобільним транспортом територією України та інших держав (а.с.30).

В якості авансу на відрядження відповідачу перераховано на картковий рахунок НОМЕР_3 грошові кошти в загальній сумі 45000 грн (а.с.37-40). Фактично строк відрядження відповідача згідно з даними посвідченням про відрядження №123 від 20.07.2023 року тривав з 21.07.2023 року по 08.08.2023 року (а.с.41-42).

Відповідно до подорожнього листа №845413 від 20.07.2023 року за ОСОБА_1 закріплено транспортні засоби: вантажівка НОМЕР_4 , трейлер НОМЕР_5 (а.с.30-35), які є власністю ТОВ «ЛАА ТРАНС» (а.с.43-44).

Наказом ТОВ «ЛАА ТРАНС» №59 від 28.12.2017 року встановлено норми списання палива (а.с.45-46) та затверджено висновок (а.с.47-48).

15.08.2024 року ТОВ «ЛАА ТРАНС» складений акт щодо перевитрачення водієм ОСОБА_1 836 л палива за подорожнім листом №848413 (а.с.52) та визначена сума завданої водієм шкоди в сумі 29920,44 грн. (а.с.53) з розрахунку вартості палива за договором купівлі-продажу товарів з використанням павливних карточок №21/1922 (а.с.54-69).

06.08.2023 року відповідач зателефонував начальнику автомобільної колони позивача ОСОБА_2 та повідомив, що після перетину кордону за сімейними обставинами залишає транспортний засіб з вантажем у м.Ужгород (а.с.73). На 08.08.2023 року до місцезнаходження транспортного засобу з вантажем було направлено іншого працівника позивача, водія ОСОБА_3 , який у м.Ужгород здійснив митне оформлення вантажу, після чого поїхав на розвантаження вантажу у місце призначення у с.Батрадь Закарпатської області. На звернення позивача відповідач ОСОБА_1 будь-якого звіту не надав, шкоду не відшковував (а.с.72).

Таким чином, за надані йому у підзвіт на відрядження грошові кошти відповідач не звітував, залишок невитрачених коштів позивачу не повертав.

У відповідності зі ст.134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, зокрема, у випадку, коли відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконання трудових обов`язків.

Отже, обов`язковою умовою притягнення працівника до матеріальної відповідальності, зокрема, і повної матеріальної відповідальності згідно зі ст.134 КЗпП України, є встановлення вини особи, у взаємозв`язку із іншими умовами такої відповідальності, які передбачені ст.130 КЗпП України.

Згідно зі ст.135-1 КЗпП України письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв`язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно з роз`ясненнями, викладеними у п.3 та 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 року №14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», суд у кожному випадку зобов`язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного й об`єктивного з`ясування обставин, від яких згідно зі ст.ст. 130, 135-3, 137 КЗпП України залежить вирішення питання про покладення матеріальної відповідальності та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню. Зокрема, з`ясовувати: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов`язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника. Відсутність підстав чи однієї з умов матеріальної відповідальності звільняє працівника від обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Відповідно до вимог ст.138 КЗпП України для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених ст.130 цього Кодексу.

Згідно з вимогами ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

На підставі наведеного, суд приходить до висновку, що відповідно до покладених на ОСОБА_1 трудових обов`язків та положень діючого законодавства України, він повинен був після завершення (повернення) з службового відрядження надати звіт про використання, наданих йому під звіт грошових коштів, у разі наявності повернути залишок, а також дбайливо ставитись до наданих йому транспортних засобів, документів чи іншого майна підприємства.

При вирішення спору суд враховує, що одним з обов`язків працівника є виконання розпоряджень власника, які не суперечать умовам укладеного трудового договору та його посадовим обов`язкам, а отже, керівник має право направити працівника у відрядження для вирішення робочих/службових питань.

Відповідно до ст.121 КЗпП України, працівники мають право на відшкодування ви трат та одержання інших компенсацій у зв`язку зі службовим відрядженням.

Згідно з пунктом 4 Наказу Міністерства фінансів України від 13.03.1998 року № 59 «Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон» (далі Інструкція № 59): «...Підприємство, що відряджає працівника, забезпечує його коштами для здійснення поточних витрат під час службового відрядження (авансом). Аванс відрядженому працівникові може видаватися готівкою або перераховуватися у безготівковій формі на відповідний рахунок для використання із застосуванням платіжних карток.».

Звітування працівника про витрату наданих роботодавцем грошових коштів па здійснення поточних ви трат під час службового відрядження в формі авансу, здійснюється відповідно до вимог пунктів 170.9.2. та 170.9.3. Податкового кодексу України: «...Звіт про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт, подається за формою, встановленою центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.

Дія цього пункту поширюється також на витрати, пов`язані з відрядженням чи виконанням деяких цивільно-правових дій, що були оплачені з використанням корпоративних платіжних карток, дорожніх, банківських або іменних чеків, інших платіжних документів, з урахуванням таких особливостей: у разі якщо під час службових відряджень відряджена особа - платник податку отримав готівку з застосуванням платіжних карток, він подає звіт про використання виданих на відрядження коштів і повертає суму надміру витрачених коштів до закінчення третього банківського дня після завершення відрядження/».

Оскільки, основною трудовою функцією ОСОБА_1 у ТОВ «ЛАА ТРАНС» було виконання завдань підприємства з перевезень вантажів по Україні та за кордон, для здійснення витрат, які пов`язані з належним виконанням завдання підприємства (наприклад, витрат па стоянку, оплату необхідних митних та прикордонних зборів, міжміські і міжнародні телефонні розмови та таке інше) ОСОБА_1 у якості авансу на платіжну картку було перераховано грошові кошти у підзвіт у сумі 45000 грн.

Відповідно до вимог чинного законодавства, ОСОБА_1 після повернення з відрядження зобов`язаний подати звіт про використання коштів на відрядження, документально підтвердити здійснені у відрядженні оплати та у разі наявності невикористаного залишку його повернути ТОВ «ЛАА ТРАНС».

Однак, станом на дату подання позову ОСОБА_1 , так і не повернув відповідачу 45000 грн. Відсутні такі докази і в матеріалах цивільної справи, тому вимоги в цій частині є обгрунтованими та підлягають до задоволення.

Згідно з п.б ч.1 ст.134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли відповідно до законодавства на нього покладено таку відповідальність при виконанні трудових обов`язків.

Відповідно до п.б ч.1 ст.134 КЗпП матеріальна відповідальність в повному розмірі покладається на працівника у випадках, передбачених окремими законодавчими актами.

Пункт 6 ч.1 ст.134 КЗпП України значно розширює перелік випадків повної матеріальної відповідальності працівників та дію ст.134 КЗпП України, про що окремо зазначено у Інформаційному листі Вищого спеціалізованого суду України (далі ВССУ) з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.12.2015 року «Про практику застосування судами законодавства, що регулює матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю».

При притягненні працівника до повної матеріальної відповідальності має бути чітко визначено, яким спеціальним законом або іншим нормативно-правовим актом встановлено таку відповідальність, за який вид шкоди і чи належить працівник до категорії осіб, передбачених у відповідному законодавчому акті.

До спеціальних законів та нормативно-правових актів, що встановлюють повну матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну з їх вини підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків, можна віднести: Постанову Ради Міністрів СРСР від 05.08.1983 року ІУ» 759 із змінами від 03.08.1988 року №953 «Про підвищення ефективності використання автотранспортних засобів у народному господарстві, посилення боротьби з приписками при перевезенні вантажів автомобільним транспортом та забезпечення цілості паливно-мастильних матеріалів». ВССУ у своєму інформаційному листі чітко зазначає, що «...суди при ухваленні рішень про (задоволення позовів про відшкодування шкоди, завданої перевитратами пального), помилково керуються статтею 1166 ЦК України, повинні посилатися на постанову Ради Міністрів СРСР № 159, яка регулює повну матеріальну відповідальність за перевитрату пального.». Таким чином, на сьогоднішній день зберігає чинність постанова Ради Міністрів СРСР № 759, у п.14 якої зазначено, що за перевитрату палива понад затверджені норми з вини працівників автомобільного транспорту, з них утримується 100 відсотків вартості перевитрат палива.

Окремо у постанові визначено, що вимоги позивачів у позовних заявах про відшкодування шкоди, завданої перевитратами пального ґрунтуються па внутрішніх наказах підприємств, якими встановлені базові лінійні норми витрат палива та коефіцієнт на виконання транспортної роботи для вантажних автомобілів у різних умовах, які доводилися до відома водіїв.

Враховуючі, що інших підстав (технічні несправності, які можуть впливати на додаткові витрати палива тощо) зафіксовано не було, ОСОБА_1 обґрунтованих пояснень щодо перевитрати дизельного палива понад затверджені норми не надав, тому вимоги в цій частині також є обґрунтованими та відповідач на підставі ст.134 КЗпП має відшкодувати шкоду у повному обсязі.

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку про задоволення позову.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Тому, з відповідача, в силу ч.1 ст.141 ЦПК України, необхідно стягнути на користь позивача документально підтверджені судові витрати в сумі 3028 грн.

Обґрунтовуючи судове рішення, суд приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд,

в и р і ш и в :

Позов задовольнити.

Стягнути на користь TOB «ЛАА ТРАНС»» (код ЄДРПОУ 31718995, вул.Симиренка,36 м.Київ, 03134 з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_6 , зареєстрованого по АДРЕСА_1 грошові кошти у відшкодування шкоди, завданої під час виконання трудових обов`язків на загальну суму 74920 (сімдесят чотири тисячі дев`ятсот двадцять) грн.44 коп. та судовий збір в розмір 3028 грн.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою згодою відповідача, яку може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду через Жмеринський міськрайонний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя Порощук П.П.