Постанова

від 16.04.2024 по справі 336/8632/21

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 16.04.2024 Справа № 336/8632/21

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 336/8632/21 Головуючий у І інстанції: Щаслива О.В.

Провадження № 22-ц/807/595/24 Суддя-доповідач: Поляков О.З.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 квітня 2024 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого: Полякова О.З.,

суддів: Бєлки В.Ю.,

Кочеткової І.В.,

секретар: Волчанова І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника адвоката Бистрова Дениса Анатолійовича на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29 листопада 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вовк Ірина Іванівна, про визнання правочину недійсним,-

В С Т А Н О В И Л А:

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вовк І.І., про визнання правочину недійсним.

В обґрунтування позову зазначено, що з 1979 року ОСОБА_1 перебуває у шлюбі з ОСОБА_2 , під час перебування у шлюбі набули право власності на квартиру АДРЕСА_1 . З 2019 року вона та ОСОБА_2 спільно не проживають.

28 липня 2020 року ОСОБА_2 , від імені якого діяв ОСОБА_4 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І.І., продав ОСОБА_3 зазначену квартиру.

Вважала, що вказаний договір є недійсним, оскільки відчуження сталося у відсутність її згоди.

Вона надавала нотаріально посвідчену згоду на продаж вказаної квартири ще в 2012 році, вказана згода не відображає її волевиявлення на продаж житла за спливом восьми років після її отримання. Вона не була ознайомлена умовами договору, коштів за продаж квартири не отримувала.

Також вважала, що вказаний правочин є недійсним як такий, що укладений внаслідок зловмисної згоди представника відповідача ОСОБА_4 з покупцем, про що свідчить ціна договору в розмірі 271372 грн., яка не відповідає ринковим цінам 2020 року.

Посилаючись на означені обставини, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_2 , від імені якого діях ОСОБА_4 , та ОСОБА_3 , скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстраційний запис про право власності № 37516377 від 28 липня 2020 року 17:56:06, внесений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І.І. у зв`язку з посвідченням договору купівлі-продажу квартири.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29 листопада 2023 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_5 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29 листопада 2023 року та прийняти нову постанову про задоволення позову.

В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_5 зазначає, що невизнання відмови від згоди на розпорядження спільним майном, яке було вчинено в іншій доказовій базі, є формалізмом, представник не має відношення до волі на відкликання згоди, згода на продаж майна фактично стосується подружжя, ОСОБА_2 надав розписку щодо обізнаності з волею ОСОБА_1 , представник не діяв в інтересах доверителя, оскільки продаж квартири був здійснений за ціною, нижчою за ринкову, згода на продаж майна є нечинною, фактично подружжя вже не спільно проживало та не було сім`єю, не мало спільні інтереси, станом на 2020 рік ОСОБА_1 не мала наміру на продаж квартири, коштів від продажу вона не отримувала, в 2012 році згода була надана на інший договір купівлі-продажу, просила скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення по задоволення позову.

ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_6 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що в апеляційній скарзі визнано нездійснення відмови від одностороннього правочину в порядку ст. 214 ЦК України, згода ОСОБА_1 на час укладання договору купівлі-продажу була чинною, при укладенні спірного правочину нотаріусу був наданий, зокрема, оригінал згоди, у випадку відсутності бажання здійснювати продаж квартири вчинялись би дії по скасуванню довіреності та поверненню оригіналів документів і повинен був бути про це повідомлена особа, яка укладала оспорюваний договір - ОСОБА_4 , доводи апеляційної скарги ґрунтуються на припущеннях, вартість квартири відповідає ринковій вартості, зазначеній в Звіті про незалежну оцінку майна ФОП ОСОБА_7 від 22 липня 2020 року, згода ОСОБА_1 не містить застережень щодо строку або інших умов її використання, ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, факт отримання коштів не заперечувався представником продавця ОСОБА_4 , твердження ОСОБА_1 про неотримання коштів не є підставою для визнання правочину недійсним.

У судовому засіданні представник ОСОБА_1 адвокат Бистров Д.А. наполягав на задоволені апеляційної скарги, скасуванні рішення суду першої інстанції та задоволенні позову.

Представник ОСОБА_3 адвокат Кравець О.О. заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29 листопада 2023 року без змін.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну слід залишити без задоволення з огляду на таке.

За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає повною мірою.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Частиною першоюстатті 15 ЦК Українивизначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першоїстатті 16 ЦК України,кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем було надано нотаріально посвідчену згоду на укладання її чоловіком ОСОБА_2 договору про купівлю-продаж квартири, в якій зазначено про безумовне сприйняття позивачем дій чоловіка, докази відкликання згоди відсутні. Крім того, позивачем не доведено наявність зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на таке.

Суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що 23 серпня 2012 року ОСОБА_1 надала згоду на укладання її чоловіком ОСОБА_2 договору про продаж квартири АДРЕСА_1 , яка є об`єктом права їх спільної сумісної власності, оскільки набута ними за час шлюбу. Справжність підпису підтверджено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кушніренко О.Г. (т. 1 а.с. 17).

Довіреністю від 31 липня 2017 року, посвідченою приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Куропятніковою Т.М., зареєстрованою в реєстрі за № 2977, ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_4 підготувати всі необхідні документи для продажу та продати належну ОСОБА_2 на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 15).

Довіреність видана строком на три роки, без права передоручення повноважень третім особам і дійсна по тридцять перше липня дві тисячі двадцятого року.

28 липня 2020 року ОСОБА_4 , який діяв на підставі довіреності від 31 липня 2017 року від імені ОСОБА_2 , продав, а ОСОБА_3 купив квартиру АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 13-14).

Докази скасування вказаної довіреності станом на час укладання оспорюваного договору відсутні.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У відповідності до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно зі статтею 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Частиною першою статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено правило, за яким майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічне положення містить і частина третя статті 368 ЦК України.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої та другої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість (стаття 31 ЦК України).

За приписами частини першої та другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Частиною четвертою статті 369 ЦК України встановлено, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правові наслідки недійсності правочину встановлені статтею 216 ЦК України.

За вимогами частини першої статті 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Відсутність згоди одного з подружжя може бути підставою для оспорення договору, укладеного іншим з подружжя.

Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Такі правові висновки Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, відступивши від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути складений письмово, а у визначених законом випадках - нотаріально посвідчений (постанова Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 643/6453/17).

Предметом цього правочину за частиною першою та другою статті 369 ЦК України є передання права розпорядження спільним майном одним співвласником іншому.

На односторонні правочини поширюються положення статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину, зокрема, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Це означає, що кожний вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована.

Згода одного з подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину щодо розпорядження спільним майном, як односторонній правочин, є чинною, до моменту її скасування (відкликання)

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 243/14645/19.

Матеріали справи містять нотаріально посвідчену згоду ОСОБА_1 від 23 серпня 2012 року на укладання її чоловіком ОСОБА_2 договору про продаж квартири АДРЕСА_1 , яка є об`єктом права їх спільної сумісної власності.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).

Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки в учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співласника на розпорядження спільним майном. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків).

Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту (частина перша статті 214 ЦК України).

Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин (частина третя статті 214 ЦК України).

Матеріали справи не містять належних і допустимих доказів відмови ОСОБА_1 від одностороннього правочину від 23 серпня 2012 року на підставі статті 214 ЦК України; такий односторонній правочин не визнаний недійсним та відсутні підстави його нікчемності.

За таких обставин, відсутні підстави вважати, що договір купівлі-продажу квартири від 28 липня 2020 року укладений без згоди позивача.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 23 червня 2021 року у справі № 537/3100/17.

Вищезазначена згода ОСОБА_1 не містить будь-яких застережень щодо строку її дії або інших умов застосування.

Суд першої інстанції обґрунтовано не прийняв в якості доказу копію розписки, наданої ОСОБА_2 , про те, що він сповіщений своєю дружиною про відкликання нею згоди на відчуження житла, видане 23 серпня 2012 року, яка містить зобов`язання ОСОБА_2 не використовувати цю згоду в подальшому (т. 1 а.с. 60), виходячи з того, що її зміст в частині зобов`язання не використовувати згоду дружини суперечить логіці поведінки відповідача ОСОБА_2 , який всупереч цього зобов`язання використав вказану згоду, уповноваживши третю особу здійснити продаж квартири, яка є спільним сумісним майном подружжя, від його імені, дій по скасуванню довіреності на ім`я ОСОБА_4 не вчинив.

Колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги щодо відсутності необхідності оформлення відмови позивача від згоди на розпорядження ОСОБА_2 спільним сумісним майном шляхом нотаріального посвідчення, оскільки такі доводи суперечать прямій вказівці частини третьої статті 214 ЦК України та зводяться до довільного трактування стороною позивача норм чинного законодавства.

Посилання ОСОБА_1 на не проживання з 2019 року спільно з ОСОБА_2 однією сім`єю не підтверджені належними доказами. Крім того, встановлення таких обставин не входить до предмету доказування в цій справі.

Натомість колегія суддів констатує, що шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не розірвано. Доводи апеляційної скарги про те, що спірний правочин суперечить інтересам сім`ї колегія суддів не приймає, адже за обставинами справи, які жодним чином не спростовані, ОСОБА_1 надала згоду на продаж квартири, що була спільним сумісним майном.

Таким чином, позивач не довела відсутність її волевиявлення на продаж ОСОБА_2 їх спільної квартири станом на дату укладання спірного договору купівлі-продажу.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як передбачено статтями 76,77 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до статей 79, 80 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Як встановлено статтею 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчинення нею процесуальних дій.

Колегія суддів не бере до уваги посилання ОСОБА_1 на вчинення правочину купівлі-продажу у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною з огляду на таке.

Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним (частина перша статті 232 ЦК України).

У постановах Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц (провадження № 61-11797св18), від 21 лютого 2020 року у справі № 182/3593/17 (провадження № 61-14937св19) зазначено, що відповідно до тлумачення статті 232 ЦК України під зловмисною домовленістю потрібно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, яку представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен втілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тож в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання. Для кваліфікації правочину як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості потрібно встановити, що: від імені однієї зі сторін правочину діяв представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок між зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

У постанові Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 623/2518/17 (провадження № 61-22897св18) зроблено висновки, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України потрібно встановити умисел у діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. Водночас не має значення, чи одержав учасник такої домовленості будь-яку вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю. Для задоволення позову за статтею 232 ЦК України потрібно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діяв у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Критерій "зловмисність" не залежить від того, чи був спрямований умисел повіреного на власне збагачення чи завдання шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розбіжність між волею довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.

У постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 541/2700/16-ц (провадження № 61-46787св18), від 08 лютого 2021 року у справі № 727/10189/17 (провадження № 61-17554св19) вказано, що обов`язковими ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторонни з другою, відповідно до статті 232 ЦК України є: 1) наявність умисної змови між представником потерпілої сторони правочину і другою стороною з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень.

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2022 року у справі № 161/20878/19 (провадження № 61-11856св21) зауважено, що для задоволення позову за статтею 232 ЦК України має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину.

У постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 551/1324/19-ц (провадження № 61-21254св21) вказано, що при вирішенні позовів про визнання правочину, вчиненого керівником юридичної особи внаслідок зловмисної домовленості з іншою стороною договору, приписи частини першої статті 232 ЦК України підлягають застосуванню, оскільки орган юридичної особи (уповноважений керівник), який діє одноособово, має повноваження щодо представництва юридичної особи, створює, змінює припиняє цивільні права та обов`язки юридичної особи, тому підпадає під поняття представництва.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки) базується на римській правовій максимі - non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Фактично доводи апеляційної скарги в цій частині зводяться лише до продажу квартири за ціну, яка на думку ОСОБА_1 є нижчою за ринкову вартість квартири.

В той же час, оспорюваний договір містить посилання на Звіт про незалежну оцінку майна, виданому ФОП ОСОБА_7 22 липня 2020 року, згідно з якою ринкова вартість об`єкта оцінки складає 271372 грн., яка і була сплачена ОСОБА_3 за умовами оспорюваного договору.

Доказів іншої ринкової вартості зазначеної квартири станом на дату укладання оспорюваного договору купівлі-продажу ОСОБА_1 не надано.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що ОСОБА_2 , який є стороною оспорюваного правочину - продавцем за вищезазначеним договором купівлі-продажу, договір не оскаржувався ані з підстав його укладання представником на шкоду інтересів особи, яка видала довіреність, ані з підстав непередачі йому отриманих за договором коштів.

Посилання ОСОБА_1 на неотримання коштів за продаж квартири у даному випадку є підставою для звернення до суду з позовом про стягнення цих коштів.

Таким чином, апеляційний суд перевірив доводи апелянта та дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст.12та ч. 1 ст.81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньо аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів.

Аналізуючи питанняобсягу дослідженнядоводів скаржниката їхвідображення воскаржуваному судовомурішенні,питання обґрунтованостівисновків судупершої інстанції,колегія суддіввиходить зтого,що усправі,яка переглядається,було надановичерпну відповідьна всіістотні питання,що виникаютьпри кваліфікаціїспірних відносин,як уматеріально-правовому,так іу процесуальномусенсах,а доводи,викладені вапеляційній скарзі,не спростовуютьвисновків судупершої інстанції.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника адвоката Бистрова Дениса Анатолійовича слід залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29 листопада 2023 року без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника адвоката Бистрова Дениса Анатолійовича залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 23 квітня 2024 року.

Головуючий:

Судді: