Рішення

від 17.04.2024 по справі 910/19113/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

номер провадження справи 34/16/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.04.2024 Справа № 910/19113/23

м.Запоріжжя

Господарський суд Запорізької області у складі судді Науменка А.О.,

при секретареві судового засідання Концур Г.А.,

розглянувши у відкритому судовому матеріали справи № 910/19113/23

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "ПНГУ", ідентифікаційний код юридичної особи 44265542 (вул. Мічуріна, буд. 43А, с. Агрономічне, Вінницький район, Вінницька область 23227)

до відповідача: Держави Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (9119991, Російська Федерація, м. Москва, вул. Житня, буд. 14, буд. 1)

про стягнення збитків у розмірі 1082823,00 дол США

за участю уповноважених представників сторін:

від позивача: Плецька Ю.В., адвокат, свідоцтво № 720 від 26.12.2008, ордер Ар № 116072 від 28.02.2024 (в режимі відеоконференції);

від відповідача: не з`явився

СУТЬ СПОРУ:

15.12.2023 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "ПНГУ" з вимогами до держави російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації про стягнення збитків у розмірі 1082823,00 дол США.

Розглянувши матеріали позовної заяви, Господарський суд міста Києва суд дійшов висновку передати її за підсудністю до Господарського суду Запорізької області на підставі п. 1 ч. 1 ст. 31 Господарського процесуального кодексу України, зважаючи на наступні обставини.

Як вказує позивач у позовній заяві, 02.08.2022 ухвалою Господарського суду Запорізької області у справі №908/720/21 було припинено процедуру розпорядження майном боржника, припинені повноваження розпорядника майна, затверджено план санації ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство", схвалений зборами кредиторів відповідно до протокольного рішення №4 від 01.07.2022, введено процедуру санації. Позивач зазначає, що він виступив в якості "інвестора" в межах справи №908/720/21 про банкрутство ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство" та перерахував грошові кошти на спеціальний рахунок боржника, відкритий керуючим санацією для проведення санації боржника та розрахунків з кредиторами, у розмірі 29000000,00 грн, відповідно до платіжних доручень: №4 від 30.07.2021 на суму 8000000,00 грн; №7 від 13.08.2021 на суму 7000000,00 грн; №9 від 27.08.2021 на суму 7000000,00 грн; №10 від 01.09.2021 на суму 6000000,00 грн; №12 від 02.09.2021 на суму 400000,00 грн; №16 від 08.09.2021 на суму 600000,00 грн. 13.12.2022 ухвалою Господарського суду Запорізької області було затверджено Звіт керуючого санацією ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство", припинено повноваження керуючого санацією, закрито провадження у справі у зв`язку з виконанням плану санації і відновленням платоспроможності боржника. Як вказує позивач, частка його корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство" складає 98,31% або 27795700 грн. Головним активом ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство" був Куйбишевський гранітний кар`єр (Драгунське родовище монцонітів), який представляє собою земельну ділянку площею 4,8 га, що призначена для розробки та добування граніту (монцонітів). Як вказує позивач, окупація території Смирновської селищної територіальної громади Пологівського району Запорізької області і незаконне заволодіння майном, в якому частка корпоративних прав позивача складає 98,31% статутного капіталу, було здійснене військовими силами відповідача, що призвело до втрати позивачем вартості вкладених фінансових інвестицій, а тому, саме відповідач порушив охоронюване національним законодавством України та гарантоване приписами Протоколу 1 Конвенції про захист прав та основоположних свобод 1950 р. - право позивача, як юридичної особи, на мирне володіння своїми активами та одержання від використання даних активів прибутків.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України Господарський процесуальний кодекс України визначає юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Позов пред`являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом (ч. 1 ст. 27 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ч. 2 ст. 27 Господарського процесуального кодексу України для цілей визначення підсудності відповідно до цього Кодексу місцезнаходження юридичної особи та фізичної особи - підприємця визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

На дату подання позивачем даного позову відповідач взагалі не мав в Україні місцезнаходження, оскільки з 24.02.2022 дипломатичні відносини між Україною і російською федерацією розірвано у зв`язку з повномасштабною збройною агресією останньої. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території російської федерації та діяльність дипломатичних установ російської федерації на території України зупинено.

У ч. 1 ст. 29 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що право вибору між господарськими судами, яким відповідно до цієї статті підсудна справа, належить позивачу, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 30 цього Кодексу.

Згідно з ч. 3 ст. 30 Господарського процесуального кодексу України спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

Статтею 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Аналогічні положення закріплені в частині 1 статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Територіальна підсудність - це компетенція із розгляду справ однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їх юрисдикція.

Основними видами територіальної підсудності є, зокрема загальна, альтернативна та виключна.

Види підсудності передбачають в одних випадках пільги сторонам при виборі суду, в інших - створення найсприятливіших умов для вирішення справи, забезпечення незалежності та неупередженості суду, захист прав заінтересованих осіб.

Загальна територіальна підсудність встановлюється як загальне правило і застосовується у тому випадку, коли вона не змінена або доповнена іншим видом територіальної підсудності.

Право особи на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також встановленими ним передумовами для звернення до суду, в тому числі додержання правил юрисдикції у господарських судах.

Виключна підсудність - це правило, відповідно до якого справа має бути розглянута тільки певним господарським судом. Виключна підсудність означає, що певні категорії справ не можуть розглядатися за загальними правилами підсудності, а також за правилами альтернативної підсудності. Правило про виключну підсудність застосовується судом у будь-якому випадку за наявності визначених законом умов, не залежить від волі сторін, а також наявності чи відсутності обґрунтувань учасників справи щодо її застосування.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 16.08.2019 у справі №916/142/19.

У постанові Верховного Суду від 17.10.2019 у справі №905/1732/18 викладено правову позицію про те, що до позовів про права на нерухоме майно відносяться позови щодо захисту речових прав на нерухоме майно, зокрема: віндикаційний - про витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 Цивільного кодексу України); негаторний - про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном (ст.391 Цивільного кодексу України); про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності (ст.392 Цивільного кодексу України) тощо.

У постанові Верховного Суду від 19.06.2019 у справі №760/6693/17-ц судом зазначено, що виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна.

Згідно з положеннями статті 181 Цивільного кодексу України до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (стаття 358 Цивільного кодексу України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 Цивільного кодексу України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 Цивільного кодексу України); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Виходячи з аналізу зазначених правових норм Верховний Суду у постанові від 19.06.2019 у справі №760/6693/17-ц висловив правову позицію, що правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною умов договору, об`єктом якого є нерухоме майно, вимог іпотекодержателя.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №638/1988/17, правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об`єктом якого є нерухоме майно.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.07.2020 у справі №910/10647/18 дійшла висновку, що у частині третій статті 16 Господарського процесуального кодексу України в попередній редакції йшлося про виключну підсудність господарським судам справ у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном.

Натомість у частині третій статті 30 Господарського процесуального кодексу України в чинній редакції йдеться про виключну підсудність справ у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, тобто, перелік спорів цієї категорії розширено.

Отже, виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані із нерухомим майном.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.02.2021 у справі №911/2390/18 зазначила, що за визначенням, що дає Академічний тлумачний словник української мови, словосполука "з приводу" означає "у зв`язку з чим-небудь", тому словосполучення "з приводу нерухомого майна" треба розуміти як будь-який спір у зв`язку з нерухомим майном або певними діями, пов`язаними з цим майном.

Аналізуючи логічну послідовність зміни формулювання положень процесуального законодавства щодо правил розгляду позовів за виключною підсудністю, убачається її спрямованість на визначення виключної підсудності в цілому для всіх спорів, які виникають у межах відповідних правовідносин у зв`язку з нерухомим майном, безвідносно до предмета конкретного спору.

Отже, слід дійти висновку, що за правилами чинного Господарського процесуального кодексу України виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.02.2021 у справі №911/2390/18 дійшла висновку, що словосполучення "з приводу нерухомого майна" у частині третій статті 30 Господарського процесуального кодексу України необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення.

Таким чином, оскільки спір у даній справі виник, в тому числі і з приводу нерухомого майна, Господарський суд міста Києва дійшов висновку, що такий спір повинен розглядатися за місцезнаходженням нерухомого майна (відповідно до ч. 3 ст. 30 Господарського процесуального кодексу України).

Крім того, Господарський суд міста Києва зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 27 Господарського процесуального кодексу України позов пред`являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Відповідно до ч. 8 ст. 29 Господарського процесуального кодексу України позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред`являтися також за місцем заподіяння шкоди.

Оскільки на дату подання позивачем даного позову відповідач взагалі не мав в Україні місцезнаходження, та даний позов слід подавати за місцем заподіяння шкоди, тобто до Господарського суду Запорізької області.

Також, відповідно до ч. 6 ст. 30 Господарського суду Запорізької області спори, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі спори між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів, а також спори, що виникають з правочинів щодо корпоративних прав (крім акцій) в юридичній особі, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням юридичної особи.

Оскільки позивач у даній справі є учасником ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство", частка корпоративних прав позивача у статутному капіталі ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство" складає 98,31% або 27795700 грн., а позивач обґрунтовує позовні вимоги втратою своїх фінансових інвестицій в корпоративні права ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство", суд дійшов висновку, що спір у справі виник, в тому числі, з корпоративних відносин, з огляду на що підлягає розгляду Господарським судом Запорізької області (за місцезнаходженням ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство").

Згідно з ч. 1 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

У ч. 2 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Відповідно до ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 31 Господарського процесуального кодексу України суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду.

У ч. 3 ст. 31 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що передача справи на розгляд іншого суду за встановленою цим Кодексом підсудністю з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої цієї статті, здійснюється на підставі ухвали суду не пізніше п`яти днів після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги - не пізніше п`яти днів після залишення її без задоволення.

Зважаючи на те, що спір у даній справі належить розглядати суду за місцезнаходженням нерухомого майна, Господарський суд міста Києва дійшов висновку передати матеріали позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "ПНГУ" до держави російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації про стягнення збитків у розмірі 1082823,00 дол США на розгляд до Господарського суду Запорізької області.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.01.2024 справу № 910/19113/23 передано на розгляд судді Науменку А.О.

Розглянувши матеріали справи, суд ухвалив прийняти справу № 910/19113/23 до розгляду.

Згідно з ч. 1 ст. 12 ГПК України господарське судочинство здійснюється за правилами загального або спрощеного позовного провадження.

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 05.02.2024 суд призначив підготовче судове засідання на 29.02.2024 о 09 год. 40 хв., явку учасників справи в судове засідання визнано обов`язковою.

В судовому засіданні 29.02.2024 відбувалась відеоконференція.

Суд відкрив судове засідання. Оголосив склад суду.

Суд з`ясував про відводи. Відводів не заявлено.

Відповідач в судове засідання не з`явився. Сторона належним чином повідомлена про дату, час та місце проведення судового засідання.

До повномасштабної військової агресії російської федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території російської федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - постанову Верховної Ради України "Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності" від 19.12.1992 шляхом направлення доручення компетентному суду або іншому органу російської федерації.

У зв`язку з Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні", за зверненням Мін`юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв`язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов`язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.

Згідно з листом Міністерства юстиції України № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 "Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану" з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами російської федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.

У зв`язку з агресією з боку росії та введенням воєнного стану АТ "Укрпошта" з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з російською федерацією.

Позивачем, на виконання ст. 172 Господарського процесуального кодексу України, направлено копії позовної заяви і доданих до неї документів на електронну пошту міністерства юстиції російської федерації pr@minjust.gov.ru, інформація про яку розміщена на сайті міністерства юстиції російської федерації https://minjust.gov.ru.

Згідно з ч. 2 ст. 183 ГПК України суд відкладає підготовче засідання в межах визначеного цим Кодексом строку підготовчого провадження у випадках, коли питання, визначені ч. 2 ст. 182 цього кодексу, не можуть бути розглянуті в даному підготовчому засіданні.

За наслідками судового засідання, судом відкладено підготовче засідання на 22.03.2024 о 12 год. 20 хв.

В судовому засіданні 22.03.2024 відбувалась відеоконференція.

Суд відкрив судове засідання. Оголосив склад суду.

Суд з`ясував про відводи. Відводів не заявлено.

Відповідач в судове засідання не з`явився. Сторона належним чином повідомлена про дату, час та місце проведення судового засідання.

Пояснень від відповідача на адресу суду не надходило.

22.03.2024 на виконання ухвали суду від представника позивача через підсистему "Електронний суд" надійшла заява, в якій містився розрахунок суми позовних вимог та додаткові пояснення у справі. Суд прийняв та долучив до матеріалів справи заяву позивача.

В судовому засіданні 22.03.2024 представник позивача надала пояснення по суті своєї заяви, зазначила, що відзиву чи інших документів на адресу позивача від відповідача не надходило.

Представник позивача в судовому засідання зазначила, що станом на 22.03.2024 всі наявні докази були подані до матеріалів справи та клопотання процесуального характеру відсутні.

За таких обставин, суд, проаналізувавши матеріали справи, заслухавши думку представника позивача про готовність справи до розгляду по суті, дійшов до висновку про можливість закриття підготовчого провадження та про призначення справи до розгляду по суті.

За наслідками судового засідання, суд, на підставі ст. 185 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті на 17.04.2024 о 12 год. 20 хв.

В судовому засіданні 17.04.2024 здійснювалась відеоконференція.

Представник позивача в судовому засіданні повністю підтримала доводи позовної заяви просила її задовольнити.

Відповідач своїм правом на участь в судовому процесі не скористався.

Ухвали суду від 05.02.2024, 29.02.2024, 22.03.2024 опубліковано на офіційному сайті Господарського суду Запорізької області.

Відповідно до ч. 2 ст. 178 ГПК України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

У судовому засіданні 17.04.2024 судом, в порядку ст. 240 ГПК України, проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, суд

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «ПНГУ», починаючи з 03.06.2021 (дата реєстрації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань), здійснює господарську діяльність на території України.

Статутний капітал позивача становить 30 000 000 гривень 00 копійок, єдиним учасником товариства є: COPRO RESEARCH AG, країна резиденства: Німеччина, номер компанії НRВ 7587, місцезнаходження: Німеччина, 87527, місто Зонтгофен, вулиця Променадештрассе, будинок 2, 100% акцій якого володіє Зейц Крістіан, країна громадянства: Федеративна Республіка Німеччина.

15.06.2021 ухвалою Господарського суду Запорізької області по справі № 908/720/21 було затверджено план санації ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство" та введено процедуру санації.

20.01.2022 Постановою Центрального апеляційного господарського суду у справі № 908/720/21 було скасовано ухвалу Господарського суду Запорізької області від 15.06.2021 та направлено матеріали справи до суду першої інстанції на стадію розпорядження майном.

02.08.2022 ухвалою Господарського суду Запорізької області у справі № 908/720/21 було припинено процедуру розпорядження майном боржника, припинені повноваження розпорядника майна, затверджено план санації ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство", схвалений зборами кредиторів відповідно до протокольного рішення №4 від 01.07.2022, введено процедуру санації.

Товариство з обмеженою відповідальністю «ПНГУ» виступило в якості "інвестора" в межах справи №908/720/21 про банкрутство ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство" та перерахувало грошові кошти на спеціальний рахунок боржника, відкритий керуючим санацією для проведення санації боржника та розрахунків з кредиторами, у розмірі 29000000,00 грн, відповідно до платіжних доручень: №4 від 30.07.2021 на суму 8000000,00 грн; №7 від 13.08.2021 на суму 7000000,00 грн; №9 від 27.08.2021 на суму 7000000,00 грн; №10 від 01.09.2021 на суму 6000000,00 грн; №12 від 02.09.2021 на суму 400000,00 грн; №16 від 08.09.2021 на суму 600000,00 грн.

13.12.2022 ухвалою Господарського суду Запорізької області було затверджено Звіт керуючого санацією ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство", припинено повноваження керуючого санацією, закрито провадження у справі у зв`язку з виконанням плану санації і відновленням платоспроможності боржника.

Як вказує позивач, частка його корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство" складає 98,31% або 27795700 грн. Головним активом ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство" був Куйбишевський гранітний кар`єр (Драгунське родовище монцонітів), який являє собою земельну ділянку площею 4,8 га, що призначена для розробки та добування граніту (монцонітів). Зазначену земельну ділянку передано ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство" у 1993 році на праві постійного користування на виконання Розпорядження представника президента України по Куйбишевському району від 27.08.1993 № 319. ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство" до військової агресії рф також володіло на праві власності нерухомим майном (нежилими та складськими приміщеннями), які розташовані на території гранітного кар`єру, що підтверджується Інформацією № 34882251 від 02.10.2023 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Відповідно до п. 6 ч. 1 Постанови Верховної Ради України від 12.05.16р. №1353-\/ІІІ, Куйбишевський район було перейменовано у Більмацький район.

Згідно п. 7 ч. 3 Постанови Верховної Ради України «Про утворення та ліквідацію районів» від 17 липня 2020 року № 807-ІХ було ліквідовано Більмацький район у Запорізькій області та одночасно відповідно до п.8 ч.і було створено Пологівський район (з адміністративним центром у місті Пологи) у складі територій Більмацької селищної, Воздвижівської сільської, Воскресенської сільської, Гуляйпільської міської, Комиш-Зорянської селищної, Малинівської сільської, Малотокмачанської сільської, Молочанської міської, Оріхівської міської, Пологівської міської, Преображенської сільської, Розівської селищної, Смирновської сільської, Токмацької міської, Федорівської сільської територіальних громад, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Смирновська сільська територіальна громада утворена відповідно до Закону України «Про добровільне об`єднання територіальних громад» та рішення Запорізької обласної ради від 27 серпня 2015 внаслідок об`єднання трьох сільських рад: Смирновської (села Смирнове, Вершина Друга, Олексіївка), Титовської (село Титове) та Зразківської (села Зразкове, Верхньодрагунське, Діброва, Зелений Гай).

Згідно "Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією", затвердженого Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22 грудня 2022 року № 309, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 23 грудня 2022 р. за № 1668/39004 встановлено, що з 03.03.2022 є тимчасово окупованою російською федерацією територія Смирновської селищної територіальної громади Пологівського району Запорізької області (UA23100250000073490) до складу якої входить населений пункт - село Діброва (ІUA23100250040076760). Враховуючи, що всі виробничі активи та майно ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство" знаходяться на тимчасово окупованій території, і власник не може ними користуватись через очевидну загрозу щодо своєї безпеки та безпеки своїх робітників, його право на мирне володіння майном, передбачене першою статтею першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також його право власності, передбачене двадцять третьою главою Цивільного кодексу України, є порушеним.

Як вказує позивач, окупація території Смирновської селищної територіальної громади Пологівського району Запорізької області і незаконне заволодіння майном, в якому частка корпоративних прав позивача складає 98,31% статутного капіталу, було здійснене військовими силами відповідача, що призвело до втрати позивачем вартості вкладених фінансових інвестицій

На підставі наведеного, Товариство з обмеженою відповідальністю «ПНГУ» звернулось до господарського суду про відшкодування вищенаведених збитків в сумі 1082823,90 дол США.

Проаналізувавши матеріали справи, дослідивши наявні у справі докази, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з огляду на таке.

Згідно з частиною 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Рішеннями Європейського суду з прав людини у справах "Осман проти Сполученого королівства" від 28.10.1998 та "Креуз проти Польщі" від 19.06.2001 Високий Суд вказав, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави. Якщо законом визначений порядок для вчинення певних дій, такий порядок в силу вимог вітчизняного та Європейського законодавства повинен дисциплінувати осіб, що звертаються до суду та не допустити судовий процес у безладний рух, так як право на суд не є абсолютним.

Згідно ч. 8 ст. 29 ГПК України позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред`являтися також за місцем заподіяння шкоди.

Відповідно до ч. 6 ст. 30 Господарського суду Запорізької області спори, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі спори між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів, а також спори, що виникають з правочинів щодо корпоративних прав (крім акцій) в юридичній особі, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням юридичної особи.

Відповідно до ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право", суди розглядають будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

Згідно з частиною 1 статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі в справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову та звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Статтею 5 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 встановлено, що держава користується імунітетом, щодо себе та своєї власності, від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень цієї Конвенції.

Згідно зі статтею 7 зазначеної Конвенції держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді у суді іншої держави по відношенню до будь-якого питання або справи, якщо вона явно висловила згоду на здійснення цим судом юрисдикції щодо такого питання або справи у силу: a) міжнародної угоди; b) письмового договору; або c) заяви у суді або письмового повідомлення у рамках конкретного розгляду.

Відповідно до частин 5, 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Згідно з правовим висновком викладеним у постанові Верховного Суду від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 щодо судового імунітету російської федерації у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором Верховний Суд дійшов висновку, що російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянину України. Верховний Суд виходив із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Таким чином, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства російської федерації в Україні запитів щодо згоди російської федерації бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням російською федерацією збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24.02.2022 таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з російською федерацією.

У постановах від 18.05.2022 у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц Верховний Суд розширив правові висновки, згідно яких підтримання юрисдикційного імунітету російської федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Судовий імунітет російської федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004). Підтримання імунітету російської федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов`язаннями України в сфері боротьби з тероризмом.

Як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22 російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.

Верховний Суд виходив з того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно російська федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки наведено в постановах Верховного Суду від 08.06.2022 та 22.06.2022 у справах № 490/9551/19 та № 311/498/20.

Таких самих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19 та у справі № 760/17232/20-ц, зазначивши додаткові аргументи непоширення судового імунітету російської федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету російської федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції; судовий імунітет російської федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету російської федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов`язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням російською федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ЕS11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022 року у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов`язав Російську Федерацію припинити військову агресію проти України.

24 березня 2022 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ЕS-12/1 якою додатково засудила військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу I 1977 року до них.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12), передбачають, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Уданому випадку суд не вбачає підстав для застосування суверенного судового імунітету відповідача, виходячи з наступного.

Як Україна, так і російська федерація, є учасницями міжнародних договорів, а саме:

- Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 (далі - Конвенція про правову допомогу). Вказана Конвенція підписана і Україною, і РФ та ратифікована: Україною - відповідно до Закону України від 10.11.1994 № 240/94-ВР; РФ - відповідно до Федерального закону від 04.08.1994 № 16-ФЗ;

- Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 (далі - Угода).

Наведена Угода підписана і Україною, і РФ та ратифікована: Україною - відповідно до постанови Верховної Ради України від 19.12.1992 № 2889-ХІІ; РФ - постановою верховної ради РФ від 09.10.1992 року № 3620-1.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про правову допомогу громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, які проживають на її території, користуються на територіях усіх інших Договірних Сторін щодо своїх особистих та майнових прав таким самим правовим захистом, як і власні громадяни цієї Договірної Сторони. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, які проживають на її території, мають право вільно та безперешкодно звертатися до судів, прокуратури та інших установ інших Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи (далі - установи юстиції), можуть виступати в них, подавати клопотання, пред`являти позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що й громадяни цієї Договірної Сторони. Положення цієї Конвенції застосовуються також до юридичних осіб, створених відповідно до законодавства Договірних Сторін.

Відповідно до частин 1, 3 статті 42 Конвенції про правову допомогу у справах про відшкодування шкоди (крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій), компетентним є суд Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. При цьому, наведена Конвенція про правову допомогу не містить жодних застережень щодо юрисдикції відповідному суду спорів про відшкодування шкоди, відповідачем у яких виступає держава чи державні органи відповідної Договірної Сторони.

За умовами статті 1 Угоди ця угода регулює питання вирішення справ, що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб`єктами, з їх відносин з державними та іншими органами, а також виконання рішень за ними.

Згідно із підпунктом "г" пункту 1 статті 4 Угоди компетентний суд держави - учасниці має право розглядати зазначені в статті 1 цієї Угоди спори, якщо на території цієї держави -учасниці мала місце дія або інша обставина, що стала основою для вимог щодо відшкодування шкоди.

Одночасно, Угода встановлює особливі правила щодо судового імунітету держав-учасниць. Так, відповідно до пункту 4 статті 4 Угоди справи про визнання недійсними повністю або такими, що не мають нормативного характеру, актів державних і інших органів, а також про відшкодування збитків, завданих господарюючим суб`єктам такими актами або які виникли внаслідок неналежного виконання зазначеними органами своїх обов`язків по відношенню до господарюючих суб`єктів, розглядаються виключно судом за місцем знаходження зазначеного органу.

Таким чином, визначаючи межі свого судового імунітету відповідно до зазначеноїУгоди, її учасники (утому числі російська федерація), встановили: 1) загальне правило, відповідно до якого, виходячи зі змісту статті 1, підпункту "г" пункту 1 статті 4 Угоди, спір про відшкодування шкоди (незалежно від суб`єктного складу сторін, зокрема і у випадку, коли відповідачем по такому спору буде держава чи її орган) підвідомчий суду держави, в якій було вчинено дії із заподіяння шкоди і 2) вичерпний перелік випадків, коли визначені вказаною Угодою правила підсудності спорів не поширюються на спори, відповідачем у якій є державний орган. При цьому, визначені Угодою правила судового імунітету держав-учасниць є вичерпними та поширюються на спори двох типів: 1) щодо недійсності актів органів державної влади та 2) відшкодування збитків, заподіяних суб`єктам господарювання такими актами або ж неналежним виконанням відповідними органами своїх обов`язків щодо суб`єкта господарювання.

Відтак, з урахуванням положень статті 1, підпункту "г" пункту 1 статті 4, пункту 4 статті 4 Угоди стосовно спорів про відшкодування шкоди будь-які спори такого роду підвідомчі суду тієї держави, де була заподіяна шкода, крім випадку розгляду спорів про відшкодування збитків, заподіяних суб`єктам господарювання актами органів державної влади, визнаними недійсними або ж неналежним виконанням відповідними органами своїх обов`язків щодо суб`єкта господарювання. Тобто, за змістом наведених положень Угоди, будь-які спори про відшкодування шкоди, якщо така шкода не заподіяна прямо передбаченими Угодою та наведеними вище діями органу державної влади, розглядаються компетентним органом (судом) за місцем заподіяння шкоди.

Таким чином, завдання позивачу збитків внаслідок збройної агресії не входить до меж, встановлених Угодою винятків, коли спір не може розглядатись судом за місцем заподіяння шкоди, оскільки така шкода не заподіяна недійсним актом органу державної влади РФ, а також не заподіяна неналежним виконанням обов`язків будь-якого із державних органів РФ по відношенню до позивача як суб`єкта господарювання, оскільки позивач, як суб`єкт господарювання, не перебував і не перебуває у будь-яких зобов`язальних відносинах як приватно-правового, так і публічно-правового характеру, із жодним з органів відповідача, а отже ні належне, ні неналежне виконання будь-яких обов`язків органів державної влади російської федерації перед позивачем неможливе. При цьому, таке заподіяння шкоди не може бути проявом реалізації будь-яких обов`язків будь-якого із органів РФ в силу своєї явної протиправності, визнаної міжнародними інституціями, зокрема ООН.

Із урахуванням положень статті 42 Конвенції про правову допомогу, статті 1, підпункту "г" пункту 1 статті 4, пункту 4 статті 4 Угоди, щодо відповідної категорії спорів існує явно виражена відмова РФ від імунітету на підставі укладеного міжнародного договору.

Виходячи з наведеного, російська федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні позивачу збитки.

Відповідну правову позицію викладено Верховним Судом в постанові від 14.04.2022 в справі № 308/9708/19, яка полягає у тому, що після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Аналогічна правова позиція щодо судового імунітету держави визначена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18.05.2022 в справі № 428/11673/19, від 22.06.2022 в справі № 311/498/20, від 12.10.2022 в справі № 463/14365/21; постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 в справі № 990/80/22.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі № 761/9437/15-Ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.

Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Відповідно до частини третьої статті 85 ГПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Отже, протиправність діяння відповідача, як складового елементу факту збройної агресії російської федерації проти України в розумінні частини третьої статті 85 ГПК України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні.

Відповідно до ст. 17 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217А(ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року) кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Згідно із ст. 1 Протоколу № 1 від 20.03.1952 № ЕТ5 N 009 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно із ч. З ст. 386 Цивільного кодексу України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Згідно із ч. 1 ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Згідно із ч. 1 ст. 133 Господарського кодексу України основу правового режиму майна суб`єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління. При цьому, відповідно до ст. 134 Господарського кодексу України право власності є основним речовим правом у сфері господарювання. Суб`єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб`єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб`єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.

Згідно із ч. 1 ст. 55 Господарського кодексу України суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 55 Господарського кодексу України суб`єктами господарювання є господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку. Згідно із частинами 4, 5 ст. 55 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах. Суб`єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.

Відповідно до ст. 84 Цивільного кодексу України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об`єднання, що діють з метою одержання прибутку.

Згідно із ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Отже, позивач створений та здійснює свою діяльність у формі товариства з обмеженою відповідальністю, є підприємницьким товариством та здійснює підприємницьку діяльність в розумінні наведених вище положень нормативно-правових актів.

Таким чином, з огляду на викладене, спір з приводу відшкодування шкоди ТОВ «ПНГУ» є спором, пов`язаним із здійсненням господарської діяльності позивача, а отже на нього поширюється предметна юрисдикція господарських судів.

Відповідно до частини 1 статті 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Згідно з частиною 1 статті 42 Конвенції про правову допомогу зобов`язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Поряд з цим, відповідно до підпункту "ж" статті 11 Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992, права і обов`язки Сторін за зобов`язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законодавством держави, де відбулася подія або інша обставина, що стала підставою для вимог про відшкодування шкоди.

Таким чином, оскільки подія, яка стала підставою для вимог про відшкодування шкоди мала місце на території України, то застосовним матеріальним законом при розгляді даного спору є матеріальний закон України.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

В силу статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке Існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес Іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Суд може відмовити у захисті цивільного права та Інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

При вирішенні спорів про відшкодування шкоди за статтею 1166 ЦК України, доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.

Обов`язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв`язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками. Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто наявності прямого причинного-наслідкового зв`язку між діями однієї сторони та зменшення майнових прав іншої.

Згідно "Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією", затвердженого Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22 грудня 2022 року № 309, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 23 грудня 2022 за № 1668/39004 встановлено, що з 03.03.2022 є тимчасово окупованою російською федерацією територія Смирновської селищної територіальної громади Пологівського району Запорізької області (UA23100250000073490) до складу якої входить населений пункт - село Діброва (ІUA23100250040076760).

Враховуючи, що всі виробничі активи та майно ТОВ "Виробнича багатопрофільна фірма "Будівельно-шляхове підприємство" знаходяться на тимчасово окупованій території, і власник не може ними користуватись через очевидну загрозу щодо своєї безпеки та безпеки своїх робітників, його право на мирне володіння майном, передбачене першою статтею першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також його право власності, передбачене двадцять третьою главою Цивільного кодексу України, є порушеним.

Згідно з ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належить право володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з ч. 3 ст. 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

На підставі наведених положень чинного законодавства, втрата належних позивачу на праві власності майна (фінансових активів) порушує відповідне право власності позивача, який у зв`язку із цим набуває право на відшкодування заподіяних йому збитків, шкоди.

ТОВ «ВБФ «БШП» діє на підставі модельного статуту, що підтверджується даними ЄДР.

Згідно п.4 Модельного статуту, затвердженого Постановою КМУ від 27.03.2019 №367 передбачено, що метою діяльності Товариства є отримання прибутку з подальшим його розподілом між учасниками Товариства, в свою чергу п. 21 передбачено механізм виплати дивідендів.

Згідно п.18-20 Модельного статуту передбачено, що учасник має право вийти з кола учасників товариства, а останнє зобов`язано виплатити колишньому учаснику товариства вартість його частки у визначені строки.

ТОВ «ВБФ «БШП» не має фактичної можливості здійснювати господарську діяльність внаслідок втрати контролю над своїми активами, що призводить до відсутності прибутку і відповідно до відсутності дивідендів. В свою чергу, ТОВ «ВБФ «БШП» не має будь-яких активів для виплати учаснику його частки при його виході з товариства.

Наведене свідчить, що ТОВ «ПНГУ» втратило свої фінансові інвестиції вкладені в корпоративні права ТОВ «ВБФ «БШП», які на даний час хоча і продовжують існувати, але від цього порушення не зникав, отже ТОВ «ПНГУ», як «інвестор», як власник корпоративних прав господарського товариства, виробничий комплекс та майно якого є окупованими російською федерацією, має право вимагати відшкодування нанесених йому збитків й звертатись до суду, не очікуючи деокупації.

Окупація території Смирновської селищної територіальної громади Пологівського району Запорізької області і незаконне заволодіння майном ТОВ «ВБФ «БШП», в якому частка корпоративних прав ТОВ ПНГУ складає 98,31% статутного капіталу, було здійснене військовими силами відповідача, що призвело до втрати позивачем вартості вкладених фінансових інвестицій, а тому, саме відповідач порушив охоронюване національним законодавством України та гарантоване приписами Протоколу 1 Конвенції про захист прав та основоположних свобод 1950 р. - право позивача, як юридичної особи, на мирне володіння своїми активами та одержання від використання даних активів прибутків.

Згідно із п. 18 ч. 2 «Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресій Російської Федерації» затвердженого Постановою КМУ від 20.03.22 №326 передбачено, що визначення шкоди та збитків здійснюється серед інших за таким напрямом як економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності. Одним із основних показників, які оцінюються за даним розділом є вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності.

Визначення шкоди та збитків підприємств здійснюється відповідно до методики, затвердженої спільним наказом Мінекономіки та Фонду державного майна за погодженням з Мінреінтеграції.

Пунктом 5 Методики передбачено, що оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи.

Аналітична оцінка шкоди та збитків проводиться органами державної влади або органами місцевого самоврядування самостійно або із залученням фахівців, підприємств, установ, організацій будь-якої форми власності, а також може проводитися самостійно підприємствами, установами, організаціями з урахуванням вимог стандартної методології, що визначені цими Загальними засадами та відповідними методиками оцінки шкоди та збитків, передбаченими пунктом 5 Порядку.

Особливості проведення аналітичної оцінки та форми її проведення визначаються методиками оцінки шкоди та збитків, передбаченими пунктом 5 Порядку.

Стандартизована оцінка збитків проводиться органами державної влади або органами місцевого самоврядування, яким Кабінетом Міністрів України надано повноваження щодо визначення розміру збитків, завданих внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, ракетно-бомбових ударів, спричинених збройною агресією Російської Федерації, із використанням стандартного набору вихідних даних та дотриманням вимог стандартної методології, що визначені цими Загальними засадами та відповідними методиками оцінки шкоди та збитків, передбаченими пунктом 5 Порядку.

Незалежна оцінка збитків проводиться суб`єктами оціночної діяльності - суб`єктами господарювання, визнаними такими Законом України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" (далі - суб`єкти оціночної діяльності), із дотриманням національних стандартів оцінки майна та Міжнародних стандартів оцінки майна з урахуванням особливостей, що визначені цими Загальними засадами та методиками оцінки шкоди та збитків, передбаченими пунктом 5 Порядку.

Відповідно до підпунктів 18 і 19 пункту 2 Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22 липня 2022 року № 951), згідно Наказу Міністерства економіки України та Фонду державного майна України 18 жовтня 2022 року № 3904/1223, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 02 грудня 2022 р. за № 1522/38858, затверджено «Методику визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв`язку із збройною агресією російської федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності», (далі по тексту - Методика).

Пунктом 7.4 розділу III Методики передбачено, що визначення вартості активів та зобов`язань на дату оцінки проводять з урахуванням таких особливостей:

- нематеріальні активи, якщо права на них знищені, втрачені оцінюють на засадах незалежної оцінки або судової експертизи (експертного дослідження) з дотриманням Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», вимог міжнародних та національних стандартів оцінки, норм міжнародної оціночної практики, що склалася;

- довгострокові фінансові вкладення, довгострокові та поточні фінансові інвестиції, якщо такі представлені у формі ЄМК підприємств або корпоративних часток у господарських товариствах, які також пошкоджені та(або) знищені, оцінюють відповідно до цієї Методики.

Згідно договору від 25.05.2023 №1-05 укладеного між ТОВ «ПНГУ (Замовник) та ФОП Зобків М.О. (Виконавець), останнім було підготовлено ЗВІТ № 25-06-23/1 «Про оцінку у вартісному виразі реальних збитків, втрати довгострокових фінансових вкладень (інвестицій) Товариства з обмеженою діяльністю «ПНГУ» (код ЄДР 44265542) в корпоративну частку Товариства з обмеженою відповідальністю «ВИРОБНИЧА БАГАТОПРОФІЛЬНА ФІРМА «БУДІВЕЛЬНО-ШЛЯХОВЕ ПІДПРИЄМСТВО» (код ЄДР 19276012), внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією російської федерації»

Згідно із висновками Звіту оцінки від 25.05.2023 № 25-06-23/1 ринкова вартість реальних збитків від втрати довгострокових фінансових вкладень (інвестицій) Товариства з обмеженою діяльністю «ПНГУ» в корпоративну частку Товариства з обмеженою відповідальністю «ВИРОБНИЧА БАГАТОПРОФІЛЬНА ФІРМА «БУДІВЕЛЬНО-ШЛЯХОВЕ ПІДПРИЄМСТВО», внаслідок збройної агресії РФ, що отримана в результаті оцінки на дату оцінки (без врахування ПДВ) склала: 1 080 855,00 (Один мільйон вісімдесят тисяч вісімсот п`ятдесят п`ять) доларів США за курсом НБУ на ретроспективну дату оцінки - 23.02.22 (дат, що передувала збройній агресії рф).

З огляду на викладене, матеріалами справи підтверджується вчинене порушення відповідачем у вигляді неспровокованої агресії проти суверенної держави Україна, захоплення та окупація її території, на якій знаходиться майно юридичної особи, корпоративні права якої належать позивачеві, як наслідок втрата інвестованих коштів у такі активи, відповідно прямий причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача та зменшення майнових прав позивача.

Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Зазначений висновок підтверджується Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 648/2035/17, постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 686/10520/15-ц.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ЕСНR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02).

З урахуванням наведеного, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.

Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно з ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).

Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи вище викладені обставини, надані докази та норми чинного законодавства України, суд вважає позов обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню повністю.

Згідно зі ст. 129 ГПК України судові витрати покладається на відповідача.

Без посередньо з позовними вимогами позивачем заявлено частину судових витрат, пов`язаних з проведенням оцінки розміру, завданої шкоди.

Відповідно до ч. 3 ст. 123 ГПК україни до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

В межах виконання своїх договірних зобов`язань щодо оплати наданих послуг по договору від 25.05.2023 №1-05, ТОВ «ПНГУ» (Замовник) оплатило ФОП Зобків М.О. (Виконавець) суму в розмірі 72000 грн, а саме : платіжною інструкцією №104 від 31.05.2023 40000 грн (що на дату платежу згідно офіційного обмінного курсу НБУ становило 1093,8346 дол. США (32000грн/36/5686=1093,8346дол США)), платіжною інструкцією №106 від 14.08.2023 32000 грн. (що на дату платежу згідно офіційного обмінного курсу НБУ становило 875,067 дол. США (32000грн/36,5686=875,067дол США)).

25.07.2023 між сторонами було підписано Акт прийому-передачі робіт по оцінці №25/07/2023 відповідно до якого виконавцем було передано, а замовником прийнято виконання робіт по договору у вигляді Звіту про проведення оцінки, загальною вартістю 71000грн.

Отже, позивачем з метою визначення розміру суми втрат, які він зазнав внаслідок протиправних дій відповідача, були понесені витрати в розмірі 72000 грн, або 1968 доларів США, які також підлягають стягненню.

Керуючись ст.ст. 129, 238, 240, 241 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Стягнути з Держави Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (9119991, Російська Федерація, м. Москва, вул. Житня, буд. 14, буд. 1) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ПНГУ", ідентифікаційний код юридичної особи 44265542 (вул. Мічуріна, буд. 43А, с. Агрономічне, Вінницький район, Вінницька область 23227) 1080855 (один мільйон вісімдесят тисяч вісімсот п`ятдесят п`ять) доларів США збитків, 1968 (одна тисяча дев`ятсот шістдесят вісім),90 доларів США витрат, понесених для проведення оцінки. Видати наказ

3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Центрального апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено та підписано 23.04.2024.

Суддя А.О. Науменко