Постанова

від 16.04.2024 по справі 916/913/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 квітня 2024 року

м. Київ

cправа № 916/913/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

прокуратури - Сімаченко А. О.,

позивача - Бондарчук В. Є.,

відповідачів - Стапінський В. О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційні скарги Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях, Товариства з обмеженою відповідальністю "Бестіс Систем" на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.12.2023 (судді: Поліщук Л. В. - головуючий, Богатир К. В., Таран С. В.) та касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.12.2023 (судді: Поліщук Л. В. - головуючий, Богатир К. В., Таран С. В.) і рішення Господарського суду Одеської області від 16.05.2023 (суддя Волков Р. В.) у справі

за позовом заступника керівника Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Державного агентства меліорації та рибного господарства України (наразі - Державне агентство України з розвитку меліорації, рибного господарства та продовольчих програм)

до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях, Товариства з обмеженою відповідальністю "Бестіс Систем",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - Державне підприємство "Укрриба",

про визнання незаконним та скасування наказу, визнання недійсним договору, зобов`язання повернути нерухоме майно,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У травні 2022 року заступник керівника Одеської обласної прокуратури (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом в інтересах держави в особі Державного агентства меліорації та рибного господарства України (далі - Держрибагентство, у зв`язку зі зміною найменування наразі - Державне агентство України з розвитку меліорації, рибного господарства та продовольчих програм) до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях (далі - РВ ФДМУ), Товариства з обмеженою відповідальністю "Бестіс Систем" (далі - ТОВ "Бестіс Систем") про: 1) визнання незаконним і скасування наказу РВ ФДМУ від 22.10.2019 № 411 "Про укладення договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності з ТОВ "Бестіс Систем" (далі - наказ від 22.10.2019); 2) визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 209840911951, укладеного 25.10.2019 між РВ ФДМУ та ТОВ "Бестіс Систем" щодо причальної споруди (інв. № 3652, реєстровий № 25592421.30.ААЕЖАД084), загальною площею 273 м2, розташованої за адресою: Одеська обл., м. Ізмаїл (далі - договір оренди від 25.10.2019); 3) зобов`язання ТОВ "Бестіс Систем" повернути у власність Держрибагентства та на баланс Державного підприємства "Укрриба" (далі - ДП "Укрриба") вказану причальну споруду.

Позов з посиланням на положення статей 203, 215, 216, 326 Цивільного кодексу України, статей 22, 141, 287 Господарського кодексу України, статей 1, 3, 4, 7 Закону України "Про управління об`єктами державної власності", статей 1, 4, 5, 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-ХІІ, статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" від 04.03.1992 № 2163-ХІІ, статті 4 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18.01.2018 № 2269-VІІІ, обґрунтовано обставинами незаконної передачі в оренду спірної причальної споруди державної власності, яка не підпадає під винятки, на які не поширювалася законодавча заборона щодо передачі в оренду.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 16.05.2023 закрито провадження у справі № 916/913/22 в частині вимог про визнання незаконним і скасування наказу РВ ФДМУ від 22.10.2019 та про зобов`язання ТОВ "Бестіс Систем" повернути у власність Держрибагентства спірну причальну споруду. Позовні вимоги прокурора в частині зобов`язання ТОВ "Бестіс Систем" повернути на баланс ДП "Укрриба" вказану причальну споруду залишено без розгляду. Позов прокурора про визнання недійсним договору оренди від 25.10.2019 задоволено та визнано недійсним цей договір.

Задовольняючи позов в частині визнання недійсним договору оренди, суд першої інстанції виходив із того, що передана за ним причальна споруда підпадає під визначення гідротехнічної споруди, на яку, виходячи із положень законодавства, поширювалась заборона на передачу в оренду, а отже, РВ ФДМУ розпорядилося причальною спорудою шляхом її передачі у строкове платне користування ТОВ "Бестіс Систем" всупереч вимог закону.

Разом із тим, встановивши, що у цій справі прокурор в інтересах держави пред`явив, зокрема, вимогу про визнання незаконним і скасування наказу РВ ФДМУ від 22.10.2019, визначивши одним із відповідачів РВ ФДМУ, тобто, як зазначив суд, в частині цієї позовної вимоги позов фактично пред`явлений державою (в особі прокурора) до неї самої (в особі РВ ФДМУ), що не відповідає положенням частини 1 статті 45 Господарського процесуального кодексу України, оскільки позивач і відповідач не можуть збігатися, адже такий збіг унеможливлює наявність спору, місцевий господарський суд закрив провадження у справі в частині вимог про визнання незаконним і скасування наказу від 22.10.2019 на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України.

Водночас, вирішуючи спір в частині позовної вимоги прокурора про зобов`язання ТОВ "Бестіс Систем" повернути у власність Держрибагентства спірну причальну споруду, суд першої інстанції установив, що оскільки у цій справі сторонами не заперечувалося, що власником спірної причальної споруди є держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, - Держрибагентства, а отже, спір щодо передачі спірної гідротехнічної споруди у власність Держрибагентства відсутній, то суд теж закрив провадження у справі в цій частині на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України.

Стосовно вимоги прокурора про зобов`язання ТОВ "Бестіс Систем" повернути на баланс ДП "Укрриба" причальну споруду, то місцевий господарський суд зазначив, що в порушення прямої заборони, наведеної в абзаці 3 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", позовні вимоги у цій частині фактично заявлені прокурором в інтересах державного підприємства, яке не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, та, як наслідок, позов в цій частині суд залишив без розгляду.

Щодо заяви РВ ФДМУ про застосування позовної давності, то господарський суд першої інстанції установив, що позовна давність до вимоги про визнання недійсним оспорюваного договору у наведеному випадку не пропущена, оскільки початком перебігу строку позовної давності є момент укладення між відповідачами оспорюваного договору оренди, тобто 25.10.2019, а позов подано у травні 2022 року.

2.2. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.12.2023 апеляційні скарги ТОВ "Бестіс Систем" і РВ ФДМУ задоволені. Рішення Господарського суду Одеської області від 16.05.2023 у цій справі скасовано в частині задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди від 25.10.2019 та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову в цій частині. В іншій частині рішення Господарського суду Одеської області від 16.05.2023 залишено без змін. Здійснено розподіл судових витрат.

Суд апеляційної інстанції, аргументуючи постанову у справі, виходив із того, що установлені фактичні обставини у цій справі свідчать про те, що за оспорюваним договором було передано у строкове платне користування майно, на яке поширювалася встановлена законом заборона на передачу його в оренду, у зв`язку з чим відповідач набув речове право оренди всупереч встановленого законом порядку, а отже, договір оренди від 25.10.2019 спрямований на незаконне користування майном (у наведеному випадку гідротехнічною спорудою) і такий договір згідно із частинами 1 та 2 статті 228 Цивільного кодексу України порушує публічний порядок, а тому є нікчемним. Оскільки визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, позаяк не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону, суд апеляційної інстанції визнав помилковим висновок суду першої інстанції про задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди від 25.10.2019. Водночас, пославшись на те, що договір оренди від 25.10.2019 станом на дату прийняття рішення суду першої інстанції припинив свою дію, а стосовно вимог прокурора про зобов`язання ТОВ "Бестіс Систем" повернути у власність Держрибагентства причальну споруду суд першої інстанції закрив провадження у справі та в частині вимог про зобов`язання ТОВ "Бестіс Систем" повернути причальну споруду на баланс ДП "Укрриба" - позов залишив без розгляду, і в цій частині рішення суду першої інстанції не оскаржене, суд апеляційної інстанції зазначив про незастосування наслідків недійсності нікчемного договору з власної ініціативи.

3. Короткий зміст касаційних скарг і заперечень на них

3.1. Прокурор звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 16.05.2023 в частині закриття провадження у справі № 916/913/22 щодо вимог про зобов`язання ТОВ "Бестіс Систем" повернути у власність Держрибагентства спірну причальну споруду та скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.12.2023 у справі № 916/913/22 в частині вимог про визнання недійсним договору оренди від 25.10.2019 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в цій частині.

Прокурор у касаційній скарзі посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 216 Цивільного кодексу України, неправильне застосування судом апеляційної інстанції статті 228 Цивільного кодексу України; зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України - застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а саме у постановах від 02.07.2020 у справі № 910/4932/19, від 25.03.2021 у справі № 911/2961/19, від 10.03.2020 у справі № 910/24075/16, у постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 6-1528цс15 щодо застосування статті 228 Цивільного кодексу України. Також скаржник посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо застосування статті 216 Цивільного кодексу України щодо правових наслідків визнання недійсним правочину, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц, постанові Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15.

Скаржник стверджує, що договір оренди від 25.10.2019 є оспорюваним (недійсним) правочином; сторони цього договору не мали на меті здійснити умисні дії, спрямовані на порушення публічного порядку; неправомірне відведення спірної причальної споруди в оренду мало місце внаслідок неправильного тлумачення відповідачами норм законодавства з приводу об`єктів державного майна, які не можуть бути об`єктами оренди. На думку прокурора, фактично суд апеляційної інстанції з одного боку, кваліфікуючи встановлені порушення при укладенні договору оренди, як такі, що підривають суспільні, економічні та соціальні основи держави, надав значимість предмету спору у цій справі, проте, з іншої сторони, дійшов хибних висновків з приводу юридичної природи такого правочину, тим самим унеможлививши захист інтересів держави. Водночас прокурор вважає помилковими висновки суду щодо закриття провадження у справі в частині вимог про зобов`язання ТОВ "Бестіс Систем" повернути у власність Держрибагентства причальну споруду. В цій частині доводи прокурора зводяться, зокрема, до необхідності застосування реституції у виді повернення спірної причальної споруди органу, уповноваженому управляти майном - Держрибагентству, що є ефективним способом захисту порушених інтересів держави.

3.2. ТОВ "Бестіс Систем" також звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою (з урахуванням її уточненої редакції) на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.12.2023 у цій справі, в якій просило її змінити, виключивши з її мотивувальної частини висновки про нікчемність договору оренди від 25.10.2019.

Скаржник у касаційній скарзі зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пунктів 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме пункт 1 - (1) суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував частину 2 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-ХІІ у взаємозв`язку з відповідними положеннями Закону України "Про приватизацію державного майна" від 04.03.1992 № 2163-ХІІ та Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18.01.2018 № 2269-VIII без урахування висновків щодо критерію "якості закону" та пріоритету найбільш сприятливого тлумачення закону, що викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.08.2018 у справі № 492/446/15-а (провадження № 11-611апп18), від 06.11.2018 у справі № 812/292/18, постановах Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 816/502/16, від 03.07.2019 у справі № 911/1521/18; (2) суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України (завдання та основні засади господарського судочинства, принципи рівності та змагальності) без урахування висновків щодо застосування зазначених норм, викладених у постанові Верховного Суду від 06.12.2022 у справі № 904/738/22; (3) суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував положення пункту 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 28.09.2021 у справі № 918/1045/20, від 11.08.2021 у справі № 909/436/20, від 06.10.2021 у справі № 925/1546/20, від 28.04.2021 у справі № 910/9351/20, від 09.06.2021 у справі № 911/3039/19, від 08.09.2021 у справі № 910/10444/20; (4) суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновків щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), викладених у постанові Верховного Суду від 17.02.2022 у справі № 910/19236/20; (5) суд першої інстанції не врахував правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 14.03.2007 у справі № 21-8во07, яка пізніше була підтримана Верховним Судом у постанові від 29.10.2019 у справі № 905/2236/18, згідно з якою самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов та порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі в порушення права власності покупця, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого покупця; пункт 3 - відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме щодо (1) застосування частини 2 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-ХІІ після втрати чинності Законом України "Про приватизацію державного майна" від 04.03.1992 № 2163-ХІІ; (2) щодо застосування частини 3 статті 4 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18.01.2018 № 2269-VIII.

Скаржник вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про нікчемність договору оренди від 25.10.2019 з тих підстав, що він був спрямований на незаконне заволодіння державним майном, та зокрема зазначає, що на час укладення договору оренди від 25.10.2019 положення частини 2 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-ХІІ містили заборону на передання в оренду лише гідротехнічних захисних споруд, проте спірна причальна споруда не належить до гідротехнічних захисних споруд; будь-яких доказів, що підтверджували би саме такі властивості спірної причальної споруди у матеріалах справи немає; до того ж спірна причальна споруда раніше вже передавалася в оренду Сільськогосподарському обслуговуючому неприбутковому кооперативу "Коровай".

Скаржник також посилається на те, що держава в особі її уповноважених органів - РВ ФДМУ і Дердрибагентства через ДП "Укрриба" отримувала орендну плату за договором оренди від 25.10.2019; упродовж усього періоду оренди з боку Держрибагентства будь-яких зауважень щодо умов конкурсу та/або договору оренди не було, його лист від 11.04.2018 № 3-11-13/2242-18 не містив застережень щодо обмеження на передачу в оренду спірної причальної споруди, що, на думку скаржника, свідчить про суперечливість поведінки позивача. Водночас, за доводами скаржника, будь-яких зауважень щодо виконання умов договору оренди від 25.10.2019 з боку зазначених державних органів не виникало; об`єкт оренди застраховано згідно зі встановленим порядком; ТОВ "Бестіс Систем" є сумлінним орендарем за договором; інші підприємства, які подавали документи для участі у конкурсі на оренду спірної причальної споруди, не оскаржували та не оскаржують договір оренди від 25.10.2019. Отже, втручання держави в право ТОВ "Бестіс Систем" на користування причальною спорудою у наведеному випадку не можна визнати пропорційним і таким, що переслідує легітимну мету.

3.3. Разом із тим, не погоджуючись із ухваленою у справі постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.12.2023 у цій справі, до Верховного Суду звернулося РВ ФДМУ, яке просило змінити вказану постанову, виклавши її мотивувальну частину в редакції постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, а в решті постанову залишити без змін або ж скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.12.2023 у цій справі, а справу направити на новий розгляд до Південно-західного апеляційного господарського суду.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на положення пунктів 1, 4 частини 2 статті 287, пункту 8 частини 1 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, а саме (1) суд апеляційної інстанції застосував норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20.09.0223 у справі № 910/1978/22, від 26.08.2020 у справі № 911/2032/17 щодо застосування частини 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України; суд апеляційної інстанції неправильно застосував статті 215, 216 Цивільного кодексу України, висновок щодо застосування яких міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19; (2) суд прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини 1 статті 310 Господарського процесуального кодексу України), а саме не залучив до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Державне підприємство "АйФіш", яке наразі є балансоутримувачем спірного майна.

Зокрема, скаржник наголошує на тому, що звернення прокурора в інтересах держави відбулось в особі неналежного позивача; вважає, що договір оренди від 25.10.2019 є діючим з огляду на положення пункту 5 Постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 634 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану" щодо продовження дії договору на період воєнного стану та протягом чотирьох місяців із дати припинення чи скасування воєнного стану та посилається на постанову Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 917/565/22. Також, на думку скаржника, суд апеляційної інстанції порушив статтю 269 Господарського процесуального кодексу України, вийшовши за межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції та зробивши висновок про нікчемність спірного договору оренди, оскільки в межах цієї справи не розглядалась вимога про застосування наслідків нікчемного правочину чи пов`язана із цим, та, відповідно і підстави нікчемності правочину також не розглядались; прокурор заявив вимогу саме щодо недійсності договору оренди, до того ж ним рішення суду першої інстанції в цій частині не оскаржувалося.

Крім того, за доводами скаржника, є помилковим визначення спірної причальної споруди як такої, що підпадає під дію обмежень щодо передачі її в оренду згідно з вимогами законодавства; у наведеному випадку при зверненні з позовом прокурором пропущена позовна давність, яку слід обраховувати з моменту обізнаності позивача про порушення його прав, зокрема з листа від 11.04.2018 №3-11-13/2242-18 щодо погодження на передачу майна в оренду; суд апеляційної інстанції не навів аргументів щодо заяви про застосування позовної давності, хоча, як зазначає скаржник, апеляційна скарга була мотивована також і пропуском строку позовної давності. При цьому скаржник посилається на постанови Великої Палати Верховною Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 575/476/16-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16.

3.4. Держрибагентство у відзиві на касаційну скаргу підтримало доводи касаційної скарги прокурора та водночас просило змінити назву позивача у зв`язку зі зміною його найменування - на Державне агентство розвитку меліорації, рибного господарства та продовольчих програм.

3.5. Від ДП "Укрриба" надійшли письмові пояснення, в яких підприємство наголосило на сумлінному виконанні орендарем умов договору оренди та просило розглядати справу за відсутності представників підприємства.

3.6. Від ТОВ "Бестіс Систем" надійшла заява про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора стосовно його вимог про скасування рішення Господарського суду Одеської області від 16.05.2023 в частині закриття провадження у справі щодо вимог про зобов`язання ТОВ "Бестіс Систем" повернути у власність Держрибагентства спірну причальну споруду.

4. Розгляд касаційних скарг та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційних скаргах доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів зазначає таке.

4.2. Як свідчать матеріали справи та це установили суди попередніх інстанцій, відповідно до акта приймання-передачі гідротехнічних споруд, які в процесі приватизації не увійшли до статутного фонду Відкритого акціонерного товариства "Ізмаїльський рибозавод", але залишились на його балансі, затвердженого наказом Державного департаменту рибного господарства від 12.03.2004 № 57, до сфери управління Міністерства аграрної політики України, на баланс ДП "Укрриба" передано причальну споруду (інв. № 3652, реєстровий № 25592421.30.ААЕЖАД084), площею 273 м2, рік введення в експлуатацію - 1951, розташовану за адресою: Одеська обл., м. Ізмаїл (в районі морського вокзалу).

За даними паспорта інженерної споруди причальної споруди, виготовленого Товариством з обмеженою відповідальністю "Термокіпконтрол" станом на 30.12.2016, вказана причальна споруда розташована на річці Дунай у м. Ізмаїлі Одеської обл. за координатами 45°19'26.3"N 28°50'17.4"Е. Акваторія біля причалу відноситься до Ізмаїльського морського порту, від лівого берега ріки Дунай до середини фарватера, де проходить умовна лінія державного кордону України. Причальна споруда має довжину 25 м, ширину 10,93 м, загальну площу 273 м2. Конструкція це причальна стінка гравітаційного типу; будівельна частина виконана з бетону М300 із використанням армування арматурою № 10; покриття - з/б плити.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Укрдобропроф" (далі - ТОВ "Укрдобропроф") звернулося до РВ ФДМУ із заявою від 12.02.2018 про укладення договору оренди державного нерухомого майна - причальної споруди, що обліковується на балансі ДП "Укрриба" та розташована за адресою: Одеська обл., Ізмаїльський р-н, м. Ізмаїл, з метою використання для рибогосподарських потреб.

У листі від 21.03.2018 № 08-06-01219 РВ ФДМУ звернулося до Державного агентства рибного господарства України (Держрибагентства) щодо надання висновків стосовно того, що вказаний об`єкт (причальна споруда) може бути переданий в оренду, щодо умов конкурсу і договору оренди, максимально можливого терміну договору оренди, допустимих або бажаних напрямів використання майна орендарем, дозволу (або відмови) на передачу майна в оренду.

Держрибагентство у листі від 11.04.2018 № 3-11-13/2242-18 повідомило, що не заперечує проти укладення договору оренди причальної споруди з метою розміщення рибного господарства за умови внесення відповідних змін та окремих зауважень.

07.08.2019 у газеті "Відомості приватизації" № 32(1260) РВ ФДМУ опублікувало оголошення про намір передати об`єкт державного майна в оренду.

До РВ ФДМУ надійшло звернення двох претендентів щодо оренди державного майна - Товариства з обмеженою відповідальністю "Спорт та здорове життя" (вх. РВ від 09.08.2019 № ЗК/00176) та ТОВ "Укрдобропроф" (вх. РВ від 15.08.2019 № 3K/00306).

У зв`язку з цим згідно з наказом РВ ФДМУ від 29.08.2019 № 114 (зі змінами) вирішено провести конкурс на право оренди державного нерухомого майна та створено комісію з проведення конкурсу.

Наказом РВ ФДМУ від 18.09.2019 № 219 затверджено протокол засідання конкурсної комісії від 18.09.2019 № 120 щодо визначення умов конкурсу на право укладення договору оренди державного майна, яке обліковується на балансі ДП "Укрриба".

За змістом протоколу від 11.10.2019 № 131 засідання конкурсної комісії щодо формування списків учасників конкурсу на право укладення договору оренди державного майна, яке обліковується на балансі ДП "Укрриба", на участь у конкурсі подали документи три учасники: ТОВ "Укрдобропроф", ТОВ "Бестіс Систем", Товариство з обмеженою відповідальністю "Бізнес-Стратегія Т Л".

За результатами розгляду наданих учасниками пакетів документів встановлено відповідність умовам конкурсу та вимогам чинного законодавства пакету документів лише одного учасника - ТОВ "Бестіс Систем", з огляду на що згідно із абзацом 2 пункту 18 Порядку проведення конкурсу на право оренди державного майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31.08.2011 № 906, було вирішено не проводити конкурс 15.10.2019 на право укладення договору оренди державного нерухомого майна.

Наказом РВ ФДМУ від 18.10.2019 № 386 затверджено протокол засідання конкурсної комісії від 11.10.2019 № 131; вирішено не проводити аукціон з визначення розміру орендної плати на право оренди державного нерухомого майна у зв`язку з надходженням пропозицій на конкурс тільки від одного претендента, які відповідають умовам - ТОВ "Бестіс Систем"; повідомлено це товариство про укладення з ним договору оренди.

Згідно з наказом РВ ФДМУ від 22.10.2019 № 411 вирішено укласти договір оренди державного майна з ТОВ "Бестіс Систем".

25.10.2019 між РВ ФДМУ (орендодавцем) і ТОВ "Бестіс Систем" (орендарем) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 209840911951, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно, а саме причальну споруду (інв. № 3652, реєстровий № 25592421.30.ААЕЖАД084), загальною площею 273 м2, за адресою: Одеська обл., Ізмаїльський р-н (в межах земель Ізмаїльської міської ради, м. Ізмаїл), що перебуває на балансі ДП "Укрриба" (балансоутримувача); вартість майна визначена згідно зі звітом про незалежну оцінку, що проведена Приватним підприємством "Дніпротех і Ко" станом на 30.04.2019 та становить 579 502,00 грн.

Згідно з пунктом 1.2 цього договору майно передається в оренду з метою розміщення рибного господарства.

За умовами пункту 2.1 договору оренди від 25.10.2019 орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, вказаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передачі майна.

У пунктах 3.1, 3.6 вказаного договору сторони обумовили, що орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 (зі змінами), та становить без ПДВ за базовий місяць оренди (серпень 2019 року) 4795,21 грн. Орендна плата перераховується до державного бюджету та балансоутримувачу у співвідношенні 70 % до 30 % щомісяця не пізніше 12 числа місяця, наступного за звітним, відповідно до пропорцій розподілу, установлених Кабінетом Міністрів України і чинних на кінець періоду, за який здійснюється платіж.

Цей договір укладено строком на 2 роки 11 місяців, який діє з моменту підписання його сторонами (пункт 10.1 договору), з можливістю його продовження на той самий строк (у порядку, визначеному пунктом 10.4 договору).

За актом приймання-передавання від 25.10.2019 об`єкт оренди передано орендареві.

4.3. Як установили суди та свідчать матеріали справи, предметом позову у цій справі є вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави в особі Держрибагентства, до РВ ФДМУ та ТОВ "Бестіс Систем" про визнання незаконним і скасування наказу РВ ФДМУ від 22.10.2019, визнання недійсним договору оренди від 25.10.2019, зобов`язання ТОВ "Бестіс Систем" повернути у власність Держрибагентства та на баланс ДП "Укрриба" спірну причальну споруду.

4.4. Рішенням Господарського суду Одеської області від 16.05.2023 закрито провадження у цій справі в частині вимог про визнання незаконним і скасування наказу РВ ФДМУ від 22.10.2019 та про зобов`язання ТОВ "Бестіс Систем" повернути у власність Держрибагентства спірну причальну споруду. Водночас судом залишено без розгляду позовні вимоги прокурора в частині зобов`язання ТОВ "Бестіс Систем" повернути на баланс ДП "Укрриба" вказану причальну споруду. Позов прокурора про визнання недійсним договору оренди від 25.10.2019 задоволено та визнано недійсним цей договір.

Місцевий господарський суд дійшов висновку про підтвердження прокурором підстав для представництва інтересів держави в суді в особі визначеного ним органу; наголосив, що у наведеному випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес. Задовольняючи частково позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив із встановлених обставин порушення вимог законодавства щодо передачі спірної причальної споруди в оренду з огляду на що визнав правомірними вимоги прокурора про визнання недійсним укладеного між відповідачами у справі договору.

4.5. Рішення суду першої інстанції переглядалося апеляційним господарським судом в межах доводів та вимог апеляційних скарг РВ ФДМУ та ТОВ "Бестіс Систем", а саме в частині задоволення судом першої інстанції позовних вимог прокурора щодо визнання недійсним договору оренди від 25.10.2019. Отже, рішення суду в частині закриття провадження у цій справі щодо вимог про визнання незаконним і скасування наказу РВ ФДМУ від 22.10.2019 та про зобов`язання ТОВ "Бестіс Систем" повернути у власність Держрибагентства спірну причальну споруду, а також в частині залишення без розгляду позовних вимог прокурора щодо зобов`язання ТОВ "Бестіс Систем" повернути на баланс ДП "Укрриба" причальну споруду не було предметом апеляційного оскарження та не переглядалося судом апеляційної інстанції з огляду на положення статті 269 Господарського процесуального кодексу України.

4.6. Прокурор в апеляційному порядку взагалі не оскаржував рішення місцевого господарського суду.

4.7. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду про підтвердження прокурором підстав представництва держави у наведеному випадку та дійшов висновку про те, що договір оренди від 25.10.2019, про недійсність якого заявлено позов, згідно із частинами 1, 2 статті 228 Цивільного кодексу України порушує публічний порядок, а тому є нікчемним; між тим, оскільки визнання недійсним нікчемного договору є неналежним способом захисту прав, позаяк не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону, то суд скасував рішення місцевого господарського суду в частині задоволення вимог прокурора про визнання недійсним договору оренди від 25.10.2019, відмовивши у позові в цій частині. Водночас у решті рішення суду першої інстанції було залишено без змін.

4.8. Як свідчить зміст касаційної скарги, прокурор оскаржив рішення суду першої інстанції в частині закриття провадження у справі № 916/913/22 щодо вимог про зобов`язання ТОВ "Бестіс Систем" повернути у власність Держрибагентства спірну причальну споруду, а постанову апеляційного господарського суду - в частині вимог про визнання недійсним договору оренди.

Оскільки касаційна скарга прокурора спрямована у тому числі на скасування рішення місцевого господарського суду в тій його частині, що не оскаржувалася ні прокурором, ні іншими учасниками справи в апеляційному порядку, та беручи до уваги, що ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.02.2024 було помилково відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою прокурора на рішення Господарського суду Одеської області від 16.05.2023 у справі № 916/913/22 (в оскарженій ним частині), колегія суддів не переглядає вказане судове рішення, не надає оцінки відповідним доводам скаржника та виснує про необхідність закриття касаційного провадження з перегляду зазначеного судового рішення у зазначеній частині, у зв`язку з чим визнає обґрунтованими доводи ТОВ "Бестіс Систем", викладені у заяві про закриття касаційного провадження.

4.9. У свою чергу, як свідчить зміст касаційних скарг РВ ФДМУ та ТОВ "Бестіс Систем", відповідачі не погодилися з мотивувальною частиною постанови суду апеляційної інстанції про відмову у позові про визнання недійсним договору.

4.10. Верховний Суд, переглянувши оскаржену постанову суду апеляційної інстанцій у межах доводів і вимог касаційних скарг, виходить із такого.

4.11. Станом на момент передачі спірного нерухомого майна в оренду організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, їх структурних підрозділів та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, були унормовані Законом України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-ХІІ.

У статті 5 цього Закону зазначено, що орендодавцями, зокрема, є Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю, крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук, а також майна, що належить вищим навчальним закладам та/або науковим установам, що надається в оренду науковим паркам та їхнім партнерам.

Відповідно до абзацу 5 частини 2 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-ХІІ не можуть бути об`єктами оренди, зокрема об`єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини 2 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (крім пам`яток культурної спадщини, нерухомих об`єктів, які знаходяться на території історико-культурних заповідників та гідротехнічних споруд рибогосподарської технологічної водойми, причалів морських портів), а також об`єкти, включені до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затвердженого Законом України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", які випускають підакцизну продукцію, крім цілісних майнових комплексів, які випускають підакцизну продукцію, переданих в оренду до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 29.06.2004.

Згідно з частиною 2 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" від 04.03.1992 № 2163-ХІІ приватизації не підлягають об`єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства.

Загальнодержавне значення мають, зокрема об`єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому, у тому числі акваторії морських портів, гідротехнічні споруди, об`єкти портової інфраструктури загального користування, засоби навігаційного обладнання та інші об`єкти навігаційно-гідрографічного забезпечення морських шляхів, системи управління рухом суден, інформаційні системи, навчальний та гідрографічний флот, майнові комплекси судноплавних інспекцій (абзац 16 пункту "г" частини 2 статті 5 вказаного Закону).

Водночас Закон України "Про приватизацію державного майна" від 04.03.1992 № 2163-ХІІ, на який здійснюється посилання у абзаці 5 частини 2 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-ХІІ втратив чинність 07.03.2018 на підставі Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18.01.2018 № 2269-VІІІ, який набрав чинності 07.03.2018.

Відповідно до частин 1, 2 статті 4 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18.01.2018 № 2269-VІІІ (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) до об`єктів державної і комунальної власності, що підлягають приватизації, належать усі об`єкти права державної і комунальної власності, крім тих, приватизація яких прямо заборонена цим Законом та іншими законами України. Крім передбачених частиною 3 цієї статті випадків, приватизації не підлягають казенні підприємства та об`єкти, необхідні для виконання державою своїх основних функцій, для забезпечення обороноздатності держави, та об`єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України, зокрема акваторії морських портів, гідротехнічні споруди, об`єкти портової інфраструктури загального користування, засоби навігаційного обладнання та інші об`єкти навігаційно-гідрографічного забезпечення морських шляхів, системи управління рухом суден, інформаційні системи, навчальний та гідрографічний флот, майнові комплекси судноплавних інспекцій.

У зв`язку з прийняттям Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18.01.2018 № 2269-VІІІ законодавцем не було внесено зміни до абзацу 5 частини 2 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-ХІІ, норма якої продовжувала здійснювати посилання на положення частини 2 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" від 04.03.1992 № 2163-ХІІ. Така ситуація тривала до дати набрання чинності Законом України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-ІХ. Водночас, як обґрунтовано зазначив апеляційний господарський суд, невнесення змін до абзацу 5 частини 2 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-ХІІ у виді зміни посилання на Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18.01.2018 № 2269-VІІІ жодним чином не нівелює легітимної мети цієї норми та її імперативних приписів щодо законодавчо встановленої заборони на оренду окремих об`єктів державної власності, що мають загальнодержавне значення, зокрема гідротехнічних споруд.

Згідно із Правилами технічної експлуатації річкових портових гідротехнічних споруд, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 29.03.2004 № 251, зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 27.07.2004 за № 932/9531, гідротехнічна споруда - споруда для використання водних ресурсів, а також для боротьби із шкідливою дією вод; причальна споруда - гідротехнічна споруда для швартування суден.

Разом із тим, за змістом визначень, наведених у статті 1 Закону України "Про аквакультуру" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), гідротехнічні споруди рибогосподарської технологічної водойми (гідротехнічні споруди) - об`єкти нерухомого майна (земляні греблі та дамби, водозабірні споруди, повеневі водоскиди, донні водовипуски, водопостачальні, скидні та рибозбірноосушувальні канали, рибовловлювачі, камери облову, причали, водоскиди, бистротоки, перепади, перегороджувальні рибозахисні та інші споруди), що є інженерними спорудами, які призначені для управління водними ресурсами (підготовка, постачання, збереження, транспортування води та водовідведення), а також для запобігання шкідливій дії вод; рибогосподарська технологічна водойма - штучно створена водойма спеціального технологічного призначення, що визначається технічним проектом та/або паспортом, яка наповнюється штучно за допомогою гідротехнічних споруд і пристроїв та призначена для створення умов існування і розвитку об`єктів аквакультури.

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

4.12. Урахувавши наведені положення законодавства, дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, надавши оцінку аргументам учасників справи, попередні судові інстанції установили, що передана за договором оренди від 25.10.2019 інженерна споруда є причальною спорудою, яка, в свою чергу, підпадає під визначення гідротехнічної споруди. Разом із тим, вказана причальна споруда не належить до гідротехнічних споруд рибогосподарської технологічної водойми, на які згідно із абзацом 5 частини 2 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-ХІІ не поширюється заборона щодо передачі їх в оренду; спірна причальна споруда розташована на річці Дунай у м. Ізмаїл Одеської області за координатами 45°19'26.3"N 28°50'17.4"Е, яка є природним водним потоком та не є штучно створеною водоймою спеціального технологічного призначення, тобто не відноситься до рибогосподарських технологічних водойм. Крім того, не є спірна причальна споруда також причалом морського порту, на який згідно із вказаними положеннями теж не поширюється заборона щодо передачі його в оренду. Отже, за висновками попередніх судових інстанцій, спірна гідротехнічна споруда в силу вимог закону не могла бути об`єктом оренди.

Надавши оцінку умовам договору, про визнання недійсним якого заявлено позов, місцевий господарський суд, з урахуванням наведених положень законодавства та, зокрема, статей 203, 215 Цивільного кодексу України, установив, що укладений між сторонами договір оренди державного майна суперечить вимогам Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-ХІІ, а тому вимога прокурора про визнання такого договору недійсним підлягає задоволенню.

Натомість апеляційний господарський суд, відмовляючи у позові в частині визнання недійсним договору оренди від 25.10.2019 наголосив на ознаках нікчемності цього правочину як такого, що порушує публічний порядок і спрямований на незаконне користування майном.

4.13. Верховний Суд не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції та погоджується з доводами прокурора, РВ ФДМУ і товариства щодо відсутності ознак нікчемності у договору оренди від 25.10.2019 з огляду на таке.

У статті 203 Цивільного кодексу України унормовано загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1). Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2). Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина 3). Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина 4). Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5). Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частина 6).

Статтею 204 Цивільного кодексу України гарантується презумпція правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За змістом статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Цивільний кодекс України передбачає поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. Так, за ступенем недійсності правочину правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до положень частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Нікчемний правочин як завідомо недійсний не підлягає виконанню. На нікчемність правочину мають право посилатися і вимагати в судовому порядку застосування наслідків його недійсності будь-які заінтересовані особи.

Оспорюваними є правочини, які Цивільний кодексу України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.

Отже, оспорюваним є правочин, який недійсний в силу визнання його таким судом на вимогу сторони чи заінтересованої особи. Оспорювані правочини викликають передбачені ними правові наслідки до тих пір, доки вони не оскаржені, однак якщо вони заперечуються (оскаржуються) стороною чи заінтересованою особою, то суд за наявності відповідних підстав визнає їх недійсними з моменту їх вчинення.

На відміну від нікчемного оспорюваний правочин на момент вчинення породжує для його сторін цивільні права та обов`язки, тому припускається дійсним. Водночас порушення умов дійсності правочинів в момент вчинення, як вже зазначалося, надає можливість одній зі сторін чи заінтересованій особі звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Тобто якщо правочин не оспорюється, то є дійсним і створює відповідні юридичні наслідки.

Отже, кожен з видів недійсності правочинів передбачає, зокрема, різні шляхи захисту цивільних прав та інтересів, залежно від підстав визнання правочину недійсним настають різні правові наслідки.

Під час вирішення спорів про визнання правочинів недійсними суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх учинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Водночас у пункті 44 постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, ухваленої після подання касаційних скарг прокурора та РВ ФДМУ у цій справі, що розглядається зазначено, що частинами 1, 2 статті 228 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Застосовуючи частину 1 статті 228 Цивільного кодексу України, слід враховувати логіку викладу норм у цій статті в цілому, а саме закладену там ієрархію цінностей: у частині 1 йдеться про охоплені категорією публічного порядку цінності засадничого значення для суспільства, які є очевидними (у балансі приватного і публічного інтересів тут з очевидністю переважає загальний, публічний інтерес настільки, що існування приватного інтересу може навіть не визнаватись); натомість у частині 3 йдеться про інтереси держави, суспільства, його моральні засади, які підлягають встановленню, оцінці і, якщо вони переважатимуть приватний інтерес, на задоволення якого був укладений правочин, він може бути визнаний недійсним.

У правовій державі інтереси держави повинні відповідати інтересам суспільства, не можуть їм суперечити. Ті з інтересів суспільства, які становлять власне його фундамент, становлять публічний порядок.

Тобто інтереси суспільства і публічний порядок співвідносяться як родове і видове поняття: забезпечення публічного порядку завжди в інтересах суспільства, однак не все, що становить інтерес суспільства, становить публічний порядок. Його становлять лише фундаментальні цінності.

Для цінностей, які охоплюються категорією публічного порядку, також характерна більша стабільність. Як правило, відсутня соціальна дискусія стосовно зміни цих цінностей, а держава без ініціювання такої дискусії не може навіть законом втрутитись у них.

Кожен член суспільства, як колективного носія цих засадничих цінностей, що становлять публічний порядок, усвідомлює їх значення. Очевидність цих цінностей для кожного члена суспільства обумовлює те, що правочин, який їх порушує, є нікчемним, тобто будь-яка особа може дійти висновку про його недійсність без потреби у рішенні суду, яким би той визнавав його недійсним, зважуючи приватний і публічний інтереси.

Разом із тим Верховний Суд України в постанові від 13.04.2016 у справі № 6-1528цс15 (на яку на обґрунтування підстав касаційного оскарження посилався прокурор у касаційній скарзі) сформулював детальний висновок щодо застосування статті 228 Цивільного кодексу України (в контексті визначення терміну "публічний порядок"):

"Статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок.

Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо".

Зважаючи на викладене, оспорюваний правочин, за умовами якого ТОВ ТОВ "Бестіс Систем" було передано в оренду спірну гідротехнічну споруду не посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, не спрямований на порушення публічного порядку, а відтак, і не є таким, що порушує публічний порядок. При цьому ні прокурор, на обґрунтування позову, ні відповідачі у апеляційних скаргах не наводили жодних доводів на підтвердження спрямованості оспорюваного договору на порушення публічного порядку.

Звідси апеляційний господарський суд помилково застосував до спірних правовідносин положення статті 228 Цивільного кодексу України, зазначивши, що укладений між сторонами договір оренди є таким, що порушує публічний порядок, що призвело до неправильного вирішення справи у відповідній частині позовних вимог, а отже, доводи касаційних скарг щодо наведеного знайшли підтвердження.

4.14. Щодо інших доводів касаційних скарг відповідачів, колегія суддів зазначає таке.

ТОВ "Бестіс Систем" у касаційній скарзі посилалося на неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 14.03.2007 у справі № 21-8во07, постанові Верховного Суду у постанові від 29.10.2019 у справі № 905/2236/18, проте колегія суддів суду касаційної інстанції відхиляє такі доводи, оскільки відповідні висновки є нерелевантними для цієї справи, що розглядається, у якій питання приватизації державного чи комунального майна, на відміну від вказаних справ, не поставало.

Також товариство зазначало про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України (завдання та основні засади господарського судочинства, принципи рівності та змагальності), викладених у постанові Верховного Суду від 06.12.2022 у справі № 904/738/22, однак висновки суду у цій справі не суперечать загальним висновкам щодо застосування вказаних процесуальних норм права, викладеним у зазначеній постанові Верховного Суду, та по суті є констатацією процесуальних норм, а тому доводи касаційної скарги в цій частині не беруться до уваги.

Щодо посилань ТОВ "Бестіс Систем" у касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував положення пункту 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 28.09.2021 у справі № 918/1045/20, від 11.08.2021 у справі № 909/436/20, від 06.10.2021 у справі № 925/1546/20, від 28.04.2021 у справі № 910/9351/20, від 09.06.2021 у справі № 911/3039/19, від 08.09.2021 у справі № 910/10444/20, то колегія суддів зазначає, що, як свідчить зміст постанови суду апеляційної інстанції, вказану норму суд не застосовував та нею, ухвалюючи судове рішення про відмову у позові, не керувався, у зв`язку з чим колегія суддів суду касаційної інстанції такі доводи теж не бере до уваги.

Також, зважаючи на те, що суд апеляційної інстанції відмовив у позові в частині про визнання недійсним договору оренди від 25.10.2019, колегія суддів не бере до уваги товариства про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування статті 1 Конвенції, викладених у постанові Верховного Суду від 17.02.2022 у справі № 910/19236/20.

Разом із тим колегія суддів відхиляє посилання скаржника на постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.08.2018 у справі № 492/446/15-а, від 06.11.2018 у справі № 812/292/18, постанови Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 816/502/16, від 03.07.2019 у справі № 911/1521/18, оскільки у наведених скаржником постановах Верховного Суду не вирішувалось питання про необхідність застосування положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-ХІІ у взаємозв`язку з Законом України "Про приватизацію державного майна" від 04.03.1992 № 2163-ХІІ, Законом України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18.01.2018 № 2269-VІІІ та не було встановлено наявність юридичних колізій у їх правозастосуванні; суди у вказаних справах виходили зі змісту саме тих правовідносин, що виникли в таких справах, з конкретних обставин кожної із цих справ та наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Крім того, колегія не бере до уваги доводи відповідачів щодо порушення судом положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-ХІІ, Закону України "Про приватизацію державного майна" від 04.03.1992 № 2163-ХІІ та Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18.01.2018 № 2269-VIII, оскільки вони ґрунтуються на власному тлумаченні скаржниками їх норм та фактично зводяться до незгоди з висновками господарських судів стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин (у наведеному випадку щодо здійсненої судами класифікації спірної причальної споруди та висновків судів про неправомірність передачі її в оренду) та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів і встановленні інших обставин, що за змістом процесуального закону не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Також колегія суддів відхиляє посилання ТОВ "Бестіс Систем" на положення пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Так, відповідно до положень пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Формування Верховним Судом висновку має стосуватися спірних конкретних правовідносин, ураховуючи положення чинного законодавства та встановлені судами під час розгляду справи обставини. При цьому формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними статтею 300 Господарського процесуального кодексу України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

Проте скаржник не обґрунтував необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування цих норм для правильного вирішення спору у подібних правовідносинах, не конкретизував (з посиланням на особливості фактичних обставин справи) змісту правовідносин, в яких висновок щодо застосування цих норм відсутній. Касаційна скарга за своїм змістом фактично зводиться до незгоди з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою встановлених обставин справи, доводи скаржника зводяться до необхідності надання судом касаційної інстанції переоцінки наявних в матеріалах справи доказів, що, як уже зазначалося, з огляду на визначені в статті 300 Господарського процесуального кодексу України межі розгляду справи судом касаційної інстанції не є компетенцією суду касаційної інстанції, а отже, відповідні доводи не є належним обґрунтуванням необхідності формування Верховним Судом висновку щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.

Щодо доводів РВ ФДМУ про застосування судом апеляційної інстанції частини 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20.09.0223 у справі № 910/1978/22, від 26.08.2020 у справі № 911/2032/17, а саме щодо неналежності позивача, колегія суддів зазначає, що такі доводи є необґрунтованими; висновки апеляційного господарського суду щодо застосування вказаної норми в цій частині не суперечать висновкам Верховного Суду у перелічених постановах. У справі № 911/2032/17 прокурор визначив позивача - Кабінет Міністрів України; Верховний Суд у вказаній справі зазначив зокрема, що встановлення судом обставини звернення прокурора в інтересах неналежного позивача, тобто особи, яка не уповноважена на виконання функцій держави у спірних правовідносинах, має процесуальним наслідком відмову в задоволенні відповідного позову, а не залишення позову прокурора без розгляду на підставі пункту 1 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України, як помилково вважав суд апеляційної інстанції. Більше того, поряд з висновком про неповноважність позивача апеляційний суд не визначив, до компетенції якого саме органу державної влади (місцевого самоврядування) належить представництво інтересів держави у спірних правовідносинах і чи є такий орган взагалі, що, у свою чергу, позбавляє суд касаційної інстанції можливості прийняти рішення по суті спору. У справі № 910/1978/22 Верховний Суд зазначив, зокрема, що у цій справі суди дійшли висновку про те, що визначений прокурором позивач - Фонд державного майна України не є органом, уповноваженим державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах, з огляду на законодавче визначення інших суб`єктів (контролюючих опоганів), які законом наділені повноваженнями (відповідною компетенцією) здійснювати контроль за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування та сплати до бюджету грошового зобов`язання з частини чистого прибутку (доходу) на державну частку.

Натомість у справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції установив, що прокурор у наведеному випадку правильно визначив позивача у цій справі, оскільки Держрибагентство є центральним органом виконавчої влади, який наділений повноваженнями здійснювати управління державним майном, що є об`єктом оренди, - спірної причальної споруди; підставою реалізації прокурором представницьких функцій стала усвідомлена пасивна поведінка позивача, яка виразилася у тому, що Держрибагентство було обізнане про необхідність захисту інтересів держави та мало відповідні повноваження для їх захисту, проте таких заходів не вжило, що відповідно до вимог статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" є підставою для звернення прокурора до суду з цим позовом в інтересах держави в особі зазначеного суб`єкта владних повноважень.

Стосовно посилань РВ ФДМУ на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19, то колегія суддів зазначає, що посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Для спростування будь-якого висновку, наведеного у оскаржуваних судових рішеннях, скаржник має навести не особисті міркування щодо незаконності та необґрунтованості цих судових рішень, а довести, який саме висновок Верховного Суду щодо застосування конкретної норми права у подібних відносинах не врахували суди попередніх інстанцій з урахуванням встановлених ними обставин справи. Незгода скаржника з рішеннями судів попередніх інстанцій або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в рішеннях, не свідчить про їх незаконність.

Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).

У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).

Водночас колегія суддів зазначає, що незалучення до участі у справі на стадії апеляційного розгляду нового балансоутримувача спірного майна, який змінився після ухвалення судом рішення у справі, не вплинуло на прийняття рішення судом апеляційної інстанції. Крім того оскільки суд апеляційної інстанції відмовив у позові у зв`язку з неналежністю обраного прокурором способу захисту, а отже не вирішував питання пропуску позовної давності (за цих обставин), позаяк позовна давність застосовується у разі наявності підстав для задоволення позовних вимог за заявою сторони, то колегія суддів не бере до уваги відповідні доводи РВ ФДМУ про щодо питання пропуску позовної давності. Разом із тим в оцінці доводів скаржника, наведених у касаційній скарзі, у відповідній частині Верховний Суд звертає увагу на те, що, як зазначено у пункті 80 постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, об`єктивно перебіг позовної давності за вимогою заінтересованої особи (уповноваженого державного органу) про визнання недійсним оспорюваного договору оренди, стороною якого позивач не є, не може розпочинатися раніше, ніж з дня укладення договору, незважаючи на попереднє надання такою особою згоди (дозволу) на вчинення такого правочину, оскільки очевидним є те, що до моменту укладення договір є таким, що ще не відбувся, а тому й право позивача до вказаного моменту не може вважатися порушеним у розумінні частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України (див. підпункт 1.3 пункту 1 цієї постанови). Висновки місцевого господарського суду у цій частині у справі, що розглядається, стосовно початку перебігу позовної давності узгоджуються з такими висновками Верховного Суду.

Таким чином, доводи касаційних скарг знайшли підтвердження частково.

5. Висновки Верховного Суду та розподіл судових витрат

5.1. Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.2. Згідно зі статтею 312 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

5.3. Зважаючи на допущені судом апеляційної інстанції порушення норм матеріального права, що призвели до безпідставного скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову та беручи до уваги те, що місцевий господарський суд ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення у вказаній в частині, відповідно, постанова суду апеляційної інстанції в частині відмови в позові про визнання недійсним договору оренди від 25.10.2019 підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції у вказаній частині залишенню в силі.

5.4. Поза тим, враховуючи, що ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.02.2024 було помилково відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою прокурора на рішення Господарського суду Одеської області від 16.05.2023 у справі № 916/913/22, колегія суддів дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за його касаційною скаргою на вказане рішення в оскарженій частині.

5.5. Відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України та зважаючи на те, що спір виник внаслідок неправомірних дій відповідачів Одеській обласній прокуратурі за рахунок відповідачів підлягає відшкодуванню по 2684,00 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, а судовий збір за подання РВ ФДМУ і ТОВ "Бестіс Систем" касаційних скарг покладається на цих скаржників.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 312, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 16.05.2023 в частині закриття провадження у справі № 916/913/22 щодо вимог про зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Бестіс Систем" повернути у власність Державного агентства меліорації та рибного господарства України (наразі - Державне агентство України з розвитку меліорації, рибного господарства та продовольчих програм) причальну споруду.

Касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.12.2023 у справі № 916/913/22 задовольнити частково.

Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Бестіс Систем" та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях задовольнити частково.

Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.12.2023 у справі 916/913/22 в частині відмови в позові про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 25.10.2019 № 209840911951, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях і Товариством з обмеженою відповідальністю "Бестіс Систем", щодо причальної споруди скасувати та залишити в цій частині в силі рішення Господарського суду Одеської області від 16.05.2023 про задоволення позову.

Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях на користь Одеської обласної прокуратури 2684,00 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Бестіс Систем" на користь Одеської обласної прокуратури 2684,00 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.

Видачу наказу доручити Господарському суду Одеської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак