Рішення

від 24.04.2024 по справі 903/1251/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10

E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

24 квітня 2024 року Справа № 903/1251/23 (903/167/24)

Господарський суд Волинської області у складі судді Вороняка А. С., за участі секретаря судового засідання Коритан Л. Ю., розглянувши матеріали по справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська оптово-торгова база

до відповідачів:

1) Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська ОТБ

2) фізичної особи-підприємця Сегенюка Андрія Володимировича

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1 розпорядник майна ТзОВ "Ковельська ОТБ арбітражний керуючий Василюк Ігор Миколайович

про визнання договору недійсним та застосування наслідків недійсності правочину

в межах справи № 903/1251/23

за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська оптово-торгова база

до Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська ОТБ

про банкрутство,

за участю представників-учасників справи:

від позивача: н/з;

від відповідача-1: н/з;

від відповідача-2: н/з;

від 3-ї особи: н/з.

У зв`язку з неявкою сторін, запис розгляду судової справи не здійснювався, відповідно до ч.3 ст. 222 ГПК України.

В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суть спору: 16.02.2024 на адресу Господарського суду Волинської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська оптово-торгова база від 16.02.2024 про визнання недійсним договору №14/2023 надання послуг, укладеного 31.12.2022 між фізичною особою-підприємцем Сегенюком Андрієм Володимировичем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ".

В обґрунтування позову кредитор зазначають та вважають спірний договір таким, що спрямований на нарощення фіктивної кредиторської заборгованості, є фраундаторним правочином, згода у формі рішення вищого органу управління на укладення договору не надавалась.

Позовна заява подана в межах справи про банкрутство ТОВ Ковельська ОТБ в порядку ст. 7 КУзПБ.

Ухвалою суду від 19.02.2024 прийнято позовну заяву до розгляду, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін, розгляд справи по суті призначено в судовому засіданні на 19.03.2024.

Ухвалою Господарського суду Волинської області від 09.01.2024 відкрито провадження у справі про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська ОТБ, визнано вимоги ініціюючого кредитора Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська оптово-торгова база (код ЄДРПОУ 38527562) до Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська ОТБ в сумі 343851,69 грн основної заборгованості, а також 21472,00 грн судового збору за подання заяви про порушення провадження у справі про банкрутство, введено мораторій на задоволення вимог кредиторів ТзОВ Ковельська ОТБ, введено процедуру розпорядження майном ТзОВ Ковельська ОТБ строком на сто сімдесят календарних днів по 27 червня 2024 року, розпорядником майна ТзОВ Ковельська ОТБ призначено арбітражного керуючого Василюка Ігоря Миколайовича, розгляд справи в попередньому засіданні призначено на 05.03.2024.

11.01.2024 оприлюднено на офіційному веб-порталі судової влади України оголошення (повідомлення) про відкриття Господарським судом Волинської області провадження у справі про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська ОТБ (публікація №72235).

08.02.2024 в системі Електронний суд сформовано та надіслано заяву фізичної особи ОСОБА_1 про грошові вимоги до боржника в сумі 185211 грн. 52 коп. основного боргу, яку судом ухвалою суду від 09.02.2024 прийнято до розгляду в попередньому судовому засіданні на 05.03.2024 на 10:00 год.

Ухвалою суду від 05.03.2024 заяву ТзОВ Ковельська ОТБ про відвід судді Шума М. С. від розгляду справи №903/1251/23 задоволено; матеріали справи №903/1251/23 про банкрутство ТзОВ Ковельська ОТБ передано для здійснення визначення складу суду у відповідності до положень Господарського процесуального кодексу України(далі - ГПК України).

Згідно із протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.03.2024 справу розподілено судді Вороняку А. С..

Ухвалою суду від 11.03.2024 справу № 903/1251/23 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська ОТБ прийнято до розгляду Господарським судом Волинської області у складі судді Вороняка А. С..

Ухвалою суду від 11.03.2024 справу № 903/1251/23 (903/167/24) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська оптово-торгова база до Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська ОТБ, фізичної особи-підприємця Сегенюка Андрія Володимировича про визнання договору недійсним передано до Господарського суду Волинської області, в провадженні якого перебуває справа №903/1251/23 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська оптово-торгова база до Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська ОТБ про банкрутство.

Згідно із протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 13.03.2024 справу розподілено судді Вороняку А. С..

Ухвалою суду від 14.03.2024 справу № 903/1251/23 (903/167/24) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська оптово-торгова база до Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська ОТБ, фізичної особи-підприємця Сегенюка Андрія Володимировича про визнання договору недійсним прийнято до розгляду; повідомлено сторони про те, що розгляд справи по суті відбудеться 19.03.2024.

Сторони в судове засідання 19.03.2024 не з`явились, про причини неявки суд не повідомили.

01.03.2024 позивач через систему Електронний суд подав заяву про зміну предмета позову в якій просить визнати недійсним договір №14/2023 надання послуг між фізичною особою-підприємцем Сегенюком Андрієм Володимировичем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ" який укладено 31.12.2022 року; застосувати правові наслідки недійсності правочину стягнувши з ФОП Сегенюка Андрія Володимировича на користь Ковельська ОТБ 55325,28 гривень сплачених на виконання недійсного правочину.

У судовому засіданні 19.03.2024 судом ухвалено на місці прийняти заяву позивача про зміну предмета спору, оскільки це його право та реалізував він його у строк визначений ГПК України.

01.03.2024 позивач через систему Електронний суд подав клопотання про залучення до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1 - розпорядника майна ТзОВ "Ковельська ОТБ (провулок Володимира Кияна, буд. 9, м.Ковель, Волинська область, код ЄДРПОУ 05384241) арбітражного керуючого Василюка Ігоря Миколайовича (Свідоцтво Міністерства юстиції України про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) №241 від 17.04.2013, адреса для кореспонденції: пр.Волі, 19/4, м.Луцьк, 43025), з метою забезпечення обізнаності розпорядника майна ТзОВ "Ковельська ОТБ" щодо руху справ позовного провадження, які розглядаються в межах справи №903/1251/23 про банкрутство ТзОВ "Ковельська ОТБ", що сприятиме, зокрема, виконанню арбітражним керуючим Василюком І.М. повноважень розпорядника майна ТзОВ "Ковельська ОТБ".

В судовому засіданні 19.03.2024, з метою повного та об`єктивного розгляду справи для встановлення фактичних обставин справи, суд на місці ухвалив задовольнити клопотання позивача про залучення до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1 - розпорядника майна ТзОВ "Ковельська ОТБ арбітражного керуючого Василюка Ігоря Миколайовича.

Ухвалою суду від 19.03.2024 повідомлено учасників справи про те, що розгляд справи по суті відбудеться 24.04.2024; зобов`язано позивача в строк 3 днів з моменту отримання ухвали суду направити третій особі, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1 арбітражному керуючому Василюку Ігорю Миколайовичу позовну заяву з додатками, докази надіслання (опис вкладення) надати суду; запропоновано третій особі, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1 подати суду: письмові пояснення щодо позову та наявні докази, відповідно до ст.168 ГПК України протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали, копії яких з додатками надіслати іншим учасникам справи, докази надіслання (опис вкладення) надати суду.

24.04.2024 позивач через відділ документального забезпечення та контролю суду подав клопотання про розгляд справи без участі його представника. Дане клопотання долучено до матеріалів справи.

Відповідачі в судове засідання 24.04.2024 не з`явилися, про причини неявки суд не повідомили, хоча вчасно та належно були повідомлені про час та місце судового засідання, що підтверджується довідками про доставку електронного листа (ухвали суду від 19.03.2024) до їх електронного кабінету 25.03.2024.

Відповідачі не скористалися правом подати відзив.

Згідно ч. 9 ст. 165 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Враховуючи, що норми ст. 74 ГПК України щодо обов`язку суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, п. 4 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, відсутність відзиву з відповідними вказівками на незгоду відповідача з будь-якою із обставин справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, що позбавляє відповідача відповідно до ч.4 ст. 165 ГПК України заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи, суд вважає, що ним, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та вважає за необхідне розгляд справи проводити за наявними в ній матеріалами.

Відповідно до ст.178 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

З огляду на викладене суд розглядає справу за відсутності відзиву відповідачів за наявними в ній матеріалами.

Відповідно до ч.1 ст.202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Згідно ч.3 ст. 202 ГПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні учасників справи, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Тобто, неявка учасника судового процесу у судове засідання за умови належного повідомлення сторони про дату, час та місце розгляду справи, не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи.

Застосовуючи згідно з ч.1 ст.3 ГПК України, ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватися від дій, що зумовлюють затягування судового процесу та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" від 07.07.1989р.).

В рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Папазова та інші проти України" (заяви №№ 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07) від 15.03.2012р. (п.29) суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (§ 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України"). Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (§51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006р. у справі "Красношапка проти України").

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих п.1 ст.6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Згідно ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року, учасником якої є Україна, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору (§ 66-69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

З врахуванням наведеного, а також вжиття судом всіх передбачених чинним законодавством заходів повідомлення відповідачів про дату, час та місце розгляду спору по суті, суд приходить до висновків про відсутність підстав до відкладення розгляду справи та можливість розгляду справи за відсутності представників сторін.

Суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті,

встановив:

31.12.2022 між фізичною особою підприємцем Сегенюком Андрієм Володимировичем (виконавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ" (замовник) укладено договір № 14/2023 про надання послуг за умовами якого замовник доручає, а виконавець переймає на себе зобов`язання з надання інформаційних послуг у сфері розробки програмного забезпечення, консультування і підтримки роботи комп`ютерних програм.

Пунктом 3.1 договору сторони визначили, що за виконання робіт, які будуть надані замовник щомісячно сплачує виконавцеві винагороду у розмірі 20000,00 грн.

Згідно з п.3.2 договору оплата за надані послуги здійснюється замовником протягом 45 днів після закінчення робіт дії договора. Факт виконання договірних зобов`язань зі сторони виконавця підтверджується актом здавання-приймання наданих послуг. Акт здавання-приймання наданих послуг складається виконавцем і підписується сторонами один раз за кожен місяць надання послуг (п. 3.3 договору).

Згідно з п. 4.1 договору вартість юридичних послуг визначається у відповідних актах здавання-приймання наданих послуг, що підписується між сторонами.

Пунктом 4.1 договору сторони визначили, що цей договір діє з 01.01.2023 по 31.12.2023. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору протягом десяти днів до закінчення строку його дії, він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах.

На виконання умов даного договору за період січень-грудень 2023 року між фізичною особою підприємцем Сегенюком Андрієм Володимировичем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ" підписано акти наданих послуг на загальну 240000,00 грн.

ТзОВ «Ковельська оптово-торгова база» вважає зазначений договір таким, що спрямований на нарощення фіктивної кредиторської заборгованості, що ставить під сумнів достовірність грошових вимог, заявлених фізичною особою підприємцем Сегенюком Андрієм Володимировичем в межах справи про банкрутство ТзОВ «Ковельська ОТБ».

Суд зазначає, що з моменту відкриття стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника.

Протягом розгляду господарським судом справи про банкрутство може змінюватися кількість та склад учасників процесу, їх статус, встановлюється особливий порядок представництва і волевиявлення осіб у судовому процесі, а прийняті під час процедур банкрутства судові акти вирішують не лише питання руху судової справи, а в багатьох випадках є остаточними судовими рішеннями з питань, віднесених до компетенції господарського суду під час процедур банкрутства, або з визначення судом строку виконання тієї чи іншої дії сторонами, іншими учасниками провадження у праві про банкрутство.

Для регулювання відносин неплатоспроможності (галузевих принципів), суттєве значення має принцип судового нагляду у відносинах неплатоспроможності та банкрутства, який розпочинається з призначення розпорядника майна чи ліквідатора банкрута.

Перш за все, наведений принцип полягає у нагляді за дотриманням інтересів кредиторів стосовно збереження об`єктів конкурсної маси, а також інтересів боржника щодо обґрунтованості грошових претензій кредиторів тощо. Суд у справі про банкрутство повинен сам приймати рішення стосовно виду та інтенсивності нагляду з урахуванням процедури провадження, особи боржника та арбітражного керуючого, а також інших обставин справи.

Так, правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків.

Правочин - це дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна тощо), яка характеризується такими ознаками: це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі; це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону; спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета.

Фраудаторними правочинами в юридичній науці та в останні роки в українській судовій практиці називають договори, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору.

Цей термін походить від англ. "fraud" - шахрайство, підроблення, афера. Значення цього слова розкривається внутрішнім змістом тих категорій і понять, які вони називають.

Стаття 13 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), у якій визначаються межі здійснення цивільних прав, встановлює, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, зокрема при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині, а також не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Межі є невід`ємною рисою будь-якого суб`єктивного права. Суб`єктивні цивільні права, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, має певні межі за змістом і за характером здійснення.

Зокрема, зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке вчиняється правомочною особою при здійсненні нею належного їй права, пов`язаний з використанням недозволених конкретних форм в рамках дозволеного йому законом загального типу поведінки.

За одним із сучасних визначень, під зловживанням правом розуміються випадки, коли суб`єкт цивільних правовідносин, якому належить певне суб`єктивне цивільне право, здійснює його неправомірно, коли суть здійснення права іде врозріз з його формальним змістом.

Тобто уповноважена особа, маючи суб`єктивне право і спираючись на нього, виходить за межі дозволеної поведінки. Слово "зловживання" за своїм буквальним змістом означає використання, вживання чого-небудь з метою заподіяння певного зла, шкоди, збитків кому б то не було.

Семантичне тлумачення терміна "зловживання правом" призводить до висновку про те, що його основним змістом є використання належного уповноваженій особі суб`єктивного цивільного права на шкоду іншому учаснику цивільних відносин.

Отже, можна стверджувати, що учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов`язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. На цих засадах мають ґрунтуватися і договірні відносини.

У зв`язку з цим слід дійти висновку, що межею реалізації принципу свободи договору має бути неприпустимість зловживання правом.

Рішенням Конституційного Суду України від 28.04.2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 Цивільного кодексу України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)".

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах, зокрема у банкрутстві (стаття 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (до введення в дію Кодексу України з процедур банкрутства), стаття 42 Кодексу України з процедур банкрутства), при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"); у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України "Про виконавче провадження").

Велика Палата Верховного Суду кваліфікує правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам, як фраудаторні правочини, зробивши такий правовий висновок: "Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 Цивільного кодексу України, при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України)" (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц).

Отже, договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.

Велика Палата Верховного Суду у зазначеній вище справі вказує, що позивач має право звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України) і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 Цивільного кодексу України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 Цивільного кодексу України.

Проте боржники не лише за допомогою фіктивних правочинів унеможливлюють звернення стягнення на своє майно. Недоброчесні боржники використовують різноманітні механізми, і протистояти відповідним зловживанням лише за допомогою конструкції фіктивного правочину навряд чи можливо. Отже, виникає сумнів у кваліфікації фіктивного правочину або правочину, що порушує публічний порядок, як видів фраудаторного.

Фіктивний правочин, на відміну від фраудаторного, виключає наявність наміру створити юридичні наслідки в момент його вчинення, що, в свою чергу, унеможливлює виникнення будь-яких майнових наслідків, оскільки такий правочин їх не породжує. Оскільки на підставі фіктивного правочину відсутня можливість передачі майна, restitutio in integrum виключається юридичною конструкцією фіктивного правочину. Якщо ж буде встановлено, що така передача de facto відбулася, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний, і тому норма статті 234 ЦК України не підлягає застосуванню, адже фіктивний правочин de jure не породжує будь-яких правових наслідків. В свою чергу, правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (частина третя статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони не бажають настання правових наслідків, обумовлених договором; усі сторони договору поінформовані про його фіктивність; письмовим текстом договору створюється лише видимість правовідносин між сторонами; мета вчинення фіктивного правочину не має значення.

Крім того, відповідно до висновків Верховного Суду, якщо хоча б одна зі сторін оспорюваного договору намагалася досягти правового результату, то цей правочин не може визнаватися фіктивним. Зокрема, як зазначено в постанові ВС від 03.09.2019 у справі № 904/4567/18, Верховний Суд у застосуванні приписів статі 234 ЦК України у подібних правовідносинах виходив, зокрема, з того, що в разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний.

Практичне правозастосування виходить з того, що "фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним" (постанова Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 924/1014/18).

Аналогічна правова позиція наведена в постановах Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 910/11715/17, від 08.08.2018 у справі № 920/1144/17, від 21.08.2018 у справі № 910/11565/17, від 26.02.2019 у справі № 925/1453/16.

Що ж до фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм шикани (зловживання правом).

Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.

Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.

Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.

Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути:

- момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі;

- контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи);

- щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.

Слід звернути увагу, в контексті цього спору, на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16: "Поручитель, який став солідарним боржником у зв`язку з невиконанням позичальником свого обов`язку у кредитному зобов`язанні, що виникло первинно з його волі та згідно з його бажанням, не є абсолютно вільним в обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, в якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами. Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані, із зменшенням його платоспроможності), після виникнення у нього зобов`язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора".

Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі № 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі № 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19 (905/1646/17)).

Цивільні й господарські відносини, у межах яких передбачається виконання обов`язку боржника в майбутньому без забезпечення такого боргу, ґрунтуються в основному на довірі учасників відносин до свого контрагента, а також на впевненості в можливості захистити свої майнові права в спосіб, передбачений законом, зокрема через суд.

У сучасному українському законодавстві, як і в іноземних правопорядках, оспорювання так званих підозрілих угод божника є одним з найважливіших юридичних інструментів консолідації та збільшення конкурсної маси шляхом повернення до неї майна боржника, безпідставно переданого іншим особам.

Фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства на підставі пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин третьої, шостої статті 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину, лише на підставі статті 234 ЦК України.

У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.

Аналогічні правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) від 24.11.2021.

Аналіз приписів частин першої, другої статті 3 та частини першої статті 6 Господарського кодексу України (далі ГК України) дозволяє дійти висновку про те, що господарська діяльність як діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність, здійснюється, зокрема, у формі підприємництва для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку за принципом вільного руху капіталів, товарів та послуг на території України.

Положеннями частини першої статті 19 та частин першої, другої статті 67 ГК України, визначено, що суб`єкти господарювання вправі без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству, зокрема, шляхом укладення договорів, що опосередковують відносини підприємств з іншими підприємствами, організаціями, громадянами у всіх сферах господарської діяльності; підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов`язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Отже, господарське зобов`язання, яке виникло на підставі договору, укладеного між суб`єктами господарювання, має бути спрямоване на досягнення економічного результату для його сторін, тобто мати реальний характер та опосередковувати рух капіталів, товарів, робіт чи послуг, що є об`єктами відповідної господарської операції.

Для з`ясування правової природи як господарської операції, так і договору (укладенням якого опосередковувалося виконання цієї операції) необхідно вичерпно дослідити фактичні права та обов`язки сторін у процесі виконання операції, фактичний результат, до якого прагнули учасники такої операції, та оцінити зміни майнового стану, які відбулися у сторін в результаті цієї операції.

Особливість послуги як об`єкта господарської операції полягає у такому.

Так, за змістом статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

За своїм економіко-юридичним змістом послуга являє собою діяльність, результати якої не мають матеріального виразу, а реалізуються та споживаються у процесі її здійснення.

Послугам обов`язково властиві щонайменше дві ознаки: 1) надання послуги невіддільне від діяльності особи-послугонадавача; 2) корисний ефект такої діяльності не виступає у вигляді певного осяжного матеріального результату, а полягає в самому процесі надання послуги. Разом з тим, такий корисний ефект від надання послуги має впливати на результати господарської діяльності обох учасників господарської операції: для надавача послуги такий економічний ефект характеризується отриманням прибутку від надання послуги, а для отримувача послуги - збільшенням вартості реалізованої продукції та відповідно отримання сукупного чистого доходу з урахуванням використання результатів послуги у власній господарській діяльності.

Послугу, можна визначити як різновид об`єктів цивільних правовідносин, що виражається у вигляді певної правомірної операції, тобто у вигляді ряду дій виконавця або у діяльності, що являється об`єктом зобов`язання, яка має нематеріальний ефект, нестійкий речовий результат або уречевлений результат, пов`язаний з іншими договірними відносинами, і яка характеризується властивостями здійсненності, невіддільності від джерела, моментальною споживністю, неформалізованістю якості.

З огляду на специфіку послуги як об`єкта господарської операції, судам слід з`ясовувати технічну можливість її надання з урахуванням наявного персоналу, кваліфікації, часу та місця її здійснення, обладнання, сировини та матеріалів, необхідних для виконання такої операції, та найголовніше - використання результатів наданих послуг отримувачем у власній господарській діяльності, що створює для останнього позитивний економічний результат, а також інші суттєві обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, в разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Водночас, невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином, не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Правочин - поняття, яке охоплює поняття договору. Кожний договір - є правочином, але не кожний правочин є договором.

Вчинення господарських операцій опосередковує виконання господарського договору, а відтак місце та час вчинення господарської операції, реальна можливість її вчинення з урахуванням наявних матеріально-трудових ресурсів тощо, має вирішальне значення в контексті надання оцінки дійсності правочину, на виконання якого вчинено відповідні господарські операції, та відповідно його кваліфікації з точки зору сумнівності.

В доктрині під господарською операцією розуміють вольовий акт (спільний вольовий акт), вчинений у межах однієї з трьох стадій суспільного відтворення - виробництва, розподілу, обміну. Показники господарської операції забезпечують кількісну характеристику операції за допомогою відповідних вимірників (натуральних, трудових, грошових).

Судом встановлено, що відповідно до пункту 1.1 договору замовник доручає, а виконавець переймає на себе зобов`язання з надання інформаційних послуг у сфері розробки програмного забезпечення, консультування і підтримки роботи комп`ютерних програм. Пунктом 3.3 договору сторони визначили, що факт виконання договірних зобов`язань зі сторони виконавця підтверджується актом здавання-приймання наданих послуг. Акт здавання-приймання наданих послуг складається виконавцем і підписується сторонами один раз за кожен місяць надання послуг.

Судом оцінюються критично докази на підтвердження реальності здійснення господарських операцій з надання послуг відповідачем-2 на користь відповідача-1 за договором від 31.12.2022, з огляду на таке.

Господарською операцією в розумінні Закону України Закону України "Про бухгалтерський облік та звітність в Україні" є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства (стаття 1).

Як встановлено положеннями статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію.

Згідно частин першої, другої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Отже, згідно частини першої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинні документи, по перше - фіксують факти здійснення господарських операцій і, по друге - слугують підставою для бухгалтерського обліку цих операцій. А на даних бухгалтерського обліку базуються фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник (частина друга статті 3 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні").

При цьому, лише реальні зміни майнового стану платника податків є визначальною ознакою господарської операції. Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку. Насамперед йдеться про реальність і товарність господарської операції, а також про підтвердження/непідтвердження товарності господарської операції належними і допустимими доказами.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29.09.2020 у справі № 918/335/17.

Тобто, в цьому випадку для підтвердження господарських операцій з надання послуг необхідно дослідити докази - документи, які б не лише формально описували зовнішню форму, а й розкривали внутрішню суть такої операції, її справжність та економічну вигоду, ділову мету.

Судом встановлено, що такі документи в матеріалах справи відсутні та не надані ані відповідачем-1, ані відповідачем-2. Крім того, в матеріалах справи немає жодної інформації про характер наданих інформаційно-консультативних послуг. З зазначеного неможливо встановити які саме послуги були надані, яка їх мета, та який корисний ефект вони надають, до того ж не зрозуміло, яким саме чином відповідач-1 використовує отримані послуги у своїй господарській діяльності.

Наявні акти наданих послуг не розкривають внутрішню суть господарських операцій, вказані акти не відображають справжність та економічну вигоду господарських операцій, що в кінцевому рахунку свідчить про нереальність спірних господарських операцій. Виходячи з вищевикладеного, суд дійшов висновку, що зазначені акти, які між собою є аналогічними не відповідають критеріям первинних документів, оскільки з них неможливо встановити суть господарської операції та розумну економічну причину.

Як вже зазначалось вище, однією із судових доктрин, виділених на сьогоднішній день національним законодавством та судовою практикою Верховного Суду є доктрина реальності господарської операції. Суть вказаної доктрини полягає в тому, що наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів, а не задекларований на папері. Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов`язкова ознака господарської операції кореспондується з нормами Податкового кодексу України. При цьому будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичне здійснення господарської операції відсутнє, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені законодавством. Окремою підставою для висновку про відсутність у платника податків права на отримання податкових переваг є: відсутність необхідних первинних документів, що підтверджують здійснення операцій, недоліки таких документів, складання таких документів при фактичному нездійсненні заявлених операцій, відображення у первинних документах недостовірних даних або даних, які неможливо віднести до операцій, що перевіряються. Документи та інші дані, що спростовують реальність здійснення господарської операції, яка відображена в податковому обліку, повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, що надаються тощо. Водночас наявність формально складених, але недостовірних первинних документів, відповідність яких фактичним обставинам спростована належними доказами, не є безумовним підтвердженням реальності господарської операції. Отже, лише за умови підтвердження первинними документами господарських операцій, які є об`єктом оподаткування, платник податків має право на відображення результатів таких операцій у бухгалтерському обліку, на даних якого ґрунтується податкова звітність. Враховуючи вищевказані норми законодавства, первинні документи, які складені суб`єктами господарської діяльності на операції, що не відповідають сутності і не несуть доказовості відносно змісту здійсненої операції не є документами, які можуть бути підставою для відображення в облікових регістрах бухгалтерського та податкового обліку. Про відсутність реального характеру відповідних операцій можуть свідчити, зокрема, наявність таких обставин: неможливість здійснення платником податку зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності, відсутність у платника податку необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності в силу відсутності управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів, здійснення операцій з товарно-матеріальними цінностями, які не вироблялися або не могли бути вироблені в обсязі, зазначеному платником податку в документах обліку. Таким чином, на підтвердження фактичного здійснення господарських операцій, Товариство повинно мати відповідні первинні документи, які мають бути належно оформленими, містити всі необхідні реквізити, бути підписані уповноваженими особами та, які в сукупності з встановленими обставинами справи, зокрема і щодо можливостей здійснення господарюючими суб`єктами відповідних операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна, обсягу матеріальних та трудових ресурсів, економічно необхідних для виконання умов, обумовлених договорами, мають свідчити про беззаперечний факт реального вчинення господарських операцій, що і є підставою для виникнення прав та обов`язків учасників такої операції. Крім того, обов`язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у сторін договору первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв`язку між фактом придбання товару (послуги) і подальшою господарською діяльністю. Про неможливість здійснення господарських операцій може свідчити, зокрема, відсутність у контрагента необхідних умов для здійснення певного виду діяльності або трудових ресурсів, транспортних засобів, які є необхідними для здійснення такого виду діяльності, недостатність часу, майна тощо. Крім того, контрагент повинен мати право на зайняття відповідною діяльністю. Відповідний вид діяльності має бути передбачений його статутом та внесений до ЄДР за КВЕД. Оцінка господарських операцій повинна проводитися на підставі комплексного, всебічного аналізу специфіки та умов вчинення конкретного правочину, з обов`язковим урахуванням його господарської мети, економічної доцільності, а також використання отриманих товарів чи послуг у подальшій діяльності підприємства. Обов`язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у сторін договору первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв`язок між фактом придбання послуги і подальшою господарською діяльністю.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 910/4994/18, від 18.03.2020 у справі № 927/986/17.

Мета отримання доходу як кваліфікуюча ознака господарської діяльності також кореспондує з вимогою щодо наявності розумної економічної причини (ділової мети) під час здійснення господарської діяльності. Оскільки господарська діяльність складається із сукупності господарських операцій платника податку (які є формою здійснення господарської діяльності), то розумна економічна причина має бути в кожній господарській операції. Лише в такому разі та чи інша операція може вважатися вчиненою в межах господарської діяльності платника податків. І лише за таких умов платник податків має право на врахування у податковому обліку наслідків відповідних господарських операцій.

Вищенаведена позиція узгоджується із змістом п.п. 14.1.231 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, відповідно до якого розумна економічна причина (ділова мета) - причина, яка може бути наявна лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті господарської діяльності.

Зазначений правовий висновок сформовано Верховним Судом в постановах від 05.11.2019 у справі № 818/6203/13-а (адміністративне провадження № К/9901/3574/18), від 15.01.2019 у справі № 826/4717/16 (адміністративне провадження № К/9901/32780/18).

Зміст поняття розумної економічної причини (ділової мети) передбачає обов`язкову спрямованість будь-якої операції платника податків на отримання позитивного економічного ефекту. Поняття економічного ефекту не розкрито в Податковому кодексі України. Однак із загального розуміння характеру економічної діяльності можна дійти висновку, що економічний ефект - це приріст (збереження) активів платника податків та/або їх вартості, а так само створення умов для такого приросту (збереження) в майбутньому. Цей правовий висновок сформовано Верховним Судом в постанові від 07.03.2019 у справі № 818/3838/15 (адміністративне провадження № К/9901/25075/18).

Реальність вчинення тієї чи іншої господарської операції безпосередньо пов`язана з наявністю розумної економічної причини (ділової мети) на її вчинення.

Розумна економічна причина (ділова мета) передбачає обов`язкову спрямованість господарської операції суб`єкта господарювання на отримання позитивного економічного ефекту.

Поняття економічного ефекту в законі не розкрито, однак, виходячи із визначення господарської діяльності, наведеного в п.п. 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, та розуміння економічної доцільності, можна дійти висновку, що економічний ефект передбачає отримання доходу, зокрема у формі приросту (збереження) активів платника податків та/або їх вартості.

Проте з визначеного Податковим кодексом України поняття ділової мети випливає, що обов`язково повинен бути намір платника податків отримати відповідний економічний ефект, тобто господарська операція (принаймні за умови досягнення поставлених завдань) має передбачати можливість отримання доходу.

Мета отримання доходу як кваліфікуюча ознака господарської діяльності кореспондує з вимогою щодо наявності розумної економічної причини (ділової мети) під час здійснення господарської діяльності. Оскільки господарська діяльність складається із сукупності господарських операцій платника податку (які є формою здійснення господарської діяльності), то розумна економічна причина має бути наявною в кожній господарській операції. Лише в такому разі та чи інша операція може вважатися вчиненої в межах господарської діяльності платника податків. Якщо ж та чи інша операція не зумовлена розумними економічними причинами (позбавлена ділової мети), то такі операції не можуть вважатися вчиненими в межах господарської операції.

Також, судом встановлено, що подані до матеріалів справи документи (акти наданих послуг) містять однаковий перелік послуг наданих щомісячно. Таким чином, без конкретного детального переліку наданих послуг, неможливо встановити, яким чином встановлено вартість послуг в сумі 20000,00 грн щомісячно, які конкретні послуги надавались та чи надавались такі послуги взагалі. Отже відсутнє належне підтвердження факту надання послуг виконавцем та прийняття наданих послуг замовником, неможливість встановлення змісту господарської операції. Причини надання послуг навіть після їхньої неоплати. Тривале надання послуг за договором на користь боржника ТОВ «Ковельська ОТБ» позбавлене розумної економічної причини (ділової мети), оскільки оплата не здійснювалася взагалі, а відтак продовження надання послуг не призвело до приросту активів виконавця, натомість призвело до формування необґрунтованих витрат боржника, що вказує на відсутність ділової мети та формування виключно штучно складених первинних документів, які відображають нереальні господарські операції ФОП Сегенюка А. В. та боржника, які спрямовані на формування грошових вимог кредитора.

Верховний Суд у постанові від 30.01.2019 у справі № 911/5358/14 звертав увагу на те, що "визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану господарюючого суб`єкта. Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню у бухгалтерському обліку. Для з`ясування правової природи як господарської операції (спірної поставки), так і договору (укладенням якого опосередковувалося виконання цієї операції) необхідно вичерпно дослідити фактичні права та обов`язки сторін у процесі виконання операції, фактичний результат, до якого прагнули учасники такої операції, та оцінити зміни майнового стану, які відбулися у сторін в результаті цієї операції. Однак, матеріали справи не містять документів, які б підтверджували обставини реального руху активів позивача у процесі здійснення господарських операцій зі своїм контрагентом. Позивач не був обмежений у праві довести правомірність та реальність набуття ним товару у власність на підставі укладеного з контрагентом договору шляхом подання належних доказів, які б підтверджували таку господарську операцію, враховували її мету, зміст та специфіку. Позивач повинен був подати документи, які б переконливо свідчили про реальність здійсненої ним господарської операції з придбання цього товару у контрагента та його подальшої поставки відповідачу. У таких документах мало б бути відображено умови реалізації цих господарських операцій, з урахуванням специфіки майна, що поставлялось, місця його виготовлення та місцезнаходження, вчинених дій, спрямованих на його придбання у виробника, існування у сторін необхідних умов для досягнення мети цих господарських операцій (наявність управлінського персоналу, основних засобів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів) тощо".

Отже, суд дійшов висновку про те, що наявні в матеріалах справи первинні документи не відповідають критерію достовірності та не можуть засвідчувати обставини, відображені в них, а відтак господарський суд з урахуванням стандарту доказування вірогідності доказів дійшов висновку про те, що наявні в матеріалах справи акти наданих послуг свідчать скоріш про те, що господарські операції не мали місця в об`єктивній дійсності, аніж мали.

Правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання зі сплати заборгованостей за договорами діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Відтак, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник позбавляється активів, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності. Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суду від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17).

Виходячи з вищенаведених обставин справи суд дійшов висновку, що у цьому випадку, волевиявлення учасників спірного правочину спрямоване на зловживання правом з метою ухилення виконання зобов`язань перед іншими кредиторами, оскільки надання інформаційно-консультативних послуг у заявленому обсягу не відповідає доктрині реальності господарських операцій.

Судом відхиляється інша визначена позивачем підстава позовних вимог, а саме відсутність згоди у формі рішення вищого органу управління на укладення договору через перевищення 50% вартості чистих активів товариства через необґрунтованість, відсутність доказів на підтвердження обґрунтування зазначеної підстави.

В силу положень ст. ст. 73 ГПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною 1, 3 ст. 74 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

За ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч.1 ст. 77 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги наявні в матеріалах справи докази, господарський суд, оцінюючи за своїм переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному й об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, а саме договір про надання послуг № 14/2023 від 31.12.2022 року, укладений між фізичною особою підприємцем Сегенюком Андрієм Володимировичем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ" з моменту укладення, визнається судом недійсним.

Враховуючи приписи щодо покладення судового збору на учасників судового процесу в залежності від результату вирішення спору, передбачені ст.129 ГПК України з відповідачів на користь позивача належить стягнути 4844,80 грн судового збору за результатами розгляду позовної заяви, а саме з кожного порівну по 2422,40 грн.

Щодо застосування наслідків недійсності правочину, а саме стягнення 55325,28 грн з відповідача 2, суд зазначає таке.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину.

За змістом абзацу першого частини другої статті 7 КУзПБ господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Визначені частиною другою статті 7 КУзПБ спори розглядаються та вирішуються судом у відокремленому позовному провадженні за правилами ГПК України. Судові рішення, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій за результатами розгляду заяв, скарг, клопотань, поданих в межах основного провадження у справі про банкрутство, розглядаються судом без застосування усіх стадій судового розгляду, притаманних виключно розгляду справ позовного провадження. Такий підхід повністю відображає конструкції статей 7, 9 КУзПБ щодо порядку розгляду як основної справи про банкрутство, так і спорів, стороною в яких є боржник, які хоча і вирішуються в межах основної справи про банкрутство, проте є справами позовного провадження, відокремленими від основної справи про банкрутство (див. висновок, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/97/20).

Суд також звертає увагу, що правило статті 216 ЦК України застосовується виключно до сторін правочину.

Водночас частинами першою, другою статті 1212 ЦК України визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

Системне тлумачення абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України та пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України свідчить, що: а) законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції; б) правила абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція; в) в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України (висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 396/29/17, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.06.2020 у справі № 906/775/17, від 13.05.2021 у справі № 910/6360/20).

Ураховуючи наведене, для повернення виконаного за недійсним правочином у разі, коли тільки одна із сторін здійснила його виконання, правила статті 216 ЦК України не застосовуються, а повернення виконаного здійснюється на підставі положень глави 83 "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" ЦК України.

Суд звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).

Господарський суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, які фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального та процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (висновок, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15).

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи зі встановлених під час розгляду справи фактів, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.01.2020 у справі № 916/556/19, від 22.10.2020 у справі № 910/18279/19).

Тому в разі посилання заявника в заяві щодо застосування наслідків недійсності правочину на норми, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, судам необхідно враховувати, що це не може бути підставою для відмови у задоволенні такої заяви, оскільки суд при вирішенні справи враховує підставу (обґрунтування) заявлених вимог.

Судом встановлено (із заяви про визнання грошових вимог ОСОБА_1 у справі про банкрутство № 903/1251/23), що на виконання судового наказу Господарського суду Волинської області №903/612/23 від 14.06.2023 приватний виконавець стягнув 27662,64 грн боргу та на виконання судового наказу № 903/947/23 від 07.09.2023 та стягнув 27662,64 грн на користь стягувача ФОП Сегенюка А. В., в загальній сумі 55325,28 грн.

Враховуючи, що при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину, з відповідача 2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ" підлягає до стягнення 55325,28 грн.

Керуючись ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства, ст.ст. 73-79, 86, 129, 232, 236, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,-

в и р і ш и в:

1. Позов задовольнити.

2. Визнати недійсним договір надання послуг № 14/2023 від 31.12.2022, укладений року між фізичною особою підприємцем Сегенюком Андрієм Володимировичем ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ" (провулок Володимира Кияна,9, м.Ковель, Волинська область, 45005, код ЄДРПОУ 05384241).

3. Стягнути з фізичної особи підприємця Сегенюка Андрія Володимировича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ" (провулок Володимира Кияна,9, м.Ковель, Волинська область, 45005, код ЄДРПОУ 05384241) 55325,28 грн (п`ятдесят п`ять тисяч триста двадцять п`ять гривень 28 коп.) отриманих за договором про надання послуг № 14/2023 від 31.12.2022.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ" (провулок Володимира Кияна,9, м.Ковель, Волинська область, 45005, код ЄДРПОУ 05384241) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська оптово-торгова база (вул.Миру,68, с.Ковалі, Лубенський район, Полтавська область, 37840, код ЄДРПОУ 38527562) 2422,40 грн (дві тисячі чотириста двадцять дві гривні 40 коп.) судового збору.

5. Стягнути з фізичної особи підприємця Сегенюка Андрія Володимировича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Ковельська оптово-торгова база (вул.Миру,68, с.Ковалі, Лубенський район, Полтавська область, 37840, код ЄДРПОУ 38527562) 2422,40 грн (дві тисячі чотириста двадцять дві гривні 40 коп.) судового збору.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення до Північно-західного апеляційного господарського суду.

Дата складення повного

судового рішення

29.04.2024.

СуддяА. С. Вороняк