Рішення

від 01.05.2024 по справі 907/176/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88000, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 травня 2024 р. м. УжгородСправа № 907/176/24

Суддя Господарського суду Закарпатської області Андрейчук Л.В., розглянувши матеріали справи

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Медіа група Україна», м. Київ

до відповідача приватного підприємства «Кабель-плюс», м. Рахів Закарпатської області

про стягнення 46 836,05 грн

Секретар судового засідання Райніш М.І.

Сторони не викликались

СУДОВІ ПРОЦЕДУРИ:

Позивач заявив позов до приватного підприємства «Кабель-плюс» з вимогою про стягнення з відповідача заборгованості за Субліцензійним договором №Ф1/Ф2-131326/2021 від 09.12.2021р. в сумі 46 836,05 грн, в т.ч. 23 809,00 грн сума основного простроченого зобов`язання; 18 917,50 грн пеня відповідно до умов п. 5.3 Договору; 1 313,28 грн 3 % річних; 2 796,27 грн інфляційне збільшення суми боргу. Позов заявлено з посиланням на статті 509, 525, 526, 530, 549, 610 612, 629, 630, 639, 640, 691, 692, 712 Цивільного кодексу України, статті 193, 198, 222 Господарського кодексу України.

Ухвалою суду від 27.02.2024 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено розглянути спір за правилами спрощеного позовного провадження, встановлено сторонам процесуальні строки для подання заяв по суті спору.

Попередній розрахунок понесених позивачем судових витрат становить 2 422,40 грн судового збору.

Відповідач не скористався наданим йому правом надати суду відзив на позов, хоча був повідомлений своєчасно та належним чином (ухвала суду була надіслана на його офіційну юридичну адресу), суд дійшов висновку, що він мав час та можливість надати свої заперечення з приводу предмета спору, та докази, які мають значення для розгляду справи по суті.

Суд вказує про те, що відповідач не був обмежений у своїх процесуальних правах надати відзив через канцелярію суду або шляхом направлення на адресу суду поштовим відправленням, відтак, приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався наданими процесуальними правами, з метою дотримання процесуальних строків вирішення спору, суд дійшов висновку, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення у відповідності до ч. 9 ст. 165, ч. 2 ст. 178, ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, а неподання відповідачем відзиву на позов не перешкоджає вирішенню справи по суті за наявними в ній матеріалами.

Учасник справи розпоряджається своїми правами на власний розсуд (ч. 2 ст. 14 ГПК України). Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).

Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами дослідження та оцінки доказів, поданих сторонами у спорі.

АРГУМЕНТИ СТОРІН.

Правова позиція позивача.

Позивач просить суд задоволити позов в повному обсязі, обґрунтовуючи позовні вимоги доданими до матеріалів справи документальними доказами, зокрема стверджує, що відповідач має заборгованість перед позивачем за порушення умов субліцензійного договору №Ф1/Ф2-131326/2021 від 09.12.2021 у розмірі 46 836,05 (сорок шість тисяч вісімсот тридцять шість гривень 05 коп.) грн, яка складається з: 23 809,00 грн сума основного простроченого зобов`язання; 18 917,50 грн пеня відповідно до умов п. 5.3 Договору; 1 313,28 грн 3 % річних (ст. 625 ЦК України); 2 796,27 грн інфляційне збільшення суми боргу.

Отже, позивач очікує на виплату винагороди (роялті) за використання об`єктів суміжних прав від користувача (відповідача), що, згідно договору №Ф1/Ф2-131326/2021 від 09.12.2021, мають надходити на його рахунки, але такі платежі користувачем (відповідачем) здійснено не було, що стало підставою подання цієї позовної заяви.

Заперечення відповідача

Відповідач не подав до суду відзиву на позовну заяву.

ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.

Матеріалами справи встановлено, що 09.12.2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Медіа група Україна» (надалі-«Позивач», «Ліцензіат») та Приватним підприємством «Кабель-плюс», (надалі-«Відповідач», «Субліцензіат») було укладено Договір №Ф1/Ф2-131326/2021 (надалі - «Договір»).

Відповідно до п. 2.1. Договору, Ліцензіат на умовах, визначених у Договорі, надає Субліцензіату невиключне суміжне право на використання Програм шляхом їх Розповсюдження у складі Базового пакету або в межах умови «Базовий Пакет + Преміальні Пакети» у роздільній якості HD, за допомогою технології Аналогової мережі, DVB-C (далі "право на Розповсюдження"), а Субліцензіат зобов`язався оплатити та використовувати надане йому право на Розповсюдження відповідно до умов цього Договору.

Перелік програм та детальні умови сторони погодили в 1 розділі Договору.

Згідно з п. 2.2. Договору, Передача права на Розповсюдження у Звітному місяці підтверджується двосторонніми Актами прийому-передачі прав (далі - "Акт"), датованими останнім днем Звітного місяця, що будуть підписуватися Ліцензіатом, а також Субліцензіатом за кожен Звітний місяць. Ліцензіат направляє Субліцензіату два підписаних зі сторони Ліцензіата примірники Акта рекомендованим листом або кур`єрською доставкою з повідомленням про вручення. Субліцензіат зобов`язується протягом 5 (п`яти) робочих днів з дня отримання Акта підписати та повернути Ліцензіату один примірник Акта. У випадку, якщо у вказаний строк Ліцензіат не отримав від Субліцензіата підписаний примірник Акта, Акт вважається підписаним Субліцензіатом та право на Розповсюдження Програм переданим Субліцензіату.

Сторонами Договору узгоджено, що Ліцензіат підписує та надсилає Субліцензіату кореспонденцію (у т.ч. рахунки, Акти, додаткові угоди, цей Договір, інші документи) на поштову адресу, про яку Субліцензіат письмово повідомив Ліцензіата, в інших випадках - на адресу місцезнаходження Субліцензіата (юридичну адресу), зазначену у Договорі. Ризики, пов`язані з отриманням кореспонденції за повідомленою Субліцензіатом поштовою адресою та за його місцезнаходженням (юридичною адресою) приймає на себе Субліцензіат.

У разі неможливості Субліцензіата отримати за поштовою адресою та/або за своїм місцезнаходженням (юридичною адресою) кореспонденції незалежно від причин (зміни фактичного місця перебування, блокування офісу, проведення антитерористичної операції, фактичної відсутності адресата за вказаною адресою, недоставляння/повернення кореспонденції відділенням пошти/кур`єрською службою, з будь-яких інших причин) у Субліцензіата на підставі цього пункту Договору виникає зобов`язання завчасно письмово повідомити про такі обставини Ліцензіата, а також зазначити нову адресу чи з`явитися в офіс Ліцензіата для одержання уповноваженою особою Субліцензіата відповідних документів. Субліцензіат за цим пунктом Договору зобов`язується самостійно звертатися до Ліцензіата (у т.ч. зв`язуватися засобами телефонного зв`язку, електронної пошти тощо), а також за необхідності з`являтися до офісу Ліцензіата у разі неодержання та/або неможливості одержання кореспонденції від Ліцензіата з причин, за які Ліцензіат не відповідає. При цьому презюмується, що Субліцензіат, який не повідомляє Ліцензіата про неодержання кореспонденції та/або який не з`являється до офісу Ліцензіата для отримання кореспонденції, є таким, що належно отримує всю кореспонденцію від Ліцензіата (у т.ч. рахунки, Акти, додаткові угоди, цей Договір, Інші документи), а також позбавляється права посилатися в подальшому на обставини неодержання від Ліцензіата кореспонденції (п.п. 2.2.2. Договору).

Відповідно до підпункту 2.2.3. Договору, Субліцензіат зобов`язується докласти необхідних зусиль з тим, щоб належно і своєчасно отримувати від Ліцензіата кореспонденцію, а також у разі неможливості одержувати кореспонденцію у погоджений спосіб - зобов`язується з`являтися за кореспонденцією до офісу Ліцензіата.

Відповідно до доказів, що містяться в матеріалах справи позивачем надіслано відповідачу наступні акти прийому-передачі прав:

-акт прийому- передачі прав №388 від 31 січня 2022 р.

-акт прийому- передачі прав №1694 від 28 лютого 2022 р.

-акт прийому- передачі прав №3014 від 31 березня 2022 р.

-акт прийому- передачі прав №4369 від 30 квітня 2022 р.

-акт прийому- передачі прав №5626 від 31 травня 2022 р.

-акт прийому- передачі прав №6816 від 30 червня 2022 р.

-акт прийому- передачі прав №8038 від 21 липня 2022 р.

Вказані акти надіслані на юридичну адресу відповідача рекомендованим листом з повідомленням про вручення, що підтверджується описом вкладення, фіскальним чеком та накладною №0305613439396 від 07.07.2023 р.

Позивач стверджує, що на виконання умов Договору Відповідачу надсилались акти прийому-передачі прав, рахунки та додаткові угоди, однак останній підписаними їх не повернув.

Відповідно до п. 2.2. Договору, в разі неповернення Відповідачем підписаних актів протягом 5 днів, вони вважаються підписаними, а право на Розповсюдження Програм переданим.

Відповідно до п. 4.2. Договору щомісячна сума Винагороди становить 6050 грн без ПДВ.

Умовами додаткової угодою №2 від 21.07.2022 року до Договору, що була надіслана позивачем, передбачено зменшення розміру винагороди таким чином: за березень 2022 р. розмір винагороди становить 1562,00 грн без ПДВ, за квітень 2022 р. - 3025,00 грн без ПДВ, за травень 2022 р. 3025,00 грн без ПДВ, за червень 2022 р. 3025,00 грн без ПДВ, за 21 день липня 2022р. 1073,00 грн без ПДВ, та змінили строк дії договору до 21.07.2022 року.

Пункт 4.5. Договору визначає, що Субліцензіат до 15 числа місяця, наступного за Звітним, зобов`язується перераховувати на відповідний поточний рахунок Ліцензіата Винагороду за Звітний місяць в розмірі, що визначається згідно п. 4.2 Договору, на підставі рахунку-фактури Ліцензіата за Звітний місяць.

Таким чином, загальна сума роялті за період з 01.01.2022 до 21.07.2022 склала 23 809,00 грн (двадцять три тисячі вісімсот дев`ять грн 00 копійок).

Позивач зазначає, що взяті на себе зобов`язання виконав у повному обсязі та належним чином згідно умов укладеного Договору, однак на дату подання позовної заяви відповідач не здійснив виплату винагороди (роялті) за використання об`єктів суміжних прав.

Так, за доводами позивача, у відповідача виникла перед ним заборгованість у розмірі 46 836,05 (сорок шість тисяч вісімсот тридцять шість гривень 05 коп.) грн, яка складається з: 23 809,00 грн сума основного простроченого зобов`язання; 18 917,50 грн пеня відповідно до умов п. 5.3 Договору; 1 313,28 грн 3 % річних (ст. 625 ЦК України); 2 796,27 грн інфляційне збільшення суми боргу.

Оскільки грошові зобов`язання, обумовлені Договорм №Ф1/Ф2-131326/2021 від 09.12.2021 Приватне підприємство «Кабель-плюс» належним чином не виконало, позивач звернувся з позовом до Господарського суду.

ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ І ОЦІНКА СУДУ.

Пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що однією із підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Згідно з визначеннями статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з правилами статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Відповідно до положень статті 639 ЦК України, договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Відповідно до статті 1107 ЦК України, розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі таких правочинів: 1) ліцензія на використання об`єкта права інтелектуальної власності; 2) ліцензійний договір; 3) договір про створення за замовленням і використання об`єкта права інтелектуальної власності; 4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; 5) інший правочин щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Правочин щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності укладається у письмовій (електронній) формі, за винятком випадків, визначених законом. У разі недодержання письмової (електронної) форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нікчемним. Законом можуть бути встановлені випадки, в яких договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності може укладатись усно.

Статтею 629 ЦК України визначено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Стаття 193 Господарського кодексу України регламентує, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Частиною 1 статті 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Таким чином, на день розгляду спору в суді, обставини спору оцінюються судом з огляду на правила Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.

Як вбачається з матеріалів справи, 09.12.2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Медіа група Україна» та Приватним підприємством «Кабель-плюс», було укладено Договір №Ф1/Ф2-131326/2021.

Згідно з нормами статті 1109 ЦК України, за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об`єкта права інтелектуальної власності визначеним способом (способами) протягом певного строку на певній території, а ліцензіат зобов`язується вносити плату за використання об`єкта, якщо інше не встановлено договором.

У випадках, передбачених ліцензійним договором, може бути укладений субліцензійний договір, за яким ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію на використання об`єкта права інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.

У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об`єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об`єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об`єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.

Вважається, що за ліцензійним договором надається невиключна ліцензія, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.

Статтею 1108 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, яка має виключне право дозволяти використання об`єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об`єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об`єкта права інтелектуальної власності). Ліцензія на використання об`єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору. Ліцензія на використання об`єкта права інтелектуальної власності може бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону. Невиключна ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об`єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об`єкта у зазначеній сфері.

Непідписання відповідачем актів прийому-передачі за умови відсутності письмової вмотивованої відмови, є фактом визнання відповідачем повного виконання позивачем своїх зобов`язань, послуги вважаються наданими у повному обсязі та прийнятими відповідачем без зауважень.

Доказів оплати вказаної заборгованості матеріали справи не містять.

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Частиною першою статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

За таких обставин, сума основної заборгованості перед позивачем станом на час звернення із позовом та вирішення даного спору становить 23 809,00 грн, яка відповідачем належними та допустимими доказами не спростована, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають до задоволення як заявлені обґрунтовано та правомірно.

Щодо пені

Згідно з приписами ст. ст. 216 - 218 Господарського кодексу України (надалі також - ГК України), учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються в установленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 ГК України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина перша статті 230 ГК України).

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 ГК України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до частини 6 статті 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Наведеною нормою передбачено період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається із дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконано, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Згідно із п. 5.3 Договору, у випадку несвоєчасної виплати субліцензіатом на рахунок ліцензіата винагороди, або її частини, відповідно до умов розділу 4 цього договору, ліцензіат має право нарахувати, а субліцензіат зобов`язується сплатити на відповідний рахунок ліцензіата пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який нараховується пеня, від розміру несвоєчасно сплаченої винагороди за кожен день прострочення.

Суд перевірив наданий позивачем розрахунок, визнав його обґрунтованим. Таким чином, заявлена пеня в розмірі 18 917,50 грн відповідає умовам договору та вимогам закону. Водночас, суд відзначає наступне.

Поширене застосування неустойки саме з метою забезпечення договірних зобов`язань обумовлено насамперед тим, що неустойка є зручним інструментом спрощеної компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежаним виконанням боржником своїх зобов`язань.

Неустойка як господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов`язань започатковує визначеність у правовідносинах за зобов`язаннями, а саме - відповідальність має настати щонайменше в межах неустойки. Тобто неустойка підсилює дію засобів цивільно-правової відповідальності, робить їх достатньо визначеними, перетворюючи в необхідний, так би мовити, невідворотній наслідок правопорушення. Отже неустойка стає оперативним засобом реагування у разі порушення або неналежного виконання зобов`язання, яким можна скористатись як тільки було порушено зобов`язання, не чекаючи викликаних ним негативних наслідків.

Отже, завданням неустойки як способу забезпечення виконання зобов`язання та як міри відповідальності є одночасно забезпечення дисципліни боржника стосовно виконання зобов`язання (спонукання до належного виконання зобов`язання) та захист майнових прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов`язання шляхом компенсації можливих втрат, у тому числі, у вигляді недосягнення очікуваних результатів господарської діяльності внаслідок порушення зобов`язання.

Згідно з частиною першою статті 233 ГК України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

За частиною другою статті 233 ГК України якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Аналогічні положення також містить частина третя статті 551 ЦК України, положення якої України надають суду право зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

При цьому Суд наголошує, що неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Таку правову позицію викладено в Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013. Аналогічні висновки наведені у постанові Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 918/116/19.

Крім цього, таку функцію, як сприяння належному виконанню зобов`язання, стимулювання боржника до належної поведінки, неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Неустойка не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер (постанова Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 910/14591/21).

Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 18.04.2023 у справі №199/3152/20 з посиланням на висновки в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №902/417/18 та від 28.06.2019 у справі №761/9584/15-ц.

Застосування неустойки має здійснюватися із дотриманням принципу розумності, добросовісності та справедливості.

А тому, в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності, може бути застосований також закріплений законодавцем в статті 3 ЦК України принцип можливості обмеження свободи договору (статті 6, 627 цього Кодексу) і як норма прямої дії, і як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах.

Главою 24 ГК України загальні засади відповідальності учасників господарських відносин врегульовано таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Тож справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності.

За частиною другою статті 216 ГК України застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими: потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; сплата штрафних санкцій за порушення зобов`язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов`язань у натурі; у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції (частина третя статті 216 ГК України).

За частинами першою та другою статті 217 ГК України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань.

Отже, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора (відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 18.03.2020 у справі №902/417/18).

Таким чином, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі вичерпного переліку обставин як підстав для зменшення судом розміру неустойки (частина третя статті 551 ЦК України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 26.08.2021 у справі №911/378/17).

У вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки суди, зокрема, беруть до уваги ступінь виконання основного зобов`язання, поважність причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов`язання, поведінку відповідача, яка свідчить про вжиття ним всіх можливих заходів до виконання зобов`язання. При вирішенні питання про зменшення пені суд бере до уваги також співвідношення розміру заборгованості боржника та розміру пені.

При цьому, вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 04.06.2019 у справі №904/3551/18).

Крім цього категорії "значно" та "надмірно", які використовуються в статті 551 ЦК України та в статті 233 ГК України, є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку, з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником (висновок сформульований в постанові Верховного Суду від 14.07.2021 у справі №916/878/20).

Чинники, якими обґрунтовані конкретні умови про неустойку, обставини (їх сукупність), що є підставою для застосування неустойки за порушення зобов`язань, її розмір; і обставини (їх сукупність), що є підставою зменшення судом неустойки, у кожних конкретних правовідносинах (справах) мають індивідуальний характер.

А тому і розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду.

Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 19 січня 2024 року у справі № 911/2269/22.

Суд робить висновок, що порушення відповідачем у вказаній справі своїх зобов`язань за договором не призвело до безповоротних негативних наслідків для позивача. Окрім цього, пеня, розмір якої (18 917,50 грн) є значним з огляду на суму основної заборгованості (23 809,00 грн), не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.

Окрім цього, позивач не зазнав жодних матеріальних збитків у зв`язку із порушенням відповідачем умов договору, стягнення з відповідача пені є мірою відповідальності останнього за порушення, а не способом збагачення іншої сторони, а зменшення розміру пені є справедливим у відношенні до обох сторін договору та є стимулом для відповідача не здійснювати в подальшому порушень договірних зобов`язань (превентивна функція неустойки), а для позивача - достатнім для компенсування його очікувань від належного виконання відповідачем своїх договірних зобов`язань.

Отже, в питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 ГК України і частині третій статті 551 ЦК України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України.

Ураховуючи викладені обставини та виходячи із загальних засад цивільного законодавства, а саме - справедливості, добросовісності та розумності, зважаючи на інтереси обох сторін, суд робить висновок про можливість у даному випадку зменшити розмір штрафних санкцій до 9 458,75 грн.

За таких обставин суд також ураховує, що позивач заявляє відшкодовування втрат від інфляційних процесів та відсотки річних за користування чужими грошовими коштами.

Щодо 3% річних.

Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Сплата трьох відсотків річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

З огляду на це, суд перевірив здійснені позивачем розрахунки і виявив що розрахунки правильні, в зв`язку з чим задоволенню підлягають три відсотки річних в межах суми 1 313,28 грн.

Щодо інфляційних втрат.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, також не є штрафною санкцією, а виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Суд перевірив здійснені позивачем розрахунки і виявив, що вони правильні, у зв`язку з чим задоволенню підлягають інфляційні втрати в межах суми 2 796,27 грн.

Положеннями статей 13-14 ГПК України визначено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до статей 73, 74, 76-80 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Таким чином, розглянувши спір на підставі поданих суду доказів, суд дійшов висновку про його часткове задоволення в розмірі 37 377,30 грн, в тому числі 23 809,00 грн сума основного боргу; 9 458,75 грн пеня відповідно до умов п. 5.3 Договору; 1 313,28 грн 3 % річних (ст. 625 ЦК України); 2 796,27 грн сума інфляційних збитків.

Розподіл судових витрат.

Судові витрати на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Також, згідно ч. 5 ст. 129 ГПК України, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Відповідно до ч. 9 ст. 129 ГПК України, у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Відтак, на відповідача покладається 2 422,40 гривень витрат на оплату судового збору.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 11, 13, 14, 73 - 79, 86, 129, 210, 220, 233, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Позовні вимоги - задоволити частково.

2. Стягнути з приватного підприємства «Кабель-плюс» (90600, Закарпатська обл., Рахівський р-н, м. Рахів, вул. Зелена, буд. 13, ЄДРПОУ 31131376) на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Медіа група Україна» (03056, місто Київ, вул.Борщагівська, будинок 152-Б ЄДРПОУ 37226740) заборгованість у розмірі 37 377,30 грн (тридцять сім тисяч триста сімдесят сім гривень 30 коп.), в тому числі 23 809,00 грн (двадцять три тисячі вісімсот дев`ять гривень 00 коп.) сума основного боргу; 9 458,75 грн (дев`ять тисяч чотириста п`ятдесят вісім гривень 75 коп.) пеня відповідно до умов п. 5.3 Договору; 1 313,28 грн (одна тисяча триста тринадцять гривень 28 коп.) 3 % річних (ст. 625 ЦК України); 2 796,27 грн (дві тисячі сімсот дев`яносто шість гривень 27 коп.) сума інфляційних збитків, а також 2 422,40 грн (дві тисячі чотириста двадцять дві гривні 40 коп.) витрат позивача з оплати судового збору за подання позовної заяви.

3. В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку ст. 241 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду у строк, визначений ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.

Вебадреса сторінки на офіційному вебпорталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по справі, що розглядається - http://court.gov.ua/fair/sud5008/ або http://www.reyestr.court.gov.ua.

Повний текст судового рішення складено 01.05.2024

Суддя Андрейчук Л. В.