Рішення

від 29.04.2024 по справі 910/2130/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

29.04.2024Справа № 910/2130/24

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "СМ ДИСТРИБЮШН"

до Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "КИЇВТЕПЛОЕНЕРГО"

про визнання пункту договору недійсним

Суддя О.В. Гумега

секретар судового засідання

Патрікеєва Т.В.

Представники:

від позивача - не з`явився

від відповідача - Антоненко Л.Л.

УСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "СМ ДИСТРИБЮШН" (далі - позивач, ТОВ "СМ ДИСТРИБЮШН") звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "КИЇВТЕПЛОЕНЕРГО" (далі - відповідач, КП "Київтеплоенерго") про визнання пункту 7.2 Договору про закупівлю товарів № 3818/Д33-23 від 16.01.2023, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "СМ ДИСТРИБЮШН" та Комунальним підприємством Виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "КИЇВТЕПЛОЕНЕРГО" (далі - Договір), - недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що пункт 7.2 Договору порушує права позивача та створює можливість щодо притягнення до подвійної відповідальності за одне те саме порушення, що і є підставою для визнання даного пункту Договору недійсним.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.02.2024 прийнято позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "СМ ДИСТРИБЮШН" до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання у справі на 25.03.24 о 14:00 год.

04.03.2024 в системі "Електронний суд" представником відповідача сформовано та зареєстровано відзив на позовну заяву.

У підготовче засідання, призначене на 25.03.2024, з`явилися представники позивача та відповідача.

Суд долучив до матеріалів справи, відзив поданий представником відповідача.

У підготовчому засіданні 25.03.2024 представники позивача та відповідача зазначили, що повідомили всі обставини справи, які їм відомі, та надали всі докази, на які вони посилаються у позові та відзиві.

У підготовчому засіданні, призначеному на 25.03.2024, суд вчинив дії, визначені частиною другою статті 182 ГПК України, необхідні для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.03.2024 постановлено закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті на 29.04.2024 о 09:40 год.

26.04.2024 представником позивача сформовано в системі "Електронний суд" та 29.04.2024 зареєстровано у КП "Діловодство спеціалізованого суду" клопотання про відкладення розгляду справи.

У судове засідання, призначене на 29.04.2024, з`явився представник відповідача. Представник позивача не з`явився.

Клопотання позивача про відкладення розгляду справи судом відхилено. Судом враховано, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.03.2024 явка учасників справи у судове засідання визнана не обов`язковою.

У судовому засіданні 29.04.2024 судом здійснювався розгляд справи по суті, під час якого судом було заслухано вступне слово відповідача.

Представник відповідача заперечив позовні вимоги повністю.

У судовому засіданні 29.04.2024 здійснювалось з`ясування обставин справи та дослідження доказів, після чого суд перейшов до судових дебатів, у яких представник відповідача виступив з промовою (заключним словом).

Після виходу суду з нарадчої кімнати, у судовому засіданні 29.04.2024 було проголошено вступну та резолютивну частину рішення та повідомлено, що повне рішення буде складено у термін, передбачений ч. 6 ст. 233 ГПК України.

З`ясувавши обставини справи, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, та дослідивши в судовому засіданні докази, якими учасники справи обґрунтовували обставини справи, суд

УСТАНОВИВ:

16.01.2023 між Комунальним підприємством виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "КИЇВТЕПЛОЕНЕРГО" (далі - покупець, відповідач, КП "Київтеплоенерго") та Товариством з обмеженою відповідальністю "СМ ДИСТРИБЮШН" (далі - постачальник, позивач, ТОВ "СМ ДИСТРИБЮШН"), як переможцем відкритих торгів публічної закупівлі в електронній системі публічних закупівель PROZORRO за предметом ДК 021:2015: 09210000-4 - Мастильні засоби (Олива турбінна), ідентифікатор закупівлі UA-2022-12-19-005137-а, укладено Договір про закупівлю товарів № 3818/ДЗЗ-23 (далі - Договір).

Згідно з пунктом 1.1 Договору, постачальник зобов?язується поставити покупцеві товари згідно з ДК 021:2015: 09210000-4 - Мастильні засоби (Олива турбінна) (далі - «товар»), а покупець - прийняти і оплатити товар.

Відповідно до пункту 3.1 Договору, ціна цього Договору становить 5 250 000 грн 00 коп. (п?ять мільйонів двісті п?ятдесят тисяч грн 00 коп.) без ПДВ, крім того ПДВ в розмірі 1 050 000 грн 00 коп. (один мільйон п?ятдесят тисяч грн 00 коп.). Загальна ціна Договору з урахуванням ПДВ становить 6 300 000 грн 00 коп. (шість мільйонів триста тисяч грн 00 коп.).

Пунктом 7.1. Договору передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов?язань за Договором сторони несуть відповідальність, передбачену чинним законодавством та цим Договором.

Згідно з пунктом 7.2 Договору, у разі невиконання або неналежного виконання постачальником будь-якого зобов?язання за цим Договором, постачальник сплачує покупцю штраф у розмірі 7 % від загальної ціни Договору, зазначеної у п. 3.1. цього Договору, за кожен випадок порушення умов Договору.

Пунктом 7.3. Договору передбачено, що у разі поставки товару з характеристиками якості нижчими, ніж зазначені в Договорі та/або Додатку №1, постачальник сплачує покупцю штраф у розмірі 5% від ціни товару належної якості, що мав бути поставлений постачальником згідно відповідного замовлення Покупця. Оплата штрафу не виключає права покупця використати оперативно-господарську санкцію, передбачену п.7.8. Договору.

У разі відмови від здійснення поставки товару, нездійснення поставки товару, прострочення поставки або недопоставки товару відповідно до умов та строків, передбачених цим Договором, постачальник сплачує на користь покупця штраф в розмірі 5 % від ціни непоставленого або несвоєчасно поставленого товару, а також неустойку в розмірі 0,3 % від ціни непоставленого або несвоєчасно поставленого товару за кожний день прострочення (п. 7.4. Договору).

Відповідно до п. 7.6 Договору сторони встановили, що у разі поставки товару, що не відповідає передбаченому Договором або Додатком № 1 або замовленням покупця асортименту, якості та/або комплектності, постачальник зобов?язаний власними силами та за власний рахунок замінити такий товар на товар належного асортименту, якості, комплектності протягом 14 календарних днів з моменту письмового звернення (повідомлення) покупця. Витрати постачальника на заміну товару не компенсуються покупцем. У разі прострочення постачальником строків заміни товару, що не відповідає умовам цього Договору або Додатку № 1 або замовленню покупця щодо асортименту, якості та/або комплектності, він сплачує покупцеві неустойку у розмірі 0,3% від ціни товару належної якості, комплектності, асортименту, що мав бути поставлений постачальником згідно відповідного замовлення покупця, за кожний день прострочення.

Позивач зазначив, що умови п. 7.2. Договору, створюють можливість притягнення позивача за одне те саме правопорушення: поставка товару неналежної якості (передбачена відповідальність п. 7.3. Договору), прострочення поставки (передбачена відповідальність п. 7.4. Договору), або недопоставка, не відповідність якості та/або комплектності (передбачена відповідальність п. 7.6. Договору), до подвійної відповідальності, враховуючи, що п. 7.2. Договору, передбачена відповідальність у разі невиконання або неналежного виконання Позивачем будь-якого зобов?язання за цим Договором, що протирічить вимогам ч. 1 ст. 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, а тому на думку позивача, існують правові підстави, для визнання п. 7.2 Договору недійсним.

Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно з статтею 124 Конституції України юрисдикція судів України поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, якими можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до ст. 20 ЦК України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності господарського судочинства (ст. 14 ГПК України) , позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

Позивач, вважаючи своє право порушеним, звернувся з даним позовом до Господарського суду міста Києва про визнання недійсним пункту 7.2 Договору про закупівлю товарів № 3818/ДЗЗ-23 від 16.01.2023, укладеного між ТОВ "СМ ДИСТРИБЮШН" та КП "Київтеплоенерго".

Відповідач вважає заявлені позивачем позовні вимоги про визнання недійсним пункту 7.2 Договору на підставі частини 1 статті 215 ЦК України необґрунтованими, безпідставними та такими, що не мають правового підтвердження, оскільки вказаний пункт не суперечить положенням законодавства та укладаючи Договір, сторони визначили порядок застосування та сплати господарських санкцій за порушення договірних зобов`язань, відсутність з боку позивача заперечень та будь-яких пропозицій при укладенні Договору підтверджує вільне волевиявлення останнього під час здійснення правочину.

Відповідно до ч. 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно зі статтями 73, 74 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (частини 1, 2 ст. 73 ГПК України).

Приписами статей 76, 77 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Згідно статей 78, 79 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд зазначає наступне.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України (далі - ГК України).

Як передбачено частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1-5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Разом з тим, приписами частини третьої наведеної статті встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК України).

Згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі судового рішення.

Отже, встановлення судом наявності або відсутності зазначених позивачем обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом правочину (його частини) недійсним, належить до предмету доказування у даній справі.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України встановлено, що підставами виникнення прав та обов`язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

Правочином на підставі ч. 1 ст. 202 ЦК України є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ст. 626 ЦК України).

Частиною 7 ст. 179 ГК України визначено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Порядок укладення господарських договорів регулюється ст. 179-181 ГК України та ст. 638-647 ЦК України.

Частиною 1 статті 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 ЦК України).

Аналогічні приписи містить частина 1 статті 180 ГК України, згідно якої зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

За приписами ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, які визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Приписами п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України закріплено принцип свободи договору.

Відповідно до вимог ст. 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Зміст принципу справедливості, добросовісності і розумності полягає в тому, що норми законів, умови договорів та їх застосування суб`єктами цивільних правовідносин мають відповідати загальновизнаним вимогами цивільного обороту, вимогам справедливості, добросовісності та розумності, що практично виражається у встановленні нормами цивільного законодавства рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права з дотриманням прав і інтересів інших осіб.

Цивільне законодавство не дає визначення даних принципів, віддаючи це на розсуд сторін зобов`язання, тобто укладаючи угоду сторони повинні керуватись внутрішнім критерієм - добросовісністю по відношенню до контрагента (вчиняти дії таким чином, щоб при цьому не завдавалась шкода, неможливість укладення зобов`язання на засадах обману, насильства, зловживання довірою, дотримуватись правової поведінки суб`єктів зобов`язання, вчиняти всі залежні від сторони зобов`язання дії щодо належного виконання зобов`язання та непорушення прав інших осіб), і виходити з зовнішнього критерію - справедливості та розумності, що виражається в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню, тобто кожна сторона у виконанні цивільно-правових зобов`язань повинна дотримуватись такої поведінки по відношенню до своїх прав і обов`язків, яка б виключала необ`єктивні (неупереджені, несправедливі) дії сторін зобов`язання стосовно одна одної.

Позивач стверджує, що пункт 7.2 Договору, яким на постачальника покладено штрафні санкції за невиконання або неналежне виконання зобов`язань за Договором, створює можливість притягнення позивача за одне те саме правопорушення, а відтак суперечить вимогам частиною 1 статті 61 Конституції України, у зв`язку з чим підлягає визнанню недійсним з підстав, передбачених частиною 1 статті 215 ЦК України.

Судом встановлено, що 16.01.2023 між позивачем та відповідачем був укладений Договір про закупівлю товарів № 3818/ДЗЗ-23. Розділ VII даного Договору містить умови щодо відповідальності сторін за невиконання або неналежне виконання зобов`язань за Договором, у тому числі спірний пункт 7.2 Договору.

Правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави, територіальних громад та об`єднаних територіальних громад визначає Закон України "Про публічні закупівлі" № 922-VIII від 25.12.2015 (далі - Закон).

Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону, фізична/юридична особа має право не пізніше ніж за 10 днів до закінчення строку подання тендерної пропозиції звернутися через електронну систему закупівель до замовника за роз`ясненнями щодо тендерної документації та/або звернутися до замовника з вимогою щодо усунення порушення під час проведення тендеру.

Згідно з ч. 2 ст. 24 Закону, замовник має право з власної ініціативи або у разі усунення порушень законодавства у сфері публічних закупівель, викладених у висновку органу державного фінансового контролю відповідно до статті 8 цього Закону, або за результатами звернень, або на підставі рішення органу оскарження внести зміни до тендерної документації.

Положеннями пункту 8 частини 2 Закону унормовано, що у тендерній документації зазначаються такі відомості, зокрема, проект договору про закупівлю з обов`язковим зазначенням порядку змін його умов.

Отже, сторони на власний на розсуд визначили і погодили всі умови Договору. Доказів заперечень позивача щодо тендерної документації при укладенні Договору в частині спірного пункту 7.2 Договору, доказів звернення позивача до відповідача з пропозицією внести зміни до Договору в частині цього пункту Договору, позивачем суду не надано, а матеріали справи таких доказів не містять.

Відповідно до пункту 7.2 Договору, у разі невиконання або неналежного виконання постачальником будь-якого зобов?язання за цим Договором, постачальник сплачує покупцю штраф у розмірі 7 % від загальної ціни Договору, зазначеної у п. 3.1. цього Договору, за кожен випадок порушення умов Договору.

Передбачена наведеними пунктами Договору відповідальність за порушення зобов`язань за договором узгоджується з нормами чинного законодавства, а саме.

Статтею 61 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що гарантована ст. 61 Конституції України заборона подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (лат. non bis in idem-«двічі за одне й те саме не карають») має на меті уникнути несправедливого покарання.

Немає підстав для висновку про подвійне притягнення особи до відповідальності, адже у укладеному між сторонами Договорі не передбачена можливість одночасного застосування відповідальності за пунктами 7.2, 7.3, 7.4, 7.6 Договору у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов`язань.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 2 статті 193 ГК України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Згідно з статтями 525, 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 217 ГК України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання (ч. 1 ст. 218 ГК України).

Згідно з ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно до статті 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з ч. 4 ст. 231 ГК України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Вказана норма ст. 231 ГК України не є імперативною, що надає змогу сторонам договору визначити розмір штрафних санкцій за порушення господарського зобов`язання на власний розсуд та закріпити вказаний розмір в укладеному між ними договорі, що фактично і було здійснено сторонами при визначенні відповідальності, закріпленої у п. 7.2 Договору.

Отже, твердження позивача про те, що пункт 7.2 Договору протирічить вимогам ч. 1 ст. 61 Конституції України, судом відхиляються як безпідставні, оскільки спірний пункт Договору не суперечить нормам чинного законодавства.

Додатково суд звертає увагу, що в матеріалах справи міститься Технічна пропозиція №2612/02 від 26.12.2022, яка була виставлена позивачем в електронній системі публічних закупівель PROZORRO як учасником відкритих торгів, в якій позивач підтвердив, що «має можливість та згоден виконати вимоги відповідача та Договору про закупівлю на таких умовах та повністю погоджується із вимогами тендерної документації та, у разі перемоги, підписати Договір».

Варто зазначити, що добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Верховний Суд у низці справ робить посилання на принцип римського права "venire contra factum proprium" (заборона суперечливої поведінки), який "базується ще на римській максимі "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці)".

Зазначений принцип римського права "venire contra factum proprium" є вираженням "equitable estoppel" однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на "principles of fraud". Вона спрямована на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище. (Постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №390/34/17 (провадження №61-22 315сво18); постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09 квітня 2019 року у справі №903/394/18; постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17 листопада 2018 року у справі №911/205/18.

З огляду на наведене, беручи до уваги ті обставини, що пункт 7.2 Договору не суперечить положенням ст. 61 Конституції України, іншим вимогам чинного законодавства, підстави для визнання такого пункту Договору недійсним відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України відсутні.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, повно і всебічно з`ясувавши обставини, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність заявлених позивачем позовних вимог, у зв`язку з чим позов Товариства з обмеженою відповідальністю "СМ ДИСТРИБЮШН" до Комунального підприємства Виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" про визнання недійсними пункту 7.2 Договору про закупівлю товарів № 3818/Д33-23 від 16.01.2023, укладеного між ТОВ "СМ ДИСТРИБЮШН" та КП "КИЇВТЕПЛОЕНЕРГО", - задоволенню не підлягає.

Стосовно розподілу судових витрат.

Відповідно до частин 1, 2, 3 статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Частиною 1 статті 124 ГПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Позивачем у позовній заяві зазначено, що попередній (орієнтовний) розмір судових витрат які позивач поніс та очікує понести у зв`язку з поданням позову, складається з судового збору в розмірі 3 028,00 грн.

Відповідач попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які він поніс і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи суду не подав.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, зокрема у разі відмови в позову - на позивача (п. 2 ч. 4 ст. 129 ГПК України).

З огляду на відмову в позові повністю та наведені приписи ст. 129 ГПК України, судовий збір у сумі 3 028,00 грн покладається на позивача.

Керуючись ст. 4, 13, 73, 74, 76-80, 86, 123, 124, 129, 232, 233, 236, 238, 240, 241 ГПК України, Господарський суд міста Києва

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).

Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку, передбаченому ст. 253, 254, 256-259 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України.

Повне рішення складено 01.05.2024

Суддя Оксана ГУМЕГА