Рішення

від 01.05.2024 по справі 910/19521/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

01.05.2024Справа № 910/19521/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Удалової О.Г., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (проведення судового засідання) господарську справу

За позовом Приватного акціонерного товариства "Чорнобай-птиця"

до Приватного підприємства "Торгпродсервіс"

про стягнення 409698,75 грн,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Господарського суду міста Києва звернулось Приватне акціонерне товариство "Чорнобай-птиця" (далі - позивач) з позовом до Приватного підприємства "Торгпродсервіс" (далі - відповідач) про стягнення 409698,75 грн (243153,63 грн заборгованості, 48630,73 грн штрафу, 43013,12 грн пені, 63420,92 грн інфляційних втрат та 11480,35 грн 3% річних).

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором № 69 від 10.12.2020 в частині оплати товару у встановлений договором строк.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.12.2023 відкрито провадження у справі № 910/19521/23 та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання), а також встановлено сторонам строки для вчинення учасниками справи процесуальних дій.

Судом встановлено факт належного повідомлення сторін про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання, ухвала суду від 28.12.2023 була отримана позивачем 28.12.2023 в електронному кабінеті.

Відповідачу копія ухвали суду направлена поштовим відправленням № 0600241170206 та, як вбачається з даних трекінгу відстеження пересилання поштових відправлень, отримана останнім 04.01.2024.

Крім того, ухвалу суду від 28.12.2023 опубліковано в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

08.01.2024 від відповідача надійшла заява про ознайомлення з матеріалами справи, як вбачається з підпису представника відповідача, право на ознайомлення з матеріалами справи було реалізовано останнім 08.01.2024.

12.01.2024 відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому заперечуються заявлені позивачем вимоги. Так, відповідачем вказано, що ним отримувався товар за видатковою накладною № РН-0000069 від 69 від 15.02.2022, проте такий товар повністю оплачений. Згідно з видатковою накладною № РН-0000075 від 17.02.2022, за твердженням відповідача, позивачем поставлено не ту кількість товару, яка вказана в такій накладній. При цьому, на переконання відповідача, позивачем не надано суду належних, допустимих та достовірних доказів поставки товару за накладними № РН-0000083 та № РН-0000085 від 21.02.2022.

Позивач не скористався правом на подання відповіді на відзив.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).

Суд відзначає, що сторонам було надано достатньо часу (з урахуванням введеного на території України воєнного стану та затримок у доставці поштової кореспонденції) для подання всіх пояснень, заяв та клопотань.

Від сторін не надходило клопотань про розгляд даної справи з повідомленням викликом представників сторін.

Зважаючи на належне повідомлення сторін про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику їх уповноважених представників (без проведення судового засідання) та наявність у матеріалах справи доказів, необхідних і достатніх для вирішення спору по суті, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами ст. 202 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши надані документи та матеріали, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд встановив:

10.12.2020 між позивачем (продавець) та відповідачем (покупець) укладено договір купівлі-продажу № 69, за умовами якого продавець зобов`язується передати у власність покупця товар партіями згідно з видатковими накладними та відповідністю до замовлень покупця, а покупець зобов`язується проводити оплату за товар та приймати його на умовах даного договору (п. 1.1 договору).

Відповідно до п. 1.2 договору купівля-продаж кожної партії товару здійснюється на підставі кожної підписаної обома сторонами видаткової накладної згідно з замовленням покупця.

Згідно з п. 2.1 договору зобов`язання сторін по поставці товару виникають на підставі погодженого сторонами замовлення покупця. Покупець передає продавцю замовлення, в якому зазначає кількість, асортимент, ціну товару, адресу та дату здійснення поставки. Замовлення передається продавцю в будь-якій зрозумілий сторонами формі (шляхом заповнення бланку замовлення, електронною поштою за вказаною електронною адресою в цьому договорі, факсимільним або телефонним зв`язком) (п. 2.2 договору).

Поставка товару здійснюється відповідно до замовлення покупця. Поставка товару здійснюється шляхом «самовивозу» зі складу продавця силами покупця і за рахунок покупця, якщо інше не буде узгоджено сторонами додатково (п. 4.1 договору).

Як погоджено сторонами у п. 4.5 договору, кожна партія товару, що передається за умовами цього договору, повинна супроводжуватись наступними документами: видаткова накладна, декларація виробника.

Відповідно до п. 6.1 договору покупець сплачує 100% вартості кожної партії товару на розрахунковий рахунок продавця не пізніше 10 календарних днів з дати фактичної передачі товару покупцю.

Вказаний договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2020, але в будь-якому випадку до моменту його остаточного виконання (п. 10.1).

Згідно з п. 10.2 договору дія договору продовжується, якщо жодна зі сторін не заявить письмово про його розірвання не пізніше, ніж за 5 днів закінчення дії договору.

Як вказує позивач у позовній заяві, за період з 15.02.2022 по 21.02.2022 поставлено товар, загальна вартість якого становить 392 998,69 грн, а саме за видатковими накладними: № РН-0000069 від 15.02.2022 на суму 102 200,21 грн, № РН-0000075 від 17.02.2022 на суму 83 481,50 грн, № РН-0000083 від 21.02.2022 на суму 89 410,26 грн, № РН-0000085 від 21.02.2022 на суму 117 906,72 грн.

Видаткова накладна № РН-0000069 від 15.02.2022, за твердженням позивача, оплачена відповідачем повністю, а видаткова накладна № № РН-0000075 від 17.02.2022 оплачена частково на суму 47 644,85 грн та заборгованість за нею становить 35 836,65 грн. Водночас, як вказує позивач, видаткові накладні № РН-0000083 від 21.02.2022 та № РН-0000085 від 21.02.2022 не оплачені відповідачем.

На підтвердження здійсненої відповідачем оплати позивачем до позовної заяви долучено платіжне доручення № 19342 від 23.02.2022 на суму 149 845,06 грн з призначенням платежу «перераховується сума за кури згідно н. від 02.22 р., в т.ч. ПДВ 24974,18».

При цьому, суд зазначає, що долучені до позовної заяви вищевказані видаткові накладні підписані позивачем, зі сторони відповідача такі накладні не підписані.

Крім того, позивачем до позовної заяви долучено: податкову накладну № 69 від 15.02.2022 та докази реєстрації такої накладної 15.02.2022, податкову накладну № 75 від 17.02.2022 та докази реєстрації такої накладної 17.02.2022, податкову накладну № 83 від 21.02.2022 та докази реєстрації такої накладної 21.02.2022, податкову накладну № 85 від 21.02.2022 та докази реєстрації такої накладної 21.02.2022.

Крім того, позивач 31.08.2023 звернувся до відповідача з претензією б/н від 30.08.2022, в якій вимагав сплатити заборгованість та здійснені на таку заборгованість нарахування, що підтверджується описом вкладання у цінний лист про направлення на юридичну адресу відповідача вказаної претензії та поштовою накладною.

Як вбачається з рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 1800701743784, вказана претензія отримана відповідачем 09.09.2023.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач вказав, що ним оплачено товар за видатковою накладною № РН-0000069 від 15.02.2022, а також оплачено фактично отриманий від позивача товар за видатковою накладною № РН-0000075 від 17.02.2022. Таким чином, відповідач вказав, що у матеріалах справи відсутні докази наявності у відповідача заборгованості перед позивачем на суму 243 153,63 грн, у зв`язку з чим вимоги позивача є безпідставними та не підлягають задоволенню.

Розглянувши надані сторонами докази, суд зазначає про наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України встановлено, що господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до ч. 1 ст. 175 Господарського кодекс України встановлено, що майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки.

Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Згідно з частиною першою статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Так, оцінюючи докази надані позивачем за своїм внутрішнім переконанням, суд зазначає про наступне.

Позивачем на підтвердження поставки товару надано суду видаткові накладні, які не підписані зі сторони відповідача, крім того, позивачем надані податкові накладні про реєстрацію податкових зобов`язань за такими накладними та претензію, яка надіслана відповідачу, з вимогою про оплату заборгованості та здійснених на таку заборгованість нарахувань.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач вказав, що здійснено ним розрахунок за фактично отриманий від позивача товар.

Крім того, позивачем до матеріалів справи долучено рахунок-фактуру № СФ-000007 від 17.02.2022 на суму 149 845,06 грн.

При цьому, до позовної заяви позивачем додано докази оплати відповідачем вказаної суми (149 845,06 грн).

Щодо наданих позивачем на підтвердження поставки товару податкових накладних та претензії суд зазначає про наступне.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд виходить з того, що обов`язок доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

Господарський процесуальний кодекс України містить такий стандарт доказування як "вірогідності доказів".

Зазначений стандарт підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї їх кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Іншими словами, тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Одночасно статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, з`ясування фактичних обставин справи, які входять до кола доказування, має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 ГПК України, щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому, ураховуючи взаємозв`язок і вірогідність.

У даному випадку суд звертається до категорії стандарту доказування та відзначає, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний [постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17]. Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.

Суд виходить з того, що податкові накладні зареєстровані позивачем в односторонньому порядку, поряд з цим, такі податкові зобов`язання мають реєструватись на підставі первинних документів, тобто накладних, актів приймання-передачі товару тощо, проте позивачем не надано належним чином оформлених первинних документів.

Стосовно наданої позивачем претензії, суд зазначає, що такий документ також є одностороннім документом позивача та не є доказом існування у відповідача заборгованості перед позивачем.

Крім того, суд зазначає, що, як вказано позивачем та не заперечується відповідачем, отримання відповідачем товару здійснювалось на складі позивача, при цьому позивачем доказів отримання відповідачем товару до матеріалів справи позивачем не надано.

За вказаних обставин суд зазначає, що позивачем під час розгляду даної справи не надано належних, допустимих, достовірних та вірогідних доказів на підтвердження факту отримання відповідачем товару та його кількості.

Крім того, позивачем не надано до матеріалів справи інших доказів на підтвердження факту отримання відповідачем товару (заяв свідків, передавання товару замовленого відповідачем перевізнику тощо).

Суд зазначає, що відповідно ч. 2 ст. 527 Цивільного кодексу України кожна із сторін у зобов`язанні має право вимагати доказів того, що обов`язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред`явлення такої вимоги.

Крім того, позивачем не спростовано доводів відповідача, викладених у відзиві на позову заяву, шляхом надання відповіді на такий відзив з доказами на підтвердження таких обставин або шляхом подання клопотання про витребування доказів, яке б відповідало вимогам статті 81 ГПК України.

Відкриваючи провадження у справі, суд в ухвалі від 28.12.2023 відхилив клопотання позивача про витребування доказів з огляду на невідповідність останнього вимогам ст. 81 ГПК України, зазначивши конкретні недоліки документу. Натомість позивач правом на повторне заявлення клопотання не скористався, недоліки не усунув. У розумінні положень ст. 74 ГПК України суд не може збирати докази з власної ініціативи.

Таким чином, суд вважає заявлену позивачем вимогу про стягнення з відповідача заборгованості за отриманий товар у розмірі 243 153,63 грн необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

Крім того, позивачем заявлено вимоги про стягнення з відповідача 48 630,73 грн штрафу, 43 013,12 грн пені, 11 480,35 грн 3% річних 63 420,92 грн втрат від інфляції.

Суд зазначає, що такі вимоги є похідними від вимоги про стягнення основного боргу, оскільки відповідні нарахування (штраф, пеня, 3% річних та інфляційні нарахування) здійснюються саме на заборгованість, отже, зважаючи на те, що у вимозі про стягнення заборгованості судом відмовлено, вказані вимоги також не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у зв`язку з відмовою в задоволенні позовних вимог підлягає покладенню на позивача.

Керуючись ст.ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення підписано 01.05.2024

Суддя О.Г. Удалова