Рішення

від 01.05.2024 по справі 420/2583/24

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 420/2583/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 травня 2024 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Бездрабка О.І., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся з позовною заявою до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону (далі - відповідач), в якій просить:

- визнати протиправною бездіяльність Військово-медичного клінічного центру Південного регіону щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітну за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.12.2019 р. по 21.12.2023 р. включно;

- зобов`язати Військово-медичний клінічний центр Південного регіону нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.12.2019 р. по 21.12.2023 р. у сумі 517926,18 грн. включно відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" від 08.02.1995 р. № 100.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що позивач в період з 08.06.2016 р. по 12.12.2019 р. проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 (попередня назва НОМЕР_2 ) та був зарахований на грошове забезпечення до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону. Відповідно до наказу від 12.12.2019 р. № 356 позивача з 12.12.2019 р. звільнено з військової служби у зв`язку із закінченням строку контракту. Проте при звільненні не було виплачено індексацію грошового забезпечення, у зв`язку з чим звернувся до суду. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14.09.2021 р. у справі № 420/11636/21 зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 08.06.2016 р. по 28.02.2018 р. з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до Порядку № 44. 24.02.2022 р. на виконання судового рішення відповідачем виплачено індексацію грошового забезпечення за вказаний період із застосуванням базового місяця червень 2016 року у сумі 3021,44 грн. Не погоджуючись із застосованим відповідачем базовим місяцем та, як наслідок, сумою індексації грошового забезпечення, позивач знову звернувся до суду. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16.05.2023 р. у справі № 420/2859/23 зобов`язано відповідача нарахувати і виплатити на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 08.06.2016 р. по 28.02.2018 р. включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення січень 2008 року. 22.12.2023 р. на виконання даного судового рішення відповідачем виплачено індексацію грошового забезпечення у сумі 67031,66 грн. Таким чином, остаточний розрахунок належних сум при звільненні, а саме індексації грошового забезпечення, здійснено відповідачем з порушенням строків, що є підставою для відповідальності, визначеної ст.ст.116, 117 КЗпП України.

Ухвалою від 25.01.2024 р. відкрито спрощене провадження у справі та надано відповідачу п`ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позовну заяву.

12.02.2024 р. від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, згідно якого просить відмовити в задоволенні позову. Вказує на те, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , а тому усі виплати здійснювалися відповідачем на підставі наказів та довідок командира військової частини НОМЕР_1 , у зв`язку з чим відсутня будь-яка вина чи протиправність дій з боку відповідача. У військовому законодавстві гарантування своєчасного розрахунку при звільненні забезпечується не за рахунок відповідальності власника (підприємства) при звільненні у вигляді виплати середнього заробітку, а за рахунок надання військовослужбовцю права продовжувати службу та отримувати грошове забезпечення протягом відповідного часу, що визначено п.242 Положення № 1153/2008. При звільненні з позивачем був проведений повний розрахунок з дотриманням чинного законодавства і жодних заперечень щодо розрахунку від позивача ні до військової частини НОМЕР_1 , ні до відповідача на день виключення зі списків військової частини НОМЕР_1 не надходило. Отже, 22.12.2023 р. як день остаточного фактичного розрахунку при звільненні позивачем визначено безпідставно, так як визначення розміру індексації грошового забезпечення було предметом окремих судових розглядів вже після звільнення позивача. Вважає, що позивачем подано позов не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, а з боку відповідача протиправної бездіяльності не було та не могло бути. Також зазначає, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, діяльність яких унормована спеціальними нормами права, Кодекс законів про працю України не поширюється. З посиланням на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" вказує, що компенсація за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як вона була присуджена за судовим рішенням, не може здійснюватися за правилами ст.117 КЗпП України.

Дослідивши наявні у справі докази, суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 08.06.2016 р. по 12.12.2019 р. проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 (попередня назва НОМЕР_2 ) та був зарахований на грошове забезпечення до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону.

Згідно витягу із наказу командира військової частини - польова пошта НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 08.06.2016 р. № 172 сержанта ОСОБА_1 з 08.06.2016 р. зараховано до списків особового складу та всі види забезпечення.

Відповідно до витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 12.12.2019 р. № 356 старшого сержанта ОСОБА_1 , звільненого з військової служби у запас, з 12.12.2019 р. виключено зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення.

При звільненні з військової служби позивачу не було виплачено індексації грошового забезпечення, у зв`язку з чим ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14.09.2021 р. у справі № 420/11636/21 визнано протиправною бездіяльність Військово-медичного клінічного центру Південного регіону щодо не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 08.06.2016 р. по 28.02.2018 р.; зобов`язано Військово-медичний клінічний центр Південного регіону нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 08.06.2016 р. по 28.02.2018 р. з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 44 від 15.01.2004 р.

На виконання даного судового рішення на розрахунковий рахунок позивача 24.02.2022 р. перерахована сума індексації грошового забезпечення у розмірі 3021,44 грн.

Не погодившись із застосуванням базового місяця для розрахунку індексації грошового забезпечення за вказаний період, позивач знову звернувся до суду з позовом.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16.05.2023 р. у справі № 420/2859/23 визнано протиправними дії Військово-медичного клінічного центру Південного регіону щодо незастосування січня 2008 року як місяця за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 в період з 08.06.2016 р. по 28.02.2018 р. включно; зобов`язано Військово-медичний клінічний центр Південного регіону нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 08.06.2016 р. по 28.02.2018 р. включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення січень 2008 року, з урахуванням раніше виплачених сум.

На виконання цього судового рішення на розрахунковий рахунок позивача 22.12.2023 р. перерахована сума індексації грошового забезпечення у розмірі 67031,66 грн.

Військово-медичним клінічним центром Південного регіону не виплачено позивачу середнє грошове забезпечення за час затримки остаточного розрахунку, а тому вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду із цим позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступних приписів законодавства.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п.17 ч.1 ст.4 КАС України публічна служба - діяльність на державних політичних засадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Згідно ч.1 ст.2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 р. № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання праці військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх трудових прав у зв`язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців є Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 р. № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII).

Частинами 1, 4 статті 9 Закону № 2011-XII встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

З матеріалів справи вбачається, що рішеннями Одеського окружного адміністративного суду від 14.09.2021 р. у справі № 420/11636/21 та від 16.05.2023 р. у справі № 420/2859/23 встановлено, що при звільненні ОСОБА_1 з військової служби з ним не в повному обсязі проведено розрахунок. Зокрема, позивачу не нараховано та не виплачено в повному обсязі індексацію грошового забезпечення за період з 08.06.2016 р. по 28.02.2018 р.

Кошти за вказаними судовими рішеннями у загальній сумі 70053,10 грн. були перераховані відповідачем на розрахунковий рахунок позивача 24.02.2022 р. (3021,44 грн.) та 22.12.2023 р. (67031,66 грн.), що не заперечується сторонами.

Суд враховує, що вищевказаними нормативно-правовими актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку з особою, звільненою з військової служби, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України, оскільки загальні норми підлягають застосуванню лише за умови неврегульованості правовідносин нормами спеціального законодавства.

Викладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, наведеною у постановах від 31.10.2019 р. у справі № 828/598/17, від 16.04.2020 р. у справі № 822/3307/17, від 31.05.2018 р. у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 р. у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 р. у справі № 826/15235/16, від 30.04.2020 р. у справі № 140/2006/19.

Згідно ст.116 КЗпП України (в редакції, чинній до 19.07.2022 р.) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ч.1 ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з ч.2 ст.117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до ст.116 КЗпП України (в редакції, чинній з 19.07.2022 р.) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ч.1 ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Згідно з ч.2 ст.117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Таким чином, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Зазначені правові висновки щодо застосування ст.117 КЗпП України викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 р. у справі № 821/1083/17.

Стосовно посилань відповідача на висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08.04.2010 р. у справі "Меньшакова проти України", суд зазначає наступне.

Як вбачається із рішення ЄСПЛ, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд ЄСПЛ, ґрунтувались на тому, що ст.117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.

Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15.06.1999 р. та 26.11.2003 р. щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до ст. 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08.07.1997 р. та 25.05.1998 р. та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень ст.ст.116, 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.

Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що ч.2 ст.117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від ч.1 ст.117 КЗпП України.

Аналізуючи застосування судами ст.ст.116, 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію ст.117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.

Крім того, у п.58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі "Waite and Kennedy v. Germany"), заява № 26083/94, п.54, ЄСПЛ 1999-I).

Відповідно за висновком ЄСПЛ не було порушення ст.6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п.59 рішення).

За таких обставин суд дійшов висновку, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів ст.117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15.09.2015 р. провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 р. у справі № 21-1765а15.

Даний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 р. у справі № 821/1083/17.

Таким чином, суд вважає помилковими доводи відповідача про те, що у спірному випадку на нього не поширюється відповідальність, передбачена ст.117 КЗпП України.

В рамках даної справи судом встановлено, що відповідачем при звільненні позивача з військової служби не проведено з останнім повного розрахунку, зокрема не була у повному обсязі виплачена індексація грошового забезпечення за період з 08.06.2016 р. по 28.02.2018 р., що свідчить про недотримання відповідачем вимог ст.116 КЗпП України та має наслідком застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України.

Як вже встановлено судом позивача було виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 12.12.2019 р. Між тим, остаточний розрахунок на виконання судового рішення проведено лише 22.12.2023 р. (дата надходження коштів на банківський рахунок позивача).

Тому бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні з позивачем за період з 13.12.2019 р. по 21.12.2023 р. є протиправною.

Суд не приймає до уваги твердження відповідача про те, що він не є належним відповідачем, оскільки військова частина НОМЕР_1 знаходиться на фінансовому забезпеченні відповідача і саме Військово-медичним клінічним центром Південного регіону здійснювалася виплата всіх належних при звільненні ОСОБА_1 сум, в тому числі індексації грошового забезпечення за період з 08.06.2016 р. по 28.02.2018 р. за судовими рішеннями, а тому Військово-медичний клінічний центр Південного регіону є належним відповідачем у даній справі.

Аналогічна позиція з цього питання викладена в постанові П`ятого апеляційного адміністративного суду від 17.01.2022 р. у справі № 420/11636/21.

Щодо визначення способу поновлення порушених прав позивача суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 р. № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.

День звільнення є останнім робочим днем, який відповідним чином обліковується та оплачується на рівні звичайного робочого дня (вказана правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 24.10.2019 р. у справі № 821/1226/16).

Саме в цей день (день звільнення, або день виключення зі списків особового складу) на підставі ст.116 КЗпП України роботодавець повинен був виплатити звільненому працівнику всі належні йому суми.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 12.12.2019 р. № 356 позивача виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення з 12.12.2019 р.

Строк затримки по виплаті грошового забезпечення слід рахувати з 13.12.2019 р., оскільки відповідальність за порушення зазначених норм починається з наступного дня після не проведення зазначених виплат.

Отже, відповідач зобов`язаний виплатити позивачу середній заробіток за період затримки остаточного розрахунку при звільненні з військової служби з 13.12.2019 р. по 21.12.2023 р.

При цьому суд враховує правові висновки Верховного Суду (зокрема, які викладені у постанові від 06.08.2020 р. у справі № 813/851/16), відповідно до яких суд, що приймає рішення про стягнення на користь особи суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, має вказати не лише період, а і конкретну суму, яка підлягає стягненню.

Таким чином, для повного і належного захисту порушених прав та інтересів позивача суд вважає за необхідне стягнути з відповідача конкретну суму такої компенсації.

Вирішуючи зазначений спір, суд враховує, що з 19.07.2022 р. набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" № 2352-IX від 01.07.2022 р., яким викладена в новій редакції ст.117 КЗпП України. Цією нормою в редакції з 19.07.2022 р. передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

У постанові від 29.02.2024 р. у справі № 460/42448/22 Верховний Суд зазначив, що стягнення середнього заробітку умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України і після цього. Період до 19.07.2022 р. (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, з 19.07.2022 р. регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.

Аналогічна правова позиція відображена у постановах Верховного Суду від 25.04.2024 р. у справі № 440/8467/23, від 29.01.2024 р. у справі № 560/9586/22, від 28.06.2023 р. у справі № 560/11489/22, від 30.11.2023 р. у справі № 380/19103/22, .

Відтак, правовідносини щодо стягнення на корись позивача середнього заробітку за період з 13.12.2019 р. по 18.07.2022 р. (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється ст.117 КЗпП України в редакції, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, а за період з 19.07.2022 р. по 21.12.2023 р. - ст.117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ із застосуванням обмеження виплати шістьма місяцями.

Таким чином, з урахуванням приписів ст.117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ починаючи з 19.07.2022 р. позивач має право на тримання середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, який відбувся 22.12.2023 р., лише в межах шести місяців - з 19.07.2022 р. по 19.01.2023 р.

При вирішенні позовних вимог щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за період з 13.12.2019 р. по 18.07.2022 р., суд враховує наступне.

Відповідно до довідки від 07.02.2024 р. № 22-Ц про заробітну плату позивача за жовтень - листопад 2019 року загальний розмір виплаченого грошового забезпечення склав 23143,98 грн. (12802,13 грн. + 10341,85 грн.). Сукупна кількість календарних днів за цей період - 61 календарних дні.

Тому середній заробіток позивача складає 379,40 грн. (23143,98 грн. : 61 день).

Затримка розрахунку при звільненні за період з 13.12.2019 р. по 18.07.2022 р. становить 949 календарних днів.

З урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.06.2019 р. у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини як розмір недоплаченої суми заробітку, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Зокрема, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 70053,10 грн. (3021,44 грн. + 67031,66 грн.) (розмір несвоєчасно виплачених сум) : 360050,60 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку (949 днів х 379,40 грн.)) = 0,19.

Отже, середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні з 13.12.2019 р. по 18.07.2022 р. з врахуванням істотності частки становить 68409,61 грн. (379,40 грн. х 949 календарних днів х 0,19).

Під час визначення суми середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022 р. по 21.12.2023 р. суд враховує обмеження періоду стягнення шістьома місяцями, запроваджене ст.117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ, що становить 184 календарних днів (з 19.07.2022 р. по 18.01.2023 р.).

Тому, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за вказаний період складає 69809,60 грн. (379,40 грн. х 184 календарних днів).

Враховуючи розгляд правовідносини щодо нарахування та виплати середнього заробітку відповідно до редакції ст.117 КЗпП України до набрання чинності Законом № 2352-ІХ та після, суд дійшов висновку, що позовні вимоги необхідно задовольнити частково шляхом стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в загальному розмірі 138219,21 грн., в тому числі за період з 13.12.2019 р. по 18.07.2022 р. в розмірі 68409,61 грн., та з 19.07.2022 р. по 18.01.2023 р. у розмірі 68409,61 грн.

Згідно ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, повному та об`єктивному дослідженні.

Приписами ч.1 ст.77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч.2 ст.77 КАС України).

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Позивач звільнений від сплати судового збору, інших витрат не поніс, а тому відсутні підстави для розподілу судових витрат.

Керуючись ст.ст.9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255, 262 КАС України, суд -

вирішив:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_3 ) до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону (65044, м.Одеса, вул.Пироговська, буд.2/2, код ЄДРПОУ 08199969) про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військово-медичного клінічного центру Південного регіону (65044, м.Одеса, вул.Пироговська, буд.2/2, код ЄДРПОУ 08199969) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_3 ) середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 13.12.2019 р. по 21.12.2023 р.

Стягнути з Військово-медичного клінічного центру Південного регіону (65044, м.Одеса, вул.Пироговська, буд.2/2, код ЄДРПОУ 08199969) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_3 ) середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 138219 (сто тридцять вісім тисяч двісті дев`ятнадцять) грн. 21 коп.

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо вона не була подана у встановлений строк. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Суддя О.І. Бездрабко