Рішення

від 03.05.2024 по справі 916/5488/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"03" травня 2024 р.м. Одеса Справа № 916/5488/23

Господарський суд Одеської області у складі судді Мостепаненко Ю.І., розглянувши без повідомлення учасників справи у порядку письмового провадження матеріали справи № 916/5488/23

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Транслойд (65079, м. Одеса, Куликове Поле, буд.1, кабінет 5, код ЄДРПОУ 37238384)

до відповідача фізичної особи-підприємця Санюка Костянтина Миколайовича ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 )

про стягнення 441291,45 грн., -

ВСТАНОВИВ:

18.12.2023 Товариство з обмеженою відповідальністю Транслойд звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до фізичної особи-підприємця Санюка Костянтина Миколайовича, в якій просить суд стягнути з відповідача кошти у сумі 441291,45 грн., у тому числі: 17202,29 грн. - 3% річних; 87065,51 грн. інфляційних витрат; 209294,67 грн. - пені у відповідності до п. 5.3.1. договору перевезення вантажу № 090118-1 від 09.01.2018 та 127728,98 грн. - штрафу у відповідності до п. 5.13. вказаного договору перевезення вантажу. В обґрунтування позовних вимог Товариство з обмеженою відповідальністю Транслойд посилається на невиконання відповідачем обов`язку щодо відшкодування завданих позивачу збитків, які виникли внаслідок втрати вантажу при виконанні договору перевезення від 09.01.2018 року № 0901118-1 та додаткової угоди від 19.02.2018 року.

Зокрема, як вказує позивач, 09.01.2018 року між ТОВ Транслойд та ФОП Санюк Костянтин Миколайович було укладено договір перевезення вантажу № 090118-1.

Поряд з цим позивач зауважує, що 26.01.2018 року між ним та ТОВ «Діана Люкс Логістик» було укладено договір-заявку № 6126012018 про надання транспортно-експедиційних послуг в межах України від 26.01.2018 року.

Так, на виконання умов договору 26.01.2018 року між ТОВ Транслойд та ФОП Санюк К.М. було укладено заявку на перевезення вантажу № 1 за маршрутом Київ-Одеса, для виконання якої надано транспортний засіб - ДАФ НОМЕР_2 з напівпричепом Когель НОМЕР_3 під керуванням водія ОСОБА_1 .

29.01.2018 року водій відповідача на автостоянці виявив нестачу вантажу, про що відповідачем було подано відповідну заяву до правоохоронних органів, на підставі чого відповідні відомості були внесені до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань № 12018161490000181. Також після виявлення нестачі вантажу водієм ОСОБА_1 надано письмові пояснення, у яких він зазначив, що прийняв вантаж до перевезення та працює у відповідача.

За результатами розвантаження було складено 3 акти розбіжностей до кожної ТТН, кожен з яких було підписано присутніми представниками сторін, в тому числі водієм, без зауважень. При цьому акт розбіжностей до ТТН № ВН-00000152 підписано безпосередньо відповідачем ОСОБА_2 .

В подальшому, 19.02.2018 року між позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду до договору, відповідно до змісту якої відповідач визнає свою відповідальність за завдані збитки за заявкою, та сторонами встановлено строк позовної давності у 3 роки.

09.02.2021 року між позивачем та ТОВ «Діана Люкс Логістик» укладено договір про добровільне врегулювання вимоги щодо відшкодування збитків, відповідно до п. 3.1. якого позивач зобов`язався у строк до 15 лютого 2021 року (включно) сплатити ТОВ «Діана Люкс Логістик» суму в розмірі 219 386,45 грн. на відповідні банківські реквізити останнього. Також в п. 3.2. договору сторони погодили, що після здійснення позивачем оплати згідно з пунктом 3.1. цього договору, сторона 2 звільняється від будь-яких подальших майнових претензій ТОВ «Діана Люкс Логістик», пов`язаних з відшкодуванням збитків, яких ТОВ «Діана Люкс Логістик» зазнала в результаті настання обставин, вказаних в пунктах 1.1- 1.8 цього договору.

Так, за ствердженнями позивача, 12.02.2021 року позивачем було сплачено на рахунок ТОВ «Діана Люкс Логістик» кошти у сумі 119 386,45 грн. згідно платіжного доручення № 3978 від 12.02.2021 року. Також 15.02.2021 року позивач сплатив на рахунок ТОВ «Діана Люкс Логістик» кошти в сумі 100000,00 грн. згідно платіжного доручення № 3977 від 12.02.2021 року. Відтак після сплати коштів в сумі 219386,45 грн. до позивача в порядку ст. 1191 ЦК України перейшло право регресної вимоги до відповідача на вказану суму.

Як зазначає позивач, 18.02.2021 року він звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до відповідача про стягнення 219386,45 грн. боргу за завдані збитки.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.10.2023 року по справі № 916/441/21 позовні вимоги ТОВ Транслойд задоволено в повному обсязі.

Як зазначено господарським судом у вказаному рішенні від 05.10.2023 року, 30.03.2021р. до суду відповідачем було надано відзив на позовну заяву. Відтак, позивач вважає, що станом на 30.03.2021 року є всі підстави стверджувати, що відповідач отримав позовну заяву з вищезазначеними додатками та був освідомлений про висунуті йому позовні вимоги та про наявність у нього обов`язку компенсації завданих збитків.

Наразі як вказує позивач, постановою приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Носенком Сергієм Борисовичем від 13.11.2023 року за заявою позивача відкрито виконавче провадження № 73318086.

17.11.2023 року позивачем на підставі платіжного доручення № 671 отримано кошти від приватного виконавця в розмірі 222677,25 грн. з призначенням: «№ 916/441/21; 06.11.2023; Санюк КМ; No73318086; кошти за ВД, стягнуті на користь стягувача».

Між тим позивач вважає, що станом на 17.11.2023 року за вищевказаним рішенням Господарського суду Одеської області лише частково відновлено становище позивача, оскільки до моменту стягнення боргу з відповідача, мало місце знецінення коштів за основним зобов`язанням в наслідок інфляційних процесів. Відтак, позивачем на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України на вказану вище суму 219386,45 грн. нараховано інфляційні втрати за період з 07.04.2021 року по 16.11.2023 року, що складають 87065,51 грн., а також 3% річних в сумі 17202,29 грн., що заявлені до стягнення.

Крім того, позивач посилається на п. 5.3.1 договору перевезення, за яким при порушенні строку сплати відшкодування за псування, втрату, недостачу вантажу, перевізник на вимогу замовника сплачує пеню у розмірі 0,1 % від суми заборгованості, за кожен день прострочення.

Так, позивачем нараховано відповідачу пеню за період з 07.04.2021 року по 16.11.2023 року, що складає 209294,67 грн. (219386,45 грн. (сума боргу) х 0,10000% / 100% х 954 дн), що заявлена до стягнення.

Також позивач посилається на невиконання відповідачем п. 5.13. договору, відповідно до якого у разі настання фінансової відповідальності перевізника (відповідно до п. 5.2., 5.3.) договору, за вартість пошкодженого, знищеного, викраденого або втраченого вантажу (в тому числі фінансові зобов`язання за нараховані штрафні санкції) перевізник у випадку фінансової неспроможності, в якості забезпечення виконання грошових зобов`язань у відповідності до цієї заявки, гарантує вчинення наступних дій: протягом 5 календарних днів з дати виникнення грошових зобов`язань, реалізувати (продати) транспортний засіб з причепом (якщо такий використовувався у перевезенні) який зазначено в заявці, та відшкодувати завдані збитки замовнику отриманими коштами від реалізації ТЗ.

В свою чергу позивач вважає, що у зв`язку з порушенням відповідачем п. 5.13 договору останній у відповідності з п. 5.13.1. цього договору несе штраф у розмірі 30 % від вартості пошкодженого, знищеного, викраденого або втраченого вантажу.

Як зазначає позивач, загальна вартість втраченого вантажу становить 425763,26 грн., що встановлено рішеннями по справі № 916/441/21 та№ 910/11760/80, відповідно сума штрафу складає 127 728,98 грн. (425763,26 грн. х 30%), що заявлена до стягнення.

Наразі у прохальній частині позовної заяви позивач просив суд провести розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, а також стягнути з відповідача витрати по сплаті судового збору та витрати за надання професійної правничої допомоги в сумі 40000,00 грн.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 22.12.2023 вказану позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю Транслойд залишено без руху та встановлено позивачу десятиденний строк для усунення недоліків позовної заяви з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху шляхом надання до суду: доказів, підтверджуючих надіслання копії позовної заяви та доданих до неї документів на адресу відповідача листом з описом вкладення; належним чином завірені копії: договору-заявки № 6126012018 про надання транспортно-експедиційних послуг в межах України від 26.01.2018, укладений між ТОВ Транслойд та ТОВ Діана Люкс Логістик; заявки на перевезення вантажу № 1 від 26.01.2018 (маршрут Київ Одеса; транспортний засіб ДАФ НОМЕР_2 з напівпричепом Когель НОМЕР_3 під керуванням водія ОСОБА_1 ); заяви до правоохоронних органів щодо нестачі вантажу від 29.01.2018; витягу з ЄДРДР кримінальне провадження № 12018161490000181; письмових пояснень водія ОСОБА_1 щодо обставин нестачі вантажу; товарно-транспортних накладних та актів розбіжностей до них; договору про добровільне врегулювання вимоги щодо відшкодування збитків від 09.02.2021, укладеного між ТОВ Транслойд та ТОВ Діана Люкс Логістик; платіжного доручення № 3978 від 12.02.2021 на підтвердження оплати Позивачем на рахунок ТОВ Діана Люкс Логістик коштів у сумі 119386,45 грн.; платіжного доручення № 3977 від 12.02.2021 на підтвердження оплати позивачем на рахунок ТОВ Діана Люкс Логістик коштів у сумі 100000,00 грн.

Також вказаною ухвалою суду запропоновано позивачу надати пояснення щодо визначення граничної дати виконання зобов`язання ФОП Санюком Костянтином Миколайовичем та нарахування штрафних санкцій саме з 07.04.2021, а у разі направлення ФОП Санюку Костянтину Миколайовичу вимоги про сплату коштів сумі 219386,45 грн. - надати докази її направлення та отримання відповідачем.

28.12.2023 року до суду від Товариства з обмеженою відповідальністю Транслойд надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви (вх. №47282/23), в якій позивач вказав, що перелічені в ухвалі суду від 22.12.2023 документи, вказані позивачем у позовній заяві виключно для опису обставин справи, а позовні вимоги у даній справі не ґрунтуються на вказаних доказах. При цьому позивач зауважив, що всі обставини щодо вартості вантажу, виникнення у позивача права регресу, факт втрати вантажу та відповідальність відповідача за втрату вантажу встановлені під час розгляду справи № 916/441/21, та відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України не підлягають додатковому доказуванню.

Так, листом Господарського суду Одеської області за вих. № 916/5488/23/8114/2023 від 28.12.2023, з огляду на перебування судді Мостепаненко Ю.І. у відпустці з 25.12.2023, ТОВ Транслойд повідомлено про відкладення питання щодо розгляду заяви про усунення недоліків позовної заяви.

З 08.01.2024 року по 12.01.2024 року суддя Мостепаненко Ю.В. перебувала на лікарняному.

Так, ухвалою Господарського суду Одеської області від 15.01.2024 позовну заяву ТОВ Транслойд прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/5488/23 за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у порядку письмового провадження.

Наразі вказаною ухвалою суду запропоновано сторонам надати у відповідні строки заяви по суті спору та роз`яснено сторонам про можливість звернення до суду з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін у строки, визначені ч. 7 ст. 252 ГПК України.

22.01.2024 від позивача до суду надійшла заява (вх. № 2765/24), згідно з якою позивач надає оригінали договору № 090118-1 від 09.01.2018, заявки № 1 від 26.01.2018, додаткової угоди до договору № 090118-1 від 09.01.2018 для дослідження в рамках розгляду даної справи.

16.02.2024 від відповідача до господарського суду надійшло клопотання про призначення експертизи (вх. 6462/24), відповідно до якого відповідач просить призначити судово-технічну експертизу у даній справі, на вирішення якої поставити наступні пи тання:

- чи міг бути нанесений друкований текст, відтиск печатки, підпис наданої на дослі дження додаткової угоди від 19.02.2018 року до договору перевезення вантажу №090118- 1 від 09.01.2018 року - 19.02.2018 року?

- якщо ні, то яка мінімально та максимально можлива давність нанесення друкова ного тексту, відтиску печатки, підпису наданої на дослідження додатковій угоди від 19.02.2018 року до договору перевезення вантажу №090118-1 від 09.01.2018 року?

- чи відповідає давність виконання документа (додаткова угода від 19.02.2018 року до договору перевезення вантажу №090118-1 від 09.01.2018 року) вказаній на ній даті?

- чи можливо, що підпису документі (додаткова угода від 19.02.2018 року до договору перевезення вантажу №090118-1 від 09.01.2018 року) виконано друкарськими речови нами, виробленими після 19.02.2018 року?

- чи міг документ (додаткова угода від 19.02.2018 року до договору перевезення вантажу №090118-1 від 09.01.2018 року) бути створений пізніше певного року, а саме: після 19.02.2018 року?

В обґрунтування вказаного клопотання відповідач зазначає, що заявка на перевезення вантажу №1 від 26.01.2018 року та додаткова угода від 19.02.2018 року до договору перевезення вантажу №090118-1 від 09.01.2018 року з позивачем не укладались, оригіналами сторони не об мінювались. Відтак, на думку відповідача, для встановлення чи спростування цієї обставини, що має суттєве значення для розгляду справи, необхідно дослідити оригінал додаткової угоди від 19.02.2018 року до до говору перевезення вантажу №090118-1 від 09.01.2018 року, яка надана позивачем. Вка зані обставини мають беззаперечно важливе значення для предмету доказування.

16.02.2024 до господарського суду від відповідача надійшов відзив (вх. 6464/24), в якому відповідач не визнає позовні вимоги та заперечує проти їх задоволення. Зокрема, відповідач зазначає, що позивач посилається на п. 5.3 договору, який визначає, що перевізник від шкодовує замовнику всі штрафи протягом 5 календарних днів з дати отримання вимоги від замовника, які можуть бути йому виставлені вантажовідправником, вантажооде ржувачем за несвоєчасність надання транспорту на завантаження, вивантаження або за недостачу, бій, псування вантажу, тощо. Отже, відповідач вважає, що вказаним пунктом договору передбачено направлення вимоги по сплаті всіх штрафів, за умови отримання таких вимог від вантажовідправника, вантажоодержувача, вантажовідправник, вантажоодержувач жодних штрафів на позивача не покладав, претензій та/або вимог не висував. Матеріали справи таких доказів не містять, і позивачем не надавались. Також відповідач зауважує, що пунктом 5.3.1 договору, на який посилається позивач, також передбачено направлення вимоги, однак відповідач не отримував жодних вимог від позивача щодо сплати штрафів, пені тощо.

Стосовно вимог позивача про нарахування штрафу за п. 5.13.1 договору за невиконання п. 5.13 відповідач вказує, що ним було виконано рішення суду і сплачено вартість викраденого вантажу в повному обсязі, тому відсутні підстави для застосування п. 5.13. договору. Адже у вказаному пункті договору визначається, що у разі настання фінансової відповідальності перевізника (відповідно до п.п. 5.2, 5.3 договору) за вартість пошкодженого, знищеного, викраденого або втраченого вантажу (в тому числі фі нансові зобов`язання за нарахування штрафних санкцій), перевізник у випадку фінансо вої неспроможності, в якості забезпечення виконання грошових зобов`язань у відповід ності до цієї заявки, гарантує вчинення наступних дій: протягом 5 календарних днів з дати виникнення грошових зобов`язань, реалізувати (продати) транспортний засіб з причепом (якщо такий використовується у перевезенні), який зазначений (зазначені) в за явці, та відшкодувати завдані збитки замовнику отриманими коштами від реалізації тз (в тому числі за нараховані штрафні санкції, якщо такі мали місце).

Також 16.02.2024 до господарського суду від відповідача надійшло клопотання про застосування строку позовної давності (вх. 6466/24), в якому відповідач просить суд застосувати строк позовної давності до заявленим вимог та відмовити в їх задоволенні. Так, відповідач зауважує, що позивачем не заперечується той факт, що про нестачу вантажу останньому було відомо одразу, а тому перебіг позовної давності розпочався саме з дати, коли позивач довідався про порушення його права. При цьому ще у березні 2018 року позивачем були отримані претензії №19, 20, 21 від ТОВ Діана Люкс Логістик на суму 425763,26 грн. Отже, про порушення своїх прав позивачу було відомо ще у березні 2018 року, а до суду з цим позовом звернувся лише в грудні 2023 року.

06.03.2024 від позивача до господарського суду надійшла відповідь на відзив (вх. № 9631/24), в якій позивач заперечує проти доводів відповідача. Зокрема, стосовно строку позовної давності позивач зауважує, що право регресної вимоги позивач набув 12.02.2021 року, що також підтверджено та встановлено рішенням Господарського суду Одеської області від 05.10.2023 року по справі № 916/441/21. Враховуючи те, що предметом спору є похідна вимога про стягнення з відповідача штрафних санкцій та пені за порушення строків виконання основного зобов`язання, та оскільки позивачем не було попущено строк позовної давності для основної вимоги, а з відкриттям провадження по справі № 916/441/21 такий строк у відповідності до ст. 264 ЦК України перервався, заява відповідача про застосування строків позовної давності не знаходить свого підтвердження.

Стосовно заперечень відповідача про укладання заявки на перевезення № 1 від 26.01.2018 року та додаткової угоди від 19.02.2018 року позивач вказує, що відповідач під час розгляду справи № 916/441/21 так само неодноразово зазначав про неукладання вказаної заявки та додаткової угоди, на підтвердження чого просив суд призначити експертизу по справі. Господарським судом Одеської області по справі № 916/441/21 тричі (3) призначалась експертиза за клопотанням відповідача, але кожен раз відповідач не виконував як вимоги суду щодо надання зразків для проведення експертизи, так і клопотання та вимоги експерта щодо надання зразків, що свідчить про свідоме затягування відповідачем судового процесу та зловживання своїми правами. Також відповідач звертає увагу на те, що рішенням Господарського суду Одеської області від 05.10.2023 року по справі № 916/441/21, яке набрало законної сили у встановленому порядку, не може бути поставлене під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть йому суперечити, та в порядку ст. 75 ГПК України такі обставини не підлягають додатковому доказуванню. Враховуючи вищевикладене, позивач вважає, що відсутні підстави для призначення експертизи для встановлення обставин, які вже були встановленні під час розгляду іншої справи № 916/441/21.

Стосовно заперечень відповідача про відсутність відповідної вимоги за п. 3.1 договору позивач вказує, що датою пред`явлення вимоги є дата отримання позовної заяви з додатками відповідачем по справі 916/441/21, однак оскільки у позивача відсутня інформація про дату отримання Відповідачем позовної заяви з додатками, по справі № 916/441/21, правильною слід вважати дату, коли відповідач отримав документи що підтверджували обізнаність його про висунуті позовні вимоги, а саме 30.03.2021 року, коли відповідач надав відзив до суду, про що зазначено в самому рішенні суду по справі № 916/441/21.

Стосовно заперечень відповідачем порушення п. 5.13 договору з огляду на виконане рішення суду та відсутність підстав для застосування вказаного п. 5.13. позивач звертає увагу на те, що обов`язок відповідача по відшкодуванню завданих збитків виник не з судового рішення, а з договору. З огляду на таке, на думку позивача, всі обов`язки відповідача щодо відшкодування завданих збитків підлягають виконанню відповідачем з 30.03.2021 року, а за їх невиконання до відповідача підлягають застосування санкції та штрафи відповідно до умов договору.

07.03.2024 від позивача до суду надійшло клопотання про долучення доказів направлення відповідачу відповіді на відзив (вх. № 9821/24).

Щодо клопотання відповідача про призначення у справі почеркознавчої експертизи (вх. № 6462/24 від 16.02.2024), суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 252 ГПК України розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.

Згідно з ч. 2 ст. 252 ГПК України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Відповідно до ч. 3 ст. 252 ГПК України підготовче засідання при розгляді справи у порядку спрощеного провадження не проводиться.

Додатково, суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до статті 1 Закону України "Про судову експертизу", судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.

Отже, судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. Питання про призначення судової експертизи повинно вирішуватися лише після ґрунтовного вивчення обставин справи і доводів сторін щодо необхідності такого призначення. Недотримання порядку призначення та проведення судової експертизи має наслідком затягування судового процесу і призводить до порушення вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи упродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 3 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

За змістом частини 3 статті 2 Господарського процесуальної кодексу України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, диспозитивність, пропорційність, розумність строків розгляду справи судом.

Так, суд зазначає, що відповідачем не було обґрунтовано належним чином необхідність призначення технічної експертизи, враховуючи наявні в матеріалах справи документи, а також судове рішення у справі № 916/441/21, що не було оскаржено відповідачем та набрало законної чинності, в якому зазначено про неодноразове призначення судом почеркознавчої експертизи, що не була проведена з підстав ненадання відповідачем порівняльних зразків. У заявленому клопотанні відповідач знов посилається на ті ж самі обставини щодо непідписання ним додаткової угоди до спірного договору, оцінка яким вже була надана судом під час розгляду справи № 916/441/21 між тими ж самими сторонами. Отже, відповідач, формально зазначивши лише про непідписання ним додаткової угоди, не обґрунтував належним чином необхідність призначення експертизи з огляду на наявність чинного судового рішення у справі № 916/441/21. Також відповідачем не зазначено та не надано доказів об`єктивної неможливості звернення до експертної установи безпосередньо після відкриття провадження у справі № 916/441/21 для отримання висновку експерта з урахуванням встановлених чинним процесуальним законодавством строків з метою дотримання основним принципів господарського судочинства.

З огляду на викладене, суд не вбачає підстав для задоволення клопотання відповідача про призначення у справі судової-технічної експертизи (вх. № 6462/24 від 16.02.2024).

Згідно з ч. 5, 7 ст. 252 ГПК України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву.

Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін від учасників справи до суду не надходило.

Згідно положень ст. 248 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Згідно практики Європейського суду з прав людини щодо тлумачення поняття розумний строк вбачається, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ і було б неприродно встановлювати один і той самий строк для всіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин (рішення у справі Броуган та інші проти Сполученого Королівства).

Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі Смірнова проти України).

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід вважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Конвенція на відміну від національного законодавства України не запроваджує чітких строків розгляду справи, проте посилання на строк містить ст. 6 Конвенції, яка постулює дефініцію розумного строку розгляду справи.

Таким чином, враховуючи обставини справи та введення воєнного стану в Україні згідно Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" № 64/2022 від 24.02.2022, суд застосовує принцип розумного строку тривалості провадження відповідно до зазначеної вище практики Європейського суду з прав людини.

У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши матеріали справи, суд встановив наступне.

09.01.2018р. між Товариством з обмеженою відповідальністю „Транслойд, як замовником, та фізичною особою-підприємцем Санюком Костянтином Миколайовичем, як перевізником, було укладено договір перевезення вантажу №0901118-1, відповідно до п. 1.1 якого позивач як замовник доручає перевезення вантажів, а відповідач як перевізник зобов`язується доставити надані замовником вантажі до пункту призначення в обумовлений сторонами строк та видати їх уповноваженій на одержання вантажу особі - вантажоодержувачу, а замовник зобов`язується вчасно оплати і послуги перевезення.

Перевезення виконуються відповідно до Статуту автомобільного транспорту, Цивільного Кодексу України, Законів України «Про транспорт», «Про транспортно-експедиторську діяльність» та інших діючих нормативних актів України. На кожне перевезення оформляється заявка, яка складається в письмовій формі, підписується уповноваженою особою замовника і передається перевізнику за допомогою факсимільного чи електронного зв`язку (за допомогою мереж «Інтернет») та є невід`ємною частиною договору (п. 2.1 договору).

За умовами п. 2.2 договору в заявці мають міститися наступні дані: маршрут руху; найменування вантажу; вага, вид пакування, кількість місць вантажу, властивості вантажу, що вимагають особливих умов або запобіжних заходів для збереження вантажу під час перевезення, фрахтова ставка, умови оплати, адреси місць завантаження і розвантаження вантажу з указівкою контактних осіб і їхніх телефонів, дати і часу завантаження, розвантаження (терміни доставки) вантажу, особливі умови.

В п. 2.3 договору визначено, що після одержання заявки перевізник акцептує або відхиляє заявку в письмовій формі протягом 3 годин з моменту її одержання за допомогою факсимільного зв`язку, електронним переказом з відбитком печатки підприємства та підпису уповноваженої особи. У випадку відсутності письмового акцепту протягом зазначеного часу, заявка вважається не прийнятою до виконання (анульованою).

Час прибуття автомобіля для завантаження встановлюється у пункті завантаження з моменту проставляння в товарно-транспортній накладній відмітки про фактичний час прибуття автомобіля для завантаження, що і є підставою для одержання вантажу для перевезення та покладення відповідальності за схоронність такого вантажу на перевізника (п. 2.4 договору).

В п. 2.5 договору сторони домовились вважати нормою часу на операції завантаження, розвантаження, якщо в заявці не зазначено інше - 24 години.

Як з`ясовано судом, 26.01.2018р. між позивачем та відповідачем було укладено заявку на перевезення вантажу №1, згідно з якою позивач як замовник доручив, а відповідач як перевізник взяв на себе обов`язок здійснити перевезення обумовленого вантажу (побутова техніка) на відповідних умовах, зокрема за маршрутом Київ- Одеса 2. В п. 2 заявки передбачено, що для перевезення перевізник використовує автомобіль марки DAF держ. номер НОМЕР_2 з напівпричепом НОМЕР_3 під керуванням водія ОСОБА_1

Також судом з`ясовано, що 19.02.2018р. між позивачем та відповідачем була укладена додаткова угода до договору перевезення вантажу №0901118-1 від 09.01.2018р.

В п. 1 вказаної додаткової угоди від 19.02.2018р. до договору перевезення вантажу №0901118-1 від 09.01.2018р. визначено, що перевізник визнає відповідальність перед замовником за часткову втрату вантажу (побутової техніки) перевезення якого здійснювалось за заявкою на перевезення вантажу №1 від 26.01.2018р. за маршрутом Київ Одеса на автомобілі ДАФ д.н. НОМЕР_2 . Також в п. 2 додаткової угоди сторони погодили, що у випадку пред`явлення третіми особами претензій до замовника стосовно відшкодування збитків завданих втратою вантажу (побутової техніки) перевезення якого здійснювалось за заявкою на перевезення вантажу №1 від 26.01.2018р. за маршрутом Київ Одеса на автомобілі ДАФ д.н. НОМЕР_2 , перевізник зобов`язується врегулювати такі претензії власними силами та за власний рахунок, або відшкодувати замовнику розмір понесених ним збитків. В п. 3 цієї угоди сторони погодили, що позовна давність да договором перевезення вантажу №090118-1 від 09.01.2018р. становить 3 роки.

Наразі, як зазначає позивач, вказане перевезення вантажу було організовано у зв`язку з виконанням позивачем договору-заявки № 6126012018 про надання транспортно-експедиційних послуг в межах України від 26.01.2018 року, укладеного між позивачем та ТОВ «Діана Люкс Логістик». 29.01.2018 року водій відповідача на автостоянці виявив нестачу вантажу, про що відповідачем було подано відповідну заяву до правоохоронних органів, на підставі чого відповідні відомості були внесені до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань № 12018161490000181. Також після виявлення нестачі вантажу водієм ОСОБА_1 надано письмові пояснення, у яких він зазначив, що прийняв вантаж до перевезення та працює у відповідача. За результатами розвантаження було складено 3 акти розбіжностей до кожної ТТН, кожен з яких було підписано присутніми представниками сторін, в тому числі водієм, без зауважень. При цьому акт розбіжностей до ТТН № ВН-00000152 підписано безпосередньо відповідачем ОСОБА_2 .

Також з наявної в матеріалах постанови Північного апеляційного господарського суду від 25.08.2020р. по справі №910/11760/18 вбачається, що ТОВ «Діана Люкс Логістик» зверталось до суду з позовом до страхової компанії про стягнення страхового відшкодування внаслідок настання страхового випадку, а саме викрадення прийнятого до перевезення вантажу. У вказаній постанові суду встановлено, що під час перевезення вищевказаного товару відбулася крадіжка вантажу з автотранспорту, яким він перевозився, про що повідомлено правоохоронні органи та зацікавлених осіб. За фактом зазначеної події до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відповідні відомості за №12018161490000181 від 29.01.2018 з посиланням на ч. 1 ст. 185 КК України. Згідно з витягом з вказаного реєстру ОСОБА_2 повідомив, що у період часу з 27.01.2018 16:00 до 29.01.2018 9:00 невстановлена особа викрала водонагрівачі та газові котли торгової марки Арістон з транспортного засобу DAF, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 у м. Одесі по вул. Хуторській, 3, чим завдано збитків, розмір яких встановлюється.

В подальшому, як зазначає позивач, 09.02.2021 року між позивачем та ТОВ «Діана Люкс Логістик» укладено договір про добровільне врегулювання вимоги щодо відшкодування збитків, відповідно до якого позивач зобов`язався у строк до 15 лютого 2021 року (включно) сплатити ТОВ «Діана Люкс Логістик» суму в розмірі 219 386,45 грн. на відповідні банківські реквізити останнього. Так, за ствердженнями позивача, ним було сплачено на рахунок ТОВ «Діана Люкс Логістик» кошти в загальному розмірі 219386,45 грн., після чого до позивача в порядку ст. 1191 ЦК України перейшло право регресної вимоги до відповідача на вказану суму.

Так, у лютому 2021 року ТОВ Транслойд було подано до Господарського суду Одеської області позов про стягнення з відповідача 219386,45 грн. боргу за завдані збитки.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.10.2023 року по справі № 916/441/21 позовні вимоги ТОВ Транслойд задоволено в повному обсязі, а саме на користь позивача з відповідача стягнуто 219386,45 грн.

Згідно ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, з огляду на приписи ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини щодо неналежного виконання відповідачем умов договору перевезення та розміру зобов`язання з оплати в якості відшкодування збитків в сумі 219386,45 грн., встановлені судовим рішенням у справі № 916/441/21, не підлягають доведенню у даній справі.

Як з`ясовано судом, на підставі виданого господарським судом наказу у справі № 916/441/21 постановою приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Носенком Сергієм Борисовичем від 13.11.2023 року за заявою позивача відкрито виконавче провадження № 73318086 з примусового виконання вказаного рішення суду.

17.11.2023 року позивачу на підставі платіжного доручення № 671 були перераховані кошти від приватного виконавця в розмірі 222677,25 грн. з призначенням: «№ 916/441/21; 06.11.2023; Санюк КМ; No73318086; кошти за ВД, стягнуті на користь стягувача».

Між тим позивач вважає, що станом на 17.11.2023 року за вищевказаним рішенням Господарського суду Одеської області лише частково відновлено становище позивача, оскільки до моменту стягнення боргу з відповідача, мало місце знецінення коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів. Відтак, позивачем заявлено до стягнення нараховані на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України на вказану вище суму 219386,45 грн. інфляційні втрати за період з 07.04.2021 року по 16.11.2023 року, що складають 87065,51 грн., а також 3% річних в сумі 17202,29 грн.

У статті 509 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами для виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Так, укладений між сторонами по справі договір перевезення є підставою для виникнення у сторін за цим договором господарських зобов`язань відповідно до ст.ст. 173, 174 ГК України (ст.ст. 11, 202, 509 ЦК України), і згідно ст. 629 ЦК України є обов`язковим для виконання його сторонами.

Статтями 908 Цивільного кодексу України та 306 Господарського кодексу України унормовано, що загальні умови перевезення вантажів визначаються цими Кодексами, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Частиною 1 статті 307 Господарського кодексу України передбачено, що за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов`язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов`язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Відповідно до статті 920 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язань, що випливають із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами).

Перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу, пошти з моменту прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало. Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини (стаття 924 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 314 Господарського кодексу України перевізник несе відповідальність за втрату, нестачу та пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини. У транспортних кодексах чи статутах можуть бути передбачені випадки, коли доведення вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на одержувача або відправника. За шкоду, заподіяну при перевезенні вантажу, перевізник відповідає: у разі втрати або нестачі вантажу - в розмірі вартості вантажу, який втрачено або якого не вистачає; у разі пошкодження вантажу - в розмірі суми, на яку зменшилася його вартість; у разі втрати вантажу, зданого до перевезення з оголошенням його цінності, - у розмірі оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона є нижчою від дійсної вартості вантажу.

В силу ч. 1 ст. 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).

За приписами ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до п. 5.2. договору перевізник несе повну майнову відповідальність незалежно від його вини за пошкодження, знищення, викрадення або втрату прийнятого до перевезення вантажу до моменту передачі його вантажоодержувачу. У разі пошкодження, знищення, викрадення або втрати вантажу перевізник компенсує замовнику повну вартість пошкодженого, знищеного, викраденого або втраченого вантажу.

Відповідно до п 5.3. договору перевізник відшкодовує замовнику всі штрафи протягом 5 календарних днів з дати отримання вимоги від замовника які можуть бути йому виставлені вантажовідправником, вантажоодержувачем за несвоєчасність надання транспорту на завантаження, вивантаження або за недостачу, бій, псування вантажу, тощо.

Відповідно до п. 1. додаткової угоди від 19.02.2018 до договору перевезення перевізник визнає відповідальність перед замовником за часткову втрату вантажу (побутової техніки) перевезення якого здійснювалось за заявкою на перевезення вантажу №1 від 26.01.2018р. за маршрутом Київ Одеса на автомобілі ДАФ д.н. НОМЕР_2 .

За умовами п. 2 додаткової угоди у випадку пред`явлення третіми особами претензій до замовника стосовно відшкодування збитків завданих втратою вантажу (побутової техніки) перевезення якого здійснювалось за заявкою на перевезення вантажу №1 від 26.01.2018р. за маршрутом Київ Одеса на автомобілі ДАФ д.н. НОМЕР_2 , перевізник зобов`язується врегулювати такі претензії власними силами та за власний рахунок, або відшкодувати замовнику розмір понесених ним збитків.

Наразі, як випливає з матеріалів справи, право регресної вимоги позивач набув 12.02.2021 року, що також підтверджено та встановлено рішенням Господарського суду Одеської області від 05.10.2023 року по справі № 916/441/21. При цьому з огляду на встановлений в п. 5.3. договору обов`язок відповідача щодо сплати коштів протягом 5 календарних днів з дати отримання вимоги, та положення ч. 2 ст. 530 ЦК України, за ствердженнями позивача, відповідач мав виконати обов`язок по сплаті коштів позивачу у семиденний строк з моменту отримання відповідачем вимоги у формі позовної заяви по справі № 916/441/21. Проте, з огляду на відсутність у позивача відповідної інформації про дату отримання відповідачем позовної заяви з додатками, позивачем вказано, що такою датою отримання вимоги відповідачем вважається 30.03.2021 року, момент подачі відповідачем до суду відзиву на позов по справі № 916/441/21, про що вказано в рішенні суду у зазначеній справі. В свою чергу позивач вважає, що семиденний строк виконання відповідачем вимоги позивача про відшкодування збитків сплив 06.04.2021, та відповідно прострочення виконання вказаного обов`язку мало місце з 07.04.2021 року.

Так, вказані обставини відповідачем не спростовані, у зв`язку з чим суд вважає обґрунтованими доводи позивача про допущення відповідачем прострочення у виконанні прийнятого за договором перевезення обов`язку з відшкодування збитків, яке також встановлено в рішенні суду від 05.10.2023 року по справі № 916/441/21. Наразі судом не приймаються заперечення відповідача стосовно неукладення додаткової угоди від 19.02.2018 року до договору перевезення, оскільки вказаним обставинам була надана оцінка судом при розгляді справи № 916/441/21 між тими ж сторонами, і такі обставини не підлягають доведенню знов.

Інші доводи відповідача про відсутність окремої вимоги про сплату відшкодування судом оцінюються критично з огляду на вищенаведені обставини. До того ж з огляду на те, що положеннями ч. 2 ст. 530 ЦК України не визначено форму пред`явлення вимоги кредитором, відповідно останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі позову. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 910/10958/19, яка судом враховується згідно ч. 4 ст. 236 ГПК України.

Як передбачено в п. 5.3.1 договору перевезення, на який посилається позивач, при порушенні строку сплати відшкодування за псування, втрату, недостачу вантажу, перевізник на вимогу замовника сплачує пеню у розмірі 0,1 % від суми заборгованості, за кожен день прострочення.

З огляду на існування у відповідача заборгованості в розмірі 219386,45 грн. по відшкодуванню збитків за втрату вантажу по вищевказаному договору перевезення до моменту її сплати 17.11.2023 р., що не спростовано відповідачем, відповідно відповідач є таким, що прострочив виконання зобов`язання.

Так, позивачем заявлено до стягнення нарахована відповідачу пеня за період з 07.04.2021 року по 16.11.2023 року, що складає 209294,67 грн. (219386,45 грн. (сума боргу) х 0,10000% / 100% х 954 дн).

Як передбачено частиною 1 ст. 548 Цивільного кодексу України, виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. В силу ч. 1 ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою (штраф, пеня).

Згідно положень ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

При цьому, як передбачає частина 1 ст. 551 Цивільного кодексу України, предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

За приписами ч. 1 ст. 624 Цивільного кодексу України, якщо за порушення зобов`язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 229 Господарського кодексу України учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов`язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов`язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов`язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

Ч. 1, 2, 4 ст. 217 Господарського кодексу України передбачають, що господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин.

В силу положень ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано (ч. 6 ст. 232 ГК України).

Згідно з частиною 2 статті 343 ГК України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Стаття 1 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань передбачає, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Стаття 3 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань визначає, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Таким чином, договірні правовідносини між платниками і одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань врегульовано Законом України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань.

Отже, яким би способом не визначався в договорі розмір пені, він не може перевищувати той розмір, який установлено законом як граничний, тобто за прострочення платежу за договором може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислено на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України.

Аналогічна правова позиція щодо розміру обчислення пені на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України також викладена у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 у справі №910/10224/14, від 23.05.2018 у справі №910/15492/17 та від 06.03.2019 у справі №916/4692/15.

Так, за приписами вищенаведених положень законодавства граничний розмір пені складає 0,05% за кожен день прострочення при 10% облікової ставки НБУ (10%х2:365), а при ставці 25% граничний розмірі пені 0,13% за кожен день прострочення (25%х2:365).

Отже, в даному випадку, враховуючи те, що відповідачем не були своєчасно виконані зобов`язання за договором перевезення від 09.01.2018 р. щодо здійснення своєчасної оплати по відшкодуванню збитків за втрату вантажу, на думку суду, правомірним є нарахування відповідачу пені за прострочення оплати, саме виходячи з облікової ставки НБУ, що діяла у відповідному періоді прострочення, а не у розмірі 0,1% від суми боргу за кожен день прострочення.

Щодо строку нарахування пені з огляду на зазначення в п. 5.3.1 договору про нарахування пені «за кожен день прострочення», суд зауважує наступне.

Так, за ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 16.12.2021 у справі № 925/1386/19, приписами частини 6 статті 232 Господарського кодексу України передбачено період часу, за який нараховується пеня, і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане. Водночас, хоча законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього строку, але такий строк, з урахуванням положень статей 251, 252 Цивільного кодексу України має бути визначений. При цьому перебіг вказаного строку починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок перебігу такого строку не може бути змінений за згодою сторін.

Згідно зі ст. 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

Статтею 252 ЦК України передбачено, що строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

У постанові від 20.08.2021 у справі № 910/13575/20 Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, уточнюючи правову позицію Верховного Суду щодо застосування ч. 6 ст. 232 ГК України, зазначив, що у кожному конкретному випадку господарські суди повинні належним чином проаналізувати умови укладених між сторонами договорів щодо нарахування штрафних санкцій, та встановити, чи містить відповідний пункт договору або певний термін, шляхом вказівки на подію (день сплати заборгованості, день фактичної оплати), або інший строк, відмінний від визначеного ч. 6 ст. 232 ГК України, який є меншим або більшим шести місяців. Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду відхилив доводи заявника касаційної скарги про необхідність врахування правової позиції Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеної у постанові від 10.09.2020 у справі N 916/1777/19, оскільки дійшов висновку про відсутність підстав для відступлення від висновків, викладених у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.11.2019 у справі N 904/1148/19 та від 12.12.2019 у справі N 911/634/19 та уточнив правову позицію Верховного Суду щодо застосування ч. 6 ст. 232 ГК України.

З урахуванням положень ст. 251, 252 ЦК України, суд встановив, що п. 4.2 договору не містять ні іншого строку, відмінного від встановленого ч. 6 ст. 232 ГК України, який є меншим або більшим шести місяців, ні вказівки на подію, що має неминуче настати, ні зазначення "до дати фактичного виконання", тощо.

Умова, передбачена цим пунктом договору ("за кожен день прострочення"), не є такою, що встановлює інший строк нарахування штрафних санкцій, ніж передбачений ч. 6 ст. 232 ГК України.

В свою чергу з огляду на зазначене, суд вважає, що нарахування пені за прострочення виконання зобов`язання з оплати послуг за спірним договором можливо протягом шести місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано згідно з ч. 6 ст. 232 ГК України.

Поряд з цим суд звертає увагу на те, що в п. 7 Розділу IX Прикінцевих положень ГК України передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 232, 269, 322, 324 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Вказаний пункт був введений в дію на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30 березня 2020 року № 540-IX (далі - Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX), який набрав чинності з 2 квітня 2020 року.

Наразі на всій території України діяв карантин, який установлений згідно постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" № 211 з 12 березня 2020 року та продовжувався згідно постанови Кабінету Міністрів України неодноразово, зокрема згідно постанови Кабінету Міністрів України від 25.04.2023 № 383 було продовжено до 30.06.2023.

За таких обставин, дія Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX фактично наділяла суб`єктів господарювання правом нараховувати штрафні санкції більше, ніж за шість місяців.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України відмінено карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Наразі Верховний Суд у постанові від 27.02.2024 року по справі № 911/858/22, проаналізувавши приписи статті 232 Господарського кодексу України з урахуванням положень пункту 7 розділу IX "Прикінцеві положення" Господарського кодексу України констатував, що приписи пункту 7 розділу IX "Прикінцеві положення" Господарського кодексу України продовжували на строк дії карантину можливість нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання більше ніж за шість місяців. При цьому Верховний Суд погодився з обґрунтованим висновком апеляційного господарського суду про те, що збільшення строку нарахування штрафних санкцій не зовсім узгоджується з метою Закону, який спрямований на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19). Водночас, колегія суддів Верховного Суду зауважила, що наведений припис пункту 7 "Прикінцеві положення" Господарського кодексу України є абсолютно визначеним та не передбачає розширеного чи звуженого тлумачення.

Відтак, в даному випадку нарахування пені можливо за період понад шість місяців, визначених частиною шостою статті 232 ГК України, з урахуванням положень пункту 7 розділу IX "Прикінцеві положення" Господарського кодексу України, по 30.06.2023 року.

Таким чином, виходячи з наведеного, судом за допомогою калькулятора підрахунку заборгованості та штрафних санкцій "LІGA 360" здійснено самостійний перерахунок пені на існуючу суму боргу, враховуючи вказаний позивачем період початку прострочення і граничний строк нарахування пені за ч. 6 ст. 232 ГК України з урахуванням положень пункту 7 розділу IX «Прикінцеві положення» ГК України, виходячи з облікової ставки НБУ, що діяла у встановленому періоді прострочення, а саме:

Сума боргуПеріод заборгованостіКількість днів прострочкиРозмір облікової ставки НБУРозмір подвійної облікової ставки НБУ в деньСума пені за весь період прострочення219 386,4507.04.2021 - 15.04.202196,500.036703,24219 386,4516.04.2021 - 22.07.2021987,500.0418 835,56219 386,4523.07.2021 - 09.09.2021498,000.0444 712,30219 386,4510.09.2021 - 09.12.2021918,500.0479 298,38219 386,4510.12.2021 - 20.01.2022429,000.0494 544,00219 386,4521.01.2022 - 02.06.202213310,000.05515 988,16219 386,4503.06.2022 - 30.06.202339325,000.137118 108,05Отже, загальний розмір пені у зв`язку з несвоєчасною сплатою відповідачем відшкодування за втрату вантажу за спірним договором перевезення складає 162189,70 грн.

Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача штрафу згідно з п. 5.13.1 договору суд зазначає наступне.

В п. 5.13. договору передбачено, що у разі настання фінансової відповідальності перевізника (відповідно до п. 5.2., 5.3.) договору, за вартість пошкодженого, знищеного, викраденого або втраченого вантажу (в тому числі фінансові зобов`язання за нараховані штрафні санкції) перевізник у випадку фінансової неспроможності, в якості забезпечення виконання грошових зобов`язань у відповідності до цієї заявки, гарантує вчинення наступних дій: протягом 5 календарних днів з дати виникнення грошових зобов`язань, реалізувати (продати) транспортний засіб з причепом (якщо такий використовувався у перевезенні) який зазначено в заявці, та відшкодувати завдані збитки замовнику отриманими коштами від реалізації ТЗ.

Відповідно до п. 5.13.1 договору у разі порушення п. 5.13. договору перевізник несе штраф у розмірі 30% від вартості пошкодженого, знищеного, викраденого або втраченого вантажу.

Так, як вказує позивач, у зв`язку з порушенням відповідачем п. 5.13 договору останній у відповідності з п. 5.13.1. цього договору несе штраф у розмірі 30 % від вартості пошкодженого, знищеного, викраденого або втраченого вантажу. При цьому, як зазначає позивач, загальна вартість втраченого вантажу становить 425763,26 грн., що встановлено рішеннями по справі № 916/441/21 та № 910/11760/80, відповідно позивачем заявлено до стягнення суму штрафу в розмірі 127728,98 грн. (425763,26 грн. х 30%).

Разом з тим, на думку суду, вказані вимоги позивача щодо нарахування штрафу за п. 5.13.1 договору за невиконання п. 5.13 є безпідставними, оскільки наведений п. 5.13 договору містить відповідні умови, при настанні яких він підлягає застосуванню. Зокрема, у вказаному пункті договору мова йде про настання фінансової відповідальності перевізника (відповідно до п.п. 5.2, 5.3 договору) за вартість пошкодженого, знищеного, викраденого або втраченого вантажу (в тому числі фі нансові зобов`язання за нарахування штрафних санкцій), та саме у випадку фінансо вої неспроможності перевізника, перевізник гарантує вчинення наступних дій: протягом 5 календарних днів з дати виникнення грошових зобов`язань, реалізувати (продати) транспортний засіб з причепом (якщо такий використовувався у перевезенні) який зазначено в заявці, та відшкодувати завдані збитки замовнику отриманими коштами від реалізації ТЗ. Отже, відповідач як перевізник у випадку фінансової неспроможності мав реалізувати транспортний засіб з причепом і потім відшкодувати збитки. Однак, вказані умови п. 5.13 договору не настали, оскільки відповідачем було виконано рішення суду і сплачено вартість втраченого вантажу в повному обсязі, тому відсутні підстави для застосування до відповідача відповідальності у вигляді штрафу за п. 5.13.1 договору.

Щодо вимог про стягнення річних та інфляційних втрат суд зазначає наступне.

Виходячи з системного аналізу чинного законодавства, обов`язок боржника відшкодувати кредитору спричинені інфляцією збитки з нарахуванням процентів річних, випливає з вимог ст. 625 ЦК України.

Зокрема, частиною 2 ст. 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому застосування вказаних положень Кодексу не передбачає наявність вини боржника, оскільки згідно частини 1 цієї ж статті боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Наразі слід зазначити, що згідно положень ЦК проценти річних є самостійною формою цивільно-правової відповідальності за порушення грошових зобов`язань та можуть стягуватися поряд із пенею. Так, розмір таких процентів річних може бути визначений сторонами в договорі. З огляду на те, що договором перевезення № 090118-1 від 09.01.2018 р. не встановлено іншого відсотку річних, відповідно сплаті підлягають саме 3% річних від простроченої суми за весь час прострочення.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням процентів є способом захисту його майнового права та інтересу, суть якого полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Наразі відповідачем не спростовано факт того, що при виконанні спірного договору перевезення з боку відповідача мало місце прострочення виконання зобов`язань з оплати в якості відшкодування збитків, що в свою чергу є порушенням зобов`язання. Слід зазначити, що виходячи з положень ст. 625 ЦК України, право кредитора на стягнення 3% річних та інфляційних втрат не залежить від моменту пред`явлення вимоги про таке стягнення (до моменту погашення боргу або після цього). Зазначена норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов`язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу. При цьому визначальним є наявність факту порушення боржником строків виконання грошового зобов`язання. Таким чином, право кредитора на стягнення 3% річних та інфляційних втрат може бути реалізовано у будь-який момент при наявності вищезазначених вимог, передбачених законодавством.

Тим більш чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому наявні правові підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 625 ЦК України.

При цьому судом встановлено, що за вищенаведеним судовим рішенням у справі № 916/441/21 з відповідача було стягнуто суму 219386,45 грн.

Враховуючи вищенаведене та несвоєчасне виконання відповідачем зобов`язання щодо відшкодуванню позивачу збитків за договором перевезення від 09.01.2018 р., суд вважає, що позивачем цілком правомірно нараховано відповідачу 3% річних у період з 07.04.2021 р. по 16.11.2023 р. (954 дн.) на існуючу у вказаний період суму боргу в розмірі 219386,45 грн., що складають за вірним розрахунком позивача в розмірі 17202,29 грн., що було перевірено судом. Відтак, з відповідача підлягають стягненню 3% річних у розмірі 17202,29 грн.

Так, індекс інфляції це додаткова сума, яка сплачується боржником і за своєю правовою природою є самостійним засобом захисту цивільного права кредитора у грошових зобов`язань і спрямована на відшкодування його збитків, заподіяних знеціненням грошових коштів внаслідок інфляційних процесів в державі. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державною службою статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто зменшення купівельної спроможності гривні.

Згідно роз`яснень, наведених в п. 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" № 14 від 17.12.2013 р., інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця. В листі Верховного Суду України від 03.04.97р. N 62-97 р. також наведені відповідні рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ Верховного Суду України.

Враховуючи викладене, суд зазначає, що факт знецінення або незнецінення грошових коштів і відповідно обґрунтованість заявлених до стягнення збитків від інфляції необхідно встановлювати на момент звернення до суду з позовом про таке стягнення.

З огляду на наявність прострочення виконання відповідачем зобов`язання щодо відшкодуванню позивачу збитків за договором перевезення від 09.01.2018 р, суд вважає, що позивачем цілком правомірно нараховано інфляційні втрати на існуючу суму боргу за період з 07.04.2021 р. по 16.11.2023 р. Враховуючи рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ та наведені положення законодавства, судом було перевірено здійснений позивачем розрахунок інфляційних нарахувань на існуючу суму боргу у вказаний період та встановлено, що розрахунок інфляційних втрат був здійснений позивачем вірно, також вказаний розрахунок відповідачем не спростовано. Відтак, з відповідача підлягають стягненню інфляційні збитки у вказаній сумі 87065,51 грн.

Щодо клопотання відповідача про застосування строку позовної давності до заявлених вимог суд зауважує наступне.

Згідно з положеннями ст. 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За змістом пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України щодо вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) передбачено спеціальну позовну давність в один рік.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України).

Європейським судом з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошено, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою №14902/04 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.ч. 3 та 4 ст. 267 Цивільного кодексу України).

За змістом ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Аналогічна позиція міститься також в постанові 14.08.2018р. Верховного Суду у справі №922/1425/17, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18.

Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст. 267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 Цивільного кодексу України, частина перша якої пов`язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

При цьому, за змістом зазначеної норми (ст. 261 ЦК України) законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.

Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Наразі, як свідчать матеріали справи, позивач про наявність в діях відповідача делікту, що спричинив шкоду, а також вину відповідача її спричиненні стало відомо дійсно у лютому 2018 року. Однак, право на заявлення позивачем вимог про відшкодування шкоди в порядку регресу виникло 12.02.2021 року, що також підтверджено і встановлено рішенням Господарського суду Одеської області від 05.10.2023 року по справі № 916/441/21. При цьому судом було зазначено, що позивачем не пропущено строк для звернення до суду, оскільки додатковою угодою від 19.02.2018р. до Договору перевезення вантажу №0901118-1 від 09.01.2018р. сторони погодили, що позовна давність да договором перевезення вантажу №090118-1 від 09.01.2018р. становить 3 роки, а також позивач набув права стягнення з відповідача збитків після сплати 12.02.2021р. грошових коштів у розмірі 100000,00 грн. 119386,45 грн. відповідно на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Діана Люкс Логістик.

Враховуючи те, що предметом спору є похідна вимога про стягнення з відповідача штрафних санкцій та пені за порушення строків виконання основного зобов`язання, та оскільки позивачем не було попущено строк позовної давності для основної вимоги, а з відкриттям провадження по справі № 916/441/21 такий строк у відповідності до ст. 264 ЦК України перервався.

Крім того, згідно з положеннями пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Вказаний пункт був введений в дію на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 року N 540-IX, який набрав чинності з 02.04.2020 року.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби (COVID-19), спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (зі змінами) на всій території України установлено карантин з 12.03.2020 до 22.05.2020. Надалі дія карантину на всій території України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 продовжувалась постановами Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 № 392, від 22.07.2020 № 641, від 09.12.2020 № 1236, від 17.02.2021 № 104, від 22.09.2021 № 981, від 15.12.2021 № 1336, від 19.03.2022 № 318, від 27.05.2022 № 630, від 19 серпня 2022 № 928, від 23 грудня 2022 № 1423, від 25 квітня 2023 № 383 продовжено до 30.06.2023.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 N 651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України відмінено карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

В силу вищенаведеного, оскільки з 12.03.2020 по 30.06.2023 на території України Кабінетом Міністрів України офіційно був установлений карантин з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОУЮ-19), і встановлена ст. 257, 258 Цивільного кодексу України строк позовної давності, в т.ч. по вимогам щодо стягнення штрафних санкцій, продовжено на строк дії карантину.

Також Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» від 15.03.2022 №2120-ІХ доповнено розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України пунктом 19 такого змісту: «У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії» Указом Президента України від 01.05.2023 № 254/2023, що затверджений Законом України № 3057-ІХ від 02.05.2023, було продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 20 травня 2023 року строком на 90 діб. Указом Президента України від 26.07.2023 № 451/2023, що затверджений Законом України № 3275-ІХ від 27.07.2023, було продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 18 серпня 2023 року строком на 90 діб. Указом Президента України від 06.11.2023 №734/2023, що затверджений Законом України № 3429-ІХ від 08.11.2023, було продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 16 листопада 2023 року строком на 90 діб.

Відтак, суд вважає, що позивач, подавши позов у грудні 2023 року, не пропустив строк позовної давності по заявленим вимогам про стягнення пені, річних та інфляції, а тому клопотання відповідача про застосування строків позовної давності є необґрунтованим.

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального Кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Разом з тим суд зауважує, що при наданні оцінки всім доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).

Вирішуючи питання щодо доцільності надання правової оцінки іншим доводам сторін, суд виходить з того, що Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже, рішення Європейського суду з прав людини суд застосовує у цій справі як джерело права.

Відтак, решті доводам учасників справи суд не вбачає підстав надавати оцінку, оскільки вони не впливають на вищенаведені висновки суду про наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення частково суми пені, річних та інфляційних втрат.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

На підставі повного, всебічного та безпосереднього дослідження наявних в матеріалах справи доказів сукупності з урахуванням всіх обставин справи, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю Транслойд.

Враховуючи часткове задоволення позовних вимог, згідно ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору, понесені позивачем при подачі позову, покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.

Щодо заяви позивача про стягнення витрат на правничу допомогу в розмірі 40000,00 грн. суд зазначає наступне.

Частина 1 ст. 123 ГПК України встановлює, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, серед іншого, належать витрати на професійну правничу допомогу (п. 1 ч. 3 ст. 123 ГПК України).

Частиною 1 ст. 124 ГПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Заявами по суті спору є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 ГПК України).

Як вбачається з матеріалів справи, у позовній заяві позивачем заявлено до стягнення з відповідача 40 000 грн. витрат за надання професійної правничої допомоги.

В ч. 4 ст. 129 ГПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з приписами ч. 2 ст. 16 ГПК України представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Статтею 126 ГПК України встановлено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною 8 ст. 129 ГПК України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Наразі на підтвердження судових витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано копію договору про надання правової допомоги № 54-23 від 01.12.2023 р. та ордер адвоката серії ВТ № 1043049 від 15.12.2023 р.

Як вбачається зі змісту вказаного договору, укладеного між Адвокатським бюро «Адвокатська контора Поліщук Д.О.» (далі - Бюро) ТОВ «Транслойд» (клієнт), Бюро приймає доручення клієнта та бере на себе зобов`язання надати клієнту правову допомогу стосовно нарахування та стягнення з ФОП Санюк Костянтина Михайловича штрафу, пені, інфляційних нарахувань тощо за прострочення сплати коштів за втрачений вантаж по договору № 090118-1 від 09.01.2018 та заявці до нього № 1 від 26.01.2018, що підтверджено рішенням суду по справі № 916/441/21, щодо:

- надання правової інформації, консультації і роз`яснень з правових питань,

- складання звернень (заяв, скарг, пропозицій) та інших документів правового характеру,

- складання та подання процесуальних документів (заперечень, клопотань, претензій, позовних заяв, апеляційних і касаційних скарг, заяв про вжиття заходів забезпечення позову та інших документів відповідно до вимог процесуального законодавства),

- збирання доказів,

- представництва та захисту інтересів клієнта в будь-яких органах державної влади, на підприємствах, в установах, організаціях всіх форм власності та підпорядкування, а також у судах під час здійснення цивільного, господарського адміністративного, кримінального судочинства, провадження у справах про адміністративні правопорушення, органах державної виконавчої служби та органах Національної поліції України, прокуратури та ін.

В п. 2.2 договору визначено, що безпосереднє представництво інтересів клієнта від імені Бюро за цим договором здійснює адвокат Поліщук Дмитро Олександрович на підставі свідоцтва про право зайняття адвокатською діяльністю № 000923, видане 06.02.2018 Радою адвокатів Житомирської області.

Згідно п. 3.1 договору розмір гонорару, який клієнт сплачує Бюро за надану в межах цього договору правову допомогу, становить 40000,00 грн.

Гонорар, визначений в п. 3.1 договору, сплачується клієнтом протягом 5 календарних днів з дня набрання рішенням законної сили незалежно від результату (позитивного чи негативного) судового розгляду.

В п. 5.1 договору встановлено, що цей договір діє з моменту погодження сторонами усіх істотних умов та підписання сторонами тексту договору.

Договір укладений строком на 3 (три) роки (п. 5.2 договору).

Так, представництво позивача в Господарському суді Одеської області під час розгляду справи, зокрема, подання позову та заяв по суті справи, здійснювалось адвокатом Поліщук Дмитром Олександровичем, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями ордеру серії ВТ № 1043049 від 15.12.2023 р. та свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю про право зайняття адвокатською діяльністю серії ЖТ № 000923 від 06.02.2018 року.

Наразі в ч. 5-7 ст. 129 ГПК України передбачено, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат в частині такого перевищення, крім випадків, якщо сторона доведе, що не могла передбачити такі витрати на час подання попереднього (орієнтовного) розрахунку. Якщо сума судових витрат, заявлених до відшкодування та підтверджених відповідними доказами, є неспівмірно нижчою від суми, заявленої в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат (крім судового збору) повністю або частково, крім випадків, якщо така сторона доведе поважні причини зменшення цієї суми.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України);

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;

3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).

Разом з тим чинне процесуальне законодавство також визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Відповідно до частини третьої статті 123 ГПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

За частиною першою статті 124 ГПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Разом із тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 129 ГПК України).

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 126 ГПК України).

Водночас за змістом частини четвертої статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 126 ГПК України).

У розумінні положень частин п`ятої та шостої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі N 927/237/20).

Такі самі критерії, як зазначено вище, застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Визначивши розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, суд здійснює розподіл таких витрат.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Разом з тим у частині п`ятій статті 129 ГПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до частини п`ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку /дії / бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою статті 129 ГПК України, також визначені положеннями частин шостої, сьомої та дев`ятої статті 129 цього Кодексу.

Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

При цьому обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 126 ГПК України).

Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою - сьомою та дев`ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами п`ятою - сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21.

Разом з тим, як випливає зі змісту укладеного між позивачем Адвокатським бюро та договору про надання правової допомоги, сторони погодили фіксовану вартість гонорару 40000,00 грн. незалежно від результатів судового розгляду.

За змістом частини третьої статті 237 Цивільного кодексу України однією з підстав виникнення представництва є договір.

Відповідно до статті 26 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (стаття 1 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність").

За змістом частини третьої статті 27 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

Отже, надання адвокатом правничої допомоги в порядку представництва у суді здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги, який за своєю правовою природою є договором про надання послуг, положення щодо якого містяться, зокрема у Главі 63 Цивільного кодексу України. Зокрема, стаття 903 Цивільного кодексу України передбачає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Глава 52 Цивільного кодексу України регулює загальні поняття та принципи будь-якого цивільного договору, включаючи договір про надання послуг. Згідно зі статтею 632 Цивільного кодексу України, що регулює поняття ціни договору, ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, а якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність").

Системний аналіз наведених вище норм законодавства дозволяє зробити такі висновки:

(1) договір про надання правової допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі (виключення щодо останнього наведені у частині другій статті 27 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність");

(2) за своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 Цивільного кодексу України;

(3) як будь-який договір про надання послуг, договір про надання правової допомоги може бути оплатним або безоплатним. Ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару;

(4) адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення: при фіксованому розмірі для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом на надання послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв;

(5) адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні, що передбачено як положеннями цивільного права, так і Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність";

(6) відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та/або порядку обчислення адвокатського гонорару (як погодинної оплати або фіксованого розміру) не дає як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару;

Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити із встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з положеннями статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність".

У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.

Аналогічні правові висновки Верховного Суду викладені у постановах від 06 березня 2019 року у справі N 922/1163/18, від 07 вересня 2020 року у справі N 910/4201/19.

Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 28 грудня 2020 року у справі N 640/18402/19, визначений у договорі з адвокатом фіксований розмір гонорару не залежить від обсягу послуг і часу, втраченого адвокатом на їх надання, а отже є визначеним.

Отже, виходячи з наведеного та конкретні обставини даної справи, суд вважає, що визначений позивачем розмір відшкодування витрат на професійну правничу допомогу за розгляд даної справи в суді в сумі 40000,00 грн. відповідає критеріям пропорційності, розумності та справедливості.

Проте, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, згідно ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати на професійну правничу допомогу покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог, що складає 24152,52 грн. (266457.50 грн. задов.х 40000,00 грн. / 441291,45 грн. заявл.)

Керуючись ст.ст. 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1.Позов Товариства з обмеженою відповідальністю Транслойд задовольнити частково.

2.Стягнути з фізичної особи-підприємця Санюка Костянтина Миколайовича ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Транслойд (65079, м. Одеса, Куликове Поле, буд.1, кабінет 5, код ЄДРПОУ 37238384) пеню в сумі 162189/сто шістдесят дві тисячі сто вісімдесят дев`ять/грн. 70 коп., 3% річних в сумі 17202/сімнадцять тисяч двісті дві/грн. 29 коп., інфляційні втрати в сумі 87065/вісімдесят сім тисяч шістдесят п`ять/грн. 51 коп., витрати по сплаті судового збору в сумі 3996/три тисячі дев`ятсот дев`яносто шість/грн. 86 коп., витрати за надання професійної правничої допомоги в сумі 24152/двадцять чотири тисячі сто п`ятдесят дві/грн. 52 коп.

3.В решті частини позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено до Південно-західного апеляційного господарського суду в порядку ст.256 ГПК України.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Суддя Ю.І. Мостепаненко