Рішення

від 08.05.2024 по справі 242/545/24

СЕЛИДІВСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

242/545/24

2/242/250/24

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

08 травня 2024 року Селидівський міський суд Донецької області в складі головуючого - судді Черкова В.Г., при секретарі Кідрон О.М., розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Городницького товариства «Дружба» про зобов`язання вчинити певні дії, надання в оренду земельних ділянок,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із зазначеним позовом.

Стислий виклад позиції позивача та заперечення відповідача.

В обґрунтування позову зазначив, що він виявив зацікавленість та інтерес отримати від відповідача в оренду на оренднооплатних умовах дві ділянки землі для використання виключно за чинним призначенням ведення городництва. При цьому позивач абсолютно належним чином намагався подати свої відповідні заяви безпосередньо відповідачу через міську владу та Укрпошту, оскільки офісу відповідача фактично не існує, але з цього нічого не вийшло. У зв`язку з чим, просить зобов`язати відповідача надати йому у оренду на максимально можливий чинний строк(50 років) з належним чинним оформленням, ділянку № 4 та ділянку № 6(згідно графічних матеріалів).

Відповідач відзив на позовну заяву не надав.

Заяви та клопотання сторін.

Позивачем заявлено клопотання про розгляд справи в його відсутність.

Процесуальні дії у справі.

Ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 08.04.2024 року провадження у зазначеній цивільній справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Так, у справі Delcourt v. Belgium Суд зазначив, що „у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення".

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що „стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".

Як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Статтею 6 Конвенції також гарантується право на розгляд справи судом у "розумні строки". Слід відмітити, що у своїй практиці Суд підходив до цієї проблеми дуже індивідуально. Разом із тим, були встановлені певні критерії, в світлі яких слід оцінювати тривалість провадження це: складність справи; поведінка заявника; дії відповідних органів. Ці питання аналізувались судом у справі "Странніков проти України", де Суд дійшов висновку, що тривалість оскаржуваного процесу була надмірною та не відповідала вимозі„ розумності строку".

З урахуванням зазначеного особа, яка не була присутньою під час розгляду справи, має право на адекватну, скорочену процедуру скасування рішення, а тому суд вважає можливим ухвалити заочне рішення у справі на підставі наявних доказів.

Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову.

Судом на підставі наданих матеріалів встановлено, що згідно кадастрового плану земельні ділянки № 4 та № 6 за Договором № 01/12-04 від 15.12.2004 року надано Городницькому товариству «Дружба» для ведення городництва м.Гірник Донецької області, ОСОБА_1 є землекористувачем земельної ділянки №5.

З листа виконавчого комітету Гірницької міської ради від 05.01.2018 року вбачається, що ОСОБА_1 04.01.2018 року звертався до Урядової гарячої лінії з приводу надання земельної ділянки в оренду для ведення городництва та йому було надано відповідь, що навесні він зможе отримати в користування ділянку землі в районі міської лікарні неподалік від місця проживання. Виділити земельну ділянку негайно неможливо із за погодних умов та стану ораних земель.

Згідно листа виконавчого комітету Гірницької міської ради від 23.04.2018 року ОСОБА_1 10.04.2018 року також звертався на Урядову гарячу лінію з приводу надання йому земельної ділянки для постійного користування та йому було надано відповідь про те, що йому було виділено земельну ділянку в ГТ «Дружба» та роз`яснено, що якщо він не згодний з прийнятим рішенням щодо розгляду його звернення, то на підставі ст..16 Закону України «Про звернення громадян» має право на оскарження його в судовому порядку.

Згідно копії заяви позивач 03.10.2023 року звернувся до ГТ «Дружба» через відділення «Укрпошта» з заявою про надання йому в оренду земельних ділянок.

Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Згідно з ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За змістом ч.1 ст. 4 ЦПК України, ст. 15 ЦК України особа має право звернутися до суду у встановленому порядку лише з метою захисту своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з ч.1 ст.5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. При цьому, зі змісту ст.ст.55, 124 Конституції України та ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод випливає, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частиною четвертоюстатті 124 Земельного кодексу Українипередбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Відповідно до частини першоїстатті 626 ЦК Українидоговором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина першастатті 627 ЦК України).

Частиною другоюстатті 792 ЦК Українивстановлено, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокремаЗемельним кодексом України,Законом України «Про оренду землі».

Відповідно до ч.1, ч.2 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам, іноземцям і особам без громадянства, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Частиною 3 ст.124 ЗК Украъни передбачено, що Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначенимчастинами другою,третьоюстатті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленомустаттею 123цього Кодексу.

Згідно ст.123 ЗК України надання у користування земельної ділянки здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). У такому разі розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, визначенихстаттею 122цього Кодексу, крім випадків, коли особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання такого дозволу.

Відповідно до частини першоїстатті 626 ЦК Українидоговором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина першастатті 627 ЦК України).

З 24 лютого 2022 року, відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану"в Україні введено режим воєнного стану.

Відповідно доЗакону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення умов для забезпечення продовольчої безпеки в умовах воєнного стану»від 24.03.2022 р. № 2145-IX визначеноособливості регулювання земельних відносин на час дії воєнного стану, серед яких, зокрема:

Укладення, виконання, зміна, поновлення і припинення договорів оренди землі та набуття права оренди, суборенди земельних ділянок в Україні або окремих її місцевостях, у яких введено воєнний стан, здійснюється з урахуваннямпунктів 27 і 28 розділу X"Перехідні положення" Земельного кодексу України".

Відповідно до п.27 розділу X"Перехідні положення" Земельного кодексу України" Під час дії воєнного стану земельні відносини регулюються з урахуванням таких особливостей: договір оренди земельної ділянки укладається лише в електронній формі, та засвідчується кваліфікованими електронними підписами орендаря і орендодавця; передача в оренду земельної ділянки здійснюється без проведення земельних торгів; формування земельної ділянки з метою передачі її в оренду здійснюється без внесення відомостей про таку земельну ділянку до Державного земельного кадастру (державної реєстрації) та присвоєння їй кадастрового номера, на підставі технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель, яка розробляється за рішенням органу, уповноваженого передавати земельну ділянку в оренду, та затверджується таким органом. Така технічна документація включає лише: пояснювальну записку; матеріали топографо-геодезичних вишукувань; відомості про обчислення площі земельної ділянки; кадастровий план земельної ділянки; перелік обмежень у використанні земельної ділянки; відомості про встановлені межові знаки. Технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель, розроблена відповідно допідпункту 2цього пункту, є додатком до договору оренди землі. Земельна ділянка, формування якої здійснювалося з метою передачі в оренду відповідно допідпункту 2цього пункту, вважається сформованою з моменту укладення договору її оренди і припиняє бути об`єктом цивільних прав з моменту припинення договору її оренди, для укладення якого така земельна ділянка була сформована. У рішенні про передачу в оренду земельної ділянки, сформованої відповідно допідпункту 2цього пункту, та договорі її оренди не зазначаються відомості про кадастровий номер земельної ділянки.

Таким чином, Договір оренди землі- це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. В період дії воєнного стану,а саме з 24 лютого 2022 року договір оренди земельної ділянки укладається лише в електронній формі, та засвідчується кваліфікованими електронними підписами орендаря і орендодавця.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченомуЗемельним кодексом України, або за результатамиаукціону

Як зазначено в підпункті 7 пункту 27 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України, в період дії воєнного стануземельні торги щодо прав оренди, емфітевзису, суперфіцію щодо земельних ділянок сільськогосподарського призначеннядержавної, комунальної власностіне проводяться.

Укладення договору оренди земельної ділянки може бути здійснено на підставі цивільно-правового договору або в порядку спадкування.

Згідно статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як визначено вст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно дост.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно дост.81ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Так, із аналізу вказаних норм права під захистом цивільних прав (охоронюваних законом інтересів) розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права.

Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права (охоронюваного законом інтересу) залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд з`ясовує характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права (охоронюваний законом інтерес) позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Особа, яка звертається до суду з позовом самостійно обирає спосіб захисту, визначає відповідача, предмет та підстави позову та зазначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов.

Так, для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права й охоронювані законом інтереси.

Як неодноразово звертав увагу Верховний Суд, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 року у справі № 925/642/19 зроблені такі висновки: порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

Таким чином, для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до ч.1 ст.158 ЗК України земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування.

З матеріалів справи вбачається, що згідно листа виконавчого комітету Гірницької міської ради від 23.04.2018 року ОСОБА_1 було виділено земельну ділянку в ГТ «Дружба».

Разом з тим, позивач не надав доказів на підтвердження порушення його цивільних прав чи інтересів, отримання відповідачем заяви позивача, укладення договору про оренду земельних ділянок або його не виконання.

Враховуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку, що права позивача на даний час не порушені, позивач обрав невірний спосіб захисту порушеного права або інтересу оскільки, відповідачем не було відмовлено йому у надані земельної ділянки, а тому вказаний позов є передчасно поданим.

Що стосується вимоги щодо зобов`язання надати в оренду земельні ділянки, то слід відмітити, що суди не вправі втручатись в повноваження та діяльність суб`єктів владних повноважень, або ж підміняти їх.

Така позиція суду щодо неможливості підміняти собою органи владних повноважень, повністю узгоджується із позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові Пленуму № 13 від 24 жовтня 2008 року, згідно з якою, суд не може підміняти державний орган, приймаючи замість нього рішення та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, так само й з позицією Європейського суду з прав людини, який неодноразово зазначав, що завдання суду при здійсненні його контрольної функції полягає не в тому, щоб підміняти органи влади держави, і суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою.

Отже, суд не має права втручатися в дискреційні повноваження органу виконавчої влади та перебирати на себе її повноваження.

Статтею 17 ЦК Українивизначено, що орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановленіКонституцією Українита законом.

Наведене свідчить, що захист прав та інтересів особи здійснюється органами державної влади, органами місцевого самоврядування, судом відповідно до своїх дискреційних повноважень.

Водночас, суд не вправі підміняти будь-який орган державної влади або орган місцевого самоврядування, приймати замість нього конкретні рішення чи давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого органу, а тому суд вважає, що позивачем обраний неправильний спосіб захисту порушеного права.

Відповідно до положень частини 2статті 19 Конституції Україниоргани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.

Згідно позиції Верховного суду України, викладеною в постанові Пленуму №13 від 24.10.2008 р., суд не може підміняти державний орган, приймаючи замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень та з позицією Європейського суду з прав людини, який неодноразово зазначав, що завдання суду при здійсненні його контрольної функції полягає не в тому, щоб підміняти органи влади держави, і суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою.

Як випливає зі змісту Рекомендації №R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої 11.03.1980 на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, дискреційними є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».

При цьому, суд не вправі перебирати на себе повноваження державних органів, чи органів місцевого самоврядування, визначених законом, суд не може підміняти орган, до повноважень якого належить прийняття рішення, яке є предметом оскарження, приймати замість нього своє рішення та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта.

Згідно із рішеннями Європейського суду з прав людини по справах: «Класс та інші проти Німеччини» від 06.09.1978, «Фадєєва проти Росії» (Заява № 55723/00), Страсбург, від 09.06.2005, «Кумпене і Мазере проти Румунії» (Заява N 33348/96), Страсбург, від 17.12.2004 - завдання суду при здійсненні його контрольної функції полягає не в тому, щоб підміняти органи влади держави, тобто суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою.

Статтею 19 Конституції Українипередбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.

Суд зауважує, що він є правозастосовуючим органом, тобто, не створюючи нових правових норм, не підміняючи собою органи виконавчої та законодавчої влади, на підставі закону у встановленому процесуальним законом порядку вирішує справи, тому позовна вимога зобов`язати відповідача здійснити затвердження технічної документації не підлягає задоволенню, оскільки вирішення вказаного питання належить до виключної компетенції відповідача та не належить до компетенції суду. Відтак суд не повноважний перебирати функції іншого суб`єкта владних повноважень в реалізації відповідних управлінських функцій і вирішенні питань, віднесених до виключної компетенції такого суб`єкта та зобов`язувати його приймати рішення, які входять до його компетенції чи до компетенції іншого органу.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із принципу диспозитивності цивільного судочинства, визначеного ст. 13 ЦПК України, відповідно до якої суд розглядає справу лише в межах заявлених сторонами вимог і лише на підставі поданих ними доказів, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.5,12, 13, 78, 81, 258, 259, 263, 264, 265, 280-282, 354 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , до Городницького товариства «Дружба»(ЄДРПОУ:26553110), місце знаходження: Донецька область, м.Гірник, вул..Шахтарської Слави, б.3, про зобов`язання вчинити певні дії, надання в оренду земельних ділянок відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається позивачем протягом тридцяти днів безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду.

Суддя В.Г. Черков