Рішення

від 09.05.2024 по справі 916/5341/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" травня 2024 р.м. Одеса Справа № 916/5341/23

Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., розглянувши справу

за позовом: Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (код ЄДРПОУ 26302595, 65039, м. Одеса, вул. Артилерійська, 1)

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Молпродукти" (код ЄДРПОУ 31756281, 67400, Одеська обл., Роздільнянський р-н, м. Роздільна, вул. 40 Років Перемоги, буд. 18)

про стягнення 66070,12 грн.

Позивач Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Молпродукти" про стягнення 66070,12 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов Договору оренди від 22.06.2006 №20/70.

Ухвалою від 18.12.2023 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та вирішено інші процесуальні питання.

Копія ухвали суду про відкриття провадження у справі від 18.12.2023 направлена Товариству з обмеженою відповідальністю "Молпродукти" на адресу, відомості щодо якої містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, та 09.01.2024 повернулась до суду з відміткою поштового відділення про відсутність адресата за вказаною адресою.

Суд враховує, що відповідно до п.5 ч.6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

При цьому суд зауважує, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв`язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т. п., з врахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов`язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (аналогічні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17, постановах Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі №10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі №24/260-23/52-б, від 21.01.2021 у справі №910/16249/19, від 19.05.2021 у справі №910/16033/20, від 20.07.2021 у справі №916/1178/20).

За наведеного суд констатує, що судом було вжито заходів щодо повідомлення відповідача про розгляд даної справи, отже відповідач є належним чином повідомлений про розгляд даної справи господарським судом.

Відзив на позовну заяву, будь-які заяви та клопотання від відповідача не надходили.

Таким чином, суд доходить висновку, що відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на позов у встановлений судом строк.

Разом з тим, стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов`язує учасників судового процесу та їх представників добросовісно користуватись процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України, яка кореспондується із ч.2 ст.178 цього Кодексу, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ст.13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

З урахуванням наведеного, розгляд справи проводився за наявними матеріалами.

Згідно з приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

При цьому, Європейський суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах "Савенкова проти України" від 02.05.2013, "Папазова та інші проти України" від 15.03.2012 року).

Європейський суд, щодо тлумачення положення "розумний строк" в рішенні у справі "Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства" роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

З огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, судом було здійснено розгляд справи поза межами строку, встановленого Господарським процесуальним кодексом України, впродовж розумного строку.

У відповідності до ч.4 ст.240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Судове рішення підписано без його проголошення у відповідності до приписів ч.4 ст.240 ГПК України.

Дослідивши матеріали справи, суд, -

в с т а н о в и в:

11.07.2002 між Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради (далі - орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Молпродукти" (далі - орендар) було укладено договір оренди нежитлового приміщення №20/70, умовами п. 1.1 якого передбачено, що орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування нежитлове приміщення першого поверху і підвалу, загальною площею 95,6 кв. м., розташоване за адресою: м.Одеса, вул.Богдана Хмельницького, буд. 3.

11.07.2002 між Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради та ТОВ "Молпродукти" було підписано акт приймання-передачі приміщення, згідно якого відповідачу було передано у користування нежитлове приміщення першого поверху і підвалу, загальною площею 95,6 кв. м., розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Богдана Хмельницького, буд. 3.

22.06.2006 Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради та ТОВ "Молпродукти" було викладено договір оренди нежитлового приміщення №20/70 від 11.07.2002 у новій редакції (далі - договір №20/70 від 22.06.2006).

Відповідно до п. 1.1. договору №20/70 від 22.06.2006, орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування нежилі приміщення першого поверху і підвалу, загальною площею 95,6 кв. м., розташовані за адресою: місто Одеса, вулиця Богдана Хмельницького, буд. 3.

Згідно з п. 1.3 договору №20/70 від 22.06.2006, договір оренди у новій редакції укладено на період з 22.06.2006 до 22.06.2011, тобто на 5 років.

Умовами п. п. 2.1, 2.2, 2.4 договору №20/70 від 22.06.2006 закріплено, що орендна плата визначається на підставі ст.19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та рішення сесії Одеської міської ради № 4840-IV від 09.11.2005 "Про нову редакцію Методики розрахунку граничних розмірів орендної плати за оренду майна, що знаходиться у комунальній власності територіальної громади міста Одеси". За орендоване приміщення орендар зобов`язується сплачувати орендну плату відповідно до розрахунку, приведеного у додатку 1 до договору, що становить за перший після підписання договору оренди місяць 622,27 грн.

Орендар вносить орендну плату щомісячно до 15 числа поточного місяця, незалежно від результатів його господарської діяльності.

Відповідно до абзаців а, г, е, п. 4.2 договору №20/70 від 22.06.2006, на протязі дії цього договору, крім своєчасного внесення орендної плати, орендар зобов`язаний забезпечувати збереження орендованого приміщення, своєчасно проводити капітальний і поточний ремонт приміщення, запобігати його пошкодженню і псуванню; за свій рахунок проводити протипожежні заходи, нести матеріальну відповідальність за збитки, спричинені пожежею, що виникла в орендованому приміщенні з вини орендаря; застрахувати орендоване приміщення на весь термін дії договору оренди у страховій компанії у порядку, визначеному чинним законодавством, та надати орендодавцю копії відповідних документів, що засвідчують виконання зазначеного обов`язку, протягом 20 днів з моменту укладення цього договору.

Згідно з п. 4.7 договору №20/70 від 22.06.2006, після закінчення строку дії договору чи у випадку його дострокового розірвання орендар зобов`язаний у 15 денний термін передати орендодавцю приміщення за актом у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі його в оренду та відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об`єкта оренди.

Умовами п. 5.2 договору №20/70 від 22.06.2006 встановлено, що за несвоєчасне внесення орендної плати орендар сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочки.

Положеннями п. п. 5.3, 5.6 договору №20/70 від 22.06.2006 передбачено, що у разі невнесення орендарем орендної плати на протязі 3-х місяців з дати закінчення терміну платежу орендодавець має право відмовитися від договору і вимагати повернення об`єкту оренди. У разі відмови орендодавця від договору оренди договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення про відмову від договору. За невиконання або неналежне виконання орендарем обов`язків, передбачених п. 4.1, абз. а, г, е п.4.2. цього договору, орендодавець має право достроково вимагати розірвання договору оренди у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Відповідно до п. 7.6 договору №20/70 від 22.06.2006, договір може бути розірваний на вимогу однієї із сторін за рішенням господарського суду у випадках, передбачених чинним законодавством. Усі зроблені орендарем у приміщенні невід`ємні поліпшення передаються орендодавцю безоплатно.

Відповідно до статті 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", з метою приведення відносин щодо управління об`єктами комунальної власності територіальної громади м.Одеси у відповідність до вимог чинного законодавства України, Одеською міською радою прийнято рішення від 26.07.2017 №2284-VII "Про визнання органу, уповноваженого управляти майном, яке є комунальною власність територіальної громади м.Одеси".

Згідно з вказаним рішенням Одеською міською радою визначено, що Департамент комунальної власності Одеської міської ради є органом, уповноваженим управляти майном комунальної власності територіальної громади м.Одеси, та виступає орендодавцем щодо цілісних майнових комплексів комунальних підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке перебуває у комунальній власності територіальної громади м.Одеси, за виключенням нерухомого майна, повноваження з управління яким передано іншим виконавчим органам Одеської міської ради.

За приписами ч.2 ст.17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції від 03.10.2019), у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Таким чином, договір оренди було продовжено до 22.06.2021.

Як вбачається з матеріалів справи, в червні 2021 року позивач звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до відповідача про розірвання договору оренди нежитлового приміщення №20/70 від 22.06.2006, виселення відповідача з нежитлових приміщень першого поверху і підвалу, загальною площею 95,6 кв. м., які розташовані за адресою: м.Одеса, вул.Богдана Хмельницького, буд. 3, на користь Департаменту, та стягнення із відповідача заборгованості у загальному розмірі 51559,28 грн., яка складається із суми основного боргу у розмірі 49511,54 грн. та пені у розмірі 2047,74 грн.

Так, в межах справи №916/1691/21 господарським судом встановлено відсутність в матеріалах справи №916/1691/21 доказів на підтвердження продовження строку дії договору №20/70 від 22.06.2006 в порядку, визначеному Законом України "Про оренду державного та комунального майна" №157-IX від 03.10.2019, а тому господарський суд дійшов висновку про закінчення строку дії договору в процесі вирішення даного спору, тобто 22.06.2021, а, отже, і про припинення зобов`язань сторін за договором.

Враховуючи закінчення строку дії договору №20/70 від 22.06.2006, а також приймаючи до уваги відсутність в матеріалах справи №916/1691/21 доказів на підтвердження повернення ТОВ "Молпродукти" орендованого приміщення, господарський суд дійшов висновку про наявність правових підстав для виселення відповідача з нежитлових приміщень першого поверху і підвалу, загальною площею 95,6 кв. м., які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Богдана Хмельницького, буд. 3, а з огляду на відсутність доказів на підтвердження належного виконання ТОВ "Молпродукти" зобов`язань щодо сплати орендних платежів, господарський суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення заявлених Департаментом позовних вимог про стягнення орендної плати у розмірі 49511,54 грн. та пені у розмірі 2047,74 грн.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 04.10.2021 у справі №916/1691/21 за позовом позивача до відповідача (а.с. 8-12) провадження у справі №916/1691/21 в частині позовних вимог Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Молпродукти" про розірвання договору оренди нежитлового приміщення №20/70 від 22.06.2006 (в новій редакції), укладеного між сторонами закрито; виселено Товариство з обмеженою відповідальністю "Молпродукти" з нежитлових приміщень першого поверху і підвалу, загальною площею 95,6 кв. м., які розташовані за адресою: м.Одеса, вул.Богдана Хмельницького, буд.3, на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Молпродукти" на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради заборгованість з орендної плати у розмірі 49511,54 грн., пеню у розмірі 2047,74 грн., судовий збір у розмірі 6810,00 грн.

Як зазначає позивач та вказане не спростовується відповідачем, ТОВ "Молпродукти" у добровільному порядку орендоване приміщення за актом, після розірвання договору, не повернуло, у зв`язку з чим позивач звернувся до державної виконавчої служби із заявою про примусове виконання вищевказаного рішення суду. Так, 21.02.2022 державним виконавцем Другого Малиновського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) Філімоновою К.В. був складений Акт державного виконавця при примусовому виконанні рішення суду у справі №916/1691/21, яким засвідчена обставина виселення відповідача з орендованого приміщення (а.с. 13).

Разом з тим, як зазначає позивач, за відповідачем обліковується заборгованість зі сплати орендної плати в розмірі 2840,50 грн. за період з 01.06.2021 по 22.06.2021. Також, у зв`язку із несвоєчасним поверненням об`єкта оренди позивач нарахував та заявив до стягнення 63229,62 грн. неустойки за період з 23.06.2021 по 21.02.2022.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, з огляду на наступне.

За загальними положеннями цивільного законодавства, зобов`язання виникають з підстав, зазначених у ст.11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї ж статті, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Відповідно до ч.1 ст.173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

За змістом ч.1 ст.174 Господарського кодексу України, господарські зобов`язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з ч.1 ст.175 Господарського кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст.193 Господарського кодексу України, суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов`язана сторона має право відмовитися від виконання зобов`язання у разі неналежного виконання другою стороною обов`язків, що є необхідною умовою виконання.

Статтями 525, 526 і 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами, а зобов`язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з ч.1 ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Укладений між сторонами Договір, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, є належною підставою, у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов`язків, та за своєю правовою природою є договором найму (оренди), який підпадає під правове регулювання Глави 58 Цивільного кодексу України.

За приписами ст.759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Відповідно до ст. 761 ЦК України, право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права.

Приписами частин першої, третьої і п`ятої статті 762 Цивільного кодексу України унормовано, що за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за найм (оренду) майна. Плата за найм (оренду) майна вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-IX (з подальшими змінами), орендна плата встановлюється у грошовій формі і вноситься у строки, визначені договором. Орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків провадження господарської діяльності.

Пунктом 2.2. укладеного між сторонами договору визначено, що за орендоване приміщення орендар зобов`язується сплачувати орендну плату відповідно до розрахунку, приведеного у додатку до цього Договору, що становить за перший, після підписання договору оренди, місяць 622,27 грн. без урахування ПДВ та індексу інфляції. Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за минулий місяць на щомісячний індекс інфляції, що друкується Мінстатом України.

Відповідно до п.2.4. договору, орендар вносить орендну плату щомісячно до 15 числа поточного місяця, незалежно від результатів його господарської діяльності

Частиною 3 статті 13 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Як встановлено судом, між сторонами виникли договірні відносини, за якими відповідач зобов`язався своєчасно і у повному обсязі сплачувати орендну плату.

Так, рішенням Господарського суду Одеської області від 04.10.2021 у справі №916/1691/21 було стягнуто з відповідача на користь позивача заборгованість з орендної плати за період з 01.04.2020 по 31.05.2021.

Таким чином, з 01.06.2021 до 22.06.2021 (закінчення строку договору оренди) відповідач зобов`язаний був сплачувати орендну плату.

Згідно поданого позивачем розрахунку, заборгованість з орендної плати за період з 01.06.2021 до 22.06.2021 складає 2840,50 грн.

Також, як встановлено судом, в матеріалах справи відсутні докази здійснення відповідачем повної оплати орендної плати.

Враховуючи, що бездіяльність відповідача, яка виражається у несплаті цих коштів, суперечить вищевказаним нормам права та договору, а також те, що в установленому порядку відповідач обставини, які повідомлені позивачем, не спростував, суд дійшов висновку, що позов в частині стягнення заборгованості з орендної плати в сумі 2840,50 грн. є обґрунтованим, нормативно та документально доведеним, та підлягає задоволенню.

Статтею 785 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем, в тому числі, заявлено до стягнення з відповідача неустойку за період з 23.06.2021 по 21.02.2022.

Позовна вимога про сплату неустойки обґрунтована посиланням на приписи наведеної норми Цивільного кодексу України.

Застосування означеної неустойки обумовлюється тим, що зобов`язання наймача з повернення об`єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди і наймодавець у цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.

В порядку частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України, обов`язковим для суду є врахування обставин невиконання орендарем зобов`язання щодо неповернення майна в контексті його добросовісної поведінки як контрагента за договором оренди та її впливу на обставини неповернення майна орендодавцеві зі спливом строку дії орендних правовідносин.

Для застосування наслідків, передбачених частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов`язання, відповідно до вимог статті 614 Цивільного кодексу України. Тобто судам необхідно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього обов`язку не виконав.

До предмета доказування при розгляді спорів щодо стягнення неустойки в порядку частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України, як подвійної плати за користування орендованим майном після спливу строку дії договору оренди, входять обставини невжиття орендарем належних заходів щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди за наслідком припинення орендних правовідносин за відсутності умов, які б перешкоджали орендарю вчасно повернути майно орендодавцю у визначений договором оренди строк; умисне ухилення орендаря від обов`язку щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди; утримання орендованого майна у володінні орендаря та перешкоджання орендарем в доступі орендодавця до належного йому об`єкта оренди; відсутності з боку орендодавця бездіяльності та невчинення ним дій, спрямованих на ухилення від обов`язку прийняти орендоване майно від орендаря та оформити повернення наймачем орендованого майна.

При розгляді спорів про стягнення неустойки судам необхідно враховувати, що право наймодавця вимагати оплати неустойки відповідно до частини 2 статті 785 Цивільного Кодексу України та обов`язок наймача сплачувати таку неустойку зберігається до моменту повернення наймачем наймодавцю орендованого майна.

Аналогічної позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 31.01.2020 у справі №916/2724/18

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до Акту державного виконавця від 21.02.2022, спірне приміщення звільнено шляхом виселення ТОВ "Молпродукти" з нежитлових приміщень першого поверху і підвалу, загальною площею 95,6 кв. м., які розташовані за адресою: м.Одеса, вул.Богдана Хмельницького, буд. 3.

За змістом статей 610, 611, 612 Цивільного кодексу України, невиконання зобов`язання у погоджений сторонами в договорі строк є порушенням зобов`язання, що зумовлює застосування до боржника наслідків, встановлених договором або законом, зокрема, неустойки згідно з частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України.

Законодавцем у частині 1 статті 614 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

Так позивач за період з 23.06.2021 (тобто з наступного дня після закінчення строку договору оренди) по 21.02.2022 (дата виселення відповідача з орендованого приміщення), заявив до стягнення з останнього неустойку в подвійному розмірі орендної плати за договором оренди нерухомого майна в сумі 63229,62 грн.

Водночас, при визначенні періоду нарахування неустойки позивачем не було враховано положення п.4.7. Договору, відповідно до якого після закінчення строку дії договору чи у випадку його дострокового розірвання, орендар зобов`язаний у 15-денний термін передати орендодавцю приміщення за актом у належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, та відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об`єкта оренди.

Отже, відповідач зобов`язаний був передати майно з оренди до 07.07.2021.

Крім того, позивач безпідставно визначив кінцевий термін нарахування неустойки, оскільки 21.02.2022 відповідач був виселений з орендованого приміщення.

Таким чином, належним періодом нарахування неустойки є з 08.07.2021 по 20.02.2022.

Судом здійснено перерахунок неустойки за липень 2021 та лютий 2022:

1) липень 2021: 7762,30 : 31 х 24 = 6009,52 грн.

2) лютий 2022: 6100,34 : 21 х 20 = 5809,85.

За розрахунком суду, неустойка за період з 08.07.2021 по 20.02.2022 складає 59120,55 грн.

За наведеного, вимоги позивача в частині стягнення неустойки підлягають частковому задоволенню в сумі 59120,55 грн. У задоволенні решти вимог в сумі 4109,07 грн. слід відмовити.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v.Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v.Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України").

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", рішення від 10.02.2010). Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.

За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.

У зв`язку із частковим задоволенням позову витрати по сплаті судового збору за розгляд позову, відповідно до вимог ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на сторони пропорційно задоволеним вимогам.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 233, 236 - 241 ГПК України, суд, -

в и р і ш и в:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Молпродукти" (код ЄДРПОУ 31756281, 67400, Одеська обл., Роздільнянський р-н, м. Роздільна, вул. 40 Років Перемоги, буд. 18) на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (код ЄДРПОУ 26302595, 65039, м. Одеса, вул. Артилерійська, 1) - 2840 (дві тисячі вісімсот сорок) грн. 50 коп. заборгованості з орендної плати, 59120 (п`ятдесят дев`ять тисяч сто двадцять) грн. 55 коп. неустойки, 2517 (дві тисячі п`ятсот сімнадцять) грн. 06 коп. судового збору.

3. У задоволенні решти вимог в сумі 4109,07 грн. відмовити.

4. Судові витрати в сумі 166,94 грн. судового збору покласти на позивача.

5. Наказ видати після набрання рішенням суду законної сили.

Суддя М.Б. Сулімовська

Згідно з ч. ч.1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.

Рішення складено і підписано 09 травня 2024 р.