Рішення

від 30.04.2024 по справі 199/59/23

АМУР-НИЖНЬОДНІПРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 199/59/23

(2/199/123/24)

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

Іменем України

30квітня 2024 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська

у складі: головуючого судді Якименко Л.Г.

за участю секретаря Свержевської В.О.,

прокурора ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпрі цивільну справу за позовом керівника Лівобережної окружної прокуратури міста Дніпра Коршуна Олександра Вікторовича в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_2 , треті особи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , про витребування майна із чужого незаконного володіння, -

В С Т А Н О В И В:

Rерівник Лівобережної окружної прокуратури міста Дніпра Коршун Олександр Вікторович звернувся до суду в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради із позовною заявою до ОСОБА_2 , треті особи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , про витребування майна із чужого незаконного володіння.

В обґрунтування своїх позовних вимог посилається на те, що під час здійснення конституційних повноважень окружною прокуратурою встановлено факт безпідставного набуття речових прав на квартиру АДРЕСА_1 та яка належить до комунальної власності територіальної громади м. Дніпра.

Так, житловий будинок по АДРЕСА_2 , в який увійшла квартира АДРЕСА_3 , зареєстровано за Комунальним житлово-експлуатаційним підприємством «Лівобережжя» на підставі рішень Дніпропетровської обласної ради №385-16/XXIII, №422-16/XXIII від 26.06.2001, №232-10/XXIV від 23.10.2003 та рішення Дніпропетровської міської ради №11,13 від 19.11.2003, про що 01.04.2005 зроблений запис в обліковій книзі №41ЖЮ за реєстровим №2999-24.

У подальшому відповідно до рішення міської ради від 19.09.2018 №45/35 «Про погодження списання з балансу КП «ЖГ Самарського району» ДМР багатоквартирних житлових будинків (зі змінами) та рішення виконкому міської ради від 21.09.2021 №971 «Про погодження актів списання з балансу КП «ЖГ Самарського району» ДМР багатоквартирних житлових будинків було списано з балансу вищевказаного комунального підприємства багатоквартирний житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 . Списання житлового будинку здійснено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №301 від 20.04.2016.

Опрацюванням Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що 14.03.2019 державним нотаріусом П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Бутовою А.Г., на підставі свідоцтва про право власності №71И-16 від 14.09.2016, бланк серії СТА 994898, виданого Департаментом житлового господарства Дніпропетровської міської ради, зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 51,7 кв.м.

Разом із цим, як встановлено з інформації, отриманої від Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради, квартира АДРЕСА_1 у власність громадян шляхом приватизації не передавалась, розпорядженням органу приватизації від 01.07.2016 №3/71-16 (реєстраційний №71И-16) передано у приватну власність квартиру АДРЕСА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Розпорядженням органу приватизації від 23.06.2016 (реєстровий номер 71 Л-16) передано у приватну власність квартиру АДРЕСА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 .

Бланк свідоцтва про право власності серії СТА 994898 департаментом житлового господарства Дніпровської міської ради не видавався. Із зазначеною серією бланки свідоцтв про право власності видавались з номенклатурою НОМЕР_1 та СТА 846001-847000.

У подальшому, ОСОБА_3 здійснено відчуження квартири АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 20.03.2019, фактично через шість днів після реєстрації первинного права власності.

20.06.2019 ОСОБА_4 здійснено відчуження квартири АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_2 на підставі укладеного договору купівлі-продажу.

Відповідно до інформації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур від 11.11.2022, станом на 09.11.2022 у квартирі АДРЕСА_1 зареєстрована одна особа: ОСОБА_2 із 27.06.2019 по теперішній час.

Таким чином, спірне нерухоме майно вибуло із комунальної власності поза волею дійсного власника - територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, із порушенням встановленого чинним законодавством порядку, що є безумовною підставою для витребування такого нерухомого майна у останнього набувача на підставі ст. 388 ЦК України.

Тому, посилаючись на вказані обставини, прокурор просив суд витребувати від ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , на користь територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, ЄДРПОУ 26510514, квартиру АДРЕСА_1 , а також стягнути судові витрати по сплаті судового збору на користь Дніпропетровської обласної прокуратури.

У судовому засіданні прокурор позов підтримав повністю, просив його задовольнити з підстав викладених у ньому, проти заочного розгляду справи не заперечував.

Відповідно до ч.4 ст.223 ЦПК України у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення); за ч.1 ст.280 ЦПК України, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, причину неявки суду не повідомив, заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження, а також відзив на позов до суду не надавав, про дату, час і місце судового засідання повідомлявся належним чином, зі згоди представника позивача суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає вимогам ст.280 ЦПК України.

Треті особи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у судове засіданні не з`явилися, про день та час судового засідання повідомлялися у встановленому законом порядку, причини неявки суду не повідомили.

Вислухавши пояснення прокурора, дослідивши матеріали цивільної справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що житловий будинок по АДРЕСА_2 , до якого увійшла квартира АДРЕСА_3 , зареєстровано за Комунальним житлово-експлуатаційним підприємством «Лівобережжя» на підставі рішень Дніпропетровської обласної ради №385-16/XXIII, №422-16/XXIII від 26.06.2001, №232-10/XXIV від 23.10.2003 та рішення Дніпропетровської міської ради №11,13 від 19.11.2003, про що 01.04.2005 зроблений запис в обліковій книзі №41ЖЮ за реєстровим №2999-24, що підтверджується відповіддю КП «ДМБТІ» ДМР від 29.08.2022 року за №6375 (а.с.39).

У подальшому, відповідно до рішення міської ради від 19.09.2018 №45/35 «Про погодження списання з балансу КП «ЖГ Самарського району» ДМР багатоквартирних житлових будинків (зі змінами) та рішення виконкому міської ради від 21.09.2021 №971 «Про погодження актів списання з балансу КП «ЖГ Самарського району» ДМР багатоквартирних житлових будинків, було списано з балансу вищевказаного комунального підприємства багатоквартирний житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 . Списання житлового будинку здійснено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №301 від 20.04.2016.

Відповідно до інформаційної довідки із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 14.03.2019 державним нотаріусом П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Бутовою А.Г., на підставі свідоцтва про право власності №71И-16 від 14.09.2016, бланк серії СТА 994898, виданого Департаментом житлового господарства Дніпропетровської міської ради, зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 51,7 кв.м (а.с.54-57).

Згідно із відповіддю Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 04.11.2022 року, квартира АДРЕСА_1 у власність громадян шляхом приватизації не передавалась, розпорядженням органу приватизації від 01.07.2016 №3/71-16 (реєстраційний №71И-16) передано у приватну власність квартиру АДРЕСА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Розпорядженням органу приватизації від 23.06.2016 (реєстровий номер 71 Л-16) передано у приватну власність квартиру АДРЕСА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 .

Бланк свідоцтва про право власності серії СТА 994898 департаментом житлового господарства Дніпровської міської ради не видавався. Із зазначеною серією бланки свідоцтв про право власності видавались з номенклатурою НОМЕР_1 та СТА 846001-847000(а.с.32-33).

У подальшому, ОСОБА_3 здійснено відчуження квартири АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_4 , на підставі договору купівлі-продажу від 20.03.2019 року (а.с.24-25).

20.06.2019 ОСОБА_4 здійснено відчуження квартири АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_2 , на підставі укладеного договору купівлі-продажу (а.с.26-28).

Відповідно до інформації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур від 11.11.2022 року, станом на 09.11.2022 рік у квартирі АДРЕСА_1 зареєстрована одна особа: ОСОБА_2 з 27.06.2019 по теперішній час (а.с.36).

За фактом вчинення шахрайських дій, які використовуючи завідомо підроблені документи, набули право власності на об`єкт нерухомого майна, 19.02.2020 розпочато кримінальне провадження №42020042630000061 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.190 КК України (а.с.50).

Відповідно до положеньст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є: 1) верховенство права; 2) повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У відповідності до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частинами 1, 2ст. 5 ЦПК Українипередбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до ч. 1, 2, 3ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно до ч. 1, 2, 3 ст. 13ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ч. 1ст. 56 ЦПК України, у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. При цьому органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, що підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до ч. 3, 4, 5ст. 56 ЦПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Відповідно до п. 3 ч. 1 статті 131-1Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює: представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру"передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом та законом, що регулює виконавче провадження: 1) звертатися до суду з позовом (заявою, поданням); 2)вступати у справу, порушену за позовом (заявою, поданням)іншої особи, на будь-якому етапі судового провадження; 3) ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі у справі, порушеній за позовом (заявою, поданням) іншої особи; 4) брати участь у розгляді справи; 5) подавати цивільний позов під час кримінального провадження у випадках та порядку, визначених кримінальним процесуальним законом; 6)брати участь у виконавчому провадженні при виконанні рішень у справі, в якій прокурором здійснювалося представництво інтересів громадянина або держави в суді; 7) з дозволу суду ознайомлюватися з матеріалами справи в суді та матеріалами виконавчого провадження, робити виписки з них, отримувати безоплатно копії документів, що знаходяться у матеріалах справи чи виконавчого провадження.

Відповідно до ч. 5ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Відповідно до частин 1, 4ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів умістах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від`їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об`єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.

Положеннями ч. 5ст.60ЦК України визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, укладати договори в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійні договори, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідноз положеннями ст.77ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно дост. 78 ЦПК Українисудне бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У силуст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч.ч. 1, 5, 6ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 1 ст. 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Згідно зі ст. 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Як зазначає ч. 4ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно дост. 13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої України приєдналась 17.07.97 року відповідно доЗакону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому.

Відповідно до ч. 1ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

У силуст.317ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Згідност. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Положеннями ст. 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 327 ЦК Українипередбачено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Статтею 330 ЦК Українипередбачено, що, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до закріпленого в ст. 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Так, згідно з ч. 1ст. 388 ЦК України у разі, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Відповідно до правової позиції, викладеної Верховним Судом України упостановах від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14, від 11.02.2015 у справі № 6-1цс15, від 29.06.2016 у справі № 6-1376цс16, Верховним Судом упостановах від 03.07.2019 у справі № 128/2526/16-ц, від 26.05.2020 у справі № 569/11322/17, від 06.10.2021 у справі № 205/5579/10, власник може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, котра є останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно відчужене. Спір про повернення майна, що виникає з договірних відносин або відносин, пов`язаних із застосуванням наслідків недійсності правочину, підлягає вирішенню відповідно до законодавства, яке регулює ці відносини.

Як роз`яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 5постанови від 07.02.2014 N 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст. 328 ЦК України).

Статтею 391 ЦК України передбачене право власника майна вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 4ст.10ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом 2 ч. 1ст.3ЦК України передбачено неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановленихКонституцією Українита законом.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною 1 ст. 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 2 ст. 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124Конституції України тастатті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положенняКонституції Українита Конвенції мають вищу юридичну силу (статті8,9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокремастаттею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Згідно вимог статті 1 Першого протоколу Конвенції про права людини встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Тлумачення цього положення як захисту права власності було здійснено Європейським судом з прав людини у справі "Маркс проти Бельгії", в рішення у якій суд зазначив: "Визнаючи, що кожен має право мирно володіти своїм майном, ст. 1 у своїй суті забезпечує право власності".

У рішенні по справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції" суд нагадує, що втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватися з дотриманням "справедливого балансу" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав. Рішенням у справі "Прессос компанія Нав`єра А.О." та інші проти Бельгії" Європейським судом встановлено, що має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти шляхом ужиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності.

У справі "East/West Alliance Limited" проти України" (N 19336/04) Європейський суд з прав людини (далі - Суд) вказує, що дія статті 13 вимагає надання національного засобу юридичного захисту у спосіб, який забезпечує вирішення по суті поданої за Конвенцією "небезпідставної скарги" та відповідне відшкодування, хоча договірним державам надається певна свобода дій щодо вибору способу, в який вони виконуватимуть свої конвенційні зобов`язання за цим положенням. Межі обов`язків за статтею 13 різняться залежно від характеру скарги заявника відповідно до Конвенції.

Не зважаючи на це, засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці (Kudla v. Polanda N 30210/96).

Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справі "Буланов та Купчик проти України" від 09 грудня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року, вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (рішення у справі "Кутій проти Хорватії" (Kutit v Croatia), N 48778/99, пункт 25, ECHR 2002-II).

Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці, а саме у рішеннях від 13 травня 1980 року в справі "Артіко проти Італії" (пункт 35), від 30 травня 2013 року в справі "Наталія Михайленко проти України" (пункт 32) зазначає, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Ефективний спосіб захисту прав повинен: 1) забезпечити поновлення порушеного права, 2) в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, 3) такий захист повинен бути повним (тобто не частковим), 4) забезпечувати мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії, 5) забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Одне право має захищатися одним позовом.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови ВП ВС від 19.02.20, справа № 210/4458/15-ц (провадження № 14-354цс19); 04.04.20, справа № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19); 16.06.20, справа № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19); 15.09.20, справа № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19).

Одна з умов застосування як віндикаційного, так і негаторного позову відсутність у позивача з відповідачем договірних відносин. В іншому разі захист порушеного права власності здійснюється за допомогою зобов`язально-правових способів. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей387і388 ЦК, є неефективними (Постанова ВП ВС, 14.11.18, справа N 183/1617/16 (провадження N 14-208цс18); Постанова ВП ВС, 18.12.19, справа № 522/1029/18 (провадження N 14-270цс19).

За положеннями статей330,387,388 ЦК Українивласник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першоїстатті 216 ЦК Українине може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями387та388 ЦК України(Постанова ВСУ, 17.12.2014, справа N 6-140цс14).

Частиною 8статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"передбачено, що право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Таким чином, встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , є власністю територіальної громади в особі Дніпровської міської ради, органом приватизації житлового фонду ця квартира у приватну власність будь-якій особі не передавалась, вказана квартира вибула з власності територіальної громади поза її волею.

Зважаючи на викладене, позовні вимогиЛівобережної окружної прокуратури міста Дніпра ОСОБА_11 , заявлені в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, до ОСОБА_2 , треті особи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , про витребування майна із чужого незаконного володіння, підлягають задоволенню, із витребуванням від ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , на користь територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, ЄДРПОУ 26510514, квартиру АДРЕСА_1 .

Ухвалюючи рішення у справі про задоволення позовних вимог, суд враховує те, що відповідно до вимогст. 89 ЦПК Україниоцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт першийстатті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" від 18 липня 2006 року).

Відповідно дост. 141 ЦПК Україниіз ОСОБА_2 підлягає стягненню на користь Дніпропетровської обласної прокуратури понесені витрати по справі по сплаті судового збору в сумі 14216 грн. 08 коп..

На підставі викладеного, керуючись ст. ст.4,12,76-81,83,141,258,259,265,268,352-355 ЦПК України, -

У Х В А Л И В:

Позов керівника Лівобережної окружної прокуратури міста Дніпра Коршуна Олександра Вікторовича в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_2 , треті особи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , про витребування майна із чужого незаконного володіння, - задовольнити.

Витребувати від ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , на користь територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, ЄДРПОУ 26510514, квартиру АДРЕСА_1 .

Стягнути із ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , на користь Дніпропетровської обласної прокуратури (ЄДРПОУ 02909938, отримувач: Державна казначейська служба України у м.Київ, р/р №UA228201720343160001000000291, МФО 820172, код класифікації видатків бюджету - 2800) судові витрати у розмірі 14216 (чотирнадцять тисяч двісті шістнадцять) гривень 08 копійок.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою

відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти

днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було

вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання

заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення

йому повного заочного рішення суду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено вступну та резолютивну частину рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлений 09.05.2024 року.

Суддя Л.Г.Якименко