Рішення

від 14.05.2024 по справі 357/1600/24

БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 357/1600/24

Провадження № 2/357/1734/24

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

14 травня 2024 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючого судді Орєхова О. І. ,

за участі секретаря Вальчук М. В.

розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду № 2 в м. Біла Церква цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Маки» імені О.П. Сем`янівського» про визнання припиненим права оренди землі, -

В С Т А Н О В И В :

В січні 2024 року ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_1 звернувся до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовною заявою до товариства з обмеженою відповідальністю «Маки» імені О.П. Сем`янівського» про визнання припиненим права оренди землі, обґрунтовуючи наступним.

ОСОБА_1 , на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, серія ЯК № 031578 від 12.10.2011 року, належить право власності на земельну ділянку площею 2,909 га, цільове призначення ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 3220482900:01:015:0006, яка розташована на території Узинської міської ради (колишньої Макіївської сільської ради) Білоцерківського району Київської області.

02 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 та приватним акціонерним товариством «Маки» імені О.П. Сем`янівського» було укладено договір оренди землі строком на 7 років щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220482900:01:015:0006.

28 серпня 2017 року приватне акціонерне товариство «Маки» імені О.П. Сем`янівського» (код ЄДРПОУ 03728475) було реорганізовано в товариство з обмеженою відповідальністю «Маки» імені О.П. Сем`янівського».

08 жовтня 2019 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було здійснено державну реєстрацію права оренди за товариством з обмеженою відповідальністю «Маки» імені О.П. Сем`янівського» (код ЄДРПОУ 03728475) строком на 7 років на земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:01:015:0006, номер запису про інше речове право 33647293.

15 червня 2022 року ОСОБА_1 подав директору ТОВ «Маки» Реці В.В. заяву від 15.06.2022 року про відмову від укладення надалі договору оренди з ТОВ «Маки».

Станом на 19.01.2024 року, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, право оренди, за номером запису про інше речове право 33647293, на земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:01:015:0006 зареєстровано за ТОВ «Маки».

ТОВ «Маки» продовжує володіти та користуватися земельною ділянкою з кадастровим номером 3220482900:01:015:0006.

Вважають, що право оренди, за номером запису про інше речове право 33647293, на земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:01:015:0006, яке зареєстровано за ТОВ «Маки», є припиненим, а земельна ділянка підлягає поверненню ОСОБА_1 .

В свою чергу, до закінчення строку дії Договору оренди, відповідач не повідомив позивача про намір продовжити його дію.

Водночас, з 07 квітня 2022 року Законом України № 2145-ІХ розділ X «Перехідні положення» Земельного кодексу України доповнено пунктом 27, за змістом якого під час дії воєнного стану земельні відносини регулюються з урахуванням таких особливостей, зокрема: вважаються поновленими на один рік без волевиявлення сторін відповідних договорів і без внесення відомостей про поновлення договору до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно договори оренди, строк користування земельними ділянками щодо яких закінчився після введення воєнного стану, щодо земельних ділянок сільськогосподарського призначення приватної власності.

Оскільки строк Договору оренди спливав 02.10.2022 року, то він був в силу закону без волевиявлення сторін договору поновлений на один рік, а саме до 02.10.2023 року.

Оскільки строк дії договору оренди землі сплив 02 жовтня 2023 року, то користування відповідачем спірною земельною ділянкою та реєстраційне підтвердження за ним права оренди (володіння та користування, як складових права власності) порушує право власності позивача, а тому саме відповідач порушує це право позивача і, як наслідок, він є належним відповідачем у даній справі.

Проте, з 02 жовтня 2023 року (дата закінчення строку дії договору) по даний час, відповідач не забезпечив та не намагався забезпечити проведення державної реєстрації припинення права оренди за спірним договором оренди землі.

Просив суд визнати право оренди товариства з обмеженою відповідальністю «Маки» імені О.П. Сем`янівського» (код ЄДРПОУ 03728475), номер запису про інше речове право 33647293, на земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:01:015:0006 таким, що припинене, та відсутнім право оренди товариства з обмеженою відповідальністю «Маки» імені О.П. Сем`янівського» (код ЄДРПОУ 03728475) на земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:01:015:0006. Зобов`язати товариство з обмеженою відповідальністю «Маки» імені О.П. Сем`янівського» (код ЄДРПОУ 03728475) повернути ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:01:015:0006. Стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати по справі ( а. с. 1-11 ).

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.01.2024 року ( а. с. 31), головуючим суддею визначено Орєхова О.І. та матеріали справи передані для розгляду.

За відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження суд відкриває провадження у справі протягом п`яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку, передбаченому статтею 185 цього Кодексу ( ч. 1 ст. 187 ЦПК України ).

Ухвалою судді від 24.01.2024 року позовну заяву ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Маки» імені О.П. Сем`янівського» про визнання припиненим права оренди землі було залишено без руху ( а. с. 35-36 ).

Ухвалою судді від 26.01.2024 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у вищевказаній справі. Постановлено провести розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання у справі на 21.02.2024 року ( а. с. 43-44 ).

Ухвалою суду від 13.02.2024 року задоволено клопотання представника відповідача про участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів ( а. с. 53-54 ).

20 лютого 2024 року за вх. № 9915 судом отримано відзив на позовну заяву від представника відповідача адвоката Сперкач С.В., в якому останній зазначав, що товариство з обмеженою відповідальність «Маки» імені О.П. Сем`янівського» (далі - Відповідач) не погоджується з наведеними ОСОБА_1 (далі - Позивач) аргументами та вважає заявлені у позові вимоги, а саме визнати право оренди Відповідача на земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:010015:0006 таким, що припинено, та відсутнім право оренди Відповідача на земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:010015:0006, зобов`язати Відповідача повернути Позивачу земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:010015:0006, а також стягнути з Відповідача на користь Позивача судові витрати, безпідставними.

2 жовтня 2015 року між Позивачем та Відповідачем було укладено Договір оренди (далі - Договір). Відповідно до п. 2 Договору в оренду передається земельна ділянка площею 2,9090 га.Відповідно до п. 5 Договору строк оренди складає 7років.Відповідно до п. 17 Договору земельна ділянка вважається переданою в момент державної реєстрації права оренди.

Така ж умова міститься у ст. 17 Закону України «Про оренду землі»: «Об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом».

Державна реєстрація права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:010015:0006 були зареєстровані 8 жовтня 2019 року. Тобто земельна ділянка з кадастровим номером 3220482900:010015:0006 вважається переданою Відповідачу з 8 жовтня 2019 року.

Тобто у договорі оренди важливим є саме момент передачі майна, про що наголошується у багатьох нормах законодавства.

Як вже зазначалось, в п. 17 Договору земельна ділянка вважається переданою в момент державної реєстрації права оренди, а реєстрація права оренди відбулась 8 жовтня 2019 року, тому з цієї дати починає відлік строк дії договору оренди.

Отже, строк договору має вираховуватися не з 02.10.2015 р., а з 08.10.2019 р. Тобто строк оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3220482900:010015:0006 закінчується 08.10.2026 р., а доводи Позивача не відповідають норм законодавства та є необгрунтованими, у зв`язку з чим, просили відмовити повністю в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( а. с. 55-59 ).

21 лютого 2024 року за вх. № 9962 судом отримано відповідь на відзив ( а. с. 63-65 ).

21 лютого 2024 року протокольною ухвалою закрито підготовче засідання та призначено справу до розгляду по суті на 28.03.2024 року ( а. с. 67-71 ).

В судовому засіданні 28.03.2024 року представник позивач підтримав позовні вимоги, надав пояснення аналогічні викладеним в позовній заяві, просив позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти позовних вимог, надав пояснення аналогічні викладеним у відзиві на позовну заяву.

В судовому засіданні 28.03.2024 року оголошено перерву до 14.05.2024 року ( а. с. 83-88 ).

В судове засідання 14.05.2024 року сторони не з`явилися.

04.04.2024 року за вх. № 19148 судом отримано заяву про розгляд справи без участі від представника позивача ОСОБА_2 , в якій просив розгляд справи здійснювати за відсутності позивача та його представника ( а. с. 93 ).

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце слухання справи повідомлений належним чином, про що в матеріалах справи свідчить протокол судового засідання в режимі відеоконференції від 28.03.2024 року, участь в якому приймав представник відповідача та надавав свої пояснення з приводу позовних вимог позивача та оголошуючи в судовому засіданні перерву до 14.05.2024 року, останній був належним чином повідомлений та відповідно вказана дата була погоджена з учасниками.

Заяв та клопотань з боку представника відповідача на адресу суду не надходило.

Враховуючи, що сторони належним чином повідомлені про дату, час та місце слухання справи, надавали свої пояснення, суд приходить до переконання про можливість проведення судового засідання за відсутністю учасників судового розгляду, враховуючи викладену позицію останніх та за наявними матеріалами справи.

Відповідно до ч. 5 ст. 128 ЦПК України судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.

Відповідно до ч. 3 ст. 211 ЦПК України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.

В свою чергу, сторона позивача скористувалася вимогами ч. 3 ст. 211 ЦПК України.

Тому, суд приходить до висновку про можливість проведення судового засідання за відсутності учасників справи, оскільки наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та прийняття законного і обґрунтованого рішення.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 361/8331/18 від 1 жовтня 2020 року.

В зазначеній постанові Верховний Суд виходив з такого: «якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні».

Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Оскільки учасники судового розгляду в судове засідання не з`явилися, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Суд, дослідивши матеріали справи, враховуючи надані сторонами пояснення в судовому засіданні 28.03.2024 року, приходить до наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Судом встановлені наступні обставини та спірні їм правовідносини.

В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 , на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, серія ЯК № 031578 від 12.10.2011 року, належить право власності на земельну ділянку площею 2,909 га, цільове призначення -ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 3220482900:01:015:0006, яка розташована на території Узинської міської ради (колишньої Макіївської сільської ради) Білоцерківського району Київської області ( а. с. 13-14 ).

02 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 та приватним акціонерним товариством «Маки» імені О.П. Сем`янівського» було укладено договір оренди землі ( а. с. 15-18 ).

Відповідно до п. 2 Договору в оренду передається земельна ділянка площею 2,9090 га з кадастровим номером 3220482900:01:015:0006.

Згідно п. 5 цього Договору, строк оренди складає 7років.

За змістом підпункту 5.1 Договору оренди, сторони дійшли згоди, що, зокрема, по закінченню строку, на який було укладено дійсний договір, орендар має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі).

Відповідно до п. 17 Договору земельна ділянка вважається переданою в момент державної реєстрації права оренди.

Пунктом 39 Договору передбачено, що договір набирає чинності після його державної реєстрації.

Так, 28 серпня 2017 року приватне акціонерне товариство «Маки» імені О.П. Сем`янівського» (код ЄДРПОУ 03728475) було реорганізовано в товариство з обмеженою відповідальністю «Маки» імені О.П. Сем`янівського» ( а. с. 19-23 ), що підтверджується Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Державна реєстрація права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:010015:0006 проведена 08 жовтня 2019 року, що свідчить з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ( а. с. 24-25 ) та Інформації з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку ( а. с. 26-27 ).

Так, 15 червня 2022 року позивач ОСОБА_1 подав директору ТОВ «Маки» Реці В.В. заяву від 15.06.2022 року про відмову від укладення надалі договору оренди з ТОВ «Маки» після закінчення дії договору, повідомляючи, що надалі сам буде обробляти дану йому земельну ділянку ( а. с. 28 ).

Встановлено, що станом на 19.01.2024 року, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, право оренди, за номером запису про інше речове право 33647293, на земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:01:015:0006 зареєстровано за ТОВ «Маки», відповідно, ТОВ «Маки» продовжує володіти та користуватися земельною ділянкою з кадастровим номером 3220482900:01:015:0006.

Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач ( його представник ) вважають, що право оренди, за номером запису про інше речове право 33647293, на земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:01:015:0006, яке зареєстровано за ТОВ «Маки», є припиненим, а земельна ділянка підлягає поверненню ОСОБА_1 .

Відповідно до ч. ч. 1-4 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дні, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин ( фактів ), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 ЦПК України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухвалені судового рішення.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

За змістом наведених приписів способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Іншими словами, це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

В постанові Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 663/1651/21 зроблено висновок, що «згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що однаково означає як наявність права, так і його відсутність або й відсутність обов`язків. Приписи, зокрема, статті 16 ЦК України не передбачають такого способу захисту права та інтересу як визнання договору припиненим, а реалізація таких способів захисту як зміна або припинення правовідношення може відбуватися шляхом розірвання договору.Звертаючись до суду з вимогою про визнання договору припиненим, позивач прагне досягнути юридичної визначеності у відносинах з відповідачем, тобто прагне отримати підтвердження судом припинення певних прав іншої сторони договору. У такому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі N° 905/2260/17 (пункт 59)). Спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала потреби у повторному зверненні до суду. Тому спосіб захисту, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися для захисту інтересу в юридичній визначеності лише в разі неможливості захисту позивачем його права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі N° 522/1528/15-ц (пункт 58), від 22 лютого 2022 року у справі N° 761/36873/18 (пункт 9.21)). Передбачений у пункті 1 частини другої статті 16 ЦК України спосіб захисту цивільних прав та інтересів може стосуватися визнання як наявності права, так і його відсутності. Визнання права у позитивному значенні (визнання існуючого права) та у негативному значенні (визнання відсутності права та відповідного йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у юридичній визначеності (постанови Великої Пала ти Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі N° 916/1415/19 (пункт 6.14) та від 26 січня 2021 року у справі N° 522/1528/15-ц (пункти 54-56)). Підсумовуючи, виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист в суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов`язків сторін (статті 3, 12-15, 20 ЦК України), потрібно зробити висновок про те, що в разі невизнання орендарем припинення його права оренди, таке право підлягає захисту судом шляхом визнання його права на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України. Отже, право орендодавця підлягає судовому захисту за його позовом шляхом визнання права орендаря таким, що припинене, а не шляхом припинення договору оренди землі».

Поряд з цим, за висновками Верховного Суду України, сформульованими в постанові від 21 листопада 2012 року у справі № 6-134цс12, згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2021 року по справі № 916/1415/19, погодилася з такими висновками і вважає, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі N° 513/879/19 зроблено висновок, що «належним способом захисту прав орендодавця, який у цих спірних правовідносинах вважає, що зареєстроване право оренди відсутнє, є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону N 1952-IV судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права оренди відповідача (див. близький за змістом підхід щодо інших правовідносин у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі N 916/1415/19 (пункт 6.14))».

Водночас, у постанові від 16 лютого 2022 року у справі № 926/14/20 Верховний Суд зазначив: «.установивши обставини припинення договору оренди землі у зв`язку з закінченням строку, на який його було укладено, та невиконання відповідачем як орендарем свого обов`язку з повернення об`єкта оренди його власнику, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для зобов`язання відповідача повернути земельну ділянку, яка була предметом цього договору, її власнику. Обставини, що умовами договору не передбачено процедури повернення земельної ділянки, не є підставою для невиконання відповідачем як орендарем свого обов`язку з повернення об`єкта оренди після закінчення строку договору оренди землі, на який його було укладено, що було передбачено як умовами зазначеного договору, так і наведеними вимогами законодавства».

Тому, обраний спосіб захисту порушеного права позивача, а саме визнання припиненим права оренди та відсутнім права оренди відповідача на спірну земельну ділянку, а також зобов`язання відповідача повернути земельну ділянку, яка була предметом цього договору, її власнику є ефективним.

Такої правової позиції дотримується Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 07.12.2022 року у справі № 594/657/19 (провадження № 61-12126св20).

У зазначеній постанові ВС вказав, що право орендодавця підлягає судовому захисту за його позовом про визнання права оренди припиненим, а не шляхом припинення договору оренди землі, як помилково було зазначено судом першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).

Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки в учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків).

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини, відповідно, поділяються на: суворо односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особами. До них відноситься, зокрема, відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору.

Верховний Суд України у своїх постановах неодноразово виснував, що майнові відносини, які виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору, тому, окрім спеціальних актів земельного законодавства - Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та Закону про оренду землі, регулюються загальними нормами цивільного законодавства щодо договору та щодо договору найму.

За змістом статті 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Цивільні права та обов`язки можуть виникати, зокрема, з договорів та інших правочинів.

За умов ч. 2 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За вимог ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

За частиною другою статті 792 Цивільного Кодексу України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються Законом, зокрема Земельним Кодексом України, Законом України «Про оренду землі».

Статтею 1 Закону України "Про оренду землі"(далі Закон № 161-XIV) визначено, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно ч. 1 ст. 2 Закону України «Про оренду землі» (надалі - Закон № 161-XIV), відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно- правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Згідно ч.1 ст. 6 Закону № 161-XIV орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Статтею 13 Закону № 161-XIV визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 14 Закону № 161-XIV, договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Згідно з ч.4 ст.124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Підставою для укладення договору оренди може бути цивільно-правовий договір про відчуження права оренди.

Згідно ст. 16 Закону № 161-XIV укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку.

Відповідно до ст. 17 Закону № 161-XIV об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

Згідно ч.1 , ч. 3 ст. 19 Закону № 161-XIV строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. Дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права.

При передачі в оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства, особистого селянського господарства строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може бути меншим як 7 років, для земельних ділянок сільськогосподарського призначення, переданих в оренду для закладання та/або вирощування багаторічних насаджень (плодових, ягідних, горіхоплідних, винограду), не може бути меншим як 25 років.

За ст.125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Отже, позивач стверджує, що за вищевказаним Договором оренди землі від 02.10.2015 року, строк його дії спливав 02.10.2022 року, в силу закону без волевиявлення сторін, договірбув поновлений на один рік, а саме до 02.10.2023 року, тобто строк дії договору оренди землі сплив 02 жовтня 2023 року, користування відповідачем спірною земельною ділянкою та реєстраційне підтвердження за ним права оренди (володіння та користування, як складових права власності) порушує його право власності, а відповідач ( його представник ) наполягає на тому, що за умовами Договору оренди ( п. 17 ), земельна ділянка вважається переданою в момент державної реєстрації права оренди, а реєстрація права оренди відбулась 08 жовтня 2019 року, тому саме з цієї дати починає відлік строк дії договору оренди, тобто строк оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3220482900:010015:0006 закінчується саме 08.10.2026 року.

Так, у ч. 1 ст. 19 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення, якою, виходячи з системного аналізу норм ч. 1 ст. 638, ч. 3 ст. 639 Цивільного кодексу України (далі - "ЦК України"), ст. 14 Закону України "Про оренду землі", вважається дата, коли сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору оренди землі та підписали його у письмовій формі, якщо тільки сторони не узгодили нотаріальне посвідчення такого договору (у такому випадку договір вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення відповідно до ч. 4 ст. 639, ч. 3 ст. 640 ЦК України). Ця норма не містить гіпотез "якщо інше не передбачено договором" або "якщо інше не передбачено законом або договором", які, водночас, наявні у ч. 3 ст. 6, ч. 1 ст. 7, ч. 1 ст. 11, ч. З ст. 21, ст. 26, ч. 5 ст. 28, ч. 4 ст. 31, ч. 6 ст. 32 Закону України "Про оренду землі", що свідчить про її імперативний характер.

Те, що Договір оренди землі набирав чинності з моменту його укладення сторонами, узгоджується з висновками ВП ВС, викладеними у постанові від 18.04.2023 року у справі № 357/8277/19 та у постанові від 06.03.2024 року у справі № 902/1207/22, в якій зазначено, що договори оренди землі, укладені після 01.01.2013 року, є укладеними і набирають чинності з моменту досягнення згоди щодо всіх істотних умов договору шляхом складання і підписання відповідного письмового документу. Для вирішення справи № 357/8277/19 та № 902/1207/22, так само як і цієї справи, мав вирішальне значення момент укладення і набрання чинності договором оренди землі, на підставі якого грунтуються позовні вимоги, згідно з законодавчим регулюванням, що діє після 01.01.2013 року, коли змінилося регулювання цього моменту. Висновки, сформульовані ВП ВС у справі № 357/8277/19 та у справі № 902/1207/22, стосуються моменту набрання чинності договорами оренди землі, укладеними після 01.01.2013 року, і договори оренди землі були укладені позивачами в обох справах після вказаної дати. Наведене свідчить про подібність спірних правовідносин у цій справі та справі № 357/8277/19 та у справі № 902/1207/22 і, відповідно, необхідність їх врахування судом під час вирішення цієї справи згідно з вимогами ч. 4 ст. 263 ЦПК України.

Отже, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 березня 2024 року у справі № 902/1207/22 (провадження № 12-80гс23), виклала позицію, що договори оренди землі, укладені після 01.01.2013 року, є укладеними і набирають чинності з моменту досягнення згоди щодо всіх істотних умов договору шляхом складання і підписання відповідного письмового документу, тому при вирішенні даної справи, суд застосовує саме останні позиції Великої Палати Верховного Суду на час розгляду вищевказаної справи.

Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи № 755/10947/17 у своїй постанові від 30 січня 2019 року зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати.

Отже, з урахуванням наведеного, строк дії Договору оренди землі має обчислюватися саме від дати його укладення - 02.10.2015 рокута, відповідно, мав би закінчитися 02.10.2022 року.

Відтак, до нього підлягали застосуванню норми підп. 1 п. 27 Перехідних положень ЗК України і його дію в силу цих норм було автоматично поновлено на один рік до 02.10.2023 року.

Цим Законом до Перехідних положень ЗК України було додано п. 27 для врегулювання особливостей земельних відносин під час дії воєнного стану. У підп. 1 цього пункту було передбачено, що вважаються поновленими на один рік без волевиявлення сторін відповідних договорів і без внесення відомостей про поновлення договору до ДРРПНМ, зокрема, договори оренди щодо земельних ділянок сільськогосподарського призначення, строк оренди за якими закінчився після введення воєнного стану. Ця норма набрала чинностіразом з вказаним Законом 07.04.2022 року і діяла у такійредакції до 19.11.2022 року, коли набрав чинності Закон України від 19.10.2022 року № 2698-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення системи оформлення прав оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення та удосконалення законодавства щодо охорони земель", яким абзац перший підп 1 п. 2 після слів "воєнного стану" було доповнено словами "до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення системи оформлення прав оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення та удосконалення законодавства щодо охорони земель", тобто цим Законом.

У постанові від 29.03.2023 року у справі № 563/376/22-ц Верховний Суд зазначив, що аналіз наведених положень ЗК України дає підстави для висновку, що у період із 07.04.2022 року до 19.11.2022 року договори оренди землі, строк яких сплинув у цей проміжок часу, були поновлені на один рік без волевиявлення сторін договору і внесення відповідної інформації до ДРРПНМ.

Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що договір оренди від 02.10.2015 року, укладений між ОСОБА_1 та приватним акціонерним товариством «Маки» імені О.П. Сем`янівського», мав би закінчитися 02.10.2022 року, але до нього підлягали застосуванню норми підп. 1 п. 27 Перехідних положень ЗК України і його дію в силу цих норм було автоматично поновлено на один рік до 02.10.2023 року.

З урахуванням наведеного, суд приходить до переконання, що строк вищевказаного договору оренди закінчився саме 02.10.2023 року.

Згідно умов ст. 31 Закону № 161-XIV та п. 32 Договору оренди, дія договору припиняється у разі, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено.

Враховуючи вищенаведене, суд не погоджується з доводами відповідача ( його представника ), що реєстрація права оренди відбулась 08 жовтня 2019 року, тому саме з цієї дати починає відлік строк дії договору оренди.

До того ж, як встановлено в судовому засіданні, після укладення договору оренди землі ( його підписання 02.10.2015 року ), відповідач здійснив державну реєстрацію права оренди лише 08.10.2019 року, після спливу чотирьох років.

Відповідно до висновку, сформульованого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі N 147/66/17, добросовісність - це певний стандарт поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (пункт 55 постанови). Принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації їхніх прав і передбаченого договором та/або законом виконання їхніх обов`язків (пункт 60 постанови). Введення у цивільне законодавство принципу добросовісності є заходом, спрямованим на зміцнення моральних засад цивільно-правового регулювання. Саме з позиції моральності слід підходити до оцінки поведінки суб`єкта права як добросовісного або недобросовісного (пункт 61 постанови).

У частині першій статті 777 ЦК України закріплено переважне право наймача, який належно виконує свої обов`язки за договором, на укладення договору на новий строк та передбачено певну процедуру здійснення цього права.

В постанові від 22.09.2020 по справі № 159/5756/18 Великою Палатою Верховного Суду викладено висновок: «статтею 33 Закону України «Про оренду землі» було визначено алгоритм дій орендаря та орендодавця за наявності наміру поновити договір оренди землі та визначено певні правові запобіжники для захисту орендаря, як більш уразливої сторони в цих правовідносинах, від умисного й безпідставного ухилення орендодавця від продовження орендних правовідносин за відсутності для цього підстав та за наявності добросовісної поведінки орендаря. При цьому законодавець ототожнив поняття «переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк» та «поновлення договору оренди землі», використовуючи конструкцію «поновлення договору оренди землі» як для підстави такого поновлення, передбаченої частинами першою-п`ятою, так і для підстави, передбаченої частиною шостою цієї статті, що свідчить про їх логічну послідовність.

Так, дійсний орендар, який добросовісно виконував свої обов`язки за договором оренди землі, має переважне право перед іншими особами на продовження цих орендних правовідносин. Маючи такий намір, він (орендар) зобов`язаний до закінчення строку оренди землі (у строки, визначені частиною другою статті 33 вказаного Закону) повідомити про це орендаря та надіслати проект додаткової угоди. Мета такого повідомлення - запобігання укладення орендодавцем договору оренди з іншою особою у зв`язку з відсутністю в нього інформації про наявність наміру в дійсного орендаря продовжувати орендні правовідносини. При цьому таке завчасне повідомлення з надсиланням проекту додаткової угоди є передумовою для зміни сторонами умов договору оренди під час його поновлення (укладення на новий строк). Орендодавець, розглянувши у місячний термін таке повідомлення і проект додаткової угоди, за необхідності узгодивши з орендарем істотні умови, зобов`язаний або укласти додаткову угоду про поновлення договору оренди землі, або повідомити орендаря про наявність обґрунтованих заперечень щодо поновлення договору оренди землі шляхом надсилання листа-повідомлення про прийняте рішення (частини перша - п`ята статті 33 Закону України «Про оренду землі»).

У разі, якщо орендодавець протягом одного місяця після закінчення строку договору оренди землі не надіслав орендареві такого листа-повідомлення про наявність заперечень щодо поновлення договору, про яке йшлося вище, а орендар продовжував користуватися земельною ділянкою після його закінчення, то такий договір вважатиметься поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, без можливості внесення змін до умов договору оренди (частина шоста статті 33 Закону України «Про оренду землі»).

При цьому додаткова угода про поновлення договору оренди землі має бути укладена в обов`язковому порядку, а за наявності відмови чи ухилення орендодавця від її укладення після дотримання усіх перелічених вище умов - орендар може оскаржити такі дії орендодавця в судовому порядку.

Тобто виникненню в орендодавця обов`язку прийняти рішення про поновлення договору оренди землі або про наявність заперечень щодо такого поновлення договору з надсиланням відповідного листа-повідомлення має передувати звернення орендаря з повідомленням про намір продовжити орендні правовідносини, до якого має бути додано проект додаткової угоди. Факт порушення орендодавцем місячного терміну для направлення орендареві листа-повідомлення про прийняте ним рішення у відповідь на вчасно надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди дає орендареві підстави розраховувати на можливість поновлення договору оренди землі в силу закону, а саме частини шостої статті 33 Закону України «Про оренду землі»), І саме у такому випадку відсутність листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі можна кваліфікувати як «мовчазну згоду» орендодавця на поновлення договору та той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором».

Отже, для застосування частини першої статті 33 Закону № 161-X1V та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди згідно з частинами другою-п`ятою цього Закону необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов`язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень та своє рішення ( постанова ВП ВС справа № 709/433/17 від 5 червня 2019 року, від 21 листопада 2018 року №530/212/17).

В свою чергу, відповідач не скористався своїм переважним правом перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк ( пп. 5.1 Договору оренди ).

Оскільки до закінчення строку дії Договору оренди відповідач не повідомив позивача про намір продовжити його дію, додаткової угоди про його поновлення укладено не було, то дія Договору оренди припинилася як встановлено судом 02.10.2023 року і, як наслідок, припинилося право оренди відповідача на спірну земельну ділянку, а відповідно і відсутнє право оренди відповідача на вищевказану земельну ділянку.

Так, визнання відсутнім права оренди, є належним способом захисту, про що зроблено відповідний правовий висновокВелика палата Верховного Суду у справі №513/879/19.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей (записів) про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; після початку відображення таких відомостей (записів) у цьому реєстрі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпують свою дію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі N 359/3373/16-ц (пункт 152)). Тому належним способом захисту прав орендодавця, який у цих спірних правовідносинах вважає, що зареєстроване право оренди відсутнє, є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону N 1952-IV судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права оренди відповідача (див. близький за змістом підхід щодо інших правовідносин у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі N 916/1415/19 (пункт 6.14)).

Такої ж позиції дотримується і ВП ВС в постанові від 29 листопада 2023 року у справі № 513/879/19 (провадження № 14-49цс22).

Оскільки строк дії договори оренди закінчився, відповідач не скористувався переважним правом, додаткової угоди про його поновлення укладено не було, тому вимоги позивача в частині визнання право оренди ТОВ «Маки» імені О.П. Сем`янівського» на земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:01:015:0006 таким, що припинене та відсутнім такого права у відповідача є такими, що підлягають задоволенню.

Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такий висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 48/340, від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

У разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов`язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором. Орендар не має права утримувати земельну ділянку для задоволення своїх вимог до орендодавця (ч. 1 ст. 34 Закону України «Про оренду землі»).

За умов п. 18 Договору оренди, після припинення дії договору орендар повертає орендодавцеві земельну ділянку у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому він одержав її в оренду.

Закон пов`язує виникнення права оренди земельної ділянки з моментом державної реєстрації цього речового права, а з моменту реєстрації припинення речового права оренди земельна ділянка вважається повернутою (постанова Верховного Суду від 28.09.2022 року у справі № 663/1651/21).

Саме відповідач має довести повернення земельної ділянки орендодавцеві (постанова Верховного Суду від 30.03.2020 року у справі № 484/4968/18).

Станом на 19.01.2024 року, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, право оренди, за номером запису про інше речове право 33647293, на земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:01:015:0006 зареєстровано за ТОВ «Маки», зазначене не було спростовано.

Навпаки, як встановлено, відповідач продовжує користуватися спірною земельною ділянкою.

Відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною 1, 2 ст. 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Статтею 34 ЗУ «Про оренду землі» передбачено, що у разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов`язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором. Орендар не має права утримувати земельну ділянку для задоволення своїх вимог до орендодавця.

Оскільки відповідач користується належною на праві власності позивачу земельною ділянкою за відсутності такого права, про що встановлено вище, вимога позивача в частині зобов`язання відповідача повернути останньому вказану вище земельну ділянку є також такою, що підлягає задоволенню.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кінцевому результаті ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту)(пункт 145 рішення ЄСПЛ від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. theUnitedKingdom, заява № 22414/93) та пункт 75 рішення ЄСПЛ від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках ( ч. 1 ст. 13 ЦПК України ).

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

За таких обставин, суд дослідивши та проаналізувавши докази у справі, керуючись завданнями цивільного судочинства щодо справедливого розгляду і вирішення цивільних справ, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Маки» імені О.П. Сем`янівського» є такими, що підлягають до задоволення в повному обсязі.

Окрім цього, позивач ( його представник ) звертаючись до суду з позовною заявою просили стягнути з відповідача судові витрати по справі.

В позовній заяві зазначалося, що попередній ( орієнтовний ) розрахунок сум судових витрат, які поніс позивач і які очікує понести складаються зі сплаченого судового збору та витрат на правову допомогу в орієнтовному розмірі 30 000 грн.

Звертаючись до суду з клопотанням про долучення доказів, отримано судом 06.03.2024 року, представником позивача додано докази розміру судових витрат понесених на правову допомогу, де сума становить 29 999 гривень.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи ( ч. 1 ст. 133 ЦПК України ).

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин 1-6 ст.137 ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява N 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року N 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі - Закон N 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону N 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону N 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону N 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону N 5076-VI).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Також, зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Зазначена правова позиція міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 301/1894/17.

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі N 755/9215/15-ц).

У постанові Великої Палати Верховного Суду по справі №751/3840/15-ц від 20 вересня 2018 року суд зазначає, що на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.

ВС зауважив, що у постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18 (провадження № 61-9124св20) вказано, що «склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких втрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких втрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

На підтвердження розміру понесених позивачем витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги в суді в матеріалах справи міститься: Договір № 125/Ц про надання правничої ( правової ) допомоги від 01.01.2024 року ( а. с. 79-80 ); Додаток № 1 до договору про надання правничої ( правової ) допомоги від 01.01.2024 року ( а. с. 82 ); Розрахунок витрат на правничу ( правову ) допомогу на підставі договору № 125/Ц від 04.01.2024 року, складеного 21.02.2024 року ( а. с. 78 ); Акт про надання правничої ( правової ) допомоги від 21.02.2024 року ( а. с. 81 ); Рахунок-фактуру № 125/Ц від 04.01.2024 року ( а. с. 77 ); квитанцію до платіжної інструкції на переказ готівки на суму 29 999 грн., яку ОСОБА_1 перерахував на АБ «Романа Плаксія» за надання правової допомоги № 125/Ц від 04.01.2024 року ( а. с. 76 ).

Отже, позивачем доведено понесення останнім витрат на правову допомогу у розмірі 29 999 грн.

Під-час розгляду справи, з боку сторони відповідача ( його представника ) не надходило жодних клопотань, як і клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу.

Так, не надходження з боку сторони клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, виключає можливість суду на зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Така правова позиція міститься в постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.

В постанові Верховного Суду від 01.12.2021 року у справі № 607/14338/19-ц зазначено, що матеріали справи не містять клопотання Особа_1 про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, а підстави для самостійного вирішення судом питання про зменшення цих витрат з урахуванням наведених обставин відсутні.

Аналогічної позиції дотримується ВС КЦС у справі № 523/3904/19 від 09.02.2022 року.

Хоча, звертаючись до суду з вказаною вище позовною заявою, в ній зазначалося, що в процесі розгляду справи позивач планує понести витрат на правову допомогу орієнтовно в розмірі 30 000 грн.

Таку позовну заяву було отримано відповідачем, ознайомлено з нею та направлено до суду відзив, але жодних заперечень стосовно витрат на правову допомогу в ньому не зазначалося.

Окрім цього, докази понесення таких витрат були долучені до справи з боку представника позивача 06.03.2024 року, тобто до судового засідання, яке відбулося 28.03.2024 року на якому був присутнім представник відповідача та з боку представника позивача наголошувалося про це.

В свою чергу, відповідач знаючи про це, не ознайомився та після оголошення перерви в судовому засіданні ( 28.03.2024 року ) до 14.05.2024 року, також жодних клопотань з цього приводу суду не направив.

Отже, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.

Однак, при визначені розміру витрат понесених позивачем на правову допомогу, які підлягають стягненню з відповідача, суд враховувує правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 про те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2020 року у справі № 760/11145/18, про те, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг, врахувавши складність справи, обсяг виконаної адвокатом роботи, виходячи з конкретних обставин справи.

Також Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21).

Також, судом враховується правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 12.05.2020 зі справи №904/4507/18.

У зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі №904/4507/18, колегія суддів зазначає, що в контексті правовідносин, які склались у даній справі, суд апеляційної інстанції при визначенні суми витрат на професійну правничу допомогу пов`язаних із розглядом справи №910/7540/19 в суді апеляційної інстанції повинен був не обмежуватись лише посиланням на те, що вказана сума є "фіксованим гонораром", визначеним відповідачем 1 та адвокатом, а повинен був надати оцінку заявленій ПАТ "Оболонь" сумі на предмет її обгрунтованості, необхідності та неминучості, в частині такого перевищення та відповідно оцінити, чи відповідають такі витрати, критерію реальності та розумності їхнього розміру.

У пункті 4.16 постанови від 30.11.2020 у справі № 922/2869/19 Верховний Суд вказав, що висновки «суд має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, за клопотанням іншої сторони» та «суд має право зменшити суму судових витрат, встановивши їх неспіврозмірність, незалежно від того, чи подавалося відповідачами відповідне клопотання» не є тотожними за своєю суттю, і фактично другий висновок відповідає викладеному в пункті 6.1 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, що «під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. Суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи».

За таких обставин, колегія суддів у справі № 922/2869/19 вказала, що висновки судів про часткову відмову стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу адвоката з підстав пов`язаності, необґрунтованості та непропорційності до предмета спору не свідчать про порушення норм процесуального законодавства, навіть, якщо відсутнє клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до конкретної та послідовної практики Верховного Суду, визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо ( постанова Верховного Суду від 14.07.2021 у справі №808/1849/18 ).

У разі неспівмірності розміру витрат на правову допомогу суд самостійно визначає розмір судових витрат ( постанова Верховного Суду від 08.02.2022 у справі №160/6762/21 ).

ВП ВС в постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, зауважила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи, чи були вони фактично здійснені, та оцінювати їх необхідність.

Суд акцентує увагу на позиції Великої Палати Верховного Суду, що під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду (зазначена позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №755/10947/17).

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Згідно з п. 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 № 23-рп/2009 у справі № 1-23/2009, яке відповідно до ст. 1512 Конституції України є обов`язковим, остаточним і не може бути оскаржено, зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать: консультації та роз`яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво тощо.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів ( ч. 1 ст. 89 ЦПК України ).

Так, в Акті про надання правничої ( правової ) допомоги від 21.02.2024 року вказано найменування робіт та послуг, наданих виконавцем, кількість годин, враховуючи вартість за одну годину 3000 грн., склало 29 999 грн.

Отже, підготовка та складання позовної заяви склало 7 годин, вартість 21 000 грн.; підготовка та складання відповіді на відзив склало 2 години, вартість 6 000 грн.; участь у судовому засіданні ( 1 засідання ), вартість 2 999 грн.

Отже, суд перш за все має визначити, чи є обґрунтованим визначений розмір і чи є підстави для відмови стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково.

Такої правової позиції дотримується Верховний Суд в постанові від 11.11.2021 № у справі 910/7520/20.

В зазначеній постанові Верховний Суд вказав, доводи суду апеляційної інстанції, що зменшення витрат на оплату професійної правничої допомоги безпосередньо пов`язане з наявністю клопотання, є неправильними, оскільки перш за все суд має визначити, чи є обґрунтованим визначений розмір і чи є підстави для відмови стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 ст. 129 ГПК України.

Також суд зазначає, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалене рішення, понесених збитків, але й спонукання боржника утримуватися від вчинення дій, що в подальшому спричиняють необхідність поновлення порушених прав та інтересів позивача (подібний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 04.10.2021 від №640/8316/20, від 21.10.2021 у справі №420/4820/19 тощо).

Такої правової позиції дотримується і Верховний Суд в постанові від 07.02.2022 у справі № 910/20792/20 та в постанові від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17.

При визначенні суми відшкодування суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг, що відповідає позиції Верховного Суду викладеній у постанові від 23.04.2019 року у справі №826/9047/16 (касаційне провадження №К/9901/5750/19).

Отже, відповідними нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін (п.п. 33-34, 37 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19).

Виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг,з урахуванням складності та значення справи для позивача та її об`ємності, суд приходить до висновку, щорозмір витрат позивача на професійну правничу допомогу в розмірі 29 999 грн. не відповідає критеріям співмірності, реальності та розумності розміру, є значно завищеним, а отже з відповідача підлягають стягненню на користь позивача витрати на правову допомогу у розмірі10 000 грн.

Поняття судових витрат міститься в п. 1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах", де судові витрати передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв`язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв`язку з вирішенням конкретної справи.

Судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом (ст. 1 Закону України Про судовий збір).

Судові витрати - це передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, що беруть участь у справі, понесені ними у зв`язку з розглядом справи і рішенням, а у випадках звільнення від сплати цих людей - це витрати держави, яку воно несе у зв`язку з рішенням конкретної справи.

Згідно із п. 1 ч.ч.1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача.

Так, при зверненні до суду з вищевказаними позовними вимогами з боку позивача було сплачено судовий збір у розмірі 1 937,92 гривень, сплата яких документально підтверджується наявною в матеріалах справи квитанцією ( а. с. 30 ).

Оскільки позовні вимоги позивача підлягають задоволенню, то у відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у вищевказаному розмірі, який був понесений останнім при зверненні до суду.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст. 59 Конституції України, ст. ст. 124, 125, 148-1 ЗК України, підп. 1 п. 27 Перехідних положень ЗК України, ст. ст. 3, 11,15, 16, 202, 204, 205, 207, 316, 317, 526, 626-629, 638,777, 792 ЦК України, ст. ст. 2, 4, 5, 10, 12, 13, 19, 76, 77, 81, 82, 89, 128, 133, 137, 141, 211, 247, 258-265, 273, 353-355 ЦПК України, Законом України "Про оренду землі", Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», п. 1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах", Законом України Про судовий збір, суд, -

У Х В А Л И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Маки» імені О.П. Сем`янівського» про визнання припиненим права оренди землі, - задовольнити.

Визнати право оренди товариства з обмеженою відповідальністю «Маки» імені О.П. Сем`янівського» (код ЄДРПОУ 03728475), номер запису про інше речове право 33647293, на земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:01:015:0006 таким, що припинене.

Визнати відсутнім право оренди товариства з обмеженою відповідальністю «Маки» імені О.П. Сем`янівського» (код ЄДРПОУ 03728475) на земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:01:015:0006.

Зобов`язати товариство з обмеженою відповідальністю «Маки» імені О.П. Сем`янівського» (код ЄДРПОУ 03728475) повернути ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) земельну ділянку з кадастровим номером 3220482900:01:015:0006.

Стягнути з відповідача товариство з обмеженою відповідальністю «Маки» імені О.П. Сем`янівського» (код ЄДРПОУ 03728475) на користь позивача ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати понесені на правову допомогу у розмірі 10 000 гривень та судовий збір в сумі 1 937,92 гривень, загалом 11 937,92 гривень ( одинадцять тисяч дев`ятсот тридцять сім гривень дев`яносто дві копійки ).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 ( адреса фактичного проживання: 8180, Мюлівег 17 Бюлах, РНОКПП: НОМЕР_1 );

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Маки» імені О.П. Сем`янівського»(адреса місцезнаходження: 09140, Київська область, Білоцерківський район, с. Макіївка, вул. Гагаріна, буд. 7, ЄДРПОУ: 03728475 ).

Повне судове рішенняскладено 14 травня 2024 року.

Рішення надруковано в нарадчій кімнаті в одному примірнику.

Суддя О. І. Орєхов