Вирок

від 17.05.2024 по справі 188/357/24

ПЕТРОПАВЛІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 188/357/24

Провадження № 1-кп/188/183/2024

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 травня 2024 року Петропавлівський районний суд Дніпропетровської області у складі головуючого судді ОСОБА_1 ,

при секретарі судового засідання ОСОБА_2 ,

розглянувши у підготовчому судовому засіданні угоду про визнання винуватості у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 42023042130000038 від 14 вересня 2023 року, що надійшла 08 лютого 2024 року від прокурора Першотравенської окружної прокуратури ОСОБА_3 , стосовно

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який є народженим у с. Цир Любешівського району Волинської області, громадянин України, освіта середня спеціальна, проживає та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимий,

за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України,

за участю прокурора ОСОБА_5 ,

обвинуваченого ОСОБА_4 ,

захисника ОСОБА_6 ,

В С Т А Н О В И В:

Відповідно до вимог статті 14 Конституції України земля є національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави.

Згідно з частиною 1 статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Відповідно до частини 3 статті 79 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Частинами 1, 2 ст. 116 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають право власності на право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. Набуття права на землю громадянами та юридичним особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Статтею 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Згідно зі ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки вникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до частини 1 статті 211 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи несуть, в тому числі, кримінальну відповідальність за самовільне зайняття земельних ділянок.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо земельної ділянки.

Відповідно до ст. 58 ЗК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; г) береговими смугами водних шляхів; ґ) штучно створеними земельними ділянками в межах акваторій морських портів.

Для створення сприятливого режиму вздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водних об`єктів встановлюються водоохоронні зони, межі яких зазначаються в документації із землеустрою, містобудівній документації на місцевому та регіональному рівнях. Відомості про межі водоохоронних зон вносяться до Державного земельного кадастру.

Згідно зі ст. 60 ЗК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги.

Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів.

Відповідно ч.ч. 1, 2 ст. 61 ЗК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.

У прибережних захисних смутах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється, в тому числі, розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво.

Регламентація обмежень використання земель водного фонду передбачена ст.ст. 85, 89, 95 Водного кодексу України, згідно з якими забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво, зберігання та застосування пестицидів і добрив, влаштування літніх таборів для худоби, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних, а також інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікаційну тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів, миття та обслуговування транспортних засобів і техніки, влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо, випалювання сухої рослинності або її залишків з порушенням порядку, встановленого центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Відповідно ст. 88 Водного кодексу України з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для середніх річок, водосховищ на них та озер - 50 метрів.

На порушення вказаних вимог законодавства в квітні 2023 року (точні дата та час не встановлені), під час перебування за межами населеного пункту на південно-західній околиці АДРЕСА_1 (координати 48°34'54"Пн 36°31'ЗЗ"Сх), поряд із земельною ділянкою з кадастровим номером 1223880500:01:001:5013, з цільовим призначенням 16.00 - землі запасу, на території Брагинівської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області, за невстановлених обставин у ОСОБА_4 виник протиправний умисел, направлений на самовільне зайняття земельної ділянки, розташованої в охоронній зоні прибережної захисної смуги річки Самара, шляхом використання в сільськогосподарських цілях, а саме розорати та надалі засіяти сільськогосподарською культурою: соняшником.

Реалізуючи свій протиправний умисел, направлений на самовільне зайняття земельної ділянки в охоронній зоні річки Самара, в квітні 2023 року (точні дата та час не встановлені) ОСОБА_4 , перебуваючи за межами населеного пункту на південно-західній околиці АДРЕСА_1 (координати НОМЕР_1 "Пн 36°31'ЗЗ"Сх), поряд із земельною ділянкою з кадастровим номером 1223880500:01:001:5013, на території Брагинівської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області, усвідомлюючи відсутність будь-яких законних підстав, діючи всупереч вимогам ст.ст. 112, 113, 115, 116, 118, 123, 124, 125, 126 Земельного Кодексу України, які регламентують набуття і реалізацію права на землю, за відсутності відповідного рішення уповноваженого органу місцевого самоврядування та державної реєстрації про передачі йому у власність чи надання у користування земельної ділянки, а також на порушення статей 60, 61 Земельного Кодексу України, ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», ст. ст. 88, 89 Водного кодексу України, відповідно до яких у прибережних захисних смугах, які є частиною водоохоронних зон, уздовж річок, навколо водойм та на островах, забороняється розорювання земель, а також садівництво та городництво, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, самовільно зайняв земельну ділянку площею 2,7293 га, яка розташована у прибережній захисній смузі водного об`єкту - середньої річки Самара, шляхом її обробітку та посіву сільськогосподарської культури - соняшнику, таким чином, самовільно зайняв землі в охоронних зонах загальною площею 2,7293 га державної форми власності, в результаті чого завдав майнову шкоду в розмірі 24 352, 20 грн.

Таким чином, ОСОБА_4 скоїв кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 197-1 КК України, - самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене щодо земель в охоронних зонах.

Під час досудового слідства 07 лютого 2024 року прокурор Першотравенської окружної прокуратури ОСОБА_3 та підозрюваний ОСОБА_4 уклали угоду про визнання винуватості відповідно до норм статей 469 та 472 КПК України, у якій дійшли згоди щодо істотних для цього кримінального провадження обставин, правової кваліфікації дій підозрюваного як кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України; щодо покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік та на підставі ст. 75 КК України звільнення ОСОБА_4 від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком та покладенням обов`язків, передбачених ст. 76 КК України, які будуть визначені судом.

В угоді передбачені наслідки укладення та затвердження угоди про визнання винуватості, встановлені статтею 473 КПК України, та наслідки її невиконання, передбачені ст. 476 КПК України.

Розглядаючи питання про затвердження угоди про визнання винуватості, суд виходить з такого.

Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 314 КПК України при прийнятті рішення у підготовчому судовому засіданні суд має право, зокрема, затвердити угоду.

Відповідно до ст. 468 КПК України у кримінальному провадженні може бути укладена угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості.

Згідно зі ст. 469 КПК України угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо кримінальних проступків, нетяжких злочинів, тяжких злочинів.

Укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні щодо уповноваженої особи юридичної особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, у зв`язку з яким здійснюється провадження щодо юридичної особи, а також у кримінальному провадженні щодо кримінальних правопорушень, внаслідок яких шкода завдана державним чи суспільним інтересам або правам та інтересам окремих осіб, у яких беруть участь потерпілий або потерпілі, не допускається, крім випадків надання всіма потерпілими письмової згоди прокурору на укладення ними угоди.

Оцінюючи зміст угоди та суб`єктивне сприйняття угоди сторонами, суд бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, висловлену у справі «Natsvlishvili тa Togonidze проти Грузії» за заявою № 9043/05 від 29 квітня 2014 року. Зокрема, у рішенні Суд зазначає, що «угоди про визнання вини, що призводять до засудження, без винятку є предметом перегляду компетентним судом і у цьому сенсі суди зобов`язані перевіряти, чи були досягнуті угоди про визнання вини відповідно до чинних процесуальних і матеріальних норм, чи уклав підсудний угоду добровільно і свідомо, чи існують докази, які підтверджують визнання підсудним вини в угоді, і чи є умови угоди відповідними» (п.66). Суд (національний), який розглядає таке питання, як правило, зобов`язаний вивчити матеріали справи, перш ніж вирішити, чи затвердити або відхилити угоду про визнання вини. Він також має переконатися в тому, що наявні в матеріалах справи докази підтверджують визнання обвинуваченим вини в угоді або ж визнавальні свідчення, надані обвинуваченим (п.67).

Судом встановлено в підготовчому судовому засіданні, що ОСОБА_4 обґрунтовано обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України, яке правильно кваліфіковане як самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене щодо земель в охоронних зонах, і згідно зі ст. 12 КК України є нетяжким злочином, внаслідок якого шкода завдана інтересам потерпілого Брагинівської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області, представник якої ОСОБА_7 надав письмову згоду прокурору на укладення цієї угоди, призначення узгодженої сторонами міри покарання і проведення судового розгляду без його участі, зазначив, що шкода, завдана злочином, відшкодована і позов заявляти не буде.

Обвинувачений визнає свою вину у вчиненні цього кримінального правопорушення і просить затвердити угоду про визнання винуватості.

При цьому судом з`ясовано, що обвинувачений цілком розуміє права, визначені абзацом 1, 4 п. 1 ч. 4 ст. 474 КПК України, наслідки укладення та затвердження цієї угоди, передбачені ч. 2 ст. 473 КПК України, характер обвинувачення, вид покарання, а також інші заходи, які будуть застосовані до нього у разі затвердження угоди судом та наслідки її невиконання.

Захисник обвинуваченого не заперечував проти затвердження угоди про визнання винуватості, вважав, що угода не порушує прав та інтересів обвинуваченого.

Прокурор підтримала угоду і просила суд її затвердити.

Суд переконався, що укладення угоди сторонами є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дій будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді, умови угоди не порушують права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб, не суперечать вимогам закону та інтересам суспільства, існують фактичні підстави для визнання винуватості, правова кваліфікація кримінального правопорушення є вірною, зобов`язання, взяті за угодою обвинуваченим, виконані повністю, узгоджена міра покарання відповідає вимогам ст. 65 КК України, характеру і тяжкості обвинувачення, особі обвинуваченого, який раніше не судимий, враховує обставину, яка пом`якшує покарання, передбачену ст. 66 КК України, - щире каяття, відсутність обтяжуючих покарання обставин, обрана в межах санкції ч. 2 ст. 197-1 КК України і вважає можливим затвердити угоду про визнання винуватості від 07 лютого 2024 року та призначити узгоджену сторонами міру покарання.

Цивільний позов не заявлено. Шкода, завдана злочином, відшкодована у повному обсязі.

Процесуальні витрати відсутні.

Запобіжний захід обвинуваченому не обирався і підстав для його застосування немає.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 314, 368-376, 468-476, 392-395, 532 КПК України, суд

У Х В А Л И В:

Затвердити угоду про визнання винуватості, яку 07 лютого 2024 року уклали прокурор Першотравенської окружної прокуратури ОСОБА_3 та підозрюваний ОСОБА_4 .

ОСОБА_4 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України, і призначити йому узгоджене сторонами угоди покарання у виді позбавлення волі на строк один рік.

На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_4 від відбування призначеного покарання, якщо він протягом іспитового строку один рік не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов`язки.

На підставі ст. 76 КК України покласти на засудженого ОСОБА_4 такі обов`язки:

1) періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;

2) повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання;

3) не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.

На вирок може бути подана апеляційна скарга до Дніпровського апеляційного суду через Петропавлівський районний суд Дніпропетровської області протягом тридцяти діб з дня проголошення вироку.

Вирок суду першої інстанції на підставі угоди між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості може бути оскаржений:

1) обвинуваченим, його захисником, законним представником виключно з підстав: призначення судом покарання, суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без його згоди на призначення покарання; невиконання судом вимог, встановлених частинами четвертою, шостою, сьомою статті 474 цього Кодексу, в тому числі не роз`яснення йому наслідків укладення угоди;

2) прокурором виключно з підстав: призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно з частиною четвертою статті 469 цього Кодексу угода не може бути укладена.

Вирок суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Копії вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору і не пізніше наступного дня після ухвалення надіслати учаснику судового провадження, який не був присутнім в судовому засіданні.

Суддя ОСОБА_1